Мотив «ennui de vivre» у поезії П. Верлена та І. Анненського: компаративний аспект

Мотив «ennui de vivre», або «туги життя», є наскрізним для європейського декадансу та символізму, знаходячи своє особливе втілення у поезії Поля Верлена та Іннокентія Анненського. Цей компаративний аналіз розкриває як типологічні збіги, так і суттєві розбіжності у функціонуванні зазначеного мотиву, а також досліджує вплив імпресіоністичної поетики на його художню реалізацію в ліриці обох авторів.

Контекст

Наприкінці XIX — на початку XX століття європейська література переживала період глибоких трансформацій, відомий як декаданс та символізм. Ця епоха характеризувалася відходом від раціоналізму та позитивізму, зосередженням на внутрішньому світі людини, її переживаннях, інтуїції та підсвідомому. Французький поет Поль Верлен (1844–1896) став одним із ключових представників символізму, його лірика, сповнена меланхолії та музикальності, справила значний вплив на подальший розвиток поезії. В Росії, на межі століть, Іннокентій Анненський (1855–1909) сформував унікальну поетичну систему, яка, попри свою самобутність, мала помітні паралелі з французьким символізмом. Обидва поети, кожен у своєму національному контексті, досліджували складні стани людської душі, зокрема мотив «ennui de vivre» — туги життя, що став одним із центральних у літературі декадансу. Цей мотив, що трансформувався з романтичної «світової скорботи», у їхній творчості набув нових філософських та естетичних вимірів, відображаючи кризу цінностей та пошук сенсу в епоху переосмислення.

Проблематика і теми

Головна проблема: Мотив «ennui de vivre»

Мотив «ennui de vivre», або «туги життя», становить центральне питання у ліриці Поля Верлена та Іннокентія Анненського, хоча його прояви мають суттєві відмінності. У Верлена цей мотив часто поєднується з відчуттям втоми, нудьги, самотності та безнадії, що виявляється, наприклад, у збірці «Романси без слів» (1874). Його «тугу життя» можна охарактеризувати як глибоко індивідуальне, інтимне трагічне переживання, що розчиняється у пейзажній ліриці, де між «душею» та «природою» встановлюється не паралелізм, а тотожність. Душа ліричного героя Верлена не є стійким «я», а постає як щось хитке, що переливається невловимими відтінками, невимовне. Максим Горький, аналізуючи творчість Верлена, зазначав, що в його «завжди меланхолійних віршах, які звучать глибокою тугою, було ясно чутно крик відчаю, біль чутливої та тендітної душі, яка прагне до світла, прагне до чистоти, шукає Бога, та не знаходить, хоче любити людей, але не може» [4]. Натомість у ліриці Анненського мотив туги набуває екзистенційного характеру, перетворюючись на «хворобу цілого покоління» [5:138]. Дослідники, зокрема Л. Колобаєва, вбачають у його творчості комплекс психології занепаду, занурення у стан вмирання, втоми та нудьги життя. Туга в Анненського є наскрізною, вона супроводжує майже кожен аспект людського буття, що підкреслюється численними назвами віршів: «Моя Тоска», «Тоска белого камня», «Тоска вокзала», «Тоска маятника».

Другорядні теми

Дематеріалізація світу та речей

Обидва поети не прагнули до цілісного, об'ємного відтворення матеріального світу, але підходи до «речності» у них розрізняються. У поезії Верлена речі існують не стільки у своїх фізичних формах, скільки в настрої, який вони викликають, у світлі, що на них падає, чи тремтінні повітря, що їх оточує. Це призводить до значної дематеріалізації об'єктів. Наприклад, у вірші «Le Souvenir avec le Crepuscule» [12] спогад (Souvenir) розчиняється у сутінках (Crepuscule) та ароматах, що підкреслює їхню нерозривність як символів чуттєвого досвіду. Анненський, навпаки, традиційно вважається першовідкривачем «речності» як особливої поетичної категорії. У його віршах матеріальні предмети, такі як пошкоджені статуї, ляльки, зіпсовані музичні інструменти чи зірвані квіти, стають втіленням мотиву туги, набуваючи трагічного забарвлення. Вони виступають у ролі жертв, з якими трапилося щось фатальне, як у вірші «Я на дне», де уламок скульптури промовляє: «Я на дне, я печальный обломок, / Надо мной зеленеет вода. / Из тяжелых стеклянных потемок / Нет путей никому, никуда» [1:93]. Ця двоїстість присутності речей — як психофізіологічних еманацій внутрішнього «я» поета та як самоцінних сутностей — свідчить про розмитість межі між «Я» та «не-Я» [7:106-107].

Ескапізм та ілюзорність буття

Прагнення втекти від сірості та буденності реального світу є ще одним спільним мотивом. Ліричні герої обох поетів шукають порятунку у світі мрій, спогадів про минуле, ілюзій. У Верлена аромати квітів стають поштовхом до спогадів, де ліричний герой намагається знайти прихисток від сьогодення, що підкреслює ескапістські мотиви, які посилюють лейтмотив туги-«ennui». Світ у Анненського також хиткий та ілюзорний, що передається через використання дієслів, характерних для опису рідини: «литися», «струмувати», «плисти». Ці протеїстичні риси образотворчого імпресіонізму створюють образ безтілесного, мінливого світу, де ліричний герой одночасно шукає порятунку від туги реальності та губиться, розчиняється, деперсоналізується у світі речей та природи. При оманливому освітленні, як у вірші «Бесследно канул день...» [1:62], незрозуміло, чи існує реально описуваний предмет, чи це лише гра світла.

Муки творчості

У ліриці Анненського мотив екзистенційної туги тісно переплітається з мотивом мук творчості, де мистецтво народжується у стражданні. Вірш «Смичок і струни» [1:64] яскраво ілюструє цю ідею: «И было мукою для них, / Что людям музыкой казалось». Смичок і струни, які можуть видавати звуки лише за волею чужої їм істоти, відчувають біль, що посилює мотив туги. Н. Ашимбаєва [2:102] помічає в цьому творі, як і у вірші «Старая шарманка», своєрідний «обмін смислами», де «цепкий вал» шарманки працює попри «злые обиды» старості, викликаючи асоціації з неназваним серцем. Мистецтво в Анненського не рятує змучену душу, а лише посилює її страждання, що є суттєвим аспектом декадентської естетизації туги.

Мотив двійництва (Анненський)

На відміну від Верлена, у ліриці Анненського з'являється мотив двійництва, що свідчить про руйнування єдності ліричного «я» у ненадійному світі. Ліричного героя переслідують двійники, яких він не може позбутися, і, вдивляючись у них, він не здатен визначити, хто з них є його справжнім «я» [8:36]. Цей «кошмар ідентичності» досягає свого апогею у вірші «Біля труни», де ліричний герой впізнає себе у мерці. Цей мотив підкреслює глибоку деперсоналізацію та втрату самоідентичності, що є унікальною рисою екзистенційної туги в Анненського.

Імпресіоністична поетика

Імпресіоністична поетика є ключовим елементом у художній реалізації мотиву «ennui de vivre» як у Верлена, так і в Анненського. Вона проявляється у прагненні зафіксувати миттєві враження, мінливі стани, а не об'єктивну реальність.

Нечіткість контурів та світлотінь

Важливою особливістю імпресіоністичної поетики обох авторів є неясність, розпливчастість контурів, де предмети зливаються в тумані. Світло часто проступає крізь серпанок, а його опис може задавати тон вірша, викликаючи певний настрій, як у вірші Анненського «Май» [1:20]. Прагнення описати мить у її мінливості виявляється у зображенні кольору, у пошуку його відтінків та напівтонів. Кольорові характеристики часто набувають значення світлових, що дозволяє існування таких поєднань, як «синева, его златившая». Анненський, подібно до художників-імпресіоністів, може зображати один і той же пейзаж при різному освітленні, а предмети малюються кольоровими плямами без чітких контурів. Це призводить до їхнього злиття, що є мальовничим втіленням нерозривного зв'язку всього у світі. Поет, «уставший от четких линий» [1:121], тікає у царство руху, використовуючи дієслова «литися», «струмувати», «плисти», що створює образ безтілесного, мінливого та ілюзорного світу.

Музикальність та сугестія

С. Файн [11] вказує, що музикальність є топосом лірики Анненського, який найбільше зближує його з Верленом. Поезія прагне злитися з чистою стихією музики, слова розчиняються в мелодії. Анненський прагне «подолати» слово, «переплавити» його в музику, іноді підбираючи слова швидше за звуками, ніж за значенням. Він пише «Романс без музики», а другий вірш «Паралелей» в автографі називається «З пісень без слів», що є прямим відсиланням до назви верленівської збірки «Романси без слів». З'являється мотив музики «без слів», особливої безтілесності, ще не оформленої у словах мрії: «и музыки мечты, еще не знавшей слова» [1:86]. Обидва поети використовують прийом парономазії, коли на підставі звукової подібності народжуються нові смислові зв'язки, наприклад, «мир – мираж» у Анненського. Ці прийоми виконують сугестивну функцію, посилюючи мотив ілюзорності навколишнього світу, що пов'язується з декадентською поетизацією туги.

Синестезія

Синестезія, або поєднання різних чуттєвих відчуттів, є ще одним проявом імпресіоністичної поетики. У Верлена вірші сповнені запахів квітів, які викликають біль або спогади. У вірші «Le Souvenir avec le Crepuscule» [12] відбувається перенесення змісту з «Я» ліричного героя на природне явище — сутінки, а спогад про минуле розчиняється у чарах природи та ароматах. В. Васильєв у перекладі цього твору намагається передати характерне явище поетичної синестезії: «Так запахами воздух пропитали — / Тюльпаны, розы, лилии, сабали, - / Что их обильный резкий аромат / Дурманит мозг, и тщетно ловит взгляд / Воспоминанье в Сумерках печали» [3:24]. Це змішування відчуттів підкреслює суб'єктивність сприйняття світу та його ілюзорність, що є важливим для вираження «ennui de vivre».

Місце в літературному процесі

Поезія Поля Верлена та Іннокентія Анненського займає особливе місце в літературному процесі кінця XIX — початку XX століття, будучи яскравими представниками символізму та декадансу. Верлен, як один із «проклятих поетів», став знаковою фігурою французького символізму, його творчість, що характеризується музикальністю, сугестивністю та меланхолією, визначила вектор розвитку європейської лірики. Г. К. Косиков [6:5-62] аналізує два шляхи французького постромантизму, вказуючи на символістів як на ключових новаторів. Анненський, хоча і розвивався в російському контексті, відчував значний вплив французької поезії. Цей вплив був як прямим — через безпосереднє знайомство з творчістю французьких письменників та переклади, так і непрямим — через формування загальних тенденцій літератури епохи декадансу. Анненський органічно інтегрував запозичені мотиви, такі як мотив дощу-сліз від Верлена, у свою оригінальну лірику. Деякі його переклади, наприклад, «Томление» та «Ego», «Colloque sentimental» та «Nox vitae», складають єдине ціле з його власними віршами, утворюючи дублети. Обидва поети належать до так званого «асоціативного» або «психологічного» символізму, за визначенням С. Файн [11:6], який не виходить в ідеальні світи, а встановлює асоціативні зв'язки між явищами зовнішнього світу та душею ліричного героя.

Критична рецепція

Реакція сучасників

Лірика Іннокентія Анненського неодноразово привертала увагу сучасних йому критиків та науковців. Олександр Блок та Валерій Брюсов, провідні символісти, залишили окремі рецензії на його вірші, визнаючи його значущість. Ім'я Анненського набуло особливої ваги в роботах акмеїстів — Осипа Мандельштама, Миколи Гумільова та Анни Ахматової, які вважали його своїм учителем, підкреслюючи його роль у формуванні нової поетичної мови. Щодо Поля Верлена, Д. Обломієвський у своїй книзі «Французький символізм» (1973) присвячує йому окрему главу, вказуючи на преддекадентські тенденції в ранніх віршах поета та відносячи його стиль до особливого типу символізму — гуманістичного символізму [9:153].

Пізніша оцінка

У 1964 році була опублікована книга Лідії Гінзбург «Про лірику», розділ «Світ речей» якої присвячений ліриці І. Анненського, що стало значним кроком у його осмисленні. 1984 рік ознаменувався виходом першої великої монографії А. Федорова «Іннокентій Анненський: особистість і творчість», де вперше цілісно осмислюється його лірика, перекладацька діяльність та трагедії. У сучасному літературознавстві досліджуються художній світ та естетика Анненського, розширюється коло тем і завдань. Дисертація С. Файн (1994) присвячена зв'язкам поезії російських символістів з творчістю Верлена, де автор розглядає переваги та недоліки перекладів Брюсова, Сологуба та Анненського з точки зору адекватної передачі верленівського тексту. С. Файн також виокремлює етапи рецепції творчості Верлена в Росії та надає хронологію публікації його перекладів [11]. У зарубіжній літературі з'являються роботи, що поглиблюють компаративний аспект, зокрема Н. Гамалової «Література як місце зустрічі: І. Анненський, поет і критик» (2005) та А. Виноградової де ля Фортель «Пригоди поетичного суб'єкта. Російський символізм по відношенню до французької поезії: співучасть або опір?» (2010). Ці дослідження підтверджують актуальність вивчення системи впливів та типологічних збігів між французькою та російською літературами.

Меню