КЛЕЙСТ, Бернд Вільгельм Генріх фон - Біографія, життя і творчість письменника

КЛЕЙСТ, Бернд Вільгельм Генріх фон - Біографія, життя і творчість письменника

(1777 - 1811)

КЛЕЙСТ, Бернд Вільгельм Генріх фон - творчість письменника

КЛЕЙСТ, Бернд Вільгельм Генріх фон (Kleist, Bernd Wilhelm Heinrich von — 18.10.1777, Франкфурт-на-Одері - 21.11.1811, Ванзе, побл. Потсдама) — німецький письменник.

«Я для тебе, певне, суцільна таємниця? Правда? Можеш бути спокійним. Бог, здається, не інакший», — ці слова з трагедії Клейст «Родина Шроффенштайн» цілком можуть слугувати за епіграф до всього життя цього видатного німецького драматурга, новеліста і самобутнього поета. Клейст, поза сумнівом, одна з найзагадковіших і найсуперечливіших постатей в історії літератури Німеччини. Кількість досліджень, присвячених його творчості, давно вже компенсувала майже цілковиту байдужість до творів письменника та його долі, що мала місце за його життя. Але зацікавлення спадщиною та долею цього незвичайного письменника і неординарної особистості непроминальне.

Більшість досліджень, присвячених Клейсту, розпочинаються зі звернення до двох фактів його біографії. Перший — це майже цілковита відсутність візуальних свідчень про Клейста. На портреті, який супроводить практично всі видання його творів, ми бачимо округле, хлоп’яче обличчя з великими чорними очима, ніби зверненими до світу з питанням, на яке не можуть знайти відповіді. Ці запитальні очі і зраджують, либонь, натуру творчу, яка живе напруженим духовним життям.

Другий факт, про який обов’язково повідомляють всі дослідники його творчості та біографи, це незбагненний потяг Клейста до мандрів, «який зривався з місця за будь-яким приводом, не відаючи причин» (С. Цвейг). Що він шукав? Від чого втікав і до чого прагнув, метаючись на розтерзаній землі Європи, залишаючи на карті ламаний слід виснажливих безконечних блукань, що трагічно урвалися поблизу Потсдама на землі Пруссії?

Бернд Вільгельм Генріх фон Клейст народився у Франкфурті-на-Одері в сім’ї родових прусських дворян, які впродовж багатьох років справно виконували обов’язок перед державою та постачали прусській армії чесних і відважних офіцерів. Майором був і батько Клейста, але Генріх рано осиротів, і виховання його проходило в кадетському корпусі. Важко сказати, яким чином вживалося захоплення Клейста поезією та музикою з військовими студіями. Але все ж 1792 р. він відбував службу у прусській гвардії у Потсдамі, у 1794 р. здійснив разом зі своїм полком Рейнський похід і взяв участь в облозі м. Майнц, що перейшло на бік повсталих французів. Після цього походу Клейст отримав офіцерське звання і знову опинився у Потсдамі, цій резиденції правителів Пруссії, де мав відбувати гарнізонну службу. Але у 1799 р. він подав прохання про відставку, гадаючи, що вже ніколи не братиме участь у воєнних «іграх». Це був крок, який призвів до розриву з рідними, з тим оточенням, у якому зростав і виховувався Клейст. Вперше він відчув, що означає бути чужим.

Відмовившись від військової кар’єри, з властивою йому гарячковістю Клейст взявся за вивчення наук. Він студіює філософію, фізику, математику та камеральні науки. Але й на цьому шляху його чекало розчарування. Причиною послужило вивчення філософії І. Канта, що призвело до т.зв. «кантівської кризи», яка припадає на початок 1801 р. Наукові заняття не принесли заспокоєння, як, утім, і подорож у Париж, здійснена в липні-листопаді 1801 р. Спостерігаючи масові урочистості з нагоди річниці штурму Бастилії, Клейст угледів у них підготовку ґрунту для наполеонівського самовладдя і в першому ж листі з французької столиці з дивовижною точністю підмітив суть урочистостей: «Жоден з поривів не нагадував про головні ідеї, повсюдно панував намір затуманити дух народу огидним нагромадженням розваг...» Особливо болісно реагував Клейст на те, що французи всюди згадують Ж.Ж. Руссо і з легкістю говорять про свободу, насправді зневаживши ідеї швейцарського філософа. І, як траплялося вже не раз, Клейст зробив новий, цілком незбагненний, як на тверезий глузд, крок: з Парижа він вирушив у Швейцарію, де спробував утілити в життя руссоїстський ідеал патріархального життя. Тут виникли перші літературні плани: начерк комедії «Розбитий глек», трагедії «Родина Шроффенштайн» та «Роберт Пекар».

Зиму 1802—1803 pp. він провів у Веймарі, де познайомився з К.М. Віландом, Й.В. Гете й Ф. Шиллером. Про сприйняття Клейста «веймарцями» свідчить ґетівська оцінка, висловлена трохи згодом: «У мене цей поет, незважаючи на найчистіші наміри щиро співчувати йому, завжди викликав дрож і відразу, наче якесь добре задумане природою, але охоплене невиліковною недугою тіло». Але й перебування у Веймарі було лишень коротким перепочинком на довгому шляху, яким незбагненний фатум гнав Клейста до невідомої мети. «Така вже моя навіжена, розбурхана натура (iiberspannt), що я здатний радіти лише тому, чого немає, але не тому, що є», — зробив запис Клейст у 1801 p., намагаючись хоч якось пояснити свій гарячковий біг в пошуках місця на землі, де він зміг би знайти пристановисько для своїх змучених невтомною внутрішньою боротьбою душі та серця. Покинувши Веймар, Клейст подався у Женеву, Мілан, Ліон, знову опинився у Парижі. Хвороба не минала, а, навпаки, посилювалася, підточувала зсередини, і під час одного з її нападів драматург спалив рукопис «Роберта Гіскара».

У 1805—1806 pp. Клейст, позбавлений засобів до існування, вступив на службу в Кенігсберзі. Чиновницька робота мало відповідала внутрішнім потребам Клейста, але вибору не було. Трагедія «Родина Шроффенштайн», що вийшла у 1803 р., не принесла достатку, та автор і не розраховував на це. Його непокоїло інше: мовчазна змова, якою супроводжувалася з’ява цього твору. Проте Клейст не полишав драматичних студій. У Кенігсберзі він завершив комедію «Розбитий глек», про яку Ф. Геббель, котрий багато в чому продовжив традиції Клейста сказав: «Із часів «Фальстафа» не було створено комічної постаті, гідної хоча б розв’язати шнурівки на черевиках сільського судді Адама». У Кенігсберзі Клейст працював і над другою комедією «Амфітріон» (1805—1807), що є до певної міри переробкою комедії Ж.Б. Мольєра, перекладає байки Ж. де Лафонтена.

Перебування Клейста в Кенігсберзі перервало вторгнення наполеонівських військ у Пруссію. Клейст був приголомшений крахом прусської монархії та поразкою національної армії під Єною. У січні 1807 р. його затримали французи у Берліні за підозрою у шпигунстві та спровадили до однієї із французьких фортець. Близько півроку тривало його ув’язнення, що, поза сумнівом, сприяло посиленню неприязні до Наполеона. Після звільнення Клейст на деякий час поселився у Дрездені, де зблизився з Л. Тіком, Г. Кернером та А. Мюллером. Вони видають журнал «Феб» («Phobus», 1808), в якому розглядають проблеми мистецтва. У цьому журналі й був опублікований відновлений з пам’яті фрагмент трагедії «Роберт Пекар». У Дрездені з’явилися ще дві драми Клейста: «Пентесілея» (1808) і «Кетхен з Гейльбронна»(1808).

Перебуваючи у Дрездені, Клейст не переставав слідкувати за розвитком національно-визвольного руху в Німеччині й особливі надії покладав на вступ у війну Австрії. У 1809 р. він вирушив до Австрії, маючи намір взяти участь у воєнних діях проти наполеонівської армії. Водночас його не полишала впевненість у впливі слова на підтримку патріотичного духу співвітчизників. Він спробував видавати тижневик, якому дав багатозначну назву «Германія». Поразка австрійської армії приголомшила Клейста, ним опанувала нав’язлива ідея вбивства Наполеона. У стані важкого психічного розладу він зупинився у Празі, потім приїхав у рідний Франкфурт, де наштовхнувся на глуху стіну нерозуміння та відчуження. Зібравши останні сили, переборюючи недугу, він приїхав у Берлін.

У Берліні коло знайомств розширилося. Клейст зустрів тут близького йому за патріотичними настроями уродженця Пруссії А. фон Арніма, познайомився з К. Брентано, Ф. де ла Матт Фуке. Спільно з Арнімом вони видавали газету «Berliner Abendblatter» (1810—1811). Патріотичні настрої Клейста в останній період його життя знайшли вираження у п’єсі «Битва Германа» («Hermannsschlacht», 1808), «Катехизис для німців» («Katechismus des Deutschen», 1809), політичних віршах, збірках анекдотів останньої війни («Sammlung von Anekdoten und Charakterziigen aus den beiden merkwurdigen Kriegen in Slid- und Norddeutschland in den Jahren 1805-1807»). У 1810 p. K. завершив працю над новелою «Міхаель Кольхаас» («Michael Kohlhaas»), фрагмент якої був написаний у 1808 р.

Звернення Клейста у ці роки до національної історії в новелістиці та драматургії не було випадковістю, а відображало спільну для німецької літератури тенденцію, що знайшла втілення у творчості Арніма, працях А. Мюллера і в «Промовах до німецької нації» Й.Г. Фіхте («Reden an die Deutsche Nation», 1807—1808). У своїх творах Клейст не лише намагається використати сюжети, запозичені з національної історії, а й вдихнути життя у жанри, найбільш характерні для німецької літературної традиції. Новелу «Міхаель Кольхаас» Клейст означив хронікою; у ній отримав нове життя жанр анекдоту, звернувся автор і до широко використовуваного ще в часи М. Лютера катехизису. У Берліні Клейст створив і свою останню драму «Принц Фрідріх Гамбурзький» (1810), п’єсу, у якій, на думку С. Цвейга, «вміщене все його життя». І цьому твору за життя автора не судилося побачити світ.

Клейст вступив в останній рік свого життя з гірким усвідомленням того, що життєвий простір дедалі більше звужується, дедалі гостріше він відчуває холод самотності, дедалі настійливіше звучить у його свідомості думка про необхідність покинути цей світ. Останні відвідини родинного вогнища переповнили чашу терпіння. Для Клейста стало очевидним, що на землі йому немає місця ніде. В одному з листів він повідомляє: «Моя душа така зранена, що коли я висуваю ніс із вікна, мені здається, ніби денне світло завдає мені болю». Найближчі йому люди — сестра Ульріка та кохана Марія фон Клейст не в силі нести разом з ним чашу страждань. Думка про добровільний відхід із життя, що переслідувала його з ранньої юності, тепер запановувала над ним із загрозливою швидкістю. Він шукав, хто би міг розділити з ним цю мить відходу, і знайшов. Його супутницею стала майже невідома йому, невиліковно хвора і набагато старша за нього жінка — Генрієтта фон Фогель.

21 листопада вони вирушили на берег Ваннського озера, що неподалік Берліна. Там вони провели свій останній день. Повернувшись у готель, Клейст написав листи до Марії фон Клейст, розпорядився щодо сплати боргів, знищив свою сповідь, роман, дві драми, однією з них була «Принц Гамбурзький». В умовлений час пролунали два постріли: перший — у серце його супутниці, услід за ним — другий, що обірвав життя одного з найтрагічніших поетів Німеччини. Клейст та Генрієтта фон Фоґель були поховані біля Ваннського озера на узбіччі дороги, що стала стежкою до іншого світу, невідомого мешканцям Землі, надто обтяженими суєтними щоденними турботами.

Творча спадщина Клейста, до якого виявилися такими байдужими його сучасники, у повному обсязі вперше була представлена після його смерті завдяки зусиллям Л. Тіка, котрий видав у 1826 р. зібрання його творів у 3-х томах.

Одним із небагатьох творів, які побачили світ за життя автора, була п’єса «Родина Шроффенштайн» («Die Familie Schroffenstein», 1802), яку історик німецької драми О. Манн назвав «шедевром віртуозності». Драматург задумував п’єсу як трагедію з іспанського життя. Але Клейст був недостатньо обізнаний з усім, що стосувалося Іспанії, і за порадою Л. Віланда, сина відомого німецького письменника К.М.Віланда, переніс дію у Німеччину. Вперше п’єса вийшла у Швейцарії без зазначення автора, а 9 січня 1804 р. була поставлена в Граці. Проте постановка не стала подією в театральному житті. На довгі роки усталилася думка про несценічність творів Клейста. Деякі постановники вдавались до значних переробок п’єси. Так вчинив із «Родиною Шроффенштайн» і Ф. Гольбейн, директор театру у Бамберзі. Він настільки переробив текст, що з трагедії вона перетворилася у п’єсу із щасливим фіналом. Уперше у справжньому вигляді «Родину Шроффенштайн» поставили 1910 р. на сцені Мейнінґенського театру.

Сюжетну основу трагедії становить ворожнеча двох родин: графа фон Шроффенштайна-Россіца та графа Шроффенштайна-Варванда, з одного боку, та кохання їхніх дітей Агнесси й Оттокара — з іншого. Сюжет перегукується з шекспірівською трагедією «Ромео і Джульетта». Дія трагедії відбувається у Швабії і перенесена в минуле. Але ні місце дії, ні дотримання історичного колориту не є визначальними у творі. На відміну від шекспірівської трагедії, іншим є трактування причин конфлікту. Родинні чвари — лише одна з причин загибелі закоханих, трагедія полягає в тому, що плином життя керує випадок, саме він — вершитель людських доль. Трагедія німецьких Ромео та Джульєтти — це трагедія фатуму. У першій драмі Клейст повною мірою знайшло втілення його уявлення про життя як ляльковий театр, у якому люди виявляються маріонетками, керованими невидимими «лялькарями».

Упродовж усієї драматичної дії людські долі руйнуються даремно через непорозуміння. Глядачі стають очевидцями неймовірних подій: через безглузду випадковість батько вбиває сина, а брат — сестру, що є найвищим доказом безглуздості, абсурдності буття, а тому примирення родин над могилами власноручно вбитих дітей видається малопереконливим. Хто може знати, який сюрприз піднесе наступного разу Фатум, що править світом? У своєму драматичному дебюті Клейст зробив спробу показати, наскільки неоднорідна і непередбачувана людська природа, наскільки різноманітно можуть бути зреалізовані закладені в неї потенції і який трагічний шлях здобуття довіри.

Але людина живе надією на подолання трагедії, тому не випадковим було і звернення Клейста до пошуку виходу з трагічного світовідчуття. Він створив комедію «Розбитий глек» («Derzerbrochene Krug», 1807; опубл. 1811), що є, поза сумнівом, однією з вершин світової літератури в комедійному жанрі.

Витоки комедії Клейст слід шукати не в книжній традиції, а в фастнахшпілях, масничних фарсах, які були неабияк популярні у народі. Комічний ефект у творі народжується із ситуації та характерів персонажів. Дія відбувається у голландському селі поблизу Утрехта. Селянка Марта Рулль подає позов до суду, вимагаючи, аби знайшли винуватця завданих їй збитків: розбитого глека.

Дія п’єси будується довкола судового розслідування та вирізняється майстерно організованою інтригою, великою кількістю дотепних реплік, комізмом ситуацій. Як і більшості творів Клейста, і цій п’єсі не поталанило з постановкою, якої автор добивався з подиву гідною наполегливістю. 1807 р. на сцені Веймарського театру, керованого Гете, відбулася прем’єра, але вона закінчилася гучним скандалом. Публіка, що прийшла на спектакль, була шокована мовою комедії, яка здалася їй низькою, вірш — немилозвучним. Після провалу на веймарській сцені Клейст зважився опублікувати п’єсу у журналі «Феб», сподіваючись знайти підтримку в читачів. Було опубліковано три уривки, а повністю твір вийшов друком 1811 р. у Берліні у видавництві Раймера. До 1820 р. німецькі театри не зважувалися ставити комедію Клейста. Великий успіх до комедії прийшов лише в 1844 p., коли Т. Дерінг поставив її у Берліні. Цілковита реабілітація п’єси на веймарській сцені відбулася у 1862 р. Це був тріумф, після якого комедія утвердилася в репертуарі театрів Німеччини і світу.

Але як би не прагнув Клейст уникнути в «Розбитому глекові» трагічного усвідомлення суті людської природи, він не міг відмовитися від пошуків причин цієї трагедії. І в болісних пошуках відповіді з’явилася трагедія про царицю амазонок «Пентесілея» («Penthesiliea», 1807). У другій трагедії Клейст продовжив свій болючий шлях до глибин людської душі, відкриваючи нові її грані.

Сюжет для нового твору Клейст запозичив з грецької міфології. Це історія про кохання цариці амазонок Пентесілеї й Ахілла. Над трагедією Клейст працював у 1806—1807 pp., у 1808 р. він опублікував уривок з трагедії у журналі «Феб», в цьому ж році твір вийшов друком у відомому видавництві Котта. Перша постановка п’єси була здійснена лише у 1876 р. на сцені Берлінського Королівського театру, але це був варіант, який зазнав значної переробки. У справжньому авторському варіанті постановка була здійснена лише в 1892 р. придворним Мюнхенським театром.

Образ Пентесілеї втілює увесь «морок і блиск душі»; у ньому, як писав Клейст у листі до Марії фон Клейст восени 1807 p., «зачеплено моє найсокровенніше». Як і в попередніх творах, у цій п’єсі драматург піддає випробуванню людське серце, зазирає в обличчя страшній трагедії, робить спробу безкомпромісного осягнення незбагненного. Внаслідок одвічного зіткнення почуття, народженого в надрах самої природи, та закону, створеного з метою впокорення людського серця, конфлікт отримує трагічну розв’язку. Світ не може змиритися з душею, що живе за максималістськими мірками: або — все, або — нічого. Світ для цього занадто зіпсований, і ця зіпсутість світу є причиною загибелі Пентесілеї й Ахілла, що зважилися посягнути на непорушність його законів. Вони покарані за те, що надто любили життя.

Завершивши працю над «Лентесілеєю», Клейст написав одну із найкращих своїх новел «Міхаель Кольхаас» (1808—1810), жанрову природу якої означив «хронікою». Експозиція, що відкриває твір, відразу ж уводить читача в курс справи. Автор переносить дію в середину XVI ст., у часи Лютера. Герой, іменем якого названо твір, — син шкільного вчителя, гендляр, що заробляє на прожиття продажем коней. Серед односельців мав славу людини чесної, працелюбної і справедливої, був відомий як «гідний громадянин» і зразковий сім’янин. Справи його йшли незле, односельці, як пише Клейст К, «благословляли б його пам’ять, якби він не перегнув палицю в одній зі своїх чеснот, бо почуття справедливості зробило з нього розбійника та вбивцю». Цією фразою оповідач закінчує лаконічний вступ і переходить до детального дослідження причин, що змусили «гідного громадянина» залишити свій маєток, закинути свою справу і стати ватажком зграї розбійників, яка із незвичною жорстокістю розправлялася не лише з представниками офіційної влади, а й з простими людьми.

Увагу Клейста в новелі, як і в драмах, приваблює передусім аналіз «життя душі». Дії Кольхааса продиктовані не лише «почуттям справедливості», що змушує його, «людину неабиякої сили», добиватися сатисфакції «за образу, йому завдану», а й прагненням відновлення за посередництвом «суду серця» досконалої, тобто гідної людини, світоустрою, хоча б навіть ціною власного життя.

Останнім завершеним твором Клейста, який дивом дійшов до нас, була трагедія «Принц Фрідріх Гамбурзький» (1810; опубл. 1821). І. Бахман зауважила, що у цій драмі «немає жодного злочинця», а Н.Берковський прийшов до висновку, що «Клейст виявляє готовність розглядати романтизм заледве чи не з судової точки зору. Романтик у цій драмі — людина злочинна перед законом і державою, перед світом реальних сил і вимог, ними накладених». А.Карельський вбачає своєрідність цього твору в тому, що «злочинцем» тут є не конкретний герой із плоті та крові, а світогляд».

У кожному з цих визначень суті останньої драми Клейста є безсумнівно частка істини, як є вона і в тому, що її герой має мало спільного зі своїм прототипом. Історичний принц Гессен Гамбурзький був шанованим сорокатрирічним генералом, коли брав участь у битві під Фербелліном. Він уже двічі був одружений, і його остання дружина зовсім не була втіленням романтичних мрій. Та й сам «факт непослуху» реального «ландграфа зі срібною ногою» (так звали Ф. Гамбурзького сучасники, через те, що в нього була ампутована нога) закінчився вельми щасливо, позаяк курфюрст на честь перемоги добровільно відмовився від дотримання законів військового часу.

Клейст, як і в попередніх своїх драмах, в останній п’єсі не прагне дотримуватися фактографічної точності. Для нього, як і раніше, залишається важливим дослідження мотивів, якими керується герой у ситуації вибору. Принц Гамбурзький втілює у творі романтичний кодекс честі, основа якого полягає не лише в дотриманні права на свободу вибору самого романтичного героя, а й у визнанні свободи дій іншого, у повазі до цих дій. Принц обстоює право кожної людини на свободу дій, а це неможливо в умовах усталених просторово-часових відносин. Для здійснення романтичного ідеалу необхідно зробити прорив за круг земного тяжіння, і тоді:

Тепер, безсмертя, ти в моїх руках

І, крізь пов’язку на очах, сіяєш

Снопом із мнозтва тисяч сонць жарких.

На крилах за обидвома плечима,

За змахом змах, просторами пливу.

І як із кругозору корабля

В зітханнях вітру пощезає гавань,

Так вдаль спливає неквапом життя.

Ось я усе ще розрізняю барви,

Та ось їх вже нема, і вкруг лише туман.

Клейст до останнього подиху залишався вірним своїм поглядам на людину як втілення могутніх сил і можливостей, що дають їй цілковите право кинути виклик Фатуму та протиставити у сутичці з ним свій незламний дух, людську гідність і невситиму жадобу серця.

Українською мовою низку прозових творів Клейста переклав І. Франко (збірка «Маркіза О...». — Львів, 1903; написав до цієї книжки передмову).

Л. Дудова



Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.