Павезе, Чезаре - Біографія, життя і творчість письменника

(1908 — 1950)

На самому півночі Італії, поміж пагорбів і виноградників П’ємонту, розташоване маленьке селище Санто Стефано Бельбо. Усе тут пахне землею, вином і сонцем. Саме тут, 9 вересня 1908 року, народився хлопчик, який усе життя шукатиме відповідей на запитання, що спалювали душу: «Що таке самотність? Чому ми так боїмося один одного? І що робити, коли любов — лише привид?»

Його звали Чезаре. І він змалку дізнався, що таке втрата.

Його батько помер, коли Чезаре був ще зовсім малим. У його пам’яті залишилася лише мить — тінь чоловіка, що колись жив у цьому домі. Виховувала хлопчика мати — стримана, рішуча жінка з твердим характером. У її серці, здавалося, не залишалося місця для сентиментів, і тому Чезаре ріс серед тиші. Та тиша не була пустою — вона проростала в ньому, перетворюючись на роздуми, з яких згодом народяться книги.

Уже тоді, ще підлітком, він спостерігав за людьми не так, як інші. Його цікавили не слова, а паузи між ними, не вчинки, а внутрішні коливання, страхи, які ховалися за масками ввічливості. Він, мовчазний і сором’язливий, вдивлявся у навколишній світ, як учень у темний лабіринт: нічого не зрозуміло, але все безмежно важливо.

У 1923 році Чезаре вступає до Туринського ліцею. Це вже зовсім інша сцена — гучне, динамічне місто, де світла вулиць більше, ніж тіней виноградників. Але і тут, у галасі інтелектуальних розмов і політичних суперечок, Павезе залишався на самоті. Його тягнули книги, особливо — англійські та американські. Він читав Волта Вітмена, Германа Мелвілла, Шервуда Андерсона — не просто читаючи, а наче вбираючи у себе мову, якою говорив інший, віддалений світ.

З 1927 по 1930 рік Чезаре вивчає літературу в Туринському університеті. Це час великих розчарувань і глухого спротиву. Фашизм шириться Італією, наче темна хвиля, котра накриває все живе. Але Чезаре не з тих, хто йде у бій із плакатами в руках. Його спротив тихий, внутрішній — через слово, через книгу. Він перекладає твори Гемінґвея, Фолкнера, Джойса. Поринає у чужі реальності, бо йому так боляче в цій.

Та слово — теж зброя. І влада це відчула.

1935 рік. Павезе — не просто літератор, а вже й небезпечний інтелектуал. Його антифашистська діяльність — не гучна, але вперта. Влада цього не пробачає. Його арештовують. І якось тихо, без сенсацій, заслали в селище Бранкалеоне в Калабрії. Краса півдня, море, небо — але для Чезаре це не рай. Це — тюрма. Не через стіни, а через те, що він знову опинився у самотності. Його ніхто не розуміє. Йому немає з ким говорити. Він наче мовчить в ім’я всіх, хто більше не має голосу.

Цей досвід ляже в основу його повісті «В’язниця», де головний герой — політичний засланець — глибше страждає не від ізоляції, а від самотності й духовної відчуженості. Несвобода — не лише у кайданах, вона — у байдужих поглядах, у власному страхові бути непотрібним.

У 1936 році він повертається до Турина. І знову працює у видавництві «Ейнауді». Саме тут він створює свої найважливіші переклади, редагує чужі тексти, але в глибині — бореться зі своїми внутрішніми демонами. Павезе не кричить, він не виступає з трибуни — але в кожному його рядку пульсує нерв епохи, страх і біль, які не видно на перший погляд.

Початок Другої світової війни — і Чезаре знову зникає. Не йде у партизани. Не стріляє. Не вбиває. Він тікає до села Серралунґа, де ховається в тиші. Це не втеча, це — глибока внутрішня криза. Він соромиться себе, своєї бездіяльності. І саме ця внутрішня війна народжує повість «Будинок на пагорбі». Її герой — інтелігент, який, як і сам Павезе, не став на шлях боротьби. Його мучить не провина, а усвідомлення того, що не зумів стати кращим.

І ця сповідь — болюча. Це не каяття. Це — вирок самому собі.

У 1948 році в житті Павезе з’являється жінка. Констанс Доулінг — американська кіноактриса з порцеляновим обличчям і холодним поглядом. Вона — мов світло екрану, яскрава, недосяжна. Павезе закохується, як завжди — глибоко, до болю. Але це кохання виявиться останнім. Вона не відповідає йому взаємністю. Вона — реальність, що не зачеплена його внутрішнім всесвітом.

І Чезаре знову сам.

Це відкидання стає останнім поштовхом. Внутрішні порожнечі стають прірвою. Він ще пише. Пише натхненно. У 1950-му завершує свій останній роман — «Місяць і вогнища». Це історія про повернення до рідного села, про дитинство, якого вже немає, про світ, що не чекає на тебе, ким би ти не став. Цей роман — наче останній лист самому собі. Прощання, написане між рядками.

Того ж року він отримує премію «Стрега». Визнання. Слава. І — глибока, чорна тиша всередині.

А потім — останній запис у щоденнику:
«Це робили і слабкі жінки. Потрібна гордість, потрібна покора. Мене від усього цього нудить. Жодних слів. Справа. Більше писати не буду».

У серпні 1950 року Чезаре Павезе лягає у номері туринського готелю, випиває смертельну дозу снодійного — і йде.

Його не стало. Але залишилися його слова. Залишився щоденник «Ремесло жити» — документ болю і думки. Це не просто записи письменника. Це — анатомія свідомості, яка надто багато думала, відчувала, боялася і мріяла. Це сторінки, на яких живе справжній Павезе — без маски, без цензури, з розпачем, ніжністю і безнадією.

Посмертно вийшли ще кілька творів. Серед них — вірші, зібрані під назвою «У смерті очі твої». Це — поезія про кохання, яке вбиває. Про смерть, яка має обличчя тієї, кого ти любив.

Павезе — це голос людини, що не зуміла знайти спокою. Його герої — самотні, зранені, чужі у своєму ж світі. Вони шукають не істини — а розуміння. Не відповіді — а співрозмовника.

Він вірив у слово, як у єдину справжню реальність. Він вірив, що письменник — це той, хто переживає за всіх. І тому його біль був не лише його. Це був біль цілого покоління — загубленого між війнами, ідеологіями, ураженого страхом бути непочутим.

І, можливо, саме тому ми досі читаємо його книги. Бо у них — не відповіді. У них — чесність. І мовчання, яке звучить гучніше за крик.