НА ДОРОГУ ЙДУ Я В САМОТІ - МИХАЙЛО ЛЕРМОНТОВ (1814-1841) - РОМАНТИЗМ

Підручник Зарубіжна література 9 клас - Ю. І. Ковбасенко - Літера ЛТД 2017

НА ДОРОГУ ЙДУ Я В САМОТІ - МИХАЙЛО ЛЕРМОНТОВ (1814-1841) - РОМАНТИЗМ

На дорогу йду я в самотині;

Крем’‎яна в тумані путь блищить:

Тихо. Бога слухає пустиня,

І зоря з зорею гомонить.

Небеса прекрасні та безкраї!

Спить земля в промінні голубім...

Чом же серце з боллю завмирає?

Жду чого? Жалію я за чим?

Мрією не тішусь я пустою,

Днів не жаль, що більш не розцвітуть.

Я жадаю волі та спокою!

Я б хотів забутись і заснуть!

Та не тим холодним сном могили...

Я б навік заснути так хотів,

Щоб живі дрімали в серці сили,

Щоб у грудях віддих тріпотів;

Іван Крамськой. Христос у пустелі, 1872

Щоб крізь ніч, крізь день ясний для мене

Про кохання ніжний спів лунав,

Наді мною темний дуб зелений

Щоб схилявся й листям розмовляв.

Переклад Максима Рильського

«На дорогу йду я в самотині...» - одна з останніх поезій М. Лермонтова, тому її можна розглядати як своєрідний заповіт поета.

Вірш починається неймовірним у своїй красі й величі пейзажем. Дивує сила поетичного видіння поета, адже Землю, що спить «в промінні голубім», можна побачити лише з космосу, що людство побачило своїми очима майже через півтора століття. Все об’‎єднано в цьому безмежжі - верх і низ, земне і небесне.

Навколо все піднесене: і пустеля, що вслухається в Божественну істину і є місцем усамітненої зустрічі із Всесвітом, і зорі, що зійшлися, наче сусідки надвечір, щоб, позбувшись денних турбот, погомоніти про, можливо незначні, але такі важливі для них речі. Довколишня природа об’‎єднана в живий неподільний організм, з якого випадає ліричний герой. З одного боку, йому відкрита краса й одухотвореність Всесвіту. Ліричний герой може спостерігати «прекрасні та безкраї» небеса, прислухатися до гомону зірок і почути слова Бога. Але куди веде його, самотнього, «крем’‎яна в тумані путь»? Що погнало його в дорогу вночі? Скоріше за все, у путь його погнав біль сердечний, утрачені мрії і сподівання.

Вірш просякнутий невловимими зв’‎язками і з попередніми віршами Лермонтова, і з творами інших поетів, особливо з поезіями Пушкіна.

У душі ліричного героя Лермонтова поєдналися захват перед дивом світобудови і водночас відчуженість від неї, печальна безнадія і сподівання на диво.

Дві останні строфи поезії є вільним переспівом вірша Г. Гайне з «Книги пісень», у якому він порівняв смерть із прохолодною ніччю, а життя - з пекучим днем. Герой Гайне втомився від довгого дня, він спить і чує, як на дереві співає соловей про кохання. Так і ліричний герой Лермонтова: втомившись від болю й розчарувань, він хоче злитися з природою, щоб, зрештою, бути причетним до життя.

1. Проаналізуйте композицію вірша «На дорогу йду я в самотині...». Які настрої переважають у кожній частині?

2. Виділіть провідні мотиви вірша. За допомогою яких образів вони розкриваються? Зверніть увагу на те, що чує, бачить і відчуває ліричний герой.

3. Чи існує можливість подолання самотності для ліричного героя вірша «На дорогу йду я в самотині...»? Відповідаючи на це запитання, зверніться також до картини І. Крамського «Христос у пустелі».

4. Які теми є спільними для віршів Лермонтова «Сосна», «І нудно, і сумно!», «На дорогу йду я в самотині...»?

ВІДЛУННЯ

Вірш «На дорогу йду я в самотині...» привернув увагу багатьох українських поетів. Але одні з найцікавіших його інтерпретацій запропонував видатний український поет й перекладач М. Рильський. У своєму вірші він поєднав щемливий сум Лермонтівського вірша з палкою життєствердністю особистого світосприйняття.

Максим Рильський

Выхожу один я на дорогу...

М. Ю. Лермонтов

Не забуду вечора хрусткого,

Інею й тоненького льодку,

Коли сам я вийшов на дорогу,

Ніби вперше на своїм віку.

О, які були великі зорі,

Як синіло й склилось навкруги!

У падучім кожнім метеорі

Бачились незнані береги.

Так ото хотілося блукати,

Серце так стискалося мені,

Як від хати бризнули до хати

Вечора осіннього вогні!

Сумував - чого? І сам не знаю

Та й радів - чому? Не знаю й сам.

Чув по свисту пізніх крижнів зграю,

Не видимих нічиїм очам.

Чув здалека голоси жіночі,

І тонкі, й ламкі, як той льодок.

І хилилось небо вже до ночі,

Як додому повернув я крок.

Ти мене чекала на порозі,

Щоб легенько, звісно, докорить...

Давнє «занедужав я в дорозі»

Мусив я, звичайно, повторить.

Весело тріщали дрова в грубі,

Пахло житнім хлібом і теплом,

І спадали ніжно пасма любі

Над твоїм розхмареним чолом.

Роман «Герой нашого часу»

Лєрмонтов - одна з найбільш загадкових і трагічних постатей російської літератури, а роман «Герой нашого часу» - його найвидатніший прозовий твір. Письменник свідомо кинув виклик суспільству буквально всіма гранями твору, починаючи вже з самої назви. Мовляв, дивіться, ось він який, герой нашого часу, і, подобається це комусь чи ні, а він є саме таким.

Тож виникає закономірне запитання: чому молодого поета так цікавлять саме його час і його покоління. І чому в його свідомості слово «покоління» чітко асоціюється зі словами похмурої, печальної тональності. Між народженням Пушкіна і Лермонтова лише п’‎ятнадцять років, але іноді складається враження, що й усі сто п’‎ятдесят. То що ж такого сталося в суспільному житті Росії за час зміни цих «двох сонць» російської поезії?

Багато дослідників вважають, що такою фатальною подією став розгром повстання декабристів (1825), серед яких були не лише знайомі, а й друзі Пушкіна, який ще встиг ковтнути, хоча й примарного, ковтка свободи. Лермонтов такої можливості вже просто не мав.

«Герой нашого часу» - соціально-психологічний роман про долю покоління після розгрому декабризму.

Соціально-психологічний роман - такий різновид роману, у якому багатогранні характери героїв розкриваються в складних життєвих ситуаціях, через вплив на них певних поглядів, уявлень, соціальних норм поведінки.

Головною проблемою роману стала доля непересічної людської особистості в епоху лихоліття, безвихідне становище обдарованих, розумних, освічених молодих дворян, які прагнуть дії, але приречені на бездіяльність.

Дослідники неодноразово звертали увагу на те, що імена двох головних героїв творів О. Пушкіна («Євгеній Онєгін») і М. Лермонтова («Герой нашого часу») пов’‎язані: Онега й Печора - дві російські річки, розташовані неподалік одна від одної. Тобто Лермонтов свідомо підкреслював, що його герой - певною мірою «спадкоємець» героя роману у віршах О. Пушкіна.

Онєгін, як і Печорін, теж нікого не зробив щасливим, теж, як і Печорін, є «причиною нещастя інших». Ця неймовірна здатність робити нещасними інших і бути самотнім, для всіх «чужим» і скрізь «зайвим» утілилася вже в «східних» поемах Дж. Байрона і є однією з ознак «байронічного героя». Дослідники неодноразово відзначали вплив Байрона на творчість О. Пушкіна і М. Лермонтова. Риси «байронічного героя», самотньої розчарованої людини, яка з гордим презирством ставиться до суспільства, що відштовхнуло її, і мстить цьому суспільству, але водночас сама страждає, знаходимо вже в романі О. Пушкіна «Євгеній Онєгін» (1823-1832). Недаремно Тетяна запитує, чи не є Євгеній «пародією» на такого героя. Онєгін зробив нещасною Тетяну Ларіну і вбив на дуелі Володимира Ленського, а Григорій Печорін значно «перевершив» свого попередника.

Спочатку були надруковані окремі повісті з роману, які викликали бурхливу реакцію публіки. Потім Лермонтов об’‎єднав їх у тому порядку, який ми нині знаємо, і додав передмову, що є не менш важливою для розуміння задуму письменника, ніж інші частини.

Зайві люди - у російській літературі XIX ст. тип людей, які не здатні знайти застосування своїм силам і здібностям в суспільному житті.

ХРОНОЛОГІЯ РОМАНУ

Якби ми розташували повісті в хронологічній послідовності, то побачили б, що події, зображені в романі, мають між собою чіткі причинно-наслідкові зв’‎язки. Молодий офіцер Григорій Печорін дорогою до місця служби в П’‎ятигорськ стикається з контрабандистами і руйнує їхнє життя («Тамань»). У П’‎ятигорську він знайомиться з Грушницьким і княжною Мері. Туди ж приїздить його давня знайома Віра, яку він кохає і яка вийшла заміж за родича княгині Ліговської, матері Мері. Щоб мати змогу зустрічатися з Вірою на людях, Печорін починає тісніше спілкуватися з Мері, руйнуючи цим стосунки Грушницького з нею. Ображений юнкер, побачивши, як уранці Печорін виходив з будинку Ліговських, де жила й Віра, знеславив княжну Мері. Вимагаючи вибачень, Печорін викликає Грушницького на дуель і вбиває його. Віра зізнається чоловікові, що Печорін був її коханцем, і чоловік вивозить її з міста. Намагаючись наздогнати Віру, Григорій Олександрович заганяє улюбленого коня. За дуель із Грушницьким його відправили в далеку фортецю, де командував капітан Максим Максимович («Княжна Мері») і з яким Печорін потоваришував («Фаталіст», «Бела», «Максим Максимович»).

У фортеці Печорін став свідком того, як офіцер Вулич заклався, що залишиться живим, стріляючи в себе з рушниці, а тієї ж ночі був убитий п’‎яним козаком («Фаталіст»). Потім Печорін закохався в кавказьку красуню Белу, яку вкрав у батька. Його кохання було нетривалим - Бела загинула. Печорін залишив фортецю й подався в мандри («Бела»). Через п’‎ять років у Владикавказі на постоялому дворі він випадково зустрічається з Максимом Максимовичем, у якого залишилися папери Григорія Олександровича. Ображений холодним прийомом Печорі- на, Максим Максимович віддає щоденники Печоріна знайомому подорожньому, який надрукував їх після смерті Григорія Олександровича («Максим Максимович»).

Роман поділений на дві великі частини. До першої входять повісті «Бела», «Максим Максимович», передмова до журналу Печоріна і «Тамань». До другої - повісті «Княжна Мері» та «Фаталіст». Чим міг керуватись автор, пропонуючи саме таку структуру свого твору?

Лермонтов добре володіє мистецтвом компонування, структурування тексту. Спочатку може здатися, що в подачі окремих частин твору системи немає, або вона заплутана, як це полюбляли робити романтики. Однак це не так. Саме така, на перший погляд, «нелогічна» будова, яку запропонував автор, дозволяла побачити Печоріна спочатку під різними кутами зору й очима різних людей, а потім надати слово йому самому (щоденник героя).

У кожній повісті Лермонтов поміщає свого героя в нове середовище, де він стикається з людьми іншого суспільного становища і психічного складу: горцями, контрабандистами, офіцерами, дворянським товариством. І щоразу Печорін виявляє нові грані особистості. Тож композиція роману «Герой напрезирство до суспільства тощо. Характеризуючи Печоріна, персонажі роману часто вживають епітет «дивний». Ця дивність ґрунтується на несподіваних і суперечливих його звичках та поведінці: смішне здається сумним, сумне викликає сміх, в душі одночасно живуть співчуття і жорстокість.

Фабула - хронологічна послідовність подій у творі (як події розвивалися «насправді»).

Сюжет - довільна, вибудувана автором послідовність подій у творі (як розвиток подій виклав автор).

Хоч би з ким Печорін спілкувався, це закінчується погано: для контрабандистів, Віри, Грушницького, Мері, Максима Максимовича, Бели. Однак гине й сам Печорін, не знайшовши щастя і гармонії в житті - і нікому не давши щастя.

Герой намагається зрозуміти суперечливість свого характеру: він прагне повноти життя, намагається любити, товаришувати, але не здатний на тривалі почуття - і щоразу залишається розчарованим, роздратованим, виснаженим, незадоволеним собою. Він розмірковує про причини такого становища, про сенс життя, про своє призначення («За що вони всі мене ненавидять.?», «Навіщо я жив? Для якої мети я народився?.. А, певне, вона існувала, і, певне, було моє призначення високе, бо я відчуваю в душі моїй сили неосяжні», «Одні скажуть: він був добрий хлопець, другі - мерзотник. І те й друге буде неправдою. Після цього чи варто клопоту жити? А все живеш - з цікавості: чекаєш чогось нового... Смішно й досадно»).

Зауважмо, що за вдачею Печорін зовсім не зла людина. Герой завжди щирий (навіть коли це йому невигідно), допитливий, здатний на співчуття, енергійний, розумний. Поганих намірів до жодного з персонажів він не має. Часто ним керують навіть благородні поривання (наприклад, він прагне захистити Мері від пліток Грушницького). Однак у житті, де так багато важать соціальне становище людини, виховання й умовності, добро сусідить із марнославством, гординею, бажанням панувати над іншими і будь-що утвердити свою перевагу.

Грушницький, який потягнувся було до досвідченішого товариша, гине. Печорін підозрює, що Грушницький його недолюблює, бо він розгадав таємницю цієї «загадкової» особи. Зруйнований сімейний світ Віри; смерть виявилася порятунком для Бели, а щире серце Мері розчавлене вдаваною холодною байдужістю Печоріна.

У своєму романі Лермонтов відмовляється судити героїв і виправляти їх. Своїм твором він лише «вказав недугу», «поставив діагноз», але не бере на себе відповідальності за її «лікування». Однак головного героя роману - Печоріна - навіть знання причин не рятує від «хвороби».

Печоріну, що страждає по-справжньому, протиставлений образ Грушниць- кого, який не надто вміло імітує «байронізм». Він і є справжньою пародією на романтичний образ похмурого «байронічного героя». Печорін дає йому характеристику настільки ж влучну, наскільки й вбивчу: імітуючи «фатального» й «трагічного» героя романтичних поем, Грушницький добивається якихось своїх приземлених цілей. Інакше кажучи, якщо романтичний герой був нещасним, то Грушницький грав роль нещасного. Ця людина сумує і плаче «на публіку», водночас підглядаючи краєм ока, яке враження на цю саму публіку справляють її сльози. Тож Лермонтов вустами Печоріна виносить вирок не лише Грушниць- кому, який грає роль «байронічного героя», а й нещирості, «байронівській позі» як такій: «Створювати ефект - їх насолода; вони подобаються романтичним провінціалкам до нестями». Отже, «подобатися романтичним провінціалкам» - ось вершина бажань людей на кшталт Грушницького.

Тому не дивно, що, з одного боку, Печорін, людина непересічна й глибоко нещасна, яка страждає по-справжньому, а з іншого — порожній хвалько Грушницький, який страждання і самотність лише імітує, зрештою зіткнулися. Багато хто з дослідників зауважує, що Лермонтов у сценах зіткнення Печоріна з Грушницьким якось містично передбачив навіть деталі власного зіткнення з Мартиновим. Воно також відбулося на Кавказі, також починалося з начебто дружніх стосунків і також закінчилося дуеллю й загибеллю самого автора роману «Герой нашого часу».

Ще одним важливим для розуміння проблематики твору є образ Максима Максимовича. Це немолодий, бувалий у бувальцях штабс-капітан, який начебто близько знав Печоріна, але так і не зміг зазирнути в його душу, збагнути її. Тому його часто дивує поведінка Григорія Олександровича, він не розуміє такого песимізму у 25-річному юнакові і навіть питає, чи «столична молодь уся така».

У романі є ціла галерея жіночих образів: це Віра, княжна Мері, Бела та ін. І всі вони так чи так пов’‎язані з образом Печоріна, але для жодної з них він не спромігся зробити нічого доброго. Однак сам він, втомлений марнотами життя й кохання, дещо зневажливо ставиться до кохання як дам аристократичного кола, так і жінок простого походження: «...Любов дикунки не набагато краща за любов знатної пані; неуцтво і простосердість однієї так само набридають, як і кокетство другої». Словом, і тут Печорін є «героєм свого часу» - часу втрачених ілюзій і глибоких розчарувань.

Наостанок зауважимо, що Лермонтов, хоча й заявив, що не претендує на роль лікаря, а лише «поставив суспільству діагноз», все-таки сприяв тому, щоб його сучасники, подивившись на портрет Печоріна, глибше замислилися над сенсом людського буття і своїм місцем у цьому світі.

«МАЛЕНЬКА ЛЮДИНА»

Дослідники зараховують Максима Максимовича до галереї образів т. зв. маленьких людей. Це тип літературного героя, що з’‎явився в реалістичній літературі на початку ХІХ ст. Для нього характерне перебування на нижніх щаблях суспільної ієрархії, що визначає його психологію і поведінку - приниженість, яка поєднується з відчуттям несправедливості й ураженого самолюбства. «Маленька людина» часто стає в опозицію до того, хто перебуває вище від неї. Це певною мірою втілюється в почутті образи Максима Максимовича на Печоріна за його черствість, байдужість, начебто «зверхність». Так, коли Печорін після тривалої розлуки абсолютно байдуже і зустрівся, і попрощався з ним, штабс-капітан вважає причиною цього не особливості характеру Печорі- на, а те, що він, Максим Максимович, «не багатий» і «не чиновний». Важливою рисою характеру Максима Максимовича є покірність обставинам, нездатність до критичної оцінки ситуації. Згодом ми знайдемо подібні риси в образі Акакія Акакійовича Башмачкіна, також «маленької людини», головного героя повісті М. Гоголя «Шинель».






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.