ГОБСЕК - ОНОРЕ ДЕ БАЛЬЗАК (1799-1850) - РЕАЛІЗМ ХІХ ст.

Підручник Зарубіжна література 9 клас - Ю. І. Ковбасенко - Літера ЛТД 2017

ГОБСЕК - ОНОРЕ ДЕ БАЛЬЗАК (1799-1850) - РЕАЛІЗМ ХІХ ст.

Адвокат Дервіль помітив, що молодий граф де Ресто і Каміла де Гранльє подобаються один одному. Віконтеса де Гранльє була проти їхніх стосунків, бо мати юного графа мала заплямовану репутацію. Тоді Дервіль вирішив розказати історію, яка повинна була змінити ставлення віконтеси до стосунків молодих людей.

- Ця історія пов’‎язана з романтичною пригодою, єдиною у моєму житті. Розповім спочатку про одного чоловіка, який брав участь у цій історії і якого ви не могли знати. Йдеться про лихваря. Не знаю, чи зможете ви з моїх слів уявити собі обличчя цього чоловіка, що його я назвав би «місячним ликом», так його жовтава блідість скидалася на колір срібла, з якого облупилася позолота. Волос ся в мого лихваря було гладеньке, акуратно причесане, із сивиною попелясто- сірого кольору. Риси обличчя здавалися відлитими в бронзі. Оченята жовті, як у куниці, були майже без вій і боялися світла; але дашок старого кашкета надійно захищав їх від нього. Гострий ніс, подовбаний на кінчику віспою, скидався на свердлик, а губи були тонкі, як у алхіміків або старих карликів, зображених на картинах Рембрандта і Метсю1. Розмовляв він завжди тихим, лагідним голосом і ніколи не сердився. Вгадати його вік було неможливо: я ніколи не міг збагнути, чи то він завчасу постарів, чи зумів до похилого віку зберегти молодість. Усе в його кімнаті, від зеленого сукна на письмовому столі до килимка біля ліжка, було якесь однакове, охайне й потерте, наче в холодній оселі старої дівки, котра зранку до вечора тільки те й робить, що натирає меблі. Взимку головешки у його каміні завжди тільки жевріли, поховані під купою попелу. Від тієї хвилини, коли він прокидався, й до вечірніх нападів кашлю його вчинки були розмірені, мов рухи маятника. Це була людина-автомат, яку щоранку накручували. Якщо торкнути мокрицю, яка повзе по папері, вона вмить замре; так і цей чоловік раптово замовкав під час розмови і чекав, поки проїде вулицею екіпаж, бо не хотів напружувати голос. Він заощаджував життєву енергію і пригнічував у собі всі людські почуття. І життя його текло так само безшелесно, як ото сиплеться пісок у старовинному пісковому годиннику. Іноді його жертви обурювалися, кричали в нестямі - а тоді раптом западала мертва тиша, наче в кухні, коли там ріжуть качку. Надвечір людина-вексель перетворювалася на звичайну людину, а зливок металу в його грудях ставав людським серцем. Коли він бував задоволений з того, як минув день, то потирав собі руки, а з глибоких зморщок, які мережали його обличчя, здавалося, курився димок веселості. Навіть у хвилини свого торжества говорив він односкладово і всім своїм виглядом виражав незгоду. Отакого сусіда послала мені доля, коли я жив на вулиці Гре, а був я тоді тільки молодшим службовцем адвокатської контори та студентом права на третьому курсі. Єдиною людиною, з якою старий, як то кажуть, підтримував взаємини, був я; він приходив до мене попросити вогню, брав почитати книжку або газету, а ввечері дозволяв мені заходити в його келію, і ми розмовляли, коли він був у доброму гуморі. Ці вияви довіри були наслідком чотирирічного сусідства та моєї розважливої поведінки, бо через брак грошей мій спосіб життя вельми скидався на спосіб життя цього старого. Чи мав він родичів, друзів? Багатий він був чи бідний? Ніхто не зміг би відповісти на ці запитання. Я ніколи не бачив грошей у нього в руках. Його багатство, певне, зберігалося десь у підвалах банку. Він сам стягував борги по векселях, бігаючи по всьому Парижу на своїх сухорлявих, як у оленя, ногах. Через свою обачність він одного разу навіть потерпів. Випадково при ньому було золото, і якимсь чином подвійний наполеондор вислизнув з його жилетної кишені. Пожилець, який спускався за старим по сходах, підняв монету й подав йому.

Шарль Тамізьє. Гобсек, 1832

1 Метсю Габріель (бл. 1630-1667) - нідерландський художник.

«Це не моя! - вигукнув він, замахавши руками. - Золото? У мене? Та якби я був багатий, то хіба жив би так, як я живу?»

Вранці він сам варив собі каву на залізній пічці, яка стояла в закіптюженому кутку каміна; обід йому приносили з харчівні. Стара воротарка приходила в призначений час прибирати його кімнату. З дивної примхи долі старого звали Гобсек1. Коли я згодом зайнявся його справами, я довідався, що на той час, як ми познайомилися, йому було майже сімдесят шість років. Народився він десь року 1740-го в передмісті Антверпена; мати в нього була єврейка, а батько голландець на ім’‎я Жан Естер ван Гобсек. Ви, певно, пам’‎ятаєте, як весь Париж говорив про вбивство жінки, прозваної Прекрасною Голландкою? Коли випадково я згадав про це в розмові зі своїм тодішнім сусідом, він сказав мені, не виявивши найменшого інтересу чи подиву: «Це моя двоюрідна онука».

Тільки ці слова і вирвала у нього смерть його єдиної спадкоємиці, онуки його сестри. На судовому процесі я довідався, що прекрасну голландку звали Сара ван Гобсек. Я запитав у старого, якими дивними обставинами можна пояснити те, що сестрина онука носила його прізвище.

«В нашому роду жінки ніколи не виходили заміж», - усміхнувшись, відповів він.

Цей дивний чоловік ніколи не побажав побачити бодай одну особу з чотирьох жіночих поколінь, які складали його рідню. Він ненавидів своїх спадкоємців, і думка, що хтось може заволодіти його багатством, навіть по його смерті, була для нього нестерпна. Уже в десять років мати прилаштувала його юнгою на корабель, і він відплив у голландські володіння в Ост-Індії, де й мандрував протягом двадцяти років. Зморшки його жовтавого лоба зберігали таємниці життєвих випробувань, раптових жахливих подій, несподіваних удач, романтичних пригод, незмірних радощів, голодних днів, розтоптаного кохання, нажитого, втраченого і віднайденого багатства, безлічі випадків, коли життя його було в небезпеці й урятуватися щастило тільки завдяки миттєвим, рішучим і часто жорстоким заходам, які виправдовувала необхідність. Він перепробував усі засоби, щоб здобути багатство, і навіть намагався знайти знаменитий скарб - золото, яке дикуни закопали десь начебто поблизу Буенос-Айреса. Він брав участь чи не в усіх подіях війни за незалежність Сполучених Штатів Америки. Проте згадував він про своє життя в Ост-Індії чи в Америці тільки в розмовах зі мною, і то дуже рідко, причому щоразу в таких випадках, здавалося, картав себе за нестримність. Якщо людяність, спілкування з ближніми вважати релігією, то Гобсек у цьому відношенні був переконаним атеїстом. Хоча я поставив собі за мету вивчити його, мушу признатися, на свій сором, що до останньої хвилини його душа була непроникна для мене. Іноді я навіть запитував себе: до якої статі він належить? Якщо всі лихварі схожі на нього, то, мабуть, думалося мені, вони належать до розряду безстатевих. Він здавався мені радше байдужим до релігії, аніж безбожником.

Якось увечері я зайшов до цього чоловіка, який перетворився на золотого ідола і якого його жертви, що їх він називав «своїми клієнтами», з любові до парадоксів чи для глуму, прозвали «татусь Гобсек». Він сидів у кріслі, нерухомий, мов статуя, втупившись поглядом у камін з таким виразом, ніби перечитував свої боргові розписки та векселі.

1 Гобсек - глитай, живоїд.

«Добрий вечір, татусю Гобсек», - привітався я.

Він обернув голову, і його густі чорні брови ледь зсунулися - цей характерний для нього порух був рівнозначний веселій усмішці південця. Потім своїм тоненьким голоском, схожим на звук флейти, коли в неї забувають вставити мундштук, пропищав: «Я сьогодні розважаюся».

«То ви іноді й розважаєтесь?»

«А кому життя може принести стільки радості, як мені? - сказав він, і очі йому спалахнули. - Ви всьому вірите, а я не вірю нічому. Що ж, тіштеся ілюзіями, якщо можете, а я зараз підведу вам підсумок людського життя. Чи мандруєте ви світом, чи ніколи не розлучаєтесь із дружиною, з роками життя для вас неминуче перетворюється на звичку до певних умов існування. І тоді щастя знаходить той, хто вміє застосувати свої здібності за будь-яких обставин. Крім цих двох правил, усе інше омана. Мої погляди змінювались, як і в усіх людей, мені доводилося міняти їх залежно від географічної широти. В Азії карають за те, чим захоплюються в Європі. Те, що у Парижі вважають вадою, за Азорськими островами стає необхідністю. На світі немає нічого постійного. Існують лише умовності - свої для кожного клімату. Для того, хто мусив пристосовуватися до різних суспільних мірок, всякі ваші переконання та правила моралі - пусті слова. Незрушне лише одне почуття, яким нас наділила природа, - інстинкт самозбереження. В суспільствах європейської цивілізації цей інстинкт називають особистим інтересом. Якщо доживете до мого віку, ви зрозумієте: з усіх земних благ варто домагатися тільки... золота. В золоті зосереджені всі сили людства. Я багато мандрував, бачив, що всюди є рівнини або гори. Рівнини знуджують, гори стомлюють - отож байдуже, де саме жити. Ну а щодо звичаїв, то люди скрізь однакові: повсюди точиться боротьба між бідними і багатими, повсюди вона неминуча. Отож краще самому визискувати, ніж дозволяти, щоб визискували тебе. Скрізь люди мускулисті працюють, а люди хирляві мучаться. Та й утіхи всюди однакові, і всюди вони виснажують сили. Найтривкіша з усіх насолод - марнославство. Марнославство - це наше «я». А задовольнити його можна тільки золотом. Потоком золота! Щоб здійснити свої примхи, ми потребуємо часу, засобів і зусиль. Так от, у золоті все це є в зародку, і воно все дає у житті. Тільки божевільні або хворі можуть знаходити щастя в тому, щоб марнувати вечори за грою в карти, сподіваючись виграти кілька су. Тільки йолопи можуть марнувати час на пусті роздуми про те, чи якась там дама вляглася на канапу сама, чи в приємному товаристві. Лише простаки можуть вірити, ніби вони приносять користь ближньому, створюючи принципи політики, щоб керувати подіями, яких ніколи не передбачиш. Тільки бовдурам приємно базікати про акторів та повторювати їхні дотепи, вдягатися задля інших, влаштовувати бенкети задля інших, вихвалятися конем або екіпажем, який пощастило купити на три дні раніше, аніж сусідові. Ось життя ваших парижан, усе воно вкладається в кілька фраз, хіба не так? А зараз погляньмо на життя з тієї височини, на яку їм ніколи не піднятися. Щастя або в сильних емоціях, які підточують наше життя, або в розмірених заняттях, які перетворюють його на щось подібне до чудово настроєного англійського механізму. Вище цього щастя стоїть так звана благородна допитливість, прагнення розкрити таємниці природи й навчитися впливати на її явища. Ось вам у двох словах мистецтво й наука, пристрасть і спокій. Так от, усі людські пристрасті, розпалені зіткненнями інтересів у вашому нинішньому суспільстві, проходять переді мною, і я влаштовую їм огляд, а сам живу спокійно. Тобто вашу наукову допитливість, своєрідну боротьбу, в якій людина завжди зазнає поразки, я замінюю вивченням усіх потаємних пружин, що рухають людством. Одне слово, я володію світом, не стомлюючи себе, а світ не має наді мною ніякої влади.

Ось я розповім вам про дві події, що сталися сьогодні вранці, - провадив він після короткої мовчанки, - і ви зрозумієте, у чому моя втіха».

Він підвівся, зачинив двері на засув і знову сів у крісло.

«Сьогодні вранці, - сказав він, - я мав подати на оплату тільки два векселі. Перший вексель, вартістю в тисячу франків, дисконтував у мене один молодик, красень мальований і чепурун. А видала вексель одна з найвродливіших парижанок, дружина багатого поміщика та ще й графа. Чому ця графиня підписала боргове зобов’‎язання, юридично недійсне, але практично цілком надійне? Мені закортіло розкрити таємну ціну цього векселя. Другий вексель на таку ж суму, підписаний Фанні Мальво, дисконтував у мене торговець полотном, чиє підприємство, либонь, на межі краху. Бо жодна людина, яка має бодай маленький кредит у банку, ніколи не прийде в мою крамничку: перший же її крок від дверей до мого письмового столу означає розпач, неминуче банкрутство і марні спроби одержати позику десь-інде. Отож мені доводиться мати справу тільки із зацькованими оленями, за якими женеться зграя кредиторів. Скільки припущень робив я, виходячи сьогодні вранці з дому! Якщо ці жінки не мають чим заплатити, вони, звичайно, приймуть мене ласкавіше, аніж батька рідного».

Тут старий подивився на мене - в його погляді була холодна незворушність.

«А я невблаганний! - сказав він. - Я приходжу як привид помсти, як докір сумління. Ну, гаразд. Облишмо здогади. Приходжу».

«Графиня ще в постелі», - каже мені покоївка.

«А коли її можна бачити?»

«Не раніше полудня. Вона повернулася з балу о третій ранку».

«Перекажіть їй, що приходив Гобсек. Ополудні я ще навідаюся».

І я пішов собі, залишивши брудні сліди на килимі, постеленому на сходах. Я люблю бруднити підошвами чобіт килими в оселях багатіїв - не з дріб’‎язкового самолюбства, а щоб дати їм відчути пазуристу лапу Невідворотності. Приходжу на вулицю Монмартр, знаходжу непоказний будинок, штовхаю стару хвіртку у воротах і бачу похмурий двір, куди ніколи не заглядає сонце.

«Панна Фанні Мальво вдома?»

«Вона вийшла. Але якщо ви принесли для оплати вексель, то вона залишила для вас гроші».

«Я зайду ще», - відповідаю.

Рівно ополудні я вже був у вітальні, перед спальнею графині.

Із солоденького голосу служниці я зрозумів, що заплатити господиня не має чим. Зате яку красуню я там побачив! У поспіху вона тільки накинула на голі плечі кашемірову шаль і куталася в неї так уміло, що під шаллю легко вгадувалися форми її прегарного тіла. Усюди була розкіш і безлад, краса, позбавлена гармонії. Та вже злидні, причаєні під усією цією розкішшю, підводили голову й загрожували цій дамі або її коханому, показуючи свої гострі зуби.

Графиня запропонувала мені сісти.

«Чи не будете ви такі ласкаві, добродію, і не відсунете трохи термін сплати?» - сказала вона.

«До завтрашнього полудня, графине, - відповів я, згортаючи вексель, який показав їй. - Раніше я не маю права опротестувати ваш вексель».

А подумки я говорив їй: «Плати за всю цю розкіш, плати за свій титул, за своє щастя, за переваги, якими ти користуєшся. Щоб охороняти своє добро, багатії винайшли трибунали, суддів, гільйотину, до якої дурні люди самі пориваються, наче метелики до згубного вогню. Та хоч ви й спите на шовках і шовком укриваєтесь, вам немає куди сховатися від докорів сумління, ви усміхаєтесь, а під усмішкою скрегочете зубами, і страшні химери вгороджують вам пазурі в серце».

В цю хвилину хтось тихенько постукав у двері, до кімнати зайшов чоловік - безперечно, сам граф.

Графиня подивилася на мене, і я зрозумів її погляд: вона стала моєю рабою.

«Вам чого треба, добродію?» - запитав мене граф.

«Це один з моїх постачальників», - сказала графиня.

Граф повернувся до мене спиною, а я витяг із кишені ріжок згорнутого векселя. Побачивши цей невблаганний жест, жінка підійшла до мене й тицьнула мені в руку діамант.

«Візьміть і йдіть звідси», - сказала вона.

В обмін на діамант я віддав їй вексель і, вклонившись, вийшов. Діамант я оцінив не менш як у тисячу двісті франків. На подвір’‎ї я побачив цілий натовп челяді - одні чистили собі лівреї, другі ваксували чоботи, треті мили розкішні карети. «Ось що приводить цих людей до мене, - подумав я. - Ось що змушує їх у пристойний спосіб красти мільйони, зраджувати свою батьківщину. Щоб не брьохати по багнюці пішки, великий пан або той, хто його мавпує, ладен з головою пірнути в іншу багнюку». В цю мить ворота розчинились і пропустили екіпаж молодика, який дисконтував у мене вексель.

«Ласкавий пане, - звернувся я до нього, коли він вийшов, - ось двісті франків, передайте їх, будь ласка, графині й скажіть їй, що я згоден потримати в себе заставу, яку вона мені сьогодні дала, але не більше тижня».

Світський хлюст узяв двісті франків і глузливо посміхнувся, наче хотів сказати: «Ага! Заплатила! От і чудово!»

Потім я подався до Фанні Мальво. Вузькими крутими сходами я піднявся на шостий поверх, і мене впустили у квартиру з двох кімнат, де все блищало чистотою, як нова монета. Мене прийняла мадмуазель Фанні, молода дівчина, вдягнена просто, але з вишуканістю парижанки. Повсюди лежали стоси розкроєного полотна, і я зрозумів, чим заробляє вона собі на життя, - Фанні була швачкою. Вона стояла переді мною, наче дух самоти. Я подав їй вексель і сказав, що вранці не застав її вдома.

«Але ж я залишила гроші у воротарки», - мовила вона.

Я подивився на неї і з першого погляду розгадав її. Цю дівчину нестатки змушували трудитися, не розгинаючи спини. Від неї віяло глибокою порядністю, справжньою доброчесністю. Я мав таке відчуття, ніби опинився в атмосфері щирості, душевної чистоти, і мені навіть дихати стало легко. Я майже розчулився. У мене навіть виникло бажання позичити їй грошей усього лише з дванадцяти відсотків, аби допомогти їй купити яке-небудь прибуткове діло. «Е, ні, - сказав я собі. - В неї, либонь, є двоюрідний братик, що змусить її ставити підпис на векселях і оббере бідолашку». Отож я пішов, картаючи себе за недоречну великодушність, бо не раз мав нагоду переконатися в тому, що хоча самому добродійнику добре діло часом і не завдає шкоди, воно завжди занапащає того, кому зроблено послугу. Коли ви увійшли, я саме подумав про Фанні Мальво - от із кого вийшла б хороша дружина й мати. Я зіставляв її життя, доброчесне й самотнє, з життям графині, яка, почавши підписувати векселі, неминуче скотиться на саме дно ганьби».

На якусь мить він замовк і замислився, а я тим часом роздивлявся його.

«Так от і скажіть, - раптом озвався він, - хіба погані в мене розваги? Хіба не цікаво заглянути в найпотаємніші куточки людського серця? Хіба не цікаво розгадати чуже життя й побачити його зсередини, без жодних прикрас? У мене погляд, як у Господа Бога, я зазираю в душі. Від мого пильного ока ніщо не сховається. А хіба можуть у чомусь відмовити тому, в чиїх руках мішок із золотом? Я досить багатий, щоб купувати людську совість, щоб управляти міністрами через тих, хто має на них вплив, починаючи від секретарів і кінчаючи полюбовницями. Я міг би, якби захотів, володіти найпрекраснішими жінками й купувати чиї завгодно пестощі. Таких, як я, в Парижі набереться десяток. Ми - повелителі ваших доль, мовчазні, нікому не відомі. Що таке життя? Машина, яку приводять у рух гроші. Золото - ось душа вашого нинішнього суспільства. Поєднані спільними інтересами, я і мої приятелі по ремеслу збираємось у певні дні тижня в кафе «Феміда», біля Нового мосту. Там ми відкриваємо один одному фінансові таємниці. Ніяке багатство не може нас обманути, ми володіємо секретами всіх значних сімейств. Будучи богословами біржі, ми утворюємо ніби трибунал святої інквізиції, де розглядаємо й судимо, здавалося б, найневинніші вчинки маєтних людей і завжди вгадуємо правильно. Один з нас наглядає за су- дейським станом, другий - за банкірами, третій - за чиновниками, четвертий - за торговцями. А під моїм наглядом перебувають світські гультяї, митці, картярі - тобто найцікавіша людність паризького суспільства. Кожен з таких завжди готовий вибовкати таємницю свого ближнього. Ось тут, - додав він, постукавши себе по лобі, - у мене терези, на яких зважуються спадки та корисливі інтереси всього Парижа. Ну, тепер ви зрозуміли, - сказав він, обернувши до мене бліде, наче вилите із срібла обличчя, - які пристрасті й насолоди ховаються за цією застиглою маскою, що так часто дивувала вас своєю нерухомістю?»

Я повернувся до себе, геть приголомшений. Цей дідок виріс у моїх очах, перетворився на фантастичного ідола, на уособлення влади золота. І життя, і люди вселяли мені у ту хвилину жах.

«Невже усе зводиться до грошей?» - запитував я себе.

Пам’‎ятаю, я довго не міг заснути. Мені ввижалися купи золота. Але наступного ранку, в туманному мареві пробудження, переді мною у всій своїй красі постала лагідна Фанні, і я вже думав тільки про неї.

- Знаєте, я не бачу в цій історії нічого такого, що могло б стосуватися нас, - мовила пані де Гранльє.

- Содом і Гоморра! - вигукнув Дервіль, вживши свій улюблений вираз. - Кілька днів тому татусь Гобсек помер, доживши до вісімдесяти дев’‎яти років, і скоро молодий граф де Ресто вступить у володіння чималим багатством. Як і чому - це я вам поясню. А що стосується Фанні Мальво, то ви її добре знаєте - тепер вона моя дружина.

Коли Дервіль закінчив навчання і вступив до колегії адвокатів, Гобсек постійно з ним радився. Через декілька років господар адвокатської контори, де працював Дервіль, захотів її продати. Адвокат вирішив звернутися за позикою до Гобсека, хоча й не міг дати ніякої застави, бо був незаможним. Лихвар запропонував Дервілю позику під п’‎ятнадцять відсотків, хоча зазвичай правив від п’‎ятдесяти до п’‎ятисот відсотків. Крім того, старий пообіцяв скрізь рекомендувати Дервіля як обізнаного і тямущого стряпчого і попередив, щоб той жив скромно, аби не втратити його довіру. Дервіль одружився з Фанні Мальво, яку щиро полюбив, і менш ніж за п’‎ять років розрахувався з Гобсеком.

Через рік після купівлі контори мене майже силоміць затягли на одну парубоцьку гулянку. Один з моїх приятелів улаштував обід, програвши заклад молодому франту Максимові де Траю, знаменитому світському левові. Слава про цього вишуканого денді гриміла тоді в усіх салонах. Я часто чув про цього типа, і, зустрічаючи його у світському товаристві, старанно уникав небезпечної честі познайомитися з ним. Але цього разу мій приятель так наполегливо запрошував мене на обід, що я вже не міг відмовитися. Й ось посеред п’‎яного розгардіяшу граф де Трай спробував здобути мою прихильність. Не знаю вже, як це сталося, але він цілком мене зачарував, і, виходячи з вітальні де Гріньйона, я пообіцяв, що завтра поведу його до татуся Гобсека. Максим де Трай з дивовижною спритністю обплутав мене балачкою, у яку вельми доречно вставляв слова «честь», «порядна жінка», «розпач» і такі інші. Наступного ранку я прокинувся і спробував поновити у пам’‎яті вчорашню розмову: здається, дочка одного з моїх клієнтів потрапила в прикре становище, вона може втратити повагу й любов свого чоловіка, якщо сьогодні вранці не роздобуде п’‎ятдесят тисяч франків. Тільки тепер зрозумів я, чому мій приятель так наполегливо запрошував мене на бенкет. Тільки-но я встав з постелі, як з’‎явився і пан де Трай.

Коли ми приїхали на вулицю Гре, світський лев почав озиратися навколо з такою напруженою тривогою, що я вкрай здивувався. Його обличчя то блідло, то червоніло, то навіть ставало жовтим, а коли він побачив двері будинку Гобсека, на лобі в нього заблищали крапельки поту. В ту мить, коли ми вискочили з кабріолета, у вулицю Гре завернув фіакр. Своїм яструбиним оком світський чепурун зразу помітив у глибині того екіпажу жіночу постать, і на його обличчі промайнув вираз майже дикої радості. Ми піднялися до старого лихваря.

«Пане Гобсек, - сказав я, - рекомендую вам одного із своїх найкращих друзів. («Остерігайтеся його, як чорта», - прошепотів я на вухо старому). Сподіваюся, що на моє прохання ви повернете йому свою прихильність (за високі проценти, звісно) і визволите його зі скрути (якщо вам це вигідно)».

Пан де Трай вклонився лихвареві, сів і, готуючись вислухати його, прибрав улесливо-граційної пози царедворця, що зачарувала б кого завгодно; але мій Гобсек і далі сидів у кріслі біля каміна нерухомо, незворушний і схожий на статую Вольтера. На знак привітання він тільки трохи підняв над головою зношеного кашкета, відкривши смужку жовтого, наче старий мармур, черепа, яка довершила його схожість із статуєю.

«Гроші я маю тільки для своїх постійних клієнтів, - сказав він. - Чи ж можу я позичити бодай одне су людині, в якої тридцять тисяч боргу і жодного сантима за душею?»

«Мої векселі буде оплачено».

«Можливо».

З вулиці почувся шум фіакра, що зупинився біля під’‎їзду.

«Зараз я принесу вам дещо, і, гадаю, ви будете задоволені», - сказав молодик і вибіг з кімнати.

«О сину мій! - вигукнув Гобсек, підвівшись і схопивши мене за руки. - Якщо застава в нього справді цінна, ти мені врятував життя! Лихварі надумали влаштувати мені лихий жарт. Та завдяки тобі я сам сьогодні посміюся з них».

В радості старого було щось моторошне. Він сів у крісло за стіл. Обличчя його знову стало блідим і спокійним.

«Так, так, - озвався він, обернувшись до мене. - Я чую в коридорі ходу дами-аристократки».

Справді, молодий чепурун увійшов, ведучи під руку даму, в якій я відразу впізнав з розповіді Гобсека ту саму графиню, в чиїй спальні він колись побував. Вона була така гарна, що я пожалів її, попри її гріхи. Певно, жорстока мука краяла їй серце, шляхетні й горді риси зсудомлював погано прихований біль. Молодий франт став її злим генієм. Я подивувався проникливості Гобсека, який ще чотири роки тому передбачив майбутнє цих двох людей, коли йому потрапив до рук їхній перший вексель.

«Добродію, чи можна одержати повну вартість ось за ці діаманти, проте лишивши за собою право потім викупити їх?» - запитала графиня тремтячим голосом, подаючи Гобсекові скриньку.

«Можна, ласкава пані», - втрутився я до розмови.

Графиня зітхнула з полегкістю. Граф Максим спохмурнів, боячись, що за цієї умови лихвар дасть менше, адже вартість діамантів нестійка. Гобсек схопив лупу й заходився мовчки роздивлятися, що там лежало в скриньці. Його бліде обличчя зарум’‎янилося, очі, в яких віддзеркалювався блиск діамантів, ніби спалахнули потойбічним вогнем. Він підвівся, підійшов до вікна, підніс діаманти до свого беззубого рота, мовби хотів їх пожерти. Підносячи до очей то браслети, то сережки з підвісками, то намиста, то діадеми, він белькотів щось незрозуміле і роздивлявся їх на світлі, щоб визначити відтінок, чистоту води і грані діаманта. Він діставав коштовності із скриньки, клав їх туди, знову витягував і обертав у себе перед очима, щоб вони заграли всіма своїми вогнями, схожий у цей час більше на дитину, ніж на старого діда, а власне, і на дитину, і на діда воднораз.

«Ну, то як?» - спитав граф, ляснувши Гобсека по плечу.

Старий малюк здригнувся. Він відірвався від улюблених цяцьок, поклав їх на письмовий стіл, сів у крісло і знову перетворився на лихваря - твердого, незворушного і холодного, як мармуровий стовп.

Я помітив, що графиня наче заціпеніла, поринувши в роздуми. Може, нарешті вона збагнула, в яку прірву скотилася? Може, в душі цієї жінки ще лишилася крихта совісті? Отож я спробував подати їй руку.

«Ви, пані, звичайно, маєте чоловіка?» - запитав я.

Графиня ледь нахилила голову.

«Я даю вісімдесят тисяч готівкою, а ви залишаєте мені діаманти», - сказав Гобсек.

Графиня вочевидь вагалася. Молодий чепурун підійшов до неї, і, хоч він говорив пошепки, я розчув слова: «Прощай, люба Анастазі, будь щаслива! А я... завтра я вже звільнюся від усіх тривог».

«Я приймаю ваші умови, добродію!» - вигукнула молода жінка, звертаючись до Гобсека.

«От і гаразд, - відповів старий. - Нелегко ж вас умовити, красунечко. - Він підписав банківський чек на п’‎ятдесят тисяч і подав його графині. - А на додачу до цього, - сказав він з усмішкою, що вельми скидалася на вольтерівську, - я в рахунок платіжної суми дам вам на тридцять тисяч векселів, надійність яких ви не станете заперечувати. Це те саме, якби я виклав вам цю суму золотом. Граф де Трай щойно заявив мені: «Мої векселі буде оплачено», - додав Гобсек, подаючи графині векселі з підписом графа де Трая, які напередодні опротестував хтось із Гобсекових приятелів і які, мабуть, дісталися йому за безцінь.

Графиня підвелася, вклонилась і вибігла, мабуть, охоплена жахом. Панові де Траю довелося вийти за нею.

Коли двері зачинились і обидва екіпажі від’‎їхали, Гобсек підхопився на ноги і пустився в танець.

Ця люта радість, це злісне торжество дикуна, що заволодів блискучими камінчиками, змусили мене здригнутись. Я отетерів, заціпенів.

«А, ти ще тут, мій хлопчику, - сказав він. - Ми сьогодні пообідаємо вдвох».

Помітивши нарешті вираз мого обличчя, він знову став холодний і незворушний.

До Гобсека прийшов тридцятип’‎ятирічний граф де Ресто і почав вимагати фамільні коштовності, які продала його дружина. Оскільки Гобсек не порушив закону, Дервіль запропонував мирову угоду: викупити у лихваря діаманти за вісімдесят п’‎ять тисяч франків. Граф погодився. Тоді Гобсек порадив йому, щоб врятувати свій статок для когось із дітей, кинутися у вир розваг і частіше до нього навідуватися, знайти вірного друга і шляхом фіктивного продажу передати йому своє майно.

Через кілька днів після цих подій, що відкрили мені огидну таємницю з життя світської дами, граф уранці ввійшов до мого кабінету.

«Добродію, - звернувся він до мене, - я хочу порадитися з вами в одній дуже важливій справі. Я навів довідки про того дивного чоловіка, якому ви завдячуєте своє становище, - сказав мені граф. - За моїми відомостями, цей Гобсек - філософ із школи циніків. Якої ви думки про його порядність?»

«Гобсек зробив для мене добре діло, графе... За п’‎ятнадцять процентів, - додав я, засміявшись. У татуся Гобсека є правило, якого він завжди дотримується у своїй поведінці. Він вважає, що гроші - це товар, який із чистим сумлінням можна продавати дорожче або дешевше, залежно від обставин. А якщо відкинути його фінансові принципи та філософські міркування про людську природу, якими він виправдовує свої лихварські звички, то я глибоко переконаний, що, поза цими справами, він найчесніша людина в усьому Парижі. В ньому співіснують двоє людей: скнара і філософ, створіння нице і створіння шляхетне. Якби мені довелося вмерти, залишивши малих дітей, він став би їхнім опікуном. Ось, добродію, яким я уявляю собі Гобсека, виходячи з власного досвіду. Я нічого не знаю про його минуле життя. Можливо, він був піратом; можливо, мандрував світом, торгуючи діамантами чи людьми, жінками чи державними таємницями, але я глибоко переконаний, що жодна людська душа не гартувалася в таких жорстоких випробуваннях, як він. Того дня, коли я приніс йому решту боргу й цілком із ним розквитався, я запитав, чому він злупив з мене такі високі відсотки і чому, бажаючи допомогти мені як другові, він не зробив цього безкорисливо. «Сину мій, я звільнив тебе від вдячності. Ти знаєш, що ти нічим мені не зобов’‎язаний, і тому ми залишаємося найкращими друзями». Ця відповідь, добродію, краще за будь-які слова пояснить вам вдачу Гобсека».

«Моє рішення безповоротне, - сказав мені граф. - Підготуйте необхідні документи, за якими я передам Гобсекові право на володіння моєю власністю. І тільки вам, добродію, довірю я скласти зустрічну розписку, в якій він підтвердить, що продаж є фіктивним, візьме на себе зобов’‎язання управляти моєю маєтністю за власним розсудом і передати її моєму старшому синові, коли той досягне повноліття. Але тепер я повинен признатися вам: зберігати цей дорогоцінний документ у себе я боюся. Не довірю я розписку й синові - він надто любить свою матір. Ви не відмовитеся взяти її на збереження? На випадок своєї смерті Гобсек призначить вас спадкоємцем моєї власності. Отже, я все передбачив», - граф замовк, і вигляд у нього був дуже схвильований.

Я провів його до дверей своєї контори. Минуло багато часу після затвердження купчої, а я все ще не отримав зустрічної розписки, яка мала зберігатись у мене. Та все ж таки, пригощаючи якось Гобсека обідом у себе вдома, я спитав у нього, коли ми підвелися з-за столу, чи не знає він, чому нічого більше не чутно про графа де Ресто.

«На це є поважні підстави, - відповів лихвар. - Граф при смерті. Справа з його спадком для вас - ласий шматок».

Я подивився на свого гостя і спитав, щоб розвідати його наміри:

«Поясніть, чому з усіх людей тільки граф і я пробудили у вас співчуття?»

«Тому що тільки ви й він довірилися мені без викрутасів», - відповів він.

Хоча ця відповідь давала мені підстави надіятися, що Гобсек не стане зловживати своїм становищем, навіть якщо зустрічна розписка пропаде, я все-таки вирішив відвідати графа. Анастазі де Ресто не пускала Дервіля до чоловіка, який захворів. Граф де Ресто заборонив графині і двом молодшим дітям заходити до його спальні. Максим де Трай, ховаючись від кредиторів, подорожував Англією. Анастазі бачила, як все майно поступово переходить до Гобсека. Вона вважала, що є якийсь документ, за яким її молодші діти будуть позбавлені спадщини. Дервіль боявся, що, якщо графиня знайде документ, почнеться безкінечна судова тяганина між нею і Гобсеком. Під час хвороби граф не один раз посилав за Дервілем і дивувався, чому той не приходить. Коли камердинер укотре повідомив господаря, що Дервіль виїхав з міста на якийсь процес і повернеться в кінці тижня, той покликав старшого сина і попросив його опустити пакет, який він йому дасть, у поштову скриньку на вулиці і нікому про це не говорити. Помітивши, що Ернестспілкувався з батьком, Анастазі попросила сина переказати їхню розмову.

Він стояв на порозі майже голий, висхлий, худий, мов скелет. Його здушений крик приголомшив графиню, і вона заціпеніла від жаху. Цей виснажений, блідий чоловік здався їй вихідцем із могили.

«Ви все моє життя отруїли горем, а тепер і померти не даєте спокійно, ви хочете занапастити душу мого сина, зробити з нього людину зіпсуту!» - кричав він слабким, хрипким голосом.

Графиня кинулася до ніг умирущого, в цю мить майже страшного - так спотворило обличчя графа останнє в його житті хвилювання; вона заливалася слізьми.

«Змилуйтеся! Змилуйтеся!» - стогнала вона.

«А ви мене милували? - запитав він. - Я дозволив вам розтринькати весь ваш статок, а тепер ви хочете розтринькати й мій, розорити мого сина!»

«Ну, гаразд, не жалійте мене, губіть! Дітей пошкодуйте! - благала вона. - Хай хоч вони будуть щасливі! О діти, діти!»

«У мене тільки одна дитина», - відповів граф, у розпачі простягши кощаву руку до сина.

Едуар Тудуз. Мадам де Ресто, Гобсек і Дервіль, 1830

«Простіть! Я так розкаююсь, так розкаююсь!..» - кричала графиня, обіймаючи вологі від смертного поту ноги чоловіка.

«Як ви смієте говорити про каяття? - мовив умирущий і відштовхнув графиню ногою; вона впала на підлогу. - Від вас віє холодом, - додав він з якоюсь моторошною байдужістю в голосі. - Ви були поганою дочкою, поганою дружиною, ви будете поганою матір’‎ю...»

Нещасна жінка зомліла. Вмирущий дістався до постелі, ліг і через кілька годин знепритомнів. Опівночі він помер. Я приїхав уночі разом із Гобсеком. Завдяки безладу, що панував у домі, ми без труднощів пройшли в невеличку вітальню, суміжну із спальнею небіжчика. Там ми побачили трьох заплаканих дітей. Ернест підійшов до мене і сказав, що мати захотіла побути сама в кімнаті графа.

Коли хлопець побачив, що ми все-таки прямуємо до дверей, він підбіг до них, притиснувся до шпарки і закричав:

«Мамо, до тебе прийшли оті лихі люди!»

Гобсек відкинув малого, наче пір’‎їнку, і відчинив двері. У кімнаті був справжній розгром. Страшно було бачити такий хаос біля смертного ложа. Не встиг граф випустити дух, як його дружина повиламувала з письмового столу всі шухляди, порозбивала усі скриньки, порізала портфелі - килим навколо неї був усіяний клаптями паперу та уламками дерева, її зухвалі руки обнишпорили геть усе. Мабуть, спочатку її пошуки були марними, та її схвильована поза наштовхнула мене на думку, що зрештою їй пощастило виявити таємничі документи. Я глянув на ліжко, і чуття, яке розвинулося в мене завдяки моїй практиці, підказало мені, що тут сталося. Труп графа лежав ницьма, майже втиснутий між ліжком і стіною, зневажливо відкинутий, як один з тих конвертів, що валялися на підлозі, бо й він тепер був лише порожньою, нікому не потрібною оболонкою. Очевидно, вмирущий ховав зустрічну розписку під подушкою. Графиня розгадала намір свого чоловіка. Подушка лежала на підлозі, й на ній іще виднівся слід жіночого черевичка. А під ногами в графині я побачив роздертий пакет із гербовими печатями графа. Я швидко підняв пакет і прочитав напис, який свідчив, що вміст пакета належало передати мені.

Полум’‎я в каміні пожирало аркуші паперу. Почувши, що ми прийшли, графиня кинула їх у вогонь, бо уже в перших рядках документа прочитала імена своїх молодших дітей і подумала, що знищує заповіт, який позбавляв їх спадку, - тоді як, за моєю настійною вимогою, спадок їм було там забезпечено.

«Ви розорили своїх дітей, - сказав я, вихопивши з каміна клапоть паперу, який ще не встиг згоріти. - Ці документи забезпечували їм спадщину».

Після короткої мовчанки Гобсек сказав мені спокійнісіньким тоном:

«Чи не хочете ви навіяти графині думку, що я не законний володар майна, яке продав мені граф? Від цієї хвилини його дім належить мені».

Мене наче обухом по голові вдарили.

«Ви хочете скористатися із злочину графині?»

«А чому б і ні?»

Я рушив до виходу, а графиня опустилася на стілець біля ложа покійника і залилася гіркими слізьми. Гобсек вийшов за мною. Коли ми опинилися на вулиці, я звернув у протилежний бік, але він наздогнав мене, подивився на мене, як тільки він умів дивитись, поглядом, що проникав у душу, і сердито викрикнув своїм тоненьким голоском:

«Ти що, судити мене збираєшся?»

Від того дня ми бачилися рідко. Гобсек здав будинок графа в найми. Літо він проводив у його маєтках, жив там великим паном, по-хазяйському будував ферми, лагодив млини та дороги, саджав дерева. Якось я зустрівся з ним на одній з алей Тюїльрі.

«Графиня живе героїчним життям, - сказав я йому. - Вона цілком присвятила себе дітям, дала їм чудову освіту та виховання. Її старший син - чарівний юнак... Невже ви не відчуваєте, що зобов’‎язані допомогти Ернестові?»

«Допомогти Ернестові? - вигукнув Гобсек. - Ні, ні! У біді він пізнає ціну грошам, ціну людям - і чоловікам, і жінкам. Хай він поплаває по хвилях паризького моря! А коли він стане добрим лоцманом, ми його й капітаном зробимо».

Я розлучився з Гобсеком, не бажаючи вдумуватись у прихований зміст його слів. Хоча мати вселила молодому графові де Ресто відразу до мене і він не мав наміру звертатися до мене за порадою, минулого тижня я все ж таки пішов до Гобсека - розповісти йому, що Ернест закоханий у Каміллу, й поквапити його, щоб він швидше виконав свої зобов’‎язання. Старий лежав у постелі; він був хворий, і одужати йому вже не судилося. Мені він сказав, що дасть відповідь, коли підведеться на ноги і зможе зайнятися справами. Очевидно, поки в ньому жевріла бодай іскра життя, він не бажав віддавати найменшої частки своїх багатств - це єдине імовірне пояснення. Зрозумівши, що він хворий куди серйозніше, ніж йому здавалося, я лишився біля нього на довший час і мав змогу пересвідчитися, до чого дійшла його жадібність, яка з роками перетворилася на справжнє божевілля. Не бажаючи бачити сторонніх людей, він тепер винаймав весь будинок, жив у ньому сам, а інші кімнати стояли порожні. В тій, де він мешкав, нічого не змінилося. Незважаючи на хворобу, Гобсек досі приймав відвідувачів. Після укладення договору, за яким Франція визнала незалежність республіки Гаїті, Гобсека призначили членом комісії з питань ліквідації володінь французьких підданих у цій колишній колонії та розподілу між ними сум відшкодування збитків. Як ліквідатор Гобсек провадив переговори з плантаторами, і кожен, прагнучи або підвищити оцінку своїх земель, або якомога скоріше дістати підтвердження прав, підносив йому подарунки, залежно від розмірів свого маєтку. Гобсек брав усе, починаючи від кошика з рибою, що його приносив бідняк, і кінчаючи пакунком свічок - подарунком якого-небудь святенника; брав він і срібний посуд від багатіїв, і золоті табакерки від спекулянтів. Ніхто не знав, куди діваються подарунки, піднесені старому лихвареві. Безліч усяких речей приносили йому в дім, але ніхто нічого звідти не виносив.

Та ось минулого понеділка Гобсек прислав по мене.

Увійшовши до кімнати вмирущого, я побачив, що він стоїть навколішки біля каміна, в якому, проте, не горів вогонь, а тільки лежала величезна купа попелу. Гобсек сповз із ліжка й дорачкував до каміна, але повзти назад у нього вже не було сили й не було голосу покликати на допомогу.

«Мій старий друже, - сказав я, допомігши йому підвестись і дійти до ліжка, - вам холодно, чому ви не звеліли затопити камін?»

«Мені не холодно, - відповів він. - Не треба топити камін, не треба! Я йду звідси, голубе, - вів він далі, кинувши на мене уже згаслий, холодний погляд. - Мені привиділося, ніби на підлозі котяться золоті монети, і я підвівся зібрати їх. Кому ж дістанеться моє добро? Усе в мене є, і з усім треба розлучитися. Ну, татусю Гобсек, кріпися, будь собою...»

Він випростався і майже сів на ліжку; його обличчя, мов бронзове, чітко вирізнилося на тлі подушки. Він простяг перед собою висхлі руки і вчепився кощавими пальцями в ковдру, наче хотів за неї утриматись, подивився на камін, такий самий холодний, як його металевий погляд, і помер при повній свідомості.

Побачивши, куди спрямований його застиглий погляд, я мимоволі глянув на купу попелу. Вона здалася мені надто великою. Взявши камінні щипці, я встромив їх у попіл, і вони наткнулися на щось тверде - там лежало золото й срібло, мабуть, його прибутки за час хвороби. У нього вже не було сили заховати їх краще, а підозріливість не дозволила відіслати все це до банку.

Згадавши останні слова Гобсека, я взяв ключі від кімнат обох поверхів і пішов оглянути їх. Уже в першій, яку я відчинив, я знайшов пояснення його балачкам, що здалися мені безглуздими, і побачив, до чого може дійти скупість, коли вона перетворюється на сліпий, позбавлений усякої логіки інстинкт, скупість, вияви якої ми так часто спостерігаємо у провінційних скнар. У кімнаті, суміжній із спальнею небіжчика, я виявив і протухлі паштети, і купи всілякого харчу, і навіть устриці та рибу, вкриту густою пліснявою. Усе кишіло червою та комашнею. На каміні, у срібній суповій мисці, зберігалися накладні вантажів, що надійшли на його ім’‎я в портові склади Гавра: тюки бавовни, ящики цукру, барила рому, кава, індиго, тютюн - цілий базар колоніальних товарів. Кімната була захаращена меблями, срібними виробами, лампами, картинами, вазами, книгами, чудовими гравюрами без рам, згорнутими в трубку, і найрізноманітнішими рідкісними речами. Коли я повернувся в спальню небіжчика, я знайшов на його письмовому столі розгадку того, яким чином у його кімнатах поступово накопичилося стільки багатств. Під прес-пап’‎є лежало листування Гобсека з торговцями, яким він продавав подарунки своїх клієнтів. Чи тому, що купці не раз ставали жертвами хитрувань Гобсека, чи тому, що він надто дорого правив за свої їстівні припаси та колоніальні товари, але жодна оборудка не відбулася. Одне слово, продаж кожного товару давав йому привід для нескінченних суперечок - очевидний доказ того, що Гобсек уже здитинів і виявляв ту незбагненну затятість, яка розвивається в усіх старих людей, одержимих сильною пристрастю, що переживає їхній розум. І я поставив собі те саме запитання, яке почув від нього: «Кому дістанеться все це багатство?» Та головне, знайте, що на підставі цілком незаперечних документів граф Ернест де Ресто найближчими днями вступить у володіння статком, який дозволить йому одружитися з мадмуазель Каміллою і, крім того, виділити чималі суми грошей матері та братові, а сестрі - дати посаг.

- Гаразд, гаразд, дорогий Дервілю, ми подумаємо, - відповіла пані де Гранльє. - Графу Ернестові треба бути дуже багатим, щоб наша родина захотіла породичатися з його матір’‎ю.

Париж, січень 1830 р.

За перекладом Віктора Шовкуна

1. Яке місце посідає повість «Гобсек» у структурі «Людської комедії»?

2. Поясніть значення понять «оповідання в оповіданні», «обрамлення». Що дає цей прийом О. де Бальзаку? У яких ще творах ви стикалися з цим прийомом?

3. У кінці повісті віконтеса де Гранльє каже Дервілю: «Графу Ернестові треба бути дуже багатим, щоб наша родина захотіла породичатися з його матір’‎ю». Чи випадково абсолютним закінченням твору є саме ця фраза, у якій ідеться не про моральні, а про матеріальні цінності?

4. Чи реалізував О. де Бальзак у повісті «Гобсек» свою настанову: «Правда нагадує гіркий напій, неприємний на смак, але корисний для здоров’‎я»? Чого може навчити, від чого застерегти та «вилікувати» цей твір?

5. Поясніть назву твору. Чому Бальзак міняв заголовок кілька разів? Що змінюється в сприйнятті повісті залежно від зміни її назви?

6. Поясніть роль сцен, пов’‎язаних із салоном віконтеси де Гранльє, у розумінні концепції О. де Бальзака. Чому Дервіль починає розповідати про лихваря Гобсека саме там?

7. За своїми переконаннями О. де Бальзак був прихильником монархії, тобто влади аристократів. Чому ж тоді аристократи в його творах зображені переважно негативно?

8. Чи актуальною нині є думка Гобсека: «Що таке життя? Машина, яку приводять у рух гроші. Золото - ось душа вашого нинішнього суспільства»?

9. Простежте, як вплинув на долі Фанні Мальво та Анастазі де Ресто Гобсек. Як склалися б долі цих жінок, якби вони не зустрілися з Гобсеком?

10. Чому Гобсек, незважаючи на те що Фанні залишила йому гроші, вирішив особисто зустрітися з дівчиною?

11. Чому Гобсек любив бруднити підошвами своїх чобіт килими багатіїв?

12. Порівняйте епізоди твору, де Анастазі де Ресто віддає діамантовий перстень Гобсеку і продає йому сімейні коштовності. Чи однакова роль Гобсека у цих уривках? Що дивує нас у поведінці лихваря? Чи справді його цікавить лише нажива?

13. Що, на вашу думку, привернуло увагу Дервіля в розповіді Гобсека про Фанні Мальво?

14. Складіть план характеристики образу Гобсека та підберіть до неї цитати.

15. Підготуйте розповідь про Гобсека за планом: учинки Гобсека; їх негативні та позитивні наслідки.

16. Знайдіть у тексті слова і словосполучення («старий скнара», «філософ» і т. п.), якими названо і схарактеризовано Гобсека. Як сам Гобсек говорить про себе? Чи згодні ви з цими оцінками?

17. Що вам відомо про життєвий шлях Гобсека? Яким чином він став власником величезних статків?

18. Складіть план характеристики образу Дервіля та підберіть до неї цитати.

19. Визначте ознаки реалізму в повісті «Гобсек».

20. Наведіть приклади поєднання елементів реалізму й романтизму в повісті «Гобсек».

21. Напишіть твір (підготуйте повідомлення і/або питання до дискусії) на одну з тем за повістю О. де Бальзака «Гобсек»: «Чи зробило золото кого-небудь щасливим?»; «Сила і влада грошей у людському суспільстві»; «Гобсек - філософ школи кініків чи скнара?».

22. Підготуйте мультимедійну презентацію «Образ скупого у світовій літературі та культурі».






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.