Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

ВОЗНЕСЕНСЬКИЙ, Андрій Андрійович

(нар. 1933)

ВОЗНЕСЕНСЬКИЙ, Андрій Андрійович - творчість письменника

ВОЗНЕСЕНСЬКИЙ, Андрій Андрійович (Вознесенский, Андрей Андреевич — нар. 12.05.1933, Москва) — російський поет.

Вознесенський — віце-президент російського ПЕН-центру, академік і почесний член десяти академій світу, зокрема Російської академії освіти, Паризької академії братів Гонкур, Американської академії літератури та мистецтва, Баварської академії мистецтв та ін.

Вознесенський народився у Москві. Його батько, Андрій Миколайович, був проектувальником і учасником будівництва Братської та Інгурської гідроелектростанцій, а матір, Антоніна Сергіївна Вознесенська (у дівоцтві Пастушихіна), походила із с Кіржач Володимирської області. Тут, у Кіржачі, майбутній поет провів частину дитинства. Під час війни евакуйовані з Москви матір із Андрієм жили в зауральському Кургані. Дружина Вознесенського — Зоя Борисівна Богуславська, відома письменниця, кіно- і театральний критик.

У 1957 р. Вознесенський закінчив Архітектурний інститут і отримав спеціальність архітектора, але його життя вже цілковито належало літературі. У1958 р. він опублікував у «Літературній газеті» першу добірку віршів, у 1960 р. вийшли друком збірки «Мозаїка» («Мозаика») та «Парабола»(«Парабола»), у 1962 — збірка «40 ліричних відступів із поеми «Трикутна грушка» («40 лирических отступлений из поэмы «Треугольная груша»). У цьому ж році на стадіоні в Лужниках Вознесенський взяв участь у поетичному вечорі, на якому були присутні 40 тис. слухачів. У лютому 1963 р. Вознесенський з успіхом провів поетичний вечір у Парижі, а наступного року в театрі на Таганці відбулася прем'єра спектаклю «Антисвіти» («Антимиры»), який витримав бл. 600 постановок. У 1968 р. поет надіслав у «Літературну газету» для публікації лист протесту проти введення радянських військ у Чехословаччину, другий лист — на захист О. Солженіцина було засуджено на секретаріаті СП СРСР.

Уже перші вірші, які зробили поета відомим наприкінці 50-х pp., були позначені енергією та анаграмною багатозначністю:

Я — Гойя!

Очниці воронок склював мені ворог,

На поле оголене впавши.

Я — Горе...

Я — Гойя!

О, грона

Відплати! Звив залпом на Захід —

я попіл якогось приблуди-невдахи!

І в небо меморіальне міцні я вбив зорі —

як цвяхи.

Я — Гойя.

(«Гойя», 1959; тут і далі пер. Б. Щавурського)

Метафорична зорієнтованість на Євангеліє, на небо нагадувала В. Хлєбнікова, але проглядалася і нова для Росії сюрреалістичність образу, балансування у межовій сфері поміж свідомістю та підсвідомістю. Вірш «Осінь у Сігулді» (1961) звістив прихід нової лірики на поетичний просценіум радянського офіціозу:»... ліси мої скинули крони, // безлюдні й сумні вони, // мов ящик з акордеоном, // а музику — віднесли». Збірки «Мозаїка», «Парабола», «Трикутна грушка» стали значною подією в культурному житті суспільства в період хрущовської «відлиги».

На зустрічі з діячами культури в Кремлі (1963) проти Вознесенського різко виступив М. Хрущов. Цей виступ справив несподіваний ефект: увесь світ звернув увагу на молодого поета, він став другом сім'ї Кеннеді. Тепер його неможливо було знищити, не вдаючись до репресій сталінського штибу, а це суперечило планам радянського керівництва. Незважаючи на важкий стрес, спричинений цькуваннями, Вознесенський багато працював, написав поему «Оза» («Оза», 1964). Вона різко відрізняється від першої поеми «Майстри» («Мастера», 1959) новою мовою і новим поглядом на світ. Головний її герой — людина, яка живе у повернутому назад часі: ріки течуть до джерел, ім'я «Зоя» перетворюється в антисвіті в «Оза», програється можливість другого світу. Крук Е. По говорить герою натомість «Nevermore» — «А на фіга» тощо. Поема з'явилася в журналі «Молода гвардія», спантеличивши й обуривши радянську критику.

У своїй творчості Вознесенський переживає «Ностальгію за сьогоденням», він вітає запізнілий прихід Ш.Е. ла Корбюзье («Нічний аеропорт у Нью-Йорку», 1961). Він відкриває свою Америку і виявляє у ній несподівану близькість із Росією («Сан-Франциско — Коломенське...», 1961).

Він — творець вербальних пейзажів і натюрмортів, до сих пір адекватно не втілених навіть j живописі кінця XX ст.:

Бузок прощається, бузок — як лижниця.

Бузок, як пудель, у щоки лиже!

Бузок заплаканий,

Бузок — царенко,

Бузок палає ацетиленом!

(«Бузок «Москва—Варшава»)

У1970 р. Вознесенський закінчив поему «Ачей» («Авось» яка була покладена в основу популярної рок-поеми «Юнона» і «Ачей» на музику А. Рибникова у постановці Театру ім. Ленінського комсомола в Москві. Романтична історія кохання російського мандрівника та дочки губернатора Аляски XVIII ст. несподівано зблизила Америку та Росію у 70—х pp. XX ст. Вознесенський все частіше нагадував читачам СРСР про те, що світ не замикається на Росії. До значних його творів періоду 60—70-х pp. належать поеми «Лід 69» («Лёд 69», 1970). «Повість під вітрилами» («Повесть под парусами», 1971), «Вічне м'ясо»(«Вечное мясо», 1978). «Андрій Полісадов» («Андрей Полисадов», 19801. поетичні збірки «Ахіллесове серце» («Ахиллесово сердце», 1966), «Тінь звуку»(«Тень звука», 1972). «Погляд» («Взгляд», 1972), «Дубовий лист віолончельний» («Дубовый лист виолончельный», 1975).

У 1975 р. поет написав цикл сонетів із підзаголовком «Мій Мікельанджело», головною темою якого стали Творець земний і Творець небесний. а в 1982 р. з'явилася стаття-маніфест «Архівірші» («Архистихи»), у якій була проголошена рівність поміж звуком і зображенням поезії, — теза, підтверджена прикладами і власною творчістю поета, який намагався поєднати художню виразність слова та його графічне зображення.

У 1982—1983 pp. Вознесенський працював над твором «О» з прикметним підзаголовком «Рими прози». Продовжуючи традиції А. Белого та пізнього В. Катаева, поет створив новий жанр прози, підпорядкований єдиному абрису та звучанню букви О. У 1980 р. вийшла друком книжка спогадів «Мені чотирнадцять років» («Мне четырнадцать лет»), а в 1984 — книжка роздумів «Виконроби духу» («Прорабы духа»).

Громадська позиція поета в усі часи залишається незмінною: захист прав людини, неприйняття та різкий осуд усіх видів ксенофобії та антисемітизму. Цілковито цим проблемам присвячена книжка «Рів»(«Ров», 1980), у якій відображено почуття поета після відвідин у Криму опоганених мародерами братських могил євреїв, розстріляних фашистами під час окупації Криму. Всупереч міфу про те, що Вознесенський «списався», саме у 80-х pp. поет підійшов до нового жанру «відеом», де зображення невіддільне від звуку. Перша відеома «Поетарх» (1986) була створена для Паризької виставки. Золота куля на фоні голубого неба, від неї вгору тягнуться золоті нитки з буквами алфавіту. На початок 90-х pp. відеоми зайняли провідне місце у поезії Вознесенського (напр. РОСІЯ — POESIA»). Водночас з'являється можливість для поетичного вуличного перфомансу. У 1993 р. Вознесенський встановив у Нежданівському провулку Москви великоднє яйце, а в газеті «Известия» публікується його «безкінечний сонет» «Росія воскресне». Колаж, анаграма, відеома, паліндромна рима, класичний сонет, бурлеск, молитовний і літургійний вірші — такою є інструментовка поеми. У 1995 р. видавництво «Аргументи та факти» видрукувало його новий поетичний альбом «Книга ворожби» («Книга гаданий»), який продовжив традиції давньокитайської книги ворожінь «Іцзін».

Вознесенський принципово не приєднується до жодної з модних естетичних шкіл. Він справедливо вважає, що постмодернізм і концептуалізм у Росії при всій своїй культурній значимості далекі від досягнень російської поезії. Його сьогоднішня поезія пронизана винятковою естетичною цільністю, пошуками світової поетичної мови, зрозумілої без перекладу всім народам. Після І. Еренбурга Вознесенський став неофіційним «повпредом» європейської та американської культур в Росії. Його статті-есе про П. Пікассо, С Далі, М. Шагала, Р, Раушенберга — своєрідні маніфести, які поєднують живопис і поезію. Це есе-відеоми, після яких зовсім по-новому сприймаються давно знайомі світові шедеври живопису. Вознесенський — поет думки, поет-архітектор, поет звуку, поет колажу. Він — футурист, авангардист.

Українською мовою окремі твори Вознесенського переклали І. Драч, П. Перебийніс, Д. Павличко, З. Гончарук, В. Коломієць та ін.

За К. Кедровим