Творчість Фленна О’Брайєна у наукових штудіях: основні напрями й етапи вивчення

Дослідження творчості видатного ірландського письменника Фленна О'Брайєна (1911—1966) пройшло складний шлях від початкового визнання його як послідовника Джеймса Джойса до утвердження самостійної позиції між модернізмом і постмодернізмом. Ця стаття систематизує етапи та ключові напрями наукового осмислення його спадщини, виявляючи як усталені парадигми, так і невирішені питання, що потребують подальшого вивчення.

Контекст

Фленн О'Брайєн (справжнє ім'я Брайан О'Нолан, 1911—1966) є однією з трьох центральних постатей ірландської літератури XX століття, поряд із Джеймсом Джойсом та Семюелем Беккетом. На відміну від своїх видатних співвітчизників, О'Брайєн провів усе життя в Ірландії та творив двома мовами: англійською та ірландською (гельською), зокрема під псевдонімом Майлз на Ґопалін. Його літературний доробок включає шість романів: «Про водоплавних» (1939), «Ті, хто оспівують Лазаря, або На диво бідні люди» (1941), «Важке життя» (1961), «Архів Долкі» (1964), посмертно виданий «Третій поліцейський» (1967), а також незавершений «Сага про Саго Слеттері» (1964—1966). Крім того, О'Брайєн був автором численних оповідань, п'єс, радіо- та телесценаріїв, а також багаторічним дописувачем колонки «Переповнений кухлик» у газеті «Айріш таймз». Ця багатогранність та лінгвістична унікальність сформували складний об'єкт для літературознавчого аналізу, який лише поступово розкривався світовій науці. Незважаючи на публікації з 1930-х років, комплексне дослідження, що систематизувало б етапи та напрями вивчення його творчості, довго залишалося відсутнім, що підкреслює актуальність аналізу історії о'брайєнознавства.

Аналіз етапів дослідження

Рання рецепція та перші дослідження (1960-1970-ті роки)

Перші серйозні наукові праці, присвячені аналізу творчості Фленна О'Брайєна, з'явилися наприкінці 1960-х років. Цей сплеск інтересу був безпосередньо пов'язаний із посмертною публікацією роману «Третій поліцейський» у 1967 році. Написаний ще у 1940 році, твір був відхилений видавництвами, але його вихід після смерті автора здобув визнання критиків, що стимулювало інтерес до інших романів письменника. Початкові наукові роботи мали характер оглядових статей, що представляли загальний погляд на доробок О'Брайєна та висвітлювали поетику окремих його творів. У 1970-х роках з'явилася перша монографія, присвячена його романістиці, — «Ф. О'Брайєн: аналітичний вступ до його творів» (1975) британської літературознавиці Анни Кліссманн. Тоді ж вийшла стаття «Читач Ф. О'Брайєна» (1978) американського вченого Стефана Джонса. Окремі праці зосереджувалися на аналізі романів «Третій поліцейський», «Ті, хто оспівують Лазаря», «Важке життя», а також на дослідженні міфу та реальності в ірландській літературі, зокрема на зв'язку абсурдизму в романах О'Брайєна «Про водоплавних» та Беккета «Мерфі». У середині 1970-х років були опубліковані перші біографічні матеріали, як-от гельськомовна книга «Ранні роки Брайєна О'Нолана» (1973) Ширана О'Нолана, брата письменника, та збірка «Майлз: Портрети Брайєна О'Нолана» (1973) Тімоті О'Кіфі, видавця «Третього поліцейського». Ентоні Берджес також долучився до раннього о'брайєнознавства, зокрема статтею «Магічне безумство Фленна О'Брайєна» (1976) [1].

Розширення дослідницького поля (1980-1990-ті роки)

У 1980-х та 1990-х роках кількість монографій та статей про Фленна О'Брайєна значно зросла. Дослідники почали виявляти спільні художні техніки та прийоми, а також специфіку звернення до міфу та національної ідеї, що об'єднувала творчість О'Брайєна та Джойса. Серед робіт цього періоду виділяється стаття Джозефа Брауна «Фленн О'Брайєн: після Джойса або поруч із Джойсом?» (1989), яка вперше порівняла художню цінність їхніх творів. Цей період також відзначився ґрунтовним вивченням сатиричного начала у творчості О'Брайєна. У монографії професора Арканзаського університету М. Кіта Букера «Фленн О'Брайєн: Бахтін і меніппова сатира» (1995) представлено комплексний аналіз форм і прийомів комічного, що дозволило встановити шляхи наслідування письменником ірландської сміхової традиції. Букер застосовує концепцію Михайла Бахтіна про меніппову сатиру (1963), щоб розкрити карнавальну природу та філософську глибину гумору О'Брайєна, його здатність до пародіювання та деконструкції усталених ідей.

Нові перспективи XXI століття та роль Міжнародного товариства

Після 2000 року увага до літературної спадщини Фленна О'Брайєна зросла ще більше, що призвело до появи спеціалізованих досліджень. О'Брайєна почали розглядати як модерніста, про що свідчить праця професора Белфастського університету Імона Х'юза «Ірландський модернізм: походження, контексти, аудиторії» (2010), та як постмодерніста, що розкрито у книзі професора Дублінського університету Теренса Брауна «Два постмодерністських романіста: Семюел Беккет і Фленн О'Брайєн» (2006). Дослідження також зосередилися на о'брайєнівському принципі гри, як у монографії Кімберлі Боман-Калаї «Ілюзія читання: естетика гри у Фленна О'Брайєна, Семюеля Беккета і Жоржа Перека» (2007). Вивчалися мотиви постколоніалізму в романах О'Брайєна, зокрема в «Про водоплавних», як це зробив Майкл МакПерез у своїй роботі «Постмодерністські і постколоніальні тенденції у романі Ф. О'Брайєна «Про водоплавних»» (2007). Питання наслідування поетики Джойса отримало подальший розвиток у дисертації Майкла Флагерті «Ірландські пост-джойсівські експериментальні романісти: О'Брайєн, Беккет і Банвіль» (2000) [7]. Знаковим моментом стало заснування у 2011 році, після столітнього ювілею письменника, Міжнародного товариства Фленна О'Брайєна. Ця подія відкрила новий етап в історії вивчення його творів. Товариство систематизувало творчу спадщину О'Брайєна, зібравши інформацію про всі його видані та невидані роботи (п'єси, теле- і радіосценарії, журналістські статті та рецензії), створивши деталізований каталог. Цей каталог включає переклади його романів та оповідань, а також бібліографічні описи понад двадцяти п'яти монографій і двохсот статей, що вивчають художню специфіку, жанрову своєрідність та оповідальні техніки письменника. Товариство активно підтримує науковий діалог, двічі на рік випускаючи журнал «The Parish Review» та організовуючи щорічні міжнародні конференції. Тематика цих конференцій охоплює широкий спектр проблем: авторства, національної ідентичності та самоідентифікації, аналіз модерністських і постмодерністських рис, мовні питання в романах О'Брайєна. Наразі до Товариства входять вчені з двадцяти семи країн, що свідчить про глобальний інтерес до його творчості [7]. Діяльність Товариства значно сприяла розкриттю творчості Фленна О'Брайєна світовому літературознавству, остаточно визначивши його місце у літературі XX століття на перетині модернізму та постмодернізму. Була переглянута позиція, згідно з якою О'Брайєн вважався лише послідовником Джеймса Джойса, і вперше повномасштабно затверджено положення, за яким Семюел Беккет і Фленн О'Брайєн розглядаються як постмодерністи. Подальшого розвитку набуло вивчення стилю письменника, зокрема у монографії ірландської науковиці Флор Колумни «Діглоссія і лінгвістичний поворот: філософія мови Фленна О'Брайєна» (2015), а також пошук спільних художніх технік і прийомів у творах трьох визначних ірландських письменників XX століття, що досліджувала румунська дослідниця Еріка Міхалікса в праці «Перекладаючи модернізм: Мова тверджень у романах Джойса, Фленна О'Брайєна, Беккета» (2016) [7].

Проблематика і теми в о'брайєнознавстві

Центральні проблеми, що досліджуються

За п'ять десятиліть активного вивчення творчості Фленна О'Брайєна як провідного представника пізнього ірландського модернізму та раннього постмодернізму, світове літературознавство сформувало низку базових підходів. До них належать біографічний, модерністський, постмодерністський, постджойсівський, постколоніальний, міфологічний, культурологічний та контекстуальний напрями. Окремо виділяються дослідження ірландської сміхової традиції та мовного питання, що є центральними для розуміння двомовної творчості О'Брайєна. Значна увага приділяється виявленню впливу поетики Фленна О'Брайєна на формування творчого методу та художньої системи інших письменників, серед яких Дональд Бартелмі, Курт Воннегут, Рональд Фідерман, Ентоні Берджес, Джон Фаулз, Пол Остер та багато інших. Ці напрями дозволяють розглядати О'Брайєна не лише як об'єкт аналізу, а й як впливову фігуру, що формувала літературний ландшафт XX століття.

Недостатньо вивчені аспекти

Незважаючи на значний прогрес, деякі аспекти творчості Фленна О'Брайєна залишаються недостатньо вивченими. Серед них — часо-просторові відношення, що є ключовими для розуміння його експериментальної прози, а також лінгвістичний рівень абсурду, який виходить за межі простої гри слів. Потребують глибшого аналізу оповідальні стратегії, що використовуються в його романах, стильовий синкретизм та паратекстуальність, що включає заголовки, епіграфи та інші елементи, які обрамляють основний текст. Лише перші підходи здійснено до вивчення функцій автора і читача в текстах О'Брайєна, а також до визначення типології його персонажів. Подальшого розвитку вимагає проблема вписування пізніх творів Фленна О'Брайєна у контекст англо-американського постмодернізму 1960-х років. Зокрема, актуальним є співвідношення його романів з такими творами, як «Маг» Джона Фаулза, «Лот 49» Томаса Пінчона, «Політ над гніздом зозулі» та «Часом нестерпно кортить» Кена Кізі. Ці порівняння можуть пролити світло на спільні тенденції та унікальність внеску О'Брайєна у формування постмодерністської естетики.

Місце в літературному процесі

Фленн О'Брайєн займає унікальне місце в літературному процесі XX століття, перебуваючи на перетині ірландського модернізму та раннього постмодернізму. Його творчість, глибоко вкорінена в ірландській культурній та мовній традиції, одночасно демонструє універсальні експериментальні риси, що дозволяють порівнювати його з такими гігантами, як Джеймс Джойс та Семюел Беккет. На відміну від Джойса, який розширив межі мови та наративу, та Беккета, який досліджував абсурдність людського існування, О'Брайєн інтегрував ці елементи з національним фольклором, кельтською міфологією та ірландською сміховою традицією. Його романи, такі як «Про водоплавних», де персонажі можуть переміщатися між різними сюжетними лініями та світами, демонструють радикальне переосмислення структури роману, що випереджало свій час. Ця здатність до вільного поводження з літературною традицією, поєднання архаїчного та ультрасучасного, робить О'Брайєна не просто послідовником, а самобутнім новатором, чий вплив відчувається в англо-американському постмодернізмі 1960-х років та пізніше. Він став містком між класичним модернізмом та новими формами експериментальної прози, що розвивалися у другій половині століття.

Критична рецепція

Оцінка сучасників

Значення та внесок Фленна О'Брайєна у світову літературу підтверджується високими оцінками його сучасників та видатних письменників. Джеймс Джойс говорив про О'Брайєна як про «справжнього письменника із дійсним духом комічного». Ентоні Берджес зазначав, що «Фленн О'Брайєн атакує розум словом, стилем, чародійством, безумством і безмежною вигадливістю». Джон Апдайк визнавав, що на кожній сторінці письменника присутня «блискуча легкість і пронизлива витонченість». Особливо показовою є думка Грема Гріна, який назвав роман О'Брайєна «Про водоплавних» «однією з кращих книг нашого століття. Таких одна на тисячу, цю можна прирівняти до «Улісса» і «Трістрама Шенді»» [3: 3]. Ці відгуки, зроблені ще за життя або невдовзі після смерті автора, свідчать про те, що його унікальний талант був помічений та високо оцінений провідними літераторами свого часу, попри відносно повільне формування академічного о'брайєнознавства.

Внесок українського літературознавства

В українській науці піонером у вивченні літературного доробку Фленна О'Брайєна став Володимир Діброва, який у 1988 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Творчість Фленна О'Брайєна (традиції народної культури і літературний контекст)». Саме завдяки цій праці творчість ірландського письменника була вперше введена у вітчизняну науку. Проте, після дисертації В. Діброви, протягом наступних тридцяти років твори Ф. О'Брайєна не були предметом ґрунтовних досліджень в українському літературознавстві. У своїй дисертації В. Діброва розглядає різні аспекти національної кельтської культури, ірландської міфології та фольклору, відображені у романах О'Брайєна. Він аналізує сатиричний характер творчості письменника в цілому, використовуючи як матеріал не тільки романи, а й статті, які О'Брайєн писав для колонки «Переповнений кухлик» у газеті «Айріш таймз» протягом двадцяти п'яти років. Діброва виділяє особливе місце питанню гельської мови, підкреслюючи, що О'Брайєн, який виріс у двомовному середовищі, доводив здатність гельської мови до функціонування у сучасній дійсності [2: 7]. Крім того, дослідник вивчає висвітлення англійської колоніальної політики у романі «Ті, хто оспівують Лазаря», який він ставить в один ряд з кращими сатиричними творами європейської літератури від Ювенала до Джонатана Свіфта, Вольтера, Михайла Салтикова-Щедріна та Івліна Во [2: 8]. Діброва визначає фантазію та гротеск як найбільш типові риси ірландського гумору, які присутні у творчості всіх видатних письменників цієї країни і є частиною національного характеру, так само, як і любов до іронії, пародії, перебільшення та каламбуру. В. Діброва також здійснює ретельний аналіз композиційної структури роману «Про водоплавних» (1939), виявляючи у ній три паралельні сюжетні лінії, які розвиваються у різних епохах, при цьому персонажі можуть переміщатися між світами, а самі світи — зливатися [2: 10]. Вчений стверджує, що двома полюсами, між якими розташована реально-казкова Ірландія О'Брайєна і в гравітаційне поле яких так чи інакше потрапляють усі персонажі та події роману, є християнство і язичництво. Він вказує на цю проблему як ключову у романі та таку, що є визначальною для ірландців. На його думку, письменник у своїх романах намагається знайти відповідь на питання: «Чи може язичництво і християнство поєднуватись в рамках однієї культури, нації?» [2: 11]. Діброва не погоджується із західними колегами, такими як Анна Кліссманн, Ернст-Ульріх Кляйн, Лорна Сейдж [2: 12], які вважають Фленна О'Брайєна лише учнем Джеймса Джойса. Натомість він виокремлює спільні риси та зв'язок між романами «Про водоплавних» О'Брайєна і «Мерфі» Семюеля Беккета, зокрема створення ними гротескної, фантастичної реальності та використання пародії [2: 12]. У своїх висновках В. Діброва стверджує, що О'Брайєн творив у рамках середньовічної літературної традиції, вільно поводячись з нею, і що відмінною рисою його романів є використання національного фольклору, епосу, кельтської міфології, ірландської традиції комічного, збагаченої англійською, а також ірландського контексту та живої реальності [2: 16].

Російські дослідження

У російському літературознавстві літературна спадщина Фленна О'Брайєна вивчалася більш ґрунтовно у контексті ірландської традиції комічного. Кандидатська дисертація Олексія Бороненка «Специфіка гумору в ірландській літературі 30—40-х років ХХ століття» (2012) виділяє типи ірландського гумору — «гротескний», «макабричний», «фантастичний» і «мовний» — та аналізує їх втілення у романах Фленна О'Брайєна і Семюеля Беккета. Дослідник доводить тісний зв'язок цих типів гумору з ірландською ментальністю, ключовими рисами якої є амбівалентність і парадоксальність мислення, нестабільність ідентичності, інтенсивний розвиток усної традиції, складна лінгвістична ситуація та необхідність у захисних механізмах у зв'язку із трагічними історичними подіями, а також архаїзм і консервативність культури [1: 20]. Окрім О. Бороненка, у Росії творчості Фленна О'Брайєна торкалися у своїх статтях дослідники Кирило Кобрін, Валерій Шубинський та Ольга Чернорицька.

Меню