На дорогу йду я в самотині - МИХАЙЛО ЮРІЙОВИЧ ЛЕРМОНТОВ (1814-1841) - ПОЄДНУЮЧИ НАЙКРАЩЕ: ВІД РОМАНТИЗМУ ДО РЕАЛІЗМУ В ЛІТЕРАТУРІ ХІХ СТОЛІТТЯ

На дорогу йду я в самотині;

Крем’‎яна в тумані путь блищить:

Тихо. Бога слухає пустиня,

І зоря з зорею гомонить.

Небеса прекрасні та безкраї!

Спить земля в промінні голубім...

Чом же серце з болю завмирає?

Жду чого? Жалію я за чим?

Мрією не тішусь я пустою,

Днів не жаль, що більш не розцвітуть.

Я жадаю волі та спокою!

Я б хотів забутись і заснуть!

Та не тим холодним сном могили...

Я б навік заснути так хотів,

Щоб живі дрімали в серці сили,

Щоб у грудях віддих тріпотів;

Щоб крізь ніч, крізь день ясний для мене

Про кохання ніжний спів лунав,

Наді мною темний дуб зелений

Щоб схилявся й листям розмовляв.

Переклад з російської Максима Рильського

Поліна П’‎янкова (11 років). Ілюстрація до вірша «На дорогу йду я в самотині...» (2015)

Выхожу один я на дорогу…

Выхожу один я на дорогу;

Сквозь туман кремнистый путь блестит;

Ночь тиха. Пустыня внемлет Богу,

И звезда с звездою говорит.

В небесах торжественно и чудно!

Спит земля в сиянье голубом...

Что же мне так больно и так трудно?

Жду ль чего? Жалею ли о чём?

Уж не жду от жизни ничего я,

И не жаль мне прошлого ничуть;

Я ищу свободы и покоя!

Я б хотел забыться и заснуть!

Но не тем холодным сном могилы.

Я б желал навеки так заснуть,

Чтоб в груди дремали жизни силы,

Чтоб дыша вздымалась тихо грудь;

Чтоб всю ночь, весь день мой слух лелея,

Про любовь мне сладкий голос пел,

Надо мной чтоб, вечно зеленея,

Тёмный дуб склонялся и шумел.

ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

1. Яке почуття домінує в цьому вірші?

2. Визначте роль питальних та окличних речень у цій поезії.

3. Що, на ваш погляд, символізує образ дороги?

4. Простежте, як співвідносяться у вірші стан природи та психологічний стан ліричного героя.

5. Визначте тему й ідею вірша.

6. Поспостерігайте за ритмом твору. Якому художньому завданню, на ваш погляд, його підпорядковано?

7. Порівняйте оригінал і переклад поезії Лермонтова. Чи вдалося перекладачеві Максиму Рильському зберегти ідейно-тематичну сутність, художні засоби й ритм оригіналу?

8. Прочитайте поезію М. Рильського «Не забуду вечора хрусткого...», яку він написав під враженням від лермонтовських рядків. У чому відчувається близькість цих двох творів?

Выхожу один я на дорогу...

М. Лермонтов

* * *

Не забуду вечора хрусткого,

Інею й тоненького льодку,

Коли сам я вийшов на дорогу,

Ніби вперше на своїм віку.

О, які були великі зорі,

Як синіло й склилось навкруги!

У падучім кожнім метеорі

Бачились незнані береги.

Так ото хотілося блукати,

Серце так стискалося мені,

Як від хати бризнули до хати

Вечора осіннього вогні!

Сумував — чого? І сам не знаю.

Та й радів — чому? Не знаю й сам.

Чув по свисту пізніх крижнів зграю,

Не видимих нічиїм очам.

Чув здалека голоси жіночі,

І тонкі, й ламкі, як той льодок.

І хилилось небо вже до ночі,

Як додому повернув я крок.

Ти мене чекала на порозі,

Щоб легенько, звісно, докорить...

«занедужав я в дорозі»

Мусив я, звичайно, повторить.

Весело тріщали дрова в грубі,

Пахло житнім хлібом і теплом,

І спадали ніжно пасма любі

Над твоїм розхмареним чолом.

9. Підготуйте виразне читання вірша Лермонтова «На дорогу йду я в самотині...» в перекладі або в оригіналі.

У ТВОРЧІЙ МАЙСТЕРНІ ПИСЬМЕННИКА

ПРО ВІРШ «НА ДОРОГУ ЙДУ Я В САМОТИНІ...»

З дитинства я знав напам’‎ять вірш Лєрмонтова «На дорогу йду я в самотині...». Років у дванадцять-тринадцять я нескінченне число разів повторював його і любив до сліз. Але, перечитуючи ці вірші тепер, у старих літах, я немов заново відкриваю їх для себе, і від цього вони стають ще таємничішими й поетичнішими. Тільки зараз я помічаю, як чудово відповідають ритму нашого дихання зосереджені, неквапливі рядки з тими рівномірними паузами всередині вірша, які дозволяють нам дихати легко й вільно.

На дорогу йду я в самотині;

Крем’‎яна в тумані путь блищить:

Тихо. Бога слухає пустиня,

І зоря з зорею гомонить.

Читаючи два останні рядки цього чотиривірша, ви спокійно переводите подих, немов наповнюючи легені свіжим і чистим вечірнім повітрям.

Однак про це рівне, безтурботне дихання говориться в передостанній строфі:

...Я б навік заснути так хотів,

Щоб живі дрімали в серці сили,

Щоб у грудях віддих тріпотів.

Насправді, дихає не лише одна ця строфа, а й увесь вірш. І весь він співає. Як у пісні, у цих віршах одна строфа підхоплює останні рядки іншої, попередньої строфи.

За рядком:

Жду чого? Жалію я за чим?

йде:

Мрією не тішусь я пустою...

Після строфи, що закінчується словами:

Я б хотів забутись і заснуть!

йдуть слова:

Та не тим холодним сном могили...

Це нерозривне пісенне плетиво немов готує читача або слухача до тих заключних рядків вірша, де вже й справді чується спів:

...Щоб крізь ніч, крізь день ясний для мене

Про кохання ніжний спів лунав...

Так органічно пов’‎язані в єдине поетичний зміст і віршована форма. Розмір, ритм, алітерації, рими, цезура¹ слугують одній музичній і змістовій темі. Усе це — немов «непрямі докази», речові докази, що підтверджують наявність справжніх думок і почуттів у поета й дають змогу відрізнити автора-свідка від автора-псевдосвідка.

Вірш закінчується словами:

Наді мною темний дуб зелений

Щоб схилявся й листям розмовляв.

І довго після того, як закриєш книгу, чуєш цю розмову листя. Останній рядок ліричних віршів — насправді не останній, він залишає по собі як відлуння довгий гул — слід музики, що відзвучала.

За Самуїлом Маршаком