ДЖОНАТАН СВІФТ (1667-1745) - ПРОСВІТНИЦТВО ЯК ІСТОРИЧНА ДОБА

Підручник Зарубіжна література 9 клас - Ю. І. Ковбасенко - Літера ЛТД 2017

ДЖОНАТАН СВІФТ (1667-1745) - ПРОСВІТНИЦТВО ЯК ІСТОРИЧНА ДОБА

ДЖОНАТАН СВІФТ. Роман «Мандри Гуллівера»

У XVIII ст. уявлення про Землю та Всесвіт, а також умови життя людини змінювалися буквально на очах. Здавалося, людство нарешті знайшло рецепт, який допоможе йому стати кращим і щасливішим. Адже сила науки, помножена на можливості людського розуму, здатна перетворити світ та позбавити злигоднів, хвороб і тяжкої праці. Тоді багато хто з оптимізмом дивився в майбутнє, вірячи в прогрес і цивілізацію. Втім, були й ті, хто не надто захоплювався такими ідеями. З-поміж них — англійський письменник Джонатан Свіфт. Він ставився до можливості людини самовдосконалитися вельми скептично, а більше вірив у можливості вдосконалення суспільних законів. За це його навіть називали мізантропом (людиноненависником). А сам Свіфт зізнавався: «Я люблю Тома, Діка й Гаррі, але ненавиджу і зневажаю цю тварину, що зветься людиною».

Джонатан Свіфт народився в Дубліні, столиці Ірландії, що входила до складу Великої Британії, в англійській сім’‎ї. Батько помер ще до його народження, а мати повернулася до Англії. Тож хлопчиком опікувався заможний дядько. Завдяки йому Свіфту пощастило здобути гарну освіту.

По закінченні навчання Джонатан Свіфт поїхав до Англії, де влаштувався секретарем до сера Вільяма Темпла, заможного дипломата у відставці, який (щоправда, не одразу) оцінив його непересічний розум і літературний хист. Майбутній автор «Мандрів Гуллівера» отримав змогу користуватися розкішною книгозбірнею, де прочитав найкращі книжки того часу, й сам випробував перо...

Чарльз Джервас. Портрет Джонатана Свіфта, 1718

Деякі люди приховують свій розум набагато ретельніше, ніж свою дурість.

Допоможи собі сам — і друзі тебе більше полюблять.

Багато правди кажуть жартома.

Стиль — це потрібне слово в потрібному місці.

Темпла часто відвідували можновладці (навіть сам король Вільгельм), відомі літератори, політики. Тож Свіфт опинився в епіцентрі політичного життя Англії, що потім дуже прислужилося йому в творчості.

У тогочасній Англії суперничали дві політичні партії: торі і віги. Шпальти газет перетворилися на справжнісіньке поле бою. Особливо популярними були памфлети. Іноді їхній вплив був таким потужним, що навіть змінював політичну ситуацію в країні. На той час Джонатан Свіфт був священиком у невеличкій сільській парафії, звідки часто навідувався до Лондона. Він швидко став одним із найвпливовіших памфлетистів Англії: критикував її внутрішню політику, загарбницькі війни, релігійні забобони й невігластво. Не обіймаючи жодної посади, Свіфт був таким собі «міністром без портфеля». Його боялись і шанували. Спочатку Свіфт був прихильником вігів: він повірив, що цей новий клас торговців здатен реформувати державу, забезпечити більше свобод. Однак зрозумівши, що за деклараціями стоять корисливі інтереси, перейшов на бік торі, що обстоювали збереження традицій, патріархальність тощо. Зрештою він побачив, що партії мало відрізняються одна від одної.

...Свіфта спровадили з Лондона, «нагородивши» посадою настоятеля (декана) храму Святого Патрика в Дубліні, тож він знову опинився в Ірландії.

Нова посада була високою, та фактично йшлося про політичне заслання.

Однак саме в Ірландії на Свіфта чекала справжня слава — як політика і письменника. Парадоксально, але англієць і англіканський священик починає піднімати ірландських католиків на боротьбу проти англійських гнобителів: «За Божими, природними і людськими законами ви є і маєте бути так само вільними людьми, як ваші брати в Англії. Вільний в Англії, я стаю рабом за якихось шість годин, переїхавши канал». Декан Свіфт став національним героєм ірландців, вони навіть виставляли його портрети на вулицях Дубліна. А коли прем’‎єр-міністр Англії почав вимагати арешту Свіфта, намісник короля написав, що для цього знадобилося би десятитисячне військо. Ще й пожартував, що править Ірландією... «з дозволу декана Свіфта».

Помер Свіфт у Дубліні і похований біля стін того-таки собору Святого Патрика. На його надгробку написано: «Тут упокоївся прах Джонатана Свіфта, настоятеля цього собору. і суворе обурення вже більше не терзає його серце... Подорожній, іди собі з миром та спробуй, якщо зможеш, бути, як він, прибічником звільнення людства».

Памфлет — невеликий публіцистичний твір сатиричного спрямування на злободенну тематику.

Партія — це безумство багатьох заради вигоди одиниць. Закони — як павутина, в яких заплутується дрібна мошка, а не джмелі й оси.

Джонатан Свіфт

Роман «Мандри Гуллівера» (1726)

Якось у Свіфта і його друзів зародилася думка спільно написати сатиру у формі мемуарів педанта, який уявив себе всезнайком. Задуму не зреалізували, але він сприяв написанню роману «Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів». Роман, як і всі інші твори письменника, з’‎явився анонімно. Два томи видання друкувалися в п’‎яти різних друкарнях (щоб запобігти піратству). Книга мала шалений успіх — перший наклад продали менш ніж за тиждень.

У добу Просвітництва набула популярності література, написана у формі подорожніх записів. Відбувалося активне освоєння світу, європейці багато подорожували, налагоджуючи зв’‎язки з найвіддаленішими куточками планети. Згадаймо роман Даніеля Дефо «Робінзон Крузо» (1719). До речі, Свіфт і Дефо, перебуваючи в різних політичних і релігійних таборах, один одного недолюблювали. І Свіфт написав свої «Мандри...», зокрема, як відверту пародію на «Пригоди Робінзона Крузо».

Пародійний перегук відчувається на багатьох рівнях: це й сам жанр подорожі, точність і переконливість — «документальність» описів (причому Свіфт описує найфантастичніші речі як реальні), становище героїв та ін. Однак в образі Робінзона втілено буржуазні ідеали, і саме їх Свіфт висміює. Автор «Мандрів Гуллівера» спародіював ще й оптимістичний пафос Дефо, протиставивши йому трагічніше — і глибше — сприйняття життя. Він не погоджується з тим, що розумна діяльність сприяє моральному вдосконаленню людини.

Втім, головним джерелом «Мандрів Гуллівера» і об’‎єктом для пародії, звісно, було саме життя, тогочасна англійська дійсність з усіма її суперечностями.

Пародія — це твір, що висміює творчу манеру іншого письменника чи літературного напряму. За характером комізму пародія буває гумористичною (легка, іронічна усмішка) і сатиричною (їдкий, дошкульний сміх), із багатьма перехідними рівнями.

Композиція роману

«Мандри Гуллівера»— твір на межі жанрів. Це водночас: роман- подорож, роман-пародія, сатиричний і фантастичний роман, роман-утопія та роман-антиутопія.

Перше видання «Мандрів Гуллівера», 1726

Твір Свіфта складається з чотирьох частин. У першій головний герой потрапляє до країни ліліпутів (слово «ліліпут» письменник вигадав, і воно увійшло до різних мов). Вони аж у дванадцять разів менші за Гуллівера, який поміж них почуває себе справжнім велетнем. А в другій — він опиняється в Бробдінгнезі, де мешканці аж у дванадцять разів більші за нього, тож герой почувається в порівнянні з ними справжнісіньким ліліпутом. Така дзеркальна ситуація підкреслює важливу для просвітника-Свіфта думку, що все в цьому світі відносне: уявлення про значущість країни і людини, про красу й хоробрість тощо. У цій частині автор змальовує позитивний ідеал суспільного устрою: патріархально-ідилічна сільськогосподарська країна з мудрим правителем, що любить свій народ і ненавидить війни.

У третій частині Гуллівер відвідує летючий острів Лапуту і землю Струльдбругів. На летючому острові живуть королі й привілейовані стани, чиє головне завдання — збирати податки. Тамтешні вчені намагаються видобути сонячні промені з огірків; перетворити лід на порох, перепалюючи на сильному вогні; споруджувати будинки, починаючи з даху; розвести безшерстих овець; сліпона-роджений там вчить живописців змішувати фарби; а орють за допомогою свиней, закопавши в землю жолуді. За позірною освіченістю ховається наука, далека від потреб людей: там майже немає правильно збудованого житла, поля не плодоносять, скрізь панує безлад... Свіфт також зображує, як технічний прогрес використовується для пригнічення інших людей (такі прогнози-застереження називають антиутопією). Наприклад, летючий острів Лапута зависає над населеними пунктами, які не платять податків, і закриває для них сонце, дощ, тому там може початися голод, а в крайньому разі Лапута може просто сісти людям на голову й розчавити їх, як чобіт комах.

Під час четвертої подорожі Гуллівер потрапив на острів гуїгнгнмів, благородних коней, — утопічний ідеал розумно влаштованої країни. Гуїгнгнми розумні й високоморальні — не допускають насильства, злочинів — тому й не мають органів правопорядку; ведуть здоровий спосіб життя, розуміють закони природи і дотримуються їх. Мудрим коням прислужують єгу — гидкі звіроподібні істоти в людській подобі (до речі, нащадки саме англійців, що свого часу, як і Робінзон, опинилися на відрізаному від цивілізації острові). В образі єгу Свіфт не просто втілює тваринні елементи людської природи, а й переконує, що саме вони є панівними в людській спільноті.

Відправляючи свого героя до різних країн, Свіфт полемізує із твердженням просвітників про можливість розумного суспільного устрою. Водночас висміювання Свіфтом негативних явищ реального життя шляхом зображення підкреслено фантастичних країн покликане допомогти читачам подивитися на людство й на самих себе ніби збоку: «Головною метою кожного мандрівника має бути виховання розуму і доброчесності своїх співвітчизників за допомогою гарних чи поганих прикладів з життя чужих країн...».

Ідеї Просвітництва. Шляхи вдосконалення суспільства

Розповідаючи про давні закони Ліліпутії, Свіфт устами Гуллівера ніби дає рецепт нового суспільного устрою. Потрібно цінувати людей порядних, чесних, щирих і моральних. Привілеї отримують лише люди, які не порушують закон. Як своєрідний докір європейському законодавству звучить захоплення Гуллівера законами про викажчиків, протидії шахрайству — яке ліліпути вважають за тяжчий злочин, ніж крадіжка. Карають ліліпути і за невдячність.

Пропонує письменник і неординарні шляхи стимулювання моральності: не тільки карати за порушення закону, а й заохочувати тих, хто його дотримується. Навіть пильна шестиока Феміда в Ліліпутії «з більшою охотою нагороджує, ніж карає», тримаючи розкритим мішок золота і схованим — меч.

Під час призначення ліліпутів на керівні посади головна увагу приділялася їхнім моральним якостям (крім випадків, коли потрібні спеціальні знання). Вони мали бути правдивими, справедливими, поміркованими.

Велику увагу в романі приділено опису ліліпутської системи освіти. Хлопчиків і дівчаток виховують у державних школах — прищеплюють їм моральні чесноти, релігійність, любов до батьківщини, загартовують фізично, убезпечують від шкідливих впливів, зокрема й від спілкування з батьками, які можуть їх розбалувати.

На момент відвідин Ліліпутії Гуллівером згадані закони вже не діяли внаслідок «звиродніння людської природи». Чого вартий ганебний звичай призначати на високі посади тих, хто добре танцює на канаті, або давати відзнаки за стрибки через палицю і плазування під нею!

Засоби комічного у творі

Попри те що письменник використовував натяки, алегорію — езопову мову, сучасники Свіфта в героях його роману легко впізнавали добре відомих їм політиків, навіть самого короля, і придворні інтриги, зрадництво, підлабузництво. Наприклад, безглузда війна між Ліліпутією та Блефуску через те, з якого кінця розбивати яйце, — це сатиричне зображення війни між Францією і Англією, релігійних суперечок між католиками і протестантами. А баталії при ліліпутському дворі через розмір підборів — комічне відтворення боротьби торі й вігів.

Отже, в першій частині «Мандрів Гуллівера» Англія отримала змогу побачити себе ніби крізь зменшувальне скло.

Для кращого донесення до читачів своїх ідей Свіфт уживав цілий букет засобів творення комічного: і сатиру, й іронію, і сарказм. Граючи «зменшувальним і збільшувальним скельцями», письменник майстерно об’‎єднав елементи вигадки й реальності. Зокрема, прийом художнього зменшення, що його використав Свіфт, дає вражаючий смисловий ефект: усе, що в повсякденному житті та вчинках людей здається чи то природним, чи то страшним, через зменшення стає сміховинним, безглуздим і нікчемним. Так, Свіфт нещадно висміював володарів з їхніми претензіями на світове панування, придворні порядки та нагороди. Абсурдність таких зазіхань алегорично зображено в титулах короля Ліліпутії, «окраси й постраху всесвіту».

Сатира Свіфта стосувалася не лише англійського суспільства. Коли перекладач книжки французькою мовою вилучив деякі її фрагменти, мотивуючи це тим, що до Франції вони не мають жодного стосунку, Свіфт обурився й відповів, що ті самі пороки та безумства панують в усіх цивілізованих країнах Європи. Якщо ми уважно придивимося до сучасного життя, то зауважимо, що речі, які висміяв письменник майже три сотні років тому, на жаль, не зникли й донині.

Отже, своїм романом Свіфт укотре довів, що сатира — могутній засіб боротьби з вадами як окремої особистості, так і цілого суспільства. А саме ця боротьба й була одним із пунктів програми просвітників.

Сатира — в’‎їдливе, осудливе висміювання людських і суспільних пороків, що має гострий, непримиренний характер.

Іронія — вживання слова або виразу в протилежному до буквального значенні з метою поглузувати.

Сарказм — зла насмішка, в’‎їдлива іронія.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.