Підручник Зарубіжна література 9 клас - О. О. Ісаєва - Оріон 2017
На дорогу йду я в самотині - МИХАЙЛО ЮРІЙОВИЧ ЛЕРМОНТОВ (1814-1841) - ПОЄДНУЮЧИ НАЙКРАЩЕ: ВІД РОМАНТИЗМУ ДО РЕАЛІЗМУ В ЛІТЕРАТУРІ ХІХ СТОЛІТТЯ
На дорогу йду я в самотині;
Крем’яна в тумані путь блищить:
Тихо. Бога слухає пустиня,
І зоря з зорею гомонить.
Небеса прекрасні та безкраї!
Спить земля в промінні голубім...
Чом же серце з болю завмирає?
Жду чого? Жалію я за чим?
Мрією не тішусь я пустою,
Днів не жаль, що більш не розцвітуть.
Я жадаю волі та спокою!
Я б хотів забутись і заснуть!
Та не тим холодним сном могили...
Я б навік заснути так хотів,
Щоб живі дрімали в серці сили,
Щоб у грудях віддих тріпотів;
Щоб крізь ніч, крізь день ясний для мене
Про кохання ніжний спів лунав,
Наді мною темний дуб зелений
Щоб схилявся й листям розмовляв.
Переклад з російської Максима Рильського
Поліна П’янкова (11 років). Ілюстрація до вірша «На дорогу йду я в самотині...» (2015)
Выхожу один я на дорогу…
Выхожу один я на дорогу;
Сквозь туман кремнистый путь блестит;
Ночь тиха. Пустыня внемлет Богу,
И звезда с звездою говорит.
В небесах торжественно и чудно!
Спит земля в сиянье голубом...
Что же мне так больно и так трудно?
Жду ль чего? Жалею ли о чём?
Уж не жду от жизни ничего я,
И не жаль мне прошлого ничуть;
Я ищу свободы и покоя!
Я б хотел забыться и заснуть!
Но не тем холодным сном могилы.
Я б желал навеки так заснуть,
Чтоб в груди дремали жизни силы,
Чтоб дыша вздымалась тихо грудь;
Чтоб всю ночь, весь день мой слух лелея,
Про любовь мне сладкий голос пел,
Надо мной чтоб, вечно зеленея,
Тёмный дуб склонялся и шумел.
ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...
1. Яке почуття домінує в цьому вірші?
2. Визначте роль питальних та окличних речень у цій поезії.
3. Що, на ваш погляд, символізує образ дороги?
4. Простежте, як співвідносяться у вірші стан природи та психологічний стан ліричного героя.
5. Визначте тему й ідею вірша.
6. Поспостерігайте за ритмом твору. Якому художньому завданню, на ваш погляд, його підпорядковано?
7. Порівняйте оригінал і переклад поезії Лермонтова. Чи вдалося перекладачеві Максиму Рильському зберегти ідейно-тематичну сутність, художні засоби й ритм оригіналу?
8. Прочитайте поезію М. Рильського «Не забуду вечора хрусткого...», яку він написав під враженням від лермонтовських рядків. У чому відчувається близькість цих двох творів?
Выхожу один я на дорогу...
М. Лермонтов
* * *
Не забуду вечора хрусткого,
Інею й тоненького льодку,
Коли сам я вийшов на дорогу,
Ніби вперше на своїм віку.
О, які були великі зорі,
Як синіло й склилось навкруги!
У падучім кожнім метеорі
Бачились незнані береги.
Так ото хотілося блукати,
Серце так стискалося мені,
Як від хати бризнули до хати
Вечора осіннього вогні!
Сумував — чого? І сам не знаю.
Та й радів — чому? Не знаю й сам.
Чув по свисту пізніх крижнів зграю,
Не видимих нічиїм очам.
Чув здалека голоси жіночі,
І тонкі, й ламкі, як той льодок.
І хилилось небо вже до ночі,
Як додому повернув я крок.
Ти мене чекала на порозі,
Щоб легенько, звісно, докорить...
«занедужав я в дорозі»
Мусив я, звичайно, повторить.
Весело тріщали дрова в грубі,
Пахло житнім хлібом і теплом,
І спадали ніжно пасма любі
Над твоїм розхмареним чолом.
9. Підготуйте виразне читання вірша Лермонтова «На дорогу йду я в самотині...» в перекладі або в оригіналі.
У ТВОРЧІЙ МАЙСТЕРНІ ПИСЬМЕННИКА
ПРО ВІРШ «НА ДОРОГУ ЙДУ Я В САМОТИНІ...»
З дитинства я знав напам’ять вірш Лєрмонтова «На дорогу йду я в самотині...». Років у дванадцять-тринадцять я нескінченне число разів повторював його і любив до сліз. Але, перечитуючи ці вірші тепер, у старих літах, я немов заново відкриваю їх для себе, і від цього вони стають ще таємничішими й поетичнішими. Тільки зараз я помічаю, як чудово відповідають ритму нашого дихання зосереджені, неквапливі рядки з тими рівномірними паузами всередині вірша, які дозволяють нам дихати легко й вільно.
На дорогу йду я в самотині;
Крем’яна в тумані путь блищить:
Тихо. Бога слухає пустиня,
І зоря з зорею гомонить.
Читаючи два останні рядки цього чотиривірша, ви спокійно переводите подих, немов наповнюючи легені свіжим і чистим вечірнім повітрям.
Однак про це рівне, безтурботне дихання говориться в передостанній строфі:
...Я б навік заснути так хотів,
Щоб живі дрімали в серці сили,
Щоб у грудях віддих тріпотів.
Насправді, дихає не лише одна ця строфа, а й увесь вірш. І весь він співає. Як у пісні, у цих віршах одна строфа підхоплює останні рядки іншої, попередньої строфи.
За рядком:
Жду чого? Жалію я за чим?
йде:
Мрією не тішусь я пустою...
Після строфи, що закінчується словами:
Я б хотів забутись і заснуть!
йдуть слова:
Та не тим холодним сном могили...
Це нерозривне пісенне плетиво немов готує читача або слухача до тих заключних рядків вірша, де вже й справді чується спів:
...Щоб крізь ніч, крізь день ясний для мене
Про кохання ніжний спів лунав...
Так органічно пов’язані в єдине поетичний зміст і віршована форма. Розмір, ритм, алітерації, рими, цезура1 слугують одній музичній і змістовій темі. Усе це — немов «непрямі докази», речові докази, що підтверджують наявність справжніх думок і почуттів у поета й дають змогу відрізнити автора-свідка від автора-псевдосвідка.
Вірш закінчується словами:
Наді мною темний дуб зелений
Щоб схилявся й листям розмовляв.
І довго після того, як закриєш книгу, чуєш цю розмову листя. Останній рядок ліричних віршів — насправді не останній, він залишає по собі як відлуння довгий гул — слід музики, що відзвучала.
За Самуїлом Маршаком