Сила людської уяви та її здатність творити й змінювати світ «Нескінченна історія» Міхаель Енде
Мені здається, що коли читаєш «Нескінченну історію» Міхаеля Енде, то ніби сам потрапляєш усередину книжки. Я не жартую. Спочатку я думав, що то буде якась типова казка — ну, там, принцеса, дракон, герой з мечем, як завжди. Але потім стало якось… дивно. У хорошому сенсі. Бо ця книжка — як дзеркало, тільки чарівне, і воно показує не твоє обличчя, а уяву. І навіть трохи душу, якщо чесно.
Я довго думав, як це так — хлопчик, Бастіан, просто читає книжку в шкільній бібліотеці (ну, я б теж, мабуть, з радістю втекти від уроків, якби знайшов таку книгу), а потім — бац! — і вже не просто читає, а стає частиною цієї історії. Це ж… ну, магія якась. Але така, яка могла б бути й у нас. Бо я, наприклад, коли був менший, уявляв, що мій портфель — то не портфель, а космічний рюкзак, і я лечу на Місяць. І навіть ховав туди печиво, бо на Місяці ж нема їжі. А ще я уявляв, що мій пес Джоні — насправді чарівний страж, який охороняє ворота у світ мрій. Серйозно. Може, це й дивно звучить, але тоді мені здавалося, що все можливо.
От і Бастіан — він був такий самий. Звичайний, трохи невпевнений у собі, трохи мрійник (навіть трохи дуже мрійник). Але саме його уява зробила справжнє диво. Він оживив країну Фантазію. Бо вона — ну, як казали в книжці, — зникала, коли люди переставали мріяти. Я тоді трохи задумався: а що, якщо й наш світ теж трохи блякне, коли ми виростаємо і забуваємо уявляти? Це було б сумно. Навіть трохи страшно.
І от що цікаво: у книжці не якісь там чарівники рятують світ, а звичайна дитина. Просто тому, що вона вміє мріяти. Мені здається, це дуже чесно. Бо ми ж часто думаємо, що дорослі розумніші, сильніші, а насправді… може, вони просто забули, як це — уявляти? Бастіан згадав. І не просто згадав — він створив нову Фантазію, придумував міста, істот, навіть свою власну історію. Правда, трохи в нього потім поїхав дах, бо він загрався (ну, як коли в Minecraft забудеш, що ще є реальне життя). Але він зрозумів. І це головне.
Мені ще запам’яталося, що уява — це не просто «мріяти». Це ще й відповідальність. Бо все, що він вигадав, ставало справжнім. І якщо вигадав щось зле або з гординею — воно теж оживало. Тут я трохи задумався: а якби мої уявні монстри з дитинства ожили? Брр. Але якщо чесно, було б прикольно, якби ожили мої вигадані міста на деревах або парк з динозаврами. Хоча… динозаври можуть бути небезпечні.
Я не знаю, чи правильно я все зрозумів. Бо іноді книжка була трохи заплутана. Там були такі сцени, що я сам не знав, це ще він у Фантазії чи вже повернувся? Але, може, це й не важливо. Бо головне, що вона мене зачепила. Я навіть уві сні щось таке бачив — наче йду по піщаному морю й шукаю якесь слово, яке забув. Як у книжці. Чесно-чесно.
А ще я зрозумів, що уява — це не тільки казки. Це ще й коли ти уявляєш, яким хочеш стати. Або як можна зробити щось краще. Наприклад, якщо б я був мером міста (оце вже точно мрія!), я б придумав парк із гойдалками на дахах. Ну, щоб сидиш на гойдалці й дивишся зверху на місто. Хіба не круто?
Не знаю, чи можна сказати, що «Нескінченна історія» — це просто книжка. Вона ніби трохи більше. Як двері. Або портал. Тільки не в іншу країну, а в твою уяву. І якщо чесно, після неї я почав трохи більше мріяти. І менше соромитись того, що іноді придумую щось смішне або дивне. Бо хто знає — може, саме це й врятує світ? Ну, або хоча б мій настрій.