На дорогу йду я в самотині - МИХАЙЛО ЮРІЙОВИЧ ЛЕРМОНТОВ (1814-1841) - ПОЄДНУЮЧИ НАЙКРАЩЕ: ВІД РОМАНТИЗМУ ДО РЕАЛІЗМУ В ЛІТЕРАТУРІ ХІХ СТОЛІТТЯ

Підручник Зарубіжна література 9 клас - О. О. Ісаєва - Оріон 2017

На дорогу йду я в самотині - МИХАЙЛО ЮРІЙОВИЧ ЛЕРМОНТОВ (1814-1841) - ПОЄДНУЮЧИ НАЙКРАЩЕ: ВІД РОМАНТИЗМУ ДО РЕАЛІЗМУ В ЛІТЕРАТУРІ ХІХ СТОЛІТТЯ

На дорогу йду я в самотині;

Крем’‎яна в тумані путь блищить:

Тихо. Бога слухає пустиня,

І зоря з зорею гомонить.

Небеса прекрасні та безкраї!

Спить земля в промінні голубім...

Чом же серце з болю завмирає?

Жду чого? Жалію я за чим?

Мрією не тішусь я пустою,

Днів не жаль, що більш не розцвітуть.

Я жадаю волі та спокою!

Я б хотів забутись і заснуть!

Та не тим холодним сном могили...

Я б навік заснути так хотів,

Щоб живі дрімали в серці сили,

Щоб у грудях віддих тріпотів;

Щоб крізь ніч, крізь день ясний для мене

Про кохання ніжний спів лунав,

Наді мною темний дуб зелений

Щоб схилявся й листям розмовляв.

Переклад з російської Максима Рильського

Поліна П’‎янкова (11 років). Ілюстрація до вірша «На дорогу йду я в самотині...» (2015)

Выхожу один я на дорогу…

Выхожу один я на дорогу;

Сквозь туман кремнистый путь блестит;

Ночь тиха. Пустыня внемлет Богу,

И звезда с звездою говорит.

В небесах торжественно и чудно!

Спит земля в сиянье голубом...

Что же мне так больно и так трудно?

Жду ль чего? Жалею ли о чём?

Уж не жду от жизни ничего я,

И не жаль мне прошлого ничуть;

Я ищу свободы и покоя!

Я б хотел забыться и заснуть!

Но не тем холодным сном могилы.

Я б желал навеки так заснуть,

Чтоб в груди дремали жизни силы,

Чтоб дыша вздымалась тихо грудь;

Чтоб всю ночь, весь день мой слух лелея,

Про любовь мне сладкий голос пел,

Надо мной чтоб, вечно зеленея,

Тёмный дуб склонялся и шумел.

ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

1. Яке почуття домінує в цьому вірші?

2. Визначте роль питальних та окличних речень у цій поезії.

3. Що, на ваш погляд, символізує образ дороги?

4. Простежте, як співвідносяться у вірші стан природи та психологічний стан ліричного героя.

5. Визначте тему й ідею вірша.

6. Поспостерігайте за ритмом твору. Якому художньому завданню, на ваш погляд, його підпорядковано?

7. Порівняйте оригінал і переклад поезії Лермонтова. Чи вдалося перекладачеві Максиму Рильському зберегти ідейно-тематичну сутність, художні засоби й ритм оригіналу?

8. Прочитайте поезію М. Рильського «Не забуду вечора хрусткого...», яку він написав під враженням від лермонтовських рядків. У чому відчувається близькість цих двох творів?

Выхожу один я на дорогу...

М. Лермонтов

* * *

Не забуду вечора хрусткого,

Інею й тоненького льодку,

Коли сам я вийшов на дорогу,

Ніби вперше на своїм віку.

О, які були великі зорі,

Як синіло й склилось навкруги!

У падучім кожнім метеорі

Бачились незнані береги.

Так ото хотілося блукати,

Серце так стискалося мені,

Як від хати бризнули до хати

Вечора осіннього вогні!

Сумував — чого? І сам не знаю.

Та й радів — чому? Не знаю й сам.

Чув по свисту пізніх крижнів зграю,

Не видимих нічиїм очам.

Чув здалека голоси жіночі,

І тонкі, й ламкі, як той льодок.

І хилилось небо вже до ночі,

Як додому повернув я крок.

Ти мене чекала на порозі,

Щоб легенько, звісно, докорить...

«занедужав я в дорозі»

Мусив я, звичайно, повторить.

Весело тріщали дрова в грубі,

Пахло житнім хлібом і теплом,

І спадали ніжно пасма любі

Над твоїм розхмареним чолом.

9. Підготуйте виразне читання вірша Лермонтова «На дорогу йду я в самотині...» в перекладі або в оригіналі.

У ТВОРЧІЙ МАЙСТЕРНІ ПИСЬМЕННИКА

ПРО ВІРШ «НА ДОРОГУ ЙДУ Я В САМОТИНІ...»

З дитинства я знав напам’‎ять вірш Лєрмонтова «На дорогу йду я в самотині...». Років у дванадцять-тринадцять я нескінченне число разів повторював його і любив до сліз. Але, перечитуючи ці вірші тепер, у старих літах, я немов заново відкриваю їх для себе, і від цього вони стають ще таємничішими й поетичнішими. Тільки зараз я помічаю, як чудово відповідають ритму нашого дихання зосереджені, неквапливі рядки з тими рівномірними паузами всередині вірша, які дозволяють нам дихати легко й вільно.

На дорогу йду я в самотині;

Крем’‎яна в тумані путь блищить:

Тихо. Бога слухає пустиня,

І зоря з зорею гомонить.

Читаючи два останні рядки цього чотиривірша, ви спокійно переводите подих, немов наповнюючи легені свіжим і чистим вечірнім повітрям.

Однак про це рівне, безтурботне дихання говориться в передостанній строфі:

...Я б навік заснути так хотів,

Щоб живі дрімали в серці сили,

Щоб у грудях віддих тріпотів.

Насправді, дихає не лише одна ця строфа, а й увесь вірш. І весь він співає. Як у пісні, у цих віршах одна строфа підхоплює останні рядки іншої, попередньої строфи.

За рядком:

Жду чого? Жалію я за чим?

йде:

Мрією не тішусь я пустою...

Після строфи, що закінчується словами:

Я б хотів забутись і заснуть!

йдуть слова:

Та не тим холодним сном могили...

Це нерозривне пісенне плетиво немов готує читача або слухача до тих заключних рядків вірша, де вже й справді чується спів:

...Щоб крізь ніч, крізь день ясний для мене

Про кохання ніжний спів лунав...

Так органічно пов’‎язані в єдине поетичний зміст і віршована форма. Розмір, ритм, алітерації, рими, цезура1 слугують одній музичній і змістовій темі. Усе це — немов «непрямі докази», речові докази, що підтверджують наявність справжніх думок і почуттів у поета й дають змогу відрізнити автора-свідка від автора-псевдосвідка.

Вірш закінчується словами:

Наді мною темний дуб зелений

Щоб схилявся й листям розмовляв.

І довго після того, як закриєш книгу, чуєш цю розмову листя. Останній рядок ліричних віршів — насправді не останній, він залишає по собі як відлуння довгий гул — слід музики, що відзвучала.

За Самуїлом Маршаком







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.