ОЛЕКСАНДР ПУШКІН 1799-1837 - РОМАНТИЗМ

Віршовий розмір, роман у віршах, онєгінська строфа.

1. Що вам відомо про життя та творчість О. Пушкіна?

2. Які його твори ви читали? Які образи особливо запам’‎яталися? Чому?

3. Підготуйте повідомлення на тему «Переклади творів О. Пушкіна українською мовою».

Специфіка російського романтизму. Романтизм у російській літературі тісно пов’‎язаний із загальноєвропейським розвитком культури, проте обумовлений і суто російськими чинниками. По-перше, виникнення романтизму в Росії залежало від специфічних соціально-історичних умов.

Волелюбні настрої напрочуд потужно зазвучали після перемоги Росії у визвольній війні 1812 р. Перемога над французьким військом під проводом Наполеона, яку здобули передовсім широкі народні маси, спричинила великий суспільний протест у Росії. Однак невдовзі імперія придушила прояви свободи. Невдоволення соціальною дійсністю, мотиви розчарування, туги за високими ідеалами відображено у творах російських романтиків на початку XIX ст.

Повстання декабристів¹ на Сенатській площі 1825 р., яке завершилося поразкою декабристського руху, стало початком великої драми російського суспільства в епоху XIX ст. Якщо до 1825 р. передові люди Росії ще вірили в перемогу свободи й братерства, то після 1825 р. жорстока реакція розвіяла всі надії й поривання. Тому в романтичній літературі наприкінці 1820 — у 1840-х роках поширилися мотиви відчуження, самотності, нездійсненних мрій. Розрив між ідеалом і дійсністю, що панував у російській літературі, був обумовлений жорстокими умовами життя в Росії того часу.

По-друге, романтизм у російській літературі виник як заперечення класицизму й Просвітництва. На початку XIX ст. митці побачили неможливість утілення просвітницьких ідей у життя. Їх також не влаштовували закони класицизму, що вже не могли адекватно відобразити духовну атмосферу російського суспільства. Письменники шукали інші засоби для відтворення складної дійсності, внутрішнього світу особистості, нових думок та ідеалів.

На початку XIX ст. в Росії посилився протест проти імперського державного устрою, що привело до активізації визвольного руху.

РОСІЙСЬКИЙ РОМАНТИЗМ: ТРАДИЦІЇ ТА НАЦІОНАЛЬНА СПЕЦИФІКА
Зв’‎язок з європейським романтизмом	Національна специфіка
Визнання цінності людської особистості.	Обумовленість соціально-історичними чинниками (визвольна війна 1812 р., рух декабристів).
Конфлікт мрії та дійсності.	Тісний зв’‎язок із російським життям, умовами російської дійсності.
Пріоритет високих ідеалів (воля, кохання, світова гармонія, природа).	Активне відстоювання громадянських ідеалів.
Атмосфера незвичайного, фантастичного, екзотичного.	Використання традицій російської культури, фольклору.
Протиставлення героя та суспільства.	Зв’‎язок із народним життям.
Винятковість героя та обставин.	Розуміння письменника як пророка, який несе слово Бога у світ.

¹ Декабристи (від рос. декабрь — грудень) — учасники повстання на Сенатській площі в Санкт-Петербурзі 14 грудня 1825 р. Повстання було організоване дворянами, які після смерті Олександра І намагалися змінити державний устрій Російської імперії на парламентську республіку.

По-третє, глибокий зв’‎язок із життям, народом, культурою є визначальною ознакою російського романтизму. Російські романтики створили самобутні національні образи, збагатили художню мову новими словесно-зображальними засобами, широко застосовували фольклор у своїх творах.

Представниками романтизму в російській літературі стали В. Жуковський, К. Батюшков, К. Рилєєв, О. Пушкін, М. Лермонтов та ін.

Взаємодія романтизму й реалізму в російській літературі. У російській літературі першої половини XIX ст., крім романтичних тенденцій, швидко формувалися реалістичні традиції. Письменників дедалі більше цікавило реальне життя, умови існування людини, типові характери (а не суто виняткові особистості). М. Гоголь у 7 розділі поеми «Мертві душі» писав про два типи письменників, один з яких бачить дійсність крізь призму бажаного, уявного, а інший — прагне дивитися на життя реально, сприймати його об’‎єктивно. Однак між романтиками й реалістами в російській літературі не було протиставлення. Деякі письменники починали як романтики, а потім переходили до глибокого аналізу соціальної дійсності, дослідження витоків характерів, обумовленості вчинків героїв соціальними умовами. Так, у творчості О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя органічно поєдналися романтичні й реалістичні традиції. Це можна простежити на прикладі окремих творів: «Вечори на хуторі біля Диканьки» і «Тарас Бульба» М. Гоголя, «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна, «Герой нашого часу» М. Лермонтова та ін. Російські письменники слідом за європейськими романтиками творчо використовували фольклор і народні традиції, розробляли теми самотності й трагічного кохання, натхненно змальовували природу, створювали образи героїв, протиставлених натовпу. Водночас російські письменники принесли й нове реалістичне бачення, нові теми й образи.

Деякі російські митці 1820-1840-х років працювали не тільки в галузі ліричних, а й ліро- епічних або епічних, а також у галузі драматичних жанрів, що теж засвідчує взаємодію романтизму й реалізму. Глибоке художнє дослідження об’‎єктивної дійсності вимагало переходу від лірики до епосу та драми, від невеликих за обсягом жанрів (віршів, поем) до більших і складних форм (повісті, роману та ін.).

Російські письменники дійшли висновку, що саме життя — бездуховне, позбавлене волі й ідеалів — зробило обдарованих людей «зайвими». Уся їхня трагедія полягала в тому, що, маючи великі здібності й енергію, розум і моральні якості, вони стали непотрібними суспільству. Їхній час ще не настав, тому вони приречені на самотність і нерозуміння. Їхнє відчуження, з одного боку, пов’‎язане з традиціями романтизму (утеча від дійсності, що не влаштовувала), а з іншого — не стільки вони самі тікають від дійсності, а саме суспільство витискає їх, не даючи змоги реалізувати себе.

Так звані «зайві» герої відчувають великі можливості й високе призначення, однак в умовах тогочасного суспільства їм так і не судилося дізнатися, заради якої мети вони

Специфічною ознакою російської літератури першої половини XIX ст. стало створення галереї образів «зайвих» людей: Чацький («Лихо з розуму» О. Грибоєдова), Онєгін («Євгеній Онєгін» О. Пушкіна), Печорін («Герой нашого часу» М. Лермонтова).

О. Пушкін у Криму

6 травня 1820 р. О. Пушкін вирушив із Санкт-Петербурга в південне заслання. Разом із родиною героя війни 1812 р. В. Раєвського він багато мандрував. Уяву молодого поета полонили мальовничі краєвиди Криму й інших південних земель. Під час південного заслання О. Пушкін відвідав Феодосію, Гурзуф, Бахчисарай, Сімферополь, Алупку, Алушту й інші міста. У Криму перетинаються дві культури — західна й східна, тому Кримський півострів викликав особливий інтерес у поета, що було відображено в його романтичних творах.

Фонтанові

Бахчисарайського палацу

Фонтане любощів живий!

Приніс я в дар тобі дві рози.

Люблю немовчний гомін твій

І поетичні чисті сльози.

Твій срібний пил свіжить мені

Чоло студеною росою.

Ах, лийся, лийсь передо мною,

Дзвени, дзвени про давні дні!

(Переклад Максима Рильського)

Г. Чернецов, Н. Чернецов. Пушкін у Бахчисарайському палаці. 1837 р.

прийшли у світ. Тему «зайвої людини» пізніше розвинули інші реалісти — І. Тургенєв, Ф. Достоєвський, А. Чехов та ін.

Ще одним художнім відкриттям російської літератури першої половини XIX ст. став образ «маленької людини» — пересічної, нічим не примітної, такої, як усі. Російська класична література того часу просякнута пафосом співчуття до «маленької людини», до її трагічної долі в суспільстві.

О. Пушкін і влада. Олександр Сергійович Пушкін народився 6 червня (26 травня за старим стилем) 1799 р. в м. Москві (Росія) у дворянській родині. Під час навчання в Ліцеї в 1811-1817 рр. (Царське Село, неподалік від Санкт-Петербурга) О. Пушкін переймався передовими ідеями. Після війни 1812 р. в російському суспільстві посилилися волелюбні настрої. У той час юний поет познайомився з Петром Чаадаєвим — офіцером, філософом, людиною з гострим критичним розумом і революційними настроями. П. Чаадаєв своїми ідеями та роздумами про суспільний лад вплинув на свідомість митця й спонукав замислитися над власним поетичним покликанням.

У 1817 р. молодий колезький асесор О. Пушкін улаштувався на службу в Колегію іноземних справ у Санкт-Петербурзі. Однак, окрім служби, він займався поетичною творчістю і брав участь у діяльності гуртка «Зелена лампа», де збиралися не тільки митці, а й політичні діячі, котрі прагнули змінити суспільний лад у Росії. Суспільно-мистецькі захоплення О. Пушкіна зумовили волелюбний характер його ранньої лірики.

Незважаючи на величезний успіх Пушкіна-поета в широкої публіки, його надто сміливі для того часу вірші викликали обурення царя Олександра I. Розуміючи небезпечність поетичного слова митця, цар вирішив відправити письменника на заслання в Сибір, але втручання друзів (П. Чаадаєва, В. Жуковського, М. Карамзіна та ін.) урятувало поета. У 1820 р. його відправили в південні губернії імперської Росії. Він відвідав Кавказ, Крим, Одесу, Херсон, Кишинів, Київщину, Полтавщину тощо. І скрізь О. Пушкін багато писав. Південна природа, історія й усна народна творчість надихали його на романтичні вірші й поеми.

У серпні 1824 р. О. Пушкін повернувся в родовий маєток — с. Михайлівське (Псковська обл., Росія). Віддалення від столиці й друзів поет сприймав дуже болісно, але не припиняв творчої діяльності. Останні місяці перебування в Михайлівському О. Пушкін переживав особливо тяжко, йому було самотньо й сумно у вимушеному засланні. Саме в Михайлівському він дізнався про повстання декабристів проти самодержавства 1825 р. на Сенатській площі в Санкт-Петербурзі. Згодом до нього дійшла звістка про те, що п’‎ятьох декабристів повісили, а решту повстанців цар відправив у Сибір.

О. Пушкін першим розпочав тему «маленької людини» у поемі «Мідний вершник» і повісті «Станційний доглядач». Цю лінію активно продовжували М. Гоголь у петербурзьких повістях, а потім Ф. Достоєвський та А. Чехов.

М. Ге. Пушкін у Михайлівському. 1875 р.

«Пушкін — свій для багатьох країн і народів, тому що в ньому втілені найголовніші цінності — людяність і свобода» (М. Рильський).

ЛІТЕРАТУРНА ПРОГУЛЯНКА

О. Пушкін і М. Гоголь

О. Пушкін і М. Гоголь познайомилися 31 травня 1831 р., уже після виходу у світ гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Після вінчання О. Пушкін і Н. Гончарова переїхали до Царського Села (дача Китаєвої), куди часто приїжджали друзі О. Пушкіна — В. Жуковський і М. Гоголь. Вони обговорювали твори й подальші плани. За словами М. Гоголя, О. Пушкін подарував йому сюжети для п’‎єси «Ревізор» і поеми «Мертві душі». О. Пушкін завжди підтримував М. Гоголя, а той уважав його своїм учителем. Звістка про смерть О. Пушкіна надійшла до М. Гоголя за кордоном. Він болісно переживав втрату духовного наставника, тільки обіцянка О. Пушкіну завершити «Мертві душі» тоді врятувала М. Гоголя від розпачу. Клятву вчителеві він не міг порушити. Пушкінська традиція реалістичного зображення дійсності (критика суспільства й співчуття до «маленької людини») була розвинута у творчості М. Гоголя.

Коли О. Пушкін помер, поет В. Жуковський зупинив його годинник у момент смерті поета. Зустрівшись із В. Жуковським за кордоном, М. Гоголь попросив пушкінський годинник на пам’‎ять про духовного наставника. Нащадки О. Пушкіна та М. Гоголя поєднали два великі родоводи. А пушкінський годинник передавали в спадок дітям і онукам. Правнучка О. Пушкіна й внучата племінниця М. Гоголя Софія Данилевська тривалий час зберігала пушкінський годинник, а в другій половині XX ст. передала його в Музей О. Пушкіна в Санкт-Петербурзі (вулиця Мойки, 12).

В. Гау. Портрет Наталії Гончарової (Пушкіної). 1844 р.

Поет відгукнувся на трагічну подію новими творами, у яких проблема боротьби з владою зазвучала ще потужніше.

Коли О. Пушкін отримав дозвіл повернутися до Москви й Санкт-Петербурга, він потрапив у вир світського життя. На одному з балів поет побачив юну Наталію Гончарову, у яку пристрасно закохався. Їй присвятив сонет «Мадонна».

Збулось бажання це в житті моїм. Творець

Тебе мені послав, тебе, моя Мадонна,

Краси небесної божественний взірець.

(Переклад Максима Рильського)

Однак родина петербурзької красуні тривалий час не давала згоду на шлюб О. Пушкіна й Наталі. Мати вимагала не тільки матеріального забезпечення для своєї доньки, а й офіційного засвідчення благонадійності поета. О. Пушкін вимушений був звернутися до шефа жандармів, графа Бенкендорфа, з проханням підтвердити такий статус. Нарешті батьки Н. Гончарової погодилися видати доньку заміж за поета. Восени 1830 р. О. Пушкін приїхав у родовий маєток у с. Болдіному (Нижньогородська обл., Росія), щоб владнати майнові справи. Однак через епідемію холери йому довелося затриматися там на місяць. Цей період у творчості митця отримав назву болдінська осінь.

18 лютого 1832 р. в м. Москві в храмі Вознесіння Господня відбулося вінчання О. Пушкіна й Н. Гончарової. О. Пушкін був щасливим у шлюбі з Н. Гончаровою, у них народилося четверо дітей (Олександр, Марія, Григорій, Наталія). Однак конфлікт поета з владою постійно поглиблювався, що позначилося й на його сімейному житті. Царське оточення використовувало будь-яку можливість (навіть дружину письменника), щоб морально принизити митця, незалежна позиція якого суперечила загальноприйнятій суспільній думці.

1834 рік став переломним для О. Пушкіна. Розпочався найважчий період його життя. Напередодні нового року йому присвоїли новий чин — камер-юнкера. Це придворне звання образило О. Пушкіна, такий чин надавали тільки молодим людям, а він уже був зрілою людиною, до того ж — відомим поетом. О. Пушкін розумів, що цар Микола I, наближаючи його до царського двору, переслідує певну мету — тримати митця під контролем, примусити стати придворним поетом, який би оспівував царя та владу. Письменника гнітило аморальне світське середовище, яке затягувало у свої тенета і його дружину — красуню Наталі. Заздрість, світські плітки, постійні обмеження, моральний тиск і цькування — усе це ускладнювало життя О. Пушкіна та його родини в середині 1830-х років. Трагічна розв’‎язка була невідворотною.

У листопаді 1836 р. виник конфлікт О. Пушкіна з поручиком Геккереном (Дантесом). Сварка між ними відбулася через Наталію Миколаївну, за честь якої заступився О. Пушкін. Конфлікт призвів до дуелі, яка відбулася на Чорній річці. Під час дуелі 27 січня поет був поранений. Звідти його у важкому стані привезли додому — на квартиру в Санкт-Петербурзі (вулиця Мойки, 12). Поруч були кохана дружина, лікар, вірний друг поет В. Жуковський. Але врятувати О. Пушкіна не вдалося. 10 лютого (29 січня за старим стилем) 1837р. серце видатного поета зупинилося...

В. Жуковський згодом упорядкував його рукописи, підготував до видання неопубліковані твори. А юний поет М. Лермонтов відгукнувся на трагічну подію віршем «На смерть поета» (1837), де йдеться про конфлікт митця й влади. Цей вірш відтворює не тільки трагедію О. Пушкіна, а й духовну драму всього покоління передових людей Росії, які повстали проти імперії.

О. Пушкін помер, але його вільну думку та вільне слово ніхто не міг спинити. Слідом за ним ішло наступне покоління митців — романтиків і реалістів, нових борців проти влади й свавілля.

Лірика

В. Фаворський. Пушкін-ліцеїст. 1935р.

Етапи й провідні мотиви лірики О. Пушкіна. Шість років, які О. Пушкін навчався в Царськосільському ліцеї, справили великий вплив на становлення художнього світобачення митця. У Царському Селі він відчув своє покликання, набув популярності серед молоді. Національний протест, зумовлений війною 1812 р., участь у літературному житті доби — усе це сприяло формуванню й розвитку таланту письменника. Перший (ліцейський) період творчості митця — час, коли він успішно опановував досвід російської та світової літератур. У ліцейській ліриці згадано імена багатьох античних авторів, видатних митців доби Відродження й нового часу. О. Пушкін спирався на традиції Г. Державіна, О. Радищева, В. Жуковського, К. Батюшкова, водночас шукав і власний шлях. Романтичними мотивами кохання, дружби, радощів буття просякнуті чимало ліцейських творів, серед яких переважали жанри оди, послання, елегії. Водночас поет прагнув розширити тематичний діапазон віршів. Вірш «Ліцинію» (1815) є зразком політичної лірики, де утверджуються волелюбні мотиви, які стали провідними в подальшій творчості поета. У «Спогадах про Царське Село» (1814) теж потужно зазвучали ідеї свободи й пошуку шляхів реалізації для передових людей того часу.

Петербурзький період життя О. Пушкіна (1817-1820) позначений захопленням передовими суспільними ідеями. У колі політичних дискусій народжувалася волелюбна лірика митця. Вірш «Вольність» (1817) засвідчив новаторство в жанрі оди. Якщо в одах доби класицизму оспівували правителів і видатних історичних діячів, то О. Пушкін поетизував Свободу, яку ставив понад усе. У вірші-посланні «До Чаадаєва» (1818) ідеться про суспільні настрої, що панували серед прогресивної молоді. У ньому звучать полум’‎яні ораторські інтонації поета, який порушив важливі соціально-політичні проблеми й закликав боротися проти жорстокої влади.

Любові, слави і надії

Недовго тішив нас обман,

Забави зникли молодії,

Як сон, як вранішній туман.

Та в нас киплять іще бажання,

Під тиском влади роковим

Душею, серцем молодим

Вітчизни чуєм заклинання.

(Переклад Максима Рильського)

У вірші «Село» (1819) поєднані елементи елегії (опис сільської природи, мирного життя селян) і гострої сатири (критика кріпацтва).

У петербурзький період О. Пушкін написав поему «Руслан і Людмила» (1820), що стала визначним твором романтизму. Використовуючи традиції фольклору, поет наблизив романтичну історію кохання до сучасних читачів, створив образ автора-співрозмовника, яскравий і неповторний казковий світ. Поет-романтик В. Жуковський, прочитавши поему, подарував письменникові свій портрет із написом: «Переможцю учневі від переможеного вчителя».

Результатом південного заслання (1820-1824) О. Пушкіна стали романтичні «південні» поеми, створені під впливом «східних» поем Дж. Байрона. Незвичайний герой, екзотичні пейзажі, сильні пристрасті — усе це втілено в «південних» поемах О. Пушкіна: «Кавказький бранець» (1821), «Бахчисарайський фонтан» (1823), «Цигани» (1824) та ін. Тоді велику симпатію в поета викликала Марія Раєвська, жінка великого розуму й доброї душі, їй присвячено чимало поетичних творів.

ЛІТЕРАТУРНА ПРОГУЛЯНКА

Історія одного шедевра

Якось поет В. Жуковський мандрував Європою й побачив відоме полотно «Сикстинська Мадонна» художника Рафаеля. Натхненний витвором мистецтва, він написав вірш: «Ах, не часто посещает / Нас с небесной висоти / И перстами нас касает / Гений чистой красоти» (рос.). О. Пушкіну дуже сподобалася поетична метафора «гений чистой красоти» (рос.). Він переосмислив її та ввів у новий ліричний контекст, де цей вислів набув нових барв і відтінків, ставши своєрідним символом краси жінки. Вірш «Я мить чудову пам’‎ятаю...» присвячений Анні Петрівні Керн, яку О. Пушкін уперше побачив у 1819 р. на балу в Санкт-Петербурзі, у домі Є. Оленіної. Поет був зачарований красою й розумом юної Анни, яка вперше приїхала до столиці. Але їхні шляхи розійшлися. Та все ж таки доля подарувала їм ще одну зустріч. Улітку 1825 р. Анна приїхала до своєї тітки П. Вульф-Осипової в с. Тригорське. О. Пушкін у той час перебував у засланні в с. Михайлівському. «Зачарована Пушкіним, я пристрасно хотіла його бачити.» — згадувала пізніше Анна. Її образ надихнув поета на створення вірша «Я мить чудову пам’‎ятаю.». Перед від’‎їздом жінки він привіз їй перший розділ роману у віршах

У с. Михайлівському в період 1824-1826 рр. були створені чудові романтичні вірші «До моря», «К***» («Я мить чудову пам’‎ятаю...»), «Пророк», а також історична драма у віршах «Борис Годунов», де порушено проблему «влада і народ». Поет дійшов висновку, що жорстокість будь-якої влади зумовлена рабською покірністю народу, «який мовчить» і не чинить спротиву свавіллю.

Дізнавшись про поразку повстання декабристів 1825 р., О. Пушкін написав вірш-послання «До Сибіру» («У глибині сибірських руд.», 1827), у якому відкрито висловив підтримку тим, хто насмілився повстати проти влади. У вірші «Аріон» (1827) ідеться про трагічну долю поета, який потрапив у бурю й залишився один після загибелі товаришів. В історичну бурю потрапив і поет О. Пушкін, однак він не відмовився від свого мистецького покликання.

...Аж налетів

Шумливий вихор таємничий,

І все поглинули вали!..

Мене одного принесли

На берег хвилі білопінні;

По-давньому співаю я,

І риза змочена моя

Під сонцем сохне на камінні.

(Переклад Максима Рильського)

У другій половині 1820-1830-х років твори О. Пушкіна стають особливо критичними й глибокофілософськими. Тема поета та поезії була втілена у віршах «Пророк», «Поет», «Поет і юрба», «Поетові».

У болдінський період, 1830 р., він написав не тільки низку віршів, а й прозові твори «Повісті Бєлкіна», цикл драматичних творів «Маленькі трагедії», що засвідчили перехід О. Пушкіна до реалізму. Саме в цей період поет завершував роман у віршах «Євгеній Онєгін» (1823-1830), що став унікальним явищем не тільки для російської, а й для світової культури.

О. Пушкін зробив значний внесок у розвиток поетичної літературної казки. Використовуючи традиції російського та європейського фольклору, він створив казки у віршах: «Казка про попа та його робітника Балду» (1830), «Казка про рибалку та рибку» (1833), «Казка про мертву царівну і сімох богатирів» (1833), «Казка про золотого півника» (1834).

Поет відкрив нові можливості збагачення літератури, використовуючи твори усної народної творчості.

У 1833 р. була написана поема «Мідний вершник», де зображено символічний образ жорстокої влади, від якої потерпає «маленька людина».

Поет створив безсмертні зразки філософської, політичної й пейзажної лірики. А його поеми — романтичні й реалістичні — стали новим словом в історії літератури. Твори О. Пушкіна відображають почуття й переживання людини першої половини XIX ст., водночас вони містять глибокі філософські роздуми й вічні моральні уроки.

В. Попков. Осінні дощі. 1974р.

«Євгеній Онєгін», серед нерозрізаних сторінок якого А. Керн знайшла присвячене їй послання. Пізніше пушкінські вірші поклав на музику композитор М. Глинка.

Я мить чудову пам’‎ятаю,

Коли мені з’‎явилась ти,

Як осяйне видіння раю,

Як чистий геній красоти.

В сумній, холодній безнадії,

В людській тривожній метушні,

Звучав твій голос, наче мрії,

У снах з’‎являлась ти мені.

Йшли роки. Мрії чарівничі

Розвіяв вітер часу злий,

І я забув твоє обличчя,

Твій стан і голос ніжний твій.

У глушині важкій вигнання

Минали дні мого життя

Без божества і без кохання,

Без сліз, натхнення, без чуття.

Та знов душею воскресаю,

Моїм очам з’‎явилась ти,

Як осяйне видіння раю,

Як чистий геній красоти.

І серце б’‎ється знов огнисте,

В моїй душі воскресли знов

І божество, й натхнення чисте,

Й життя, і сльози, і любов.

(Переклад Володимира Сосюри)

«О. Пушкін завершив попередній етап розвитку національної культури й розпочав новий, накреслив шляхи розвитку не тільки російського романтизму, а й тенденції реалізму — філософсько-психологічного, гострокритичного, у якому важливим було слово поета-пророка та його співчуття до «маленької людини»» (М. Теплінський).