РОМАНТИЗМ

Підручник Зарубіжна література 9 клас - Ю. І. Ковбасенко - Літера ЛТД 2017

РОМАНТИЗМ

Логіка серця

Літературні уподобання змінюються від епохи до епохи: те, що дуже подобалося ще вчора, сьогодні заперечують. І навпаки, може статися, що «камінь, відкинутий будівельниками старої споруди, стає наріжним, головним у споруді новій»...

Подібна ситуація складалася у світовій культурі й літературі на початку ХІХ ст., коли новий естетичний володар — романтизм — буквально увірвався на світову культурну сцену з різкими гаслами на кшталт: «Ударимо молотком по теоріях, поетиках, системах!..» або «Правила класицизму — це милиці, а генієві милиці не потрібні».

Що таке романтизм?

Романтизм (фр. romantisme) — це великий художній напрям, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині, Англії, Франції, поширившись на початку ХІХ ст. у Польщі, Російській імперії, Австрії, згодом — у США. Його ознаками є заперечення раціоналізму, культ почуттів, увага до особистості, її індивідуальних рис; неприйняття буденності і звеличення «життя духу»; зображення незвичайного героя в незвичайних умовах; наявність провідних мотивів самотності, світової скорботи (національної туги) і романтичного бунту, нескореності; історизм і захоплення фольклором.

Удармо молотком по теоріях, поетиках, системах! Скиньмо цю стару штукатурку, що закриває фасад мистецтва. Немає ані правил, ані зразків...

Віктор Гюго, передмова до «Кромвеля», 1827

ЛІТЕРАТУРА РОМАНТИЗМУ: ПЕРІОДИ ТА ТЕЧІЇ

Періоди літератури романтизму:

І — приблиз. 1790-ті рр. — поч. ХІХ ст. — творчість німця Новаліса, англійців В. Вордсворта, В. Блейка та ін.;

ІІ — 1815-1830 рр. — творчість англійців Дж. Байрона, В. Скотта;

ІІІ — 1830 р. до середини ХІХ ст. — творчість поляка А. Міцкевича, угорця Ш. Петефі, француза В. Гюго, росіян О. Пушкіна, М. Лермонтова. В українській літературі — передовсім Т. Шевченка, М. Гоголя.

Течії літератури романтизму:

народно-фольклорна — казки братів Грімм, «Вечори на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя та ін.;

гротесково-фантастична — твори Е. Гофмана, деякі з «Петербурзьких повістей» М. Гоголя та ін.;

байронівська — твори Дж. Байрона, Г. Гайне, А. Міцкевича, Ш. Петефі, О. Пушкіна, М. Лермонтова та ін.;

вальтерскоттівська — історичні романи В. Скотта, «Тарас Бульба» М. Гоголя, «Чорна рада» П. Куліша та ін.

Термін «романтизм» має свою історію. Спочатку романтичним (тоді казали - «романічним») називали все незвичайне, фантастичне, чого не існувало в реальному житті, але про що можна було прочитати в книжках, романах (звідси - «романічний», а згодом — і «романтичний»). Згадаймо рицарські романи з їхніми вигаданими історіями та героями, від яких збожеволів Дон Кіхот. І аж на суміжжі XVІІІ-ХІХ ст. терміном «романтизм» стали позначати новий літературний напрям, що йшов на зміну класицизму.

РОМАНТИЗМ І ЙОГО ЕСТЕТИЧНІ ПОПЕРЕДНИКИ

Класицисти захоплювалися античністю, а Середньовіччя сприймали як добу суцільного невігластва та варварства. До «варварського» вони відносили й фольклор власних народів: французів, німців, англійців... «Буває: лиш ім’‎я ми варварське найдемо, - писав Н. Буало, - і варварською вся здається нам поема». Отже, на думку класицистів, уже імена персонажів творів мали бути грецькими або римськими: Антігона, Цезар, Цицерон, інакше твір одразу видавався «варварським».

Романтики ж, навпаки, надавали перевагу туманності, алегоричній ускладненості, містицизму й фантастичності, а також похмурій тональності Середньовіччя. Вони рішуче відкинули античність як єдиний і незмінний еталон мистецтва усіх часів і народів, заявивши: навіть якщо хтось питиме виключно сік височенної пальми, все одно він не досягне її зросту, так само й сучасні митці не стануть великими, навіть живлячись виключно доробком «високої античності».

Революція в естетиці

Романтики здійснили справжню революцію в естетиці. Ще від античності художня творчість порівнювалася з науковою діяльністю, сприймалася як своєрідна «технологія творчості»: вона мала свої закони, правила та взірці, які опановував митець. Фактично йшлося про наслідувальний («творити треба так, як найталановитіші попередники») або як мінімум творчо-наслідувальний характер мистецтва.

Романтизм рішуче відкинув цю традицію, оголосивши її простим копіюванням, а не творчістю. А ось справжньою творчістю романтики вважали лише неповторно-індивідуальну, практично не відтворювану мистецьку діяльність. Справжній митець (романтики називали його «генієм», а Е. Гофман — «ентузіастом») нікого не наслідує, а створює щоразу неповторний, унікальний шедевр: «Будь-який поетичний твір, — стверджував Новаліс, — має бути як живий індивідуум». Тож як нема й бути не може двох абсолютно однакових людей (індивідуумів), так нема й бути не може двох однакових художніх творів.

Не можна забувати й того, що, попри повагу до блискучого розуму й особистої мужності просвітників, багатьох проблем реального життя вони так і не розв’‎язали. Так, Велика французька революція, на прапорах якої були написані чудові гасла: «Свобода! Рівність! Братерство!», перетворилася на криваву бійню, коли помічники катів утомлювалися тачками відвозити від гільйотин відрубані голови «ворогів народу». Недаремно від ідей Просвітництва відвернулося багато колишніх їхніх палких прихильників (Фрідріх Шиллер, Генріх Гайне та ін.). Оце розчарування в обіцянках просвітників стало ще однією причиною успіху романтиків, які зневажали «розумування» як у житті, так і в художній творчості.

Відмова жити виключно розумом

У добу романтизму епіцентром інтересу митців стала душа людини. Якщо класицисти абсолютизували розум («Любіть же розум ви! Нехай він тільки сам / Принадність і красу утворює пісням». — Н. Буало), то романтики віддали перевагу «життю духу»: почуттям, уяві й передусім фантазії митця. Тому для поживи фантазії та творчої уяви автор історичного роману «Собор Паризької Богоматері» Віктор Гюго щовечора разом із друзями сходив на найвищу вежу оспіваного ним собору, щоб побачити красу заходу сонця і наснажитися на творчість.

Романтики пропагували створення уявного (вигаданого, нафантазованого) світу. Саме романтизму ми завдячуємо появою фантастичної літератури (у тому числі фентезі: пригод володарів кілець Дж. Р. Толкіна або Гаррі Поттера Дж. Ролінг).

Романтики цінували «ентузіазм і натхнення». Вони підкреслювали, що їхній поетичний хист, їхні творчі злети пов’‎язані зовсім не з розумовою діяльністю чи умінням римувати, на чому наполягали класицисти. Усього цього, на думку романтиків, було замало, щоби стати справжнім поетом. Поетом поета робить його вроджений талант і навіть його богообраність.

На думку романтиків, могутній дух, нестримні уяву та фантазію справжнього митця неможливо уповні відтворити в слові, творчості, так само як за димом, що куриться над кратером, неможливо осягнути всю потужну підземну силу вулкану.

«Гармонія контрастів» (В. Гюго) і «літературна свобода»

Класицисти намагалися впорядкувати цей суперечливий, «роздертий» світ («У зрозумілу систему стулити шматки»), їх дратували його суперечності і контрасти. Натомість романтики «збагнули суперечливість світу як його багатство» і навіть шукали в контрастах... гармонію! Тому антитеза стає в їхніх творах не лише прийомом, а й одним із провідних композиційних принципів. Це помітно, зокрема, в наявності в їхніх творах двох світів: світу реального та світу уяви, за Е. Гофманом, світу «ентузіастів» (митців, творчих людей) та світу «філістерів» (тупих обмежених міщан).

Класицисти підкреслювали роль чітких норм і приписів у творчості, романтики ж порівняли ці приписи з милицями, визначивши романтизм як вияв «літературної свободи». Тому коли класицисти суворо стежили, щоб їхні твори мали чітку закінчену структуру, то романтики, навпаки, навмисне не дописували їх, надавали їм вигляду «творчого безладу», «геніальної хаотичності». Так, роман М. Лермонтова «Герой нашого часу», де ще відчутні риси романтизму, побудований як низка хронологічно непослідовних частин, і до його повного прочитання навіть не завжди зрозумілий сюжет.

Виявом «літературної свободи» є також орієнтація романтиків на змішування жанрів, абсолютно неприйнятне в класицизмі. У добу романтизму виникли перехідні явища, що поєднали різні роди й жанри літератури. Особливо продуктивними виявилися ліро-епічна поема (поєднання лірики й епосу) і драматична поема (поєднання лірики й драми). У нових жанрових утвореннях працювали англієць Джордж Ґордон Байрон («Паломництво Чайльд-Гарольда», «Манфред», «Каїн»), угорець Шандор Петефі («Апостол»), німець Генріх Гайне («Німеччина. Зимова казка»), поляк Адам Міцкевич («Конрад Валленрод», «Дзяди»), українець Тарас Шевченко («Тарасова ніч», «Катерина», «Гайдамаки», «Великий льох»), росіянин Михайло Лермонтов («Демон», «Мцирі») та ін.

Ще одним жанровим відкриттям романтиків був роман у віршах («Дон Жуан» Дж. Байрона, «Пан Тадеуш» А. Міцкевича, «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна). Рисами синтетизму позначені й такі романтичні жанрові новоутворення, як повість-казка, новела-казка (наприклад, «Крихітка Цахес» Е. Т. А. Гофмана).

Чи не найпопулярнішим відкриттям романтизму став історичний роман, де поєдналися риси власне роману (який тоді міцно асоціювався з вигадкою) та історіографії (літератури про реальні історичні події та постаті). Тут пальма першості належала «шотландському чарівнику» Вальтерові Скотту. Він одним із перших зрозумів, що «народ хоче отримати свою історію з рук поета, а не історика. Він прагне не переліку сухих наукових фактів, а фактів, знову розчинених у тій первісній поезії, з якої вони народилися».

Світ старовини завжди хвилював і приваблював людей. В історії народи шукали й знаходили відповіді на питання й виклики сучасності та майбутнього. Нація існує доти, доки пам’‎ятає власну історію. Донести ж історичну пам’‎ять не лише до сучасників, а й до нащадків, можна різними шляхами. Один із них — написання історичних праць. Проте для пересічних людей історія завжди була чимось більшим, аніж сухим переліком імен і фактів. Людина більше довіряє іншій історичній пам’‎яті, тій, що збереглася в народних переказах і піснях, успадкованих від діда-прадіда, тобто в епосі. Одна справа — вивчити відомості про гетьмана Петра Дорошенка на уроках історії чи знайти у Вікіпедії, а зовсім інша — почути пісню «Ой на горі та й женці жнуть...», де той самий Дорошенко «веде своє військо, військо запорізьке» Недаремно дослідник епосу О. Веселовський якось заявив: «Епос — це історія в народній пам’‎яті».

РІХАРД ВАГНЕР І СИНТЕЗ РОМАНТИЧНОГО МИСТЕЦТВА

Найсміливішим «змішувачем» жанрів був німецький романтик, композитор і письменник Ріхард Вагнер (1813-1863), що прагнув створити універсальне синтетичне мистецтво, зливши в органічну єдність міф, поезію, театр і музику.

Його творчість — унікальне явище світової культури. Непересічний філософ, драматург, теоретик мистецтва, він відомий більше як геніальний композитор. Вагнер створив музичну драму, твір, що органічно поєднує музику й поезію. Він вважав, що музична драма стане головним жанром «музики майбутнього», зміст якої повинен базуватися не на історичних чи побутових сюжетах, а на давніх міфах, переказах і легендах, бо саме в них сконденсовані вічні, непідвладні часу цінності людства. Особливості музичного стилю Вагнера полягали в тому, що основою вокальних партій стала музична декламація. Мелодія розвивається вільно, як мовлення, і передає найменші відтінки драматичної дії.

Чверть століття писав він свою тетралогію «Перстень Нібелунгів», в основу якої покладений давньогерманський епос «Пісня про Нібелунгів». До тетралогії входять опери «Золото Рейну» (текст — 1852, музика — 1854), «Валькірія» (1852/ 1856), «Зігфрид» (1851-1852/1871), «Загибель богів» (1848-1852/1874). Згадку про його ранні опери «Тангейзер» і «Лоенгрін», теж створених на основі середньовічних легенд, ви знайдете в «Портреті Доріана Грея» Оскара Вайльда.

Спеціально для опер Вагнера у німецькому містечку Байрейті у 1876 р. був збудований театр, у якому і до цього часу відбуваються Вагнерівські фестивалі. Ось уже понад століття цим фестивалем, який є значною подією культурного життя Європи, керують прямі нащадки великого композитора.

Саме романтики «запровадили моду» на історію. В історичному романі поєднані історичний факт із художньою вигадкою, відтворено дух певної історичної епохи, живий і неповторний колорит минулого, місцевий колорит. В. Скотт досліджував закономірності історичного процесу: наприклад, як саме відбувалося об’‎єднання саксів і норманів в одну англійську націю («Айвенго»).

Історичними романами зачитувалися всі. Їм довіряли більше, ніж історикам. А поневоленим народам вони допомагали пережити важкі часи. Так, коли Польща втратила незалежність і була розпайована між Росією, Австро-Угорщиною і Пруссією, трилогія Генріка Сенкевича про її минуле нагадала полякам їхню історію і дала надію, що народ, який мав таких славних звитяжців, рано чи пізно здобуде незалежність. До речі, перший із романів трилогії Сенкевича називається «Вогнем і мечем», і в ньому йдеться про війну поляків із запорозькими козаками під проводом Богдана Хмельницького (екранізований відомим польським режисером Єжи Гофманом).

У передмові до роману «Айвенго» В. Скотт відкриває двері до своєї творчої лабораторії, пояснює задум і джерела роману. Передовсім це фольклорні балади, зокрема про Робіна Гуда. Головним героєм твору він робить не значну історичну особу (короля Річарда чи принца Джона), а пересічну людину. Звісно, Айвенго — це сміливий, благородний воїн, ідеальний лицар. Але з погляду історичного процесу він — людина звичайна, «маленька», на відміну від монархів, які керували державами.

Оце й було великим відкриттям В. Скотта. Він уперше показав, що творцями історії є не лише видатні особистості, а й простий народ: саксонський дворянин Айвенго або й кріпаки Гурт і Вамба. Від їхньої вправності й відданості залежить доля короля Річарда. Тож, рятуючи його, вони тим самим впливають на історію Англії і всього людства, навіть не замислюючись над тим, що майбутніми поколіннями їхнє повсякдення може сприйматися як героїчне чи трагічне минуле. У романах В. Скотта історія вривається в життя людини і несе її за собою у бурхливому потоці. Тож історичні твори показали, що оповідь про життя пересічної людини (саксонця Айвенго чи українців Тараса Бульби і Петра Шраменка) може бути цікавою і захопливою.

До відкриттів романтизму належить і поява детективу, батьком якого вважають американця Едгара По. Першими детективними творами вважають його новели «Убивство на вулиці Морг» (1841) і «Таємницю Марії Роже» (1842), де діє такий собі Дюпен, перший з-поміж детективів, «літературний батько» славетних Шерлока Холмса (героя детективів Артура Конан Дойла), комісара Метре (персонажа творів Жоржа Сіменона), Еркюля Пуаро, міс Марпл (витвору фантазії Агати Крісті) та ін.

Саме По дав «рецепт» цікавого детективу: в його центрі — розкриття таємничих причин і обставин злочину; розслідування проводить надзвичайно здібний аматор; про хід розслідування зазвичай розповідає його друг; у творі наявна одна або й кілька хибних версій; розгадка таємниці має бути несподіваною, щоб дивувати читачів, але водночас кожна обставина розгадки таємниці має бути логічно зумовленою, позбавленою будь-якої загадковості. Читач повинен ляснути себе по лобі: мовляв, і як же це я раніше сам про все не здогадався? Рецептами Е. По скористалося багато письменників. Та чи не найбільший успіх випав на долю англійця Артура Конан Дойла. Його герої Шерлок Холмс і доктор Ватсон блискавично завоювали світ.

Місцевий колорит як відкриття романтиків

Романтики відкрили т. зв. місцевий колорит. Саме їм завдячують багато етнографічних знахідок і відкриттів, зокрема — німецькі народні казки вперше записані романтиками братами Вільгельмом і Якобом Грімм, а українські легенди, пісні й перекази лягли в основу багатьох творів Миколи Гоголя.

Місцевий колорит можна відтворювати багатьма засобами. Скажімо, вживаючи власні імена персонажів. Наприклад, більш українського імені, ніж Тарас Бульба, і знайти важко. Отже, Гоголь уже цим створював національний колорит. Іноді письменники згадували якесь суто національне свято, як це зробив А. Міцкевич, уживши як назву своєї поеми польсько-литовсь- ко-білоруське слово «дзяди» (з наголосом, на польський лад, саме на першому складі; свято вшанування пращурів, поминки). Та найпродуктивнішим шляхом відтворення місцевого колориту романтики вважали роботу з фольклором.

Уже знайомий вам штюрмер Гердер переоцінив роль фольклору. Якщо класицисти ставилися до нього як до пережитку варварських часів, то Гердер проголосив фольклор найвищим художнім надбанням.

На відміну від класицистів, які зосередилися переважно на Елладі чи Римі, романтики цікавились особливостями «національного духу» кожного з європейських народів. Причому їх цікавили не лише аристократи, а й прості люди. Тож романтики започаткували те шанобливе ставлення до фольклору, яке дозволило словацькому романтику Я. Коллару (його шанував наш Тарас Шевченко), назвати усну народну творчість «ключами від святині національності».

Увага романтиків до місцевого колориту тісно пов’‎язана з неприйняттям буденності та зацікавленням усім оригінальним, самобутнім, екзотичним. Романтиків узагалі цікавила не повсякденність, а все незвичайне, виняткове, барвисте, фантастичне. Адже «дух романтизму екзальтований та ліричний, він задихається в тісних рамках сучасного; митцю-романтикові потрібні повітря, простір, чари далеких обріїв, величаві декорації історії та природи» (М. Зеров). Скажімо, романтики полюбляли екзотичний пейзаж. І за екзотикою можна було не ходити далеко, часто вона виявлялася поруч. Так, Російській імперії, до складу якої входила Україна в ХІХ ст., Україну відкрив Микола Гоголь. Від появи його «Вечорів на хуторі біля Диканьки» українське в Росії увійшло в моду, а російська мова збагатилася українськими словами, яких раніше не знала («парубок»,«борщ», «галушки» та ін.).

РОМАНТИЗМ В УКРАЇНІ

В Україні романтизм відіграв значну роль у пробудженні національної свідомості, обґрунтуванні історичної самобутності народу, його «духу», культурних традицій, мови, літератури, інтересу до вивчення власної історії (П. Куліш, Т. Шевченко, М. Максимович та ін.).

Можливо, М. Гоголь (романтик у ранній період творчості) написав історичну повість «Тарас Бульба», щоб нагадати українцям, що вони є нащадками «славних прадідів великих» і гідні жити у своїй власній незалежній державі, а не бути окраїною інших країн. Схожі завдання ставив перед собою і Пантелеймон Куліш, автор першого в українській літературі історичного роману. Творчість В. Скотта вплинула як на М. Гоголя, так і на П. Куліша. Досить прочитати «Тараса Бульбу» і «Чорну раду», щоб упізнати в них знахідки «шотландського чарівника».

Лейтмотиви літератури романтизму

Романтики відчували недосяжність високого ідеалу, конфлікт неординарної особистості із суспільством, її приреченість на нерозуміння оточення. Тому один із провідних в літературі романтизму є мотив самотності: «Самотність... В людях що? І що співець для них?» (А. Міцкевич, «Дзяди»); або: «Біліє парус одинокий / В морськім тумані голубім... / По що пливе він в світ широкий? / Що кинув він в краю своїм?..» (М. Лермонтов, «Парус», переклад М. Терещенка).

Мотиви самотності пронизують також поезії німця Генріха Гайне: «Чому троянди немов неживі...», «На півночі кедр одинокий...», «Як я з милою розставсь...» та ін.

Із мотивом самотності тісно пов’‎язаний мотив світової скорботи. Тут перше слово належало Джорджу Байрону («Мій дух, як ніч...»). Англійця переспівував М. Лермонтов: «Дума» («Печально я дивлюсь на наше покоління!..»), «І нудно, і сумно! — і нікому руку подать.», «Станси» («Душу давить днів журба-омана...»). А в поневолених націй мотив світової скорботи переливався в «мотив національної туги» (поезії Т. Шевченка про колишню козацьку славу).

Дуже яскравим був мотив романтичного бунту. Так, продовжуючи традицію Ґете, Байрон зображує нескореного титана Прометея, який сміливо кидає виклик Зевсові й усім богам Олімпу:

Лейтмотив - провідний настрій, головна тема, основний ідейний і емоційний тон літературно-художнього твору, творчості письменника, літературного напряму.

Хай доля зла тебе скувала,

Та виклик твій, борня зухвала,

Завзяття вогнене твоє,

Твій гордий дух і непокора,

Що їх і небо не поборе,

Для смертних прикладом стає.

Та дух бунтарства — не покути -

Найважчі розбиває пута,

І волі людської снага,

У муках зрощена, в одчаї,

Надії й віри не втрачає,

Зухвало виклик зустрічає

І владно смерть перемага!

Каспар Давид Фрідріх. Мандрівник над морем туману, 1818

Пейзаж для романтиків - це втілення як душі світобудови, так і настрою самого художника. Картина відображає драматичну суперечність: людина панує над пейзажем і водночас є абсолютно незначною в оточенні величних скель, далеких гірських піків і безкрайнього моря туману.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.