Дискурс тоталітаризму в інтерпретації В. Винниченка та Дж. Орвелла (на матеріалі романів «Слово за тобою, Сталіне!» та «1984»)

Контекст

Початок ХХ століття ознаменувався глибокими суспільно-політичними трансформаціями, що охопили Європу та світ. Прискорення індустріалізації та посилення капіталістичних відносин спричинили загострення соціальних проблем, створивши сприятливі умови для виникнення радикальних рухів. Саме в цей період активно поширюється соціалізм, а в Радянській Росії формується комуністичний режим на засадах марксизму-ленінізму. Паралельно в Італії та Німеччині зароджується фашизм, що згодом виливається у загарбницькі амбіції. Поява цих тоталітарних режимів у Італії, Німеччині, Іспанії та СРСР стала каталізатором для їхньої інтерпретації в літературі, філософії та політиці.

У світовій літературі проблематика тоталітаризму знайшла своє відображення у творах таких авторів, як Євген Замятін («Ми»), Олдос Гакслі («О дивний новий світ!», «Мавпа і сутність»), Олександр Солженіцин («Архіпелаг ГУЛАГ», «Один день Івана Денисовича»), Артур Кестлер («Спляча пітьма»), Андре Жід («Повернення з СРСР»). Особливо активно розвивався жанр антиутопії, що зображував абсурдність людського буття в тоталітарних системах. Джордж Орвелл своїм романом «1984» (1948) утвердив цей жанр як знаковий, а його твір став еталоном негативної утопії. Український письменник-модерніст Володимир Винниченко також звернувся до антиутопічної традиції, створивши науково-фантастичний роман «Сонячна машина» (1921-1924), який Г. Баран визначає як «синтез утопічного роману з антиутопічним» — «пантопію» [2:36]. Пізніше, у 1949-1950 роках, Винниченко напише роман «Слово за тобою, Сталіне!», що стане прямим художнім осмисленням сталінського режиму. Обидва твори, «1984» та «Слово за тобою, Сталіне!», написані в післявоєнний період, коли загроза сталінської експансії стала реальною, а атмосфера «холодної війни» (термін, введений самим Орвеллом) поглибила роздуми про майбутнє людства під тиском тоталітаризму.

Аналіз

Композиція та наратив

Романи Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!» та Орвелла «1984» демонструють принципово різні підходи до композиції та наративу, що відображає їхні філософсько-естетичні задуми. Винниченко розгортає широку панораму радянського суспільства через розгалужену систему персонажів, кожен з яких утілює певне соціальне явище або ідею. Це дозволяє автору створити поліфонічний простір, де різні голоси та долі переплітаються, висвітлюючи абсурдність і жорстокість сталінського режиму. У творі активно використовуються публіцистичні вставки та документальні свідчення, що надає роману гостроти та достовірності, підкреслюючи його концептуальний характер як «політичної концепції в образах» [4:97].

Натомість Орвелл обирає шлях монологізації викладу. Оповідь у «1984» ведеться переважно від першої особи — головного персонажа Вінстона Сміта. Його щоденникові записи стають основним засобом для вираження власного погляду на політичну систему Океанії, його внутрішніх сумнівів, спостережень та спроб осмислити дійсність. Цей наративний прийом занурює читача у суб'єктивний досвід героя, дозволяючи глибше відчути психологічний тиск тоталітарного контролю та поступове руйнування особистості. Якщо Винниченко прагне показати тоталітаризм як систему, що руйнує суспільство, то Орвелл зосереджується на його впливі на індивіда, його свідомість та ідентичність.

Держава і влада: механізми панування

В обох романах держава постає як всеохоплююча, репресивна структура, що прагне абсолютної влади над усіма аспектами людського життя. Винниченко зображує Радянський Союз як «країну страху, терору, концтаборів, шпигунства, сталінської брехні» [4:257]. Тут влада зосереджена в руках комуністичної партії та її Політбюро ВКП(б), а її уособленням є Сталін, якого прирівнюють до Бога («Бог Карло-отець, бог Ленін-син і бог Сталін – дух святий» [4:287]). Метою цієї влади є не лише утримання панування, а й «винищення всіх, хто робить на неї замах» [5:2000, №6 с.79].

У «1984» Орвелл створює образ «супердержави» Океанії, яка функціонує за трьома парадоксальними принципами: «ВІЙНА — ЦЕ МИР, СВОБОДА — ЦЕ РАБСТВО, НЕЗНАННЯ — ЦЕ СИЛА» [8:23]. Влада належить Партії, а її обличчям є Старший Брат. О'Браєн, ідеолог ангсоцу, прямо заявляє Вінстону Сміту, що «Партія прагне влади виключно заради неї самої... Влада — це не засіб, це мета... Об'єкт влади — влада» [8:314]. Ця жага до необмеженої влади, яку Ханна Арендт називала «патологією» сучасного суспільства [1], виправдовує будь-які засоби, включаючи масовий терор та нищення тих, хто зберігає здатність до критичного мислення. Обидва автори підкреслюють, що тоталітарна влада не має інших цілей, окрім власного самозбереження та розширення контролю.

Терор і тотальний контроль

Терор і всеохоплюючий контроль є фундаментальними ознаками тоталітарних держав, зображених у романах. У Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!» суспільство перебуває у постійному страху, а МДБ (Міністерство державної безпеки) на чолі з Миколою Бєлугіним здійснює тотальний контроль, шпигунство та масові «чистки ворогів народу». Люди «щодня десятками трощили кулями в потилицю по всіх неоглядних просторах СРСР» [4:152]. Страх, за Винниченком, є «всемогутньою рушійною силою», що «створила бога, ... тримає в покорі покірних рабів» [6:№ 5, с. 80].

Орвелл у «1984» доводить цю ідею до гіпертрофованого рівня. Суспільство Океанії живе під постійним наглядом Старшого Брата («BIG BROTHER IS WATCHING YOU» [8:6]) та Поліції Думок. Міністерство Любові, попри свою назву, є інститутом, що підтримує закон і порядок через тортури та репресії. Ханна Арендт зазначає, що тотальний контроль є фундаментом для існування тоталітарного суспільства, «що пронизує всі пори суспільства» [1]. Цей контроль поширюється не лише на фізичне тіло, а й на інстинкти, думки та навіть мову, прагнучи повністю підкорити особистість.

Мова і пропаганда: фальсифікація дійсності

Обидва автори демонструють, як тоталітарні режими використовують мову та пропаганду для маніпуляції свідомістю та фальсифікації дійсності. Винниченко показує, як Сталін створив «цілу філософію життя», перетворивши державу на «країну велетенської, страшенної сталінської брехні» [4:257]. У цьому світі людське життя втрачає цінність, а моральні закони перестають діяти. Пропаганда стає єдиним інструментом формування світогляду, що виправдовує терор і культ вождя.

У «1984» Орвелл розробляє концепцію новоязу (Newspeak) — спеціальної мови, створеної для обмеження мислення та унеможливлення інакомислення. Міністерство Правди займається фальсифікацією історії та новин, підлаштовуючи їх під панівну ідеологію. Назви міністерств самі по собі є оксюморонами: Міністерство Миру займається війною, Міністерство Любові — тортурами. Фрідріх фон Хайек зазначав, що «викривлення мови, підміна значень слів, які виражають ідеали режиму» є ефективним методом контролю, що «збиває з пантелику зовнішніх спостерігачів» [12:159]. Таким чином, мова стає інструментом не лише для передачі інформації, а й для її спотворення та формування бажаної реальності.

Особистість і маса: нівелювання людського

Тоталітарні режими в обох романах прагнуть нівелювати особистість, перетворивши її на безвольну частину маси. У Винниченка люди в СРСР живуть у атмосфері тотальної самотності, спричиненої недовірою та постійною підозрою в сексотстві. Персонаж Маруся Іваненкова зазначає: «почуває себе самотньою...» людина, що стала сексотом, бо як можна «любити тих, на кого завтра може донести, та яких вже сама боїться» [4:238]. Це перетворює суспільство на «країну сексотів, які «бояться доносу і ... бояться не донести» [4:355].

Орвелл у «1984» показує, як Партія прагне повністю підкорити особистість як фізично (погана їжа, дефіцит, репресії, тортури), так і морально (контроль над інтимною сферою, сім'єю, думками). Більшість населення Океанії, так звані «проли» (близько 80%), не вважаються людьми і живуть у злиднях, але їм дозволено певні свободи (азартні ігри, паби, секс), оскільки вони вважаються «тваринами», нездатними до організованого опору. Члени ж Зовнішньої Партії піддаються постійному контролю та ідеологічній обробці, щоб викорінити в них будь-яку індивідуальність. Еріх Фромм у «Анатомії людської деструктивності» [11:5] аналізує, як деструктивні потяги виникають через прагнення людини «звільнитися від почуття власної нікчемності, руйнуючи світ навколо», що є суттю тоталітарної дегуманізації.

Образи і символи

Сталін та Старший Брат: уособлення диктатури

Образи Сталіна у Винниченка та Старшого Брата у Орвелла є центральними символами абсолютної, безмежної влади тоталітарного режиму. У романі «Слово за тобою, Сталіне!» Сталін постає як «всемогутній, ... Бог» [4:102], що перебуває в Кремлі, символізуючи необмежене панування над мільйонами мешканців радянського простору [4:103]. Винниченко у щоденнику називає комуністів, які керують сталінською державою, «ногами хворих, оскаженіло-гнилих істот, які звуть себе «вищою расою» [5:2000, № 4, с. 85], що поширюється і на самого диктатора. Еріх Фромм характеризує Сталіна як приклад «несексуального садизму», керованого «злоякісною агресією» та потребою мати необмежену владу [11:5].

Старший Брат у «1984» є збірним, абстрактним образом диктатора, що поєднує риси Сталіна та Гітлера. Його «чорновусе обличчя дивилося з кожного командного кута» («The blackmoustachio'd face gazed down from every commanding corner» [8:6]), а його призначення — бути об'єктом любові та поваги, створюючи ілюзію «борця» за краще життя. Цей образ є постійним нагадуванням про всепроникний нагляд («BIG BROTHER IS WATCHING YOU» [8:6]), що підкреслює тотальний контроль над свідомістю та життям кожного громадянина Океанії. Обидва образи функціонують як ікони культу особи, що забезпечують ідеологічну єдність та страх у суспільстві.

Кремль та Міністерства: архітектура репресій

Кремль у романі Винниченка символізує осередок зла та диктатури. Це місце, де зосереджена вся влада, де приймаються рішення, що призводять до масових репресій та терору. Він є метафорою закритості, недосяжності та всемогутності сталінського режиму. Звідси поширюється брехня, страх і контроль, що охоплюють увесь Радянський Союз.

У «1984» Орвелл створює чотири Міністерства (Minitrue, Minipax, Miniluv, Miniplenty), які є архітектурними символами тоталітарної держави. Їхні назви є оксюморонами, що відображають підміну понять та фальсифікацію дійсності: Міністерство Правди займається брехнею, Міністерство Миру — війною, Міністерство Любові — тортурами, а Міністерство Достатку — зубожінням [8:9]. Ці будівлі є не просто адміністративними центрами, а монументальними втіленнями абсурдності та жорстокості системи, що прагне контролювати кожен аспект життя громадян, від інформації до економіки та особистих почуттів.

Сексоти та Поліція Думок: всепроникне стеження

Образи сексотів (секретних співробітників) у Винниченка та Поліції Думок у Орвелла символізують механізми внутрішнього стеження та доносів, що руйнують довіру та створюють атмосферу тотальної самотності. У «Слово за тобою, Сталіне!» суспільство перетворюється на «країну сексотів», де люди «бояться доносу і ... бояться не донести» [4:355]. Це призводить до того, що людина, навіть ставши сексотом з примусу, «почуває себе самотньою» [4:238], оскільки не може довіряти нікому, навіть близьким.

Поліція Думок у «1984» є аналогом радянського МДБ, що діє під егідою Міністерства Любові. Вона здійснює тотальний нагляд за кожним членом суспільства, виявляючи та караючи будь-яке інакомислення. Цей орган є втіленням ідеї, що навіть думки не належать індивіду, а контролюються державою. Обидва символи підкреслюють, що тоталітарний режим не лише контролює дії, а й прагне проникнути у внутрішній світ людини, знищити її приватність та свободу думки, перетворюючи кожного на потенційного шпигуна або жертву.

Система персонажів

Вінстон Сміт: бунт проти системи

Вінстон Сміт, головний герой роману Джорджа Орвелла «1984», є типовим представником Зовнішньої Партії, що працює в Міністерстві Правди, де його завдання — фальсифікувати історичні дані. Його соціальна роль — гвинтик у державній машині, що забезпечує функціонування пропагандистського апарату. Однак психологічно Вінстон є бунтарем. Він відчуває внутрішній опір абсурдності та жорстокості системи, прагне зберегти свою індивідуальність та здатність мислити. Його рішення вести щоденник, де він записує свої справжні думки, є першим актом непокори. Функція Вінстона в тексті — показати, як тоталітарна система намагається знищити людську сутність, але також і те, як навіть у найжорстокіших умовах може зародитися іскра опору. Він символізує останню надію на збереження людської гідності та свободи думки, хоча його доля ілюструє неминучу поразку індивіда перед всемогутньою державою.

О'Браєн: ідеолог і кат

О'Браєн — ключовий персонаж «1984», член Внутрішньої Партії, який спочатку здається Вінстону Сміту потенційним союзником, але виявляється його катом та ідеологом ангсоцу. Його соціальна роль — зберігач і провідник партійної доктрини, що володіє абсолютною владою та знаннями про справжні цілі режиму. Психологічно О'Браєн є фанатиком влади, який отримує садистське задоволення від катування та перевиховання інакомислячих. Він переконаний у непереможності Партії та її праві на необмежене панування. Функція О'Браєна — бути голосом Партії, пояснювати її філософію та демонструвати її здатність повністю зламати волю людини. Він символізує інтелектуальну жорстокість тоталітаризму, його здатність не лише придушувати фізично, а й проникати у свідомість, перетворюючи ворогів на відданих прихильників.

Марко та Маруся Іваненкови: опір і самотність

У романі Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!» персонажі Марко Іваненко та Маруся Іваненкова представляють різні форми реакції на сталінський терор. Марко Іваненко — це образ відкритого противника режиму, який не боїться виступати проти «диктатури» Сталіна. Його соціальна роль — дисидент, що зберігає моральну стійкість. Психологічно він є втіленням незламного духу, який відмовляється підкорятися брехні та насильству. Маруся Іваненкова, навпаки, є жертвою системи, яка змушена стати сексотом. Її психологічний стан характеризується глибокою самотністю: «почуває себе самотньою...», бо як можна «любити тих, на кого завтра може донести, та яких вже сама боїться» [4:238]. Функція цих персонажів — показати, що в СРСР більшість населення є «ворогами» панівної системи, які або відкрито протистоять, або маскуються, «як терміти гризуть стіни «радянської тюрми». Вони символізують як прямий опір, так і внутрішнє руйнування особистості під тиском страху та примусу.

Взаємодія персонажів

Взаємодія персонажів у тоталітарних романах Винниченка та Орвелла визначається атмосферою страху, недовіри та постійного контролю. У «1984» відносини між людьми зведені до мінімуму, а інтимні зв'язки розглядаються як загроза для Партії. Вінстон Сміт намагається знайти союзників, але його зв'язок з Джулією є лише тимчасовим відступом від правил, а його довіра до О'Браєна призводить до повного краху. Взаємодія між Вінстоном та О'Браєном у Міністерстві Любові є кульмінацією цього процесу, де кат і жертва вступають у психологічну дуель, що завершується повним підкоренням волі Вінстона. Це ілюструє, як тоталітаризм руйнує будь-які форми справжніх людських стосунків, замінюючи їх підозрою та контролем.

У «Слово за тобою, Сталіне!» взаємодія також пронизана недовірою. Люди змушені доносити один на одного, що призводить до тотальної самотності та ізоляції. Навіть у сім'ях панує страх, оскільки діти можуть донести на батьків. Хоча Винниченко показує, що більшість населення є прихованими ворогами режиму, їхня взаємодія часто зводиться до маскування та виживання. Персонажі, що відкрито виступають проти режиму, такі як Марко Іваненко, стикаються з неминучими репресіями. Таким чином, обидва романи демонструють, що тоталітарна система цілеспрямовано руйнує соціальні зв'язки, перетворюючи суспільство на атомізовану масу, де кожен є потенційним донощиком або жертвою.

Проблематика і теми

Головна проблема: дегуманізація в тоталітарному світі

Центральною проблемою, яку досліджують Винниченко та Орвелл, є дегуманізація людини в умовах тоталітарного режиму. Обидва романи зображують абсурдність існування в державі, що знищує особистість як морально, так і фізично. У «Слово за тобою, Сталіне!» Винниченко показує, як Радянський Союз перетворюється на країну, де людське життя перестає бути найвищою цінністю, а влада тримається на терорі та всеохоплюючому страху. Люди стають «гвинтиками» та «гаєчками» у машині держави, втрачаючи свою індивідуальність та здатність до самостійного мислення. Винниченко у щоденнику писав про «комуністів», які керують сталінською державою, як про «хворих, оскаженіло-гнилих істот» [5:2000, № 4, с. 85], що відображає його бачення дегуманізації як на рівні правителів, так і на рівні керованих.

Орвелл у «1984» доводить цю проблему до логічного завершення, демонструючи, як Партія прагне повністю викорінити в людині людське, підкоривши її панівній ідеології. Вінстон Сміт, попри свій внутрішній опір, зрештою ламається під тортурами в Міністерстві Любові, його свідомість переформатовується, і він починає «любити Старшого Брата». Це показує, що тоталітаризм не просто пригнічує, а перетворює людину, знищуючи її ідентичність та здатність до свободи. Обидва автори попереджають про небезпеку системи, яка прагне створити «нову людину», повністю підпорядковану державі, що призводить до втрати моральних орієнтирів та самознищення людства.

Другорядні теми

• Війна і мир: лейтмотив існування. Тема війни та миру є лейтмотивною для обох романів, відображаючи атмосферу «холодної війни» та постійного конфлікту. Винниченко показує жахіття сталінського режиму, що призводить до внутрішньої війни проти власного народу, а також пропонує утопічну ідею «колектократії» як «панацеї» від будь-якого конфлікту на планеті. Орвелл зображує три «супердержави» (Океанію, Остазію та Євразію), що постійно перебувають у хронічному стані війни за світове панування. Ця війна є не засобом досягнення миру, а інструментом для утримання влади та консолідації населення, як це виражено в гаслі «ВІЙНА — ЦЕ МИР» [8:23].
• Щастя в тоталітарному світі: ілюзія та неможливість. Обидва автори досліджують питання можливості досягнення людством щастя в похмурому тоталітарному світі, приходячи до висновку про його неможливість. У Винниченка «країна щастя» (СРСР) виявляється країною страху, де люди живуть у постійній тривозі. Орвелл демонструє, що будь-яке особисте щастя, будь-яка радість, що не санкціонована Партією, є злочином. Справжнє щастя замінюється контрольованим задоволенням від підпорядкування та ілюзією безпеки, що надається державою.
• Свобода і рабство: парадокси існування. Тема свободи і рабства розкривається через парадоксальні гасла та реалії. У «1984» гасло «СВОБОДА — ЦЕ РАБСТВО» [8:23] відображає ідеологічну підміну понять, де справжня свобода думки та вибору вважається небезпечною, а повне підпорядкування державі подається як вищий прояв свободи. Винниченко показує, як люди в СРСР стають рабами системи, навіть якщо вони формально «вільні». Обидва романи підкреслюють, що тоталітаризм перетворює свободу на її протилежність, ув'язнюючи людину не лише фізично, а й ментально.
• Роль інтелектуала/митця в тоталітарному суспільстві. Обидва письменники, будучи активними політичними діячами та інтелектуалами, розмірковують про роль митця в умовах диктатури. Винниченко, який наївно намагався «одягти більшовизм в українську одежу» [9:233], вірив, що його роман може «пробудити сумління» диктатора [5:2000, № 4, с. 80]. Орвелл, створюючи «1984» як «застереження світу від тоталітарної агресії», також бачив у літературі інструмент боротьби. Ця тема підкреслює відповідальність інтелектуалів у викритті тоталітарних загроз та пошуку альтернативних шляхів розвитку суспільства.

Місце в літературному процесі

Романи Володимира Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!» та Джорджа Орвелла «1984» займають важливе місце в контексті світової антиутопічної літератури ХХ століття. Вони є продовженням традиції, започаткованої Євгеном Замятіним з його романом «Ми» (1920), та розвинутої Олдосом Гакслі у «О дивний новий світ!» (1932). Ці твори спільно досліджують небезпеки надмірного державного контролю, технологічного прогресу та ідеологічного маніпулювання.

«1984» Джорджа Орвелла, опублікований у 1948 році, став одним із найвпливовіших творів жанру, сформувавши багато ключових концепцій та термінів, що увійшли до світової культури (наприклад, «Старший Брат», «Поліція Думок», «новояз»). Роман є квінтесенцією роздумів Орвелла про еволюцію тоталітаризму, що увібрав у себе риси як гітлеризму, так і сталінізму, та його наслідки для людства в майбутньому. Його модель тоталітарного устрою є всепланетарною, зображуючи три «супердержави», що постійно воюють, і тим самим розширюючи масштаб катастрофи порівняно з локалізованими диктатурами.

«Слово за тобою, Сталіне!» Володимира Винниченка, написаний у 1949-1950 роках, є прямим художнім осмисленням сталінського режиму в СРСР. Хоча Винниченко раніше вже звертався до жанру антиутопії у «Сонячній машині» (1921-1924), яку Г. Баран називає «пантопією» [2:36], «Слово за тобою, Сталіне!» вирізняється своєю гострою публіцистичністю та документальністю, що спирається на «реальні події на підставі документів, на свідченнях багатьох живих людей, на загальновідомих фактах і на особистому досвіді автора» [4:97]. Роман Винниченка, на відміну від узагальненої моделі Орвелла, зосереджений на конкретних жахіттях сталінського терору, концтаборів та шпигунства, пропонуючи власну альтернативу — ідею «колектократії». Цей твір є важливим внеском в українську літературу ХХ століття, що викриває тоталітарну систему з позицій емігрантського досвіду та глибокого розчарування в ідеалах комунізму.

Обидва романи, написані майже одночасно, є потужними художніми свідченнями про загрози тоталітаризму, що стали актуальними після Другої світової війни та в період загострення «холодної війни». Вони доповнюють один одного, пропонуючи різні, але взаємодоповнюючі погляди на природу диктатури, її вплив на суспільство та індивіда.

Критична рецепція

Реакція сучасників

Роман Джорджа Орвелла «1984» одразу після публікації у 1948 році викликав значний резонанс, хоча й був сприйнятий деякими як «песимістичне пророцтво» майбутнього Англії. Сам Орвелл, реагуючи на таку інтерпретацію, писав: «мій останній роман був задуманий не як атака на соціалізм чи Британську лейбористську партію...», а як «демонстрація збочень, до яких схильна система з централізованою економікою і яка уже була частково втілена при комунізмі та фашизмі. Я не вірю, що той тип суспільства, який описаний в цій книзі, обов’язково настане, але я вірю, що дещо схоже може настати» [7:148; 13:219]. Це свідчить про його намір створити не пророцтво, а попередження. Т. Файвел зазначав, що роман задумувався як «картина майбутнього, яке невідворотно настане в його рідній країні, якщо британці, як і інші народи, не знайдуть у собі сили попередити катастрофу» [10:515].

«Слово за тобою, Сталіне!» Володимира Винниченка, написаний у 1949-1950 роках, мав іншу долю. Запис у щоденнику від 1 червня 1946 року свідчить про його задум «писати роман «Крик до людства». Виявити всю суть большевизму-сталінізму в живих образах... Крик перестороги й заклику до превентивних засобів проти страшної хвороби» [5:2000, № 4, с.79]. Винниченко мав дещо утопічні погляди, наївно сподіваючись, що його праця «пробудить сумління» якогось «тупого, жорстокого диктатора» [5:2000, № 4, с. 80]. Проте його ідея «колектократії» як альтернативи тоталітаризму часто сприймалася як декларативна та утопічна опонентами. Через політичну ізоляцію та еміграцію, твір не отримав широкої рецепції на батьківщині в той час.

Пізніша оцінка

Творчість Винниченка та Орвелла й сьогодні залишається предметом активного вивчення літературознавцями. Існує значна кількість монографічних робіт, присвячених романістиці Винниченка (Г. Баран, О. Брайко, О. Гожик, І. Кошова, В. Панченко, Б. Пастух, Г. Сиваченко, В. Хархун та ін.) та Орвелла (Р. Ріс, Дж. Вудкок, Р. Уільямс, А. Звердлінг, К. Олдрід, Ю. Фельштинський, Г. Чернявський, К. Хитченс, Т. Хопкінсон та ін.). Ці дослідження окреслюють проблемні площини вивчення їхнього доробку, проте, як зазначає А. С. Промська, «заявлені напрями аналізу далеко не вичерпують їх».

Вітчизняне літературознавство пострадянського періоду характеризується майже повною відсутністю спеціальних досліджень творчості Джорджа Орвелла та недостатньою вивченістю феномену антиутопії. Щодо Винниченка, його художнє надбання тривалий час прочитувалося відірвано від літературного процесу в Україні, а значна кількість творів була заборонена. А. С. Промська підкреслює, що «творчий доробок В. Винниченка, відомого митця першої половини ХХ ст., й дотепер не представлений уповні, а опубліковане потрактовується неоднозначно». Це зумовило актуальність порівняльного аналізу романів «Слово за тобою, Сталіне!» та «1984» в контексті вивчення дискурсу тоталітаризму, оскільки відсутність цілісного зіставлення цих творів у українській та світовій літературі залишається значною прогалиною.

Автобіографічний контекст

Життєвий шлях та світоглядні позиції Володимира Винниченка та Джорджа Орвелла тісно переплітаються з їхньою творчістю, особливо з романами «Слово за тобою, Сталіне!» та «1984». Обидва письменники були активними політичними діячами та патріотами своїх країн, що все життя виступали проти фізичної чи моральної наруги над особистістю. Їхня творча манера тяжіла до натуралізму, експериментаторства та звернення до табуйованих тем, оскільки вони прагнули наблизитися до життя через соціальний експеримент і сповідували принцип «чесності з собою».

Винниченко, за його власними словами, «все своє свідоме життя я був марксистом і революціонером-соціялістом» [9:236]. Він наївно намагався «одягти більшовизм в українську одежу» [9:233], вірячи, що «найшвидше ... може існувати .... наша державність ... большевицька, совітська» [9:235]. Проте ця спроба закінчилася вимушеною еміграцією, де він, попри відхід від прямого політичного будівництва, не зміг «обтруситися від політики» [9:234]. Його щоденники, зокрема записи від 1 червня 1946 року, свідчать про глибоке занепокоєння «всією суттю большевизму-сталінізму» [5:2000, № 4, с.79], що стало поштовхом до написання роману «Слово за тобою, Сталіне!». Він детально вивчав свідчення емігрантів з СРСР, що лягло в основу його художнього зображення «країни щастя».

Джордж Орвелл, так само як і Винниченко, до кінця життя залишався небайдужим до політики. Він називав себе «демократичним соціалістом» та «естетичним ідеалістом», прагнучи «опинитися внизу, серед принижених, бути одним із них й на їхньому боці проти їхніх тиранів» [10:94]. На відміну від Винниченка, який намагався інтерпретувати комунізм, Орвелл повністю відкидав доктрини як комунізму, так і фашизму, хоча й наївно сподівався на «демократичний соціалізм». Його досвід Іспанської громадянської війни та спостереження за сталінськими чистками сформували його гостру критику тоталітаризму, що знайшла відображення у казці-притчі «Колгосп тварин» та, згодом, у «1984». Орвелл ввів термін «холодна війна», що свідчить про його глибоке розуміння політичного загострення між «американським капіталізмом» та «радянським комунізмом» у післявоєнний період. Обидва письменники бачили себе «політизованими письменниками» та активними борцями із соціальною несправедливістю та терором, що стало рушійною силою для створення їхніх антитоталітарних романів.