Давньогрецька (еллінська) література

Байка. Езоп

З давніх-давен у різних народів світу особливою популярністю користувалися коротенькі оповідки розважального й повчального змісту. Своєю морально-виховною функцією вони наближалися до щойно розглянутого дидактичного епосу, оскільки дидактична література (до якої належить зокрема й дидактичний епос) — це повчальна література, де моральні, філософські, релігійні або наукові знання чи ідеї викладено за допомогою художніх образів і засобів. Згаданим оповідкам були притаманні прихований зміст, підтекст, алегорія. Це інакомовлення часто реалізувалося шляхом уведення до них образів тварин. Спершу такі твори бували переважно прозовими, згодом — усе частіше віршованими.

У кожній літературі такі оповідки називалися по-різному. Елліни спочатку називали їх «айнос» — оповідка з підтекстом, оповідка-загадка, що потребує певного тлумачення, а згодом — «апологос» (притча). А в Україні такі твори нині називають байками (від старослов’янського «баяти» — «розповідати...»). Байка — це короткий, переважно віршований, алегоричний повчальний гумористичний чи сатиричний твір, який зазвичай складається з оповідної частини та висновку-повчання, яке називають мораллю байки. Тож для зручності і твори античних авторів дослідники називають байками.

Байки були популярними в Елладі з давніх-давен. Так, ми вже згадували «Притчу про Яструба і Солов’я» із дидактичної поеми Гесіода «Роботи і дні». А у відомого еллінського лірика VII ст. до н. е. Архілоха (див. нижче розділ «Еллінська лірика») є оповідка про те, як хитра Мавпа голосно ридала на могилах великих людей, оплакуючи їх ніби своїх близьких родичів. Проте кмітлива Лисиця викрила її, сказавши: «Добре ти збрехала, Мавпо, бо з цих померлих ніхто не підведеться, щоб покарати тебе за твою брехню».

Таких оповідок було дуже багато і вони ходили поміж еллінів приблизно так, як нині в народі із уст в уста передаються анекдоти. Нарешті, буцімто, знайшлася людина (Езоп?), яка зібрала ці оповідки та літературно їх обробила.

Езоп

Першу згадку про відомого нині байкаря знаходимо в «батька історії» Геродота (V ст. до н. е.), котрий пише, що Езоп був рабом Іадмона на острові Самосі за часів правління фараона Амазіса (сер. VI ст. до н. е.) і розповідає про його насильницьку смерть.

Згодом версія Геродота почала обростати новими деталями і суттєво трансформуватися. Так, Езоп чомусь «став» рабом не Іадмона, а Ксанфа, нібито, вчителя філософії, «хоча й невігласа». Згодом байкар перетворився на потворного горбаня, череваня, та ще й з потворним обличчям. Хоча Геродот, який полюбляв наводити яскраві портретні деталі своїх персонажів, а значить такої «яскравої» зовнішності не проминув би, цього не відзначив. На додаток до цього Езоп ще й «поміняв національність», ставши фригійцем. Це був суто еллінський штамп — «раз фригієць, значить — раб», оскільки саме з Фригії (як і з інших країн Малої Азії) до Еллади нескінченним потоком ішов «живий товар». Річ у тім, що на грецькому невільничому ринку раб коштував дорого: приблизно стільки ж, скільки пара волів для запряжки, а якщо до того ж він ще й був майстром якоїсь справи, то й удвічі більше. І малоазійські деспотики швидко вчуяли тут джерело легкої наживи, охоче засуджуючи своїх земляків на рабство до Еллади. Тож, можливо, саме тому еллін Езоп і «трансформувався» у фригійця? Ймовірно також, що такий «букет» негативних рис (іноземець-чужак, варвар-азієць, упосліджений раб, та ще й відразливий зовнішньо) був покликаний, за контрастом, підкреслити силу таланту байкаря-Езопа, яка нівелювала усе негативне.

Проте усі інтерпретатори постаті Езопа суголосні в одному — він був дуже розумним, про його мудрість ходили легенди. Так, переказували, що одного разу раби (поміж них Езоп) вирушали в далеку путь і повинні були нести в кошиках важку поклажу. Найважчим був кошик із хлібом, якого через це ніхто не хотів брати на плечі, а ось горбань-Езоп зробив це залюбки. Над ним почали підсміюватися: мовляв, який же він нерозумний — сам собі доброхіть обрав найтяжчу ношу. Проте коли гурт знесилених рабів під час зупинок у дорозі кілька разів попоїв, вага Езопового кошика скоро не лише зрівнялася з вагою інших кошиків, а й щоразу зменшувалася, а кошики його нібито «розумних» товаришів залишались так само важкими, як і на початку подорожі…

Згодом Езоп був, нібито, викуплений із рабства і служив при дворі лідійського царя Креза, котрий з грошима послав його в Дельфійський храм Аполлона. Там жерці, які не любили й побоювалися розумного раба, начебто, підкинули до Езопової торбини храмову золоту чашу, яку потім «знайшли» в нього, звинуватили його в блюзнірстві й скинули з високої скелі.

Як бачимо, «біографія» Езопа всуціль зіткана зі штампів і стереотипів, і мотив «підкинутої чаші», який є одним із типових «мандрівних мотивів» літератури, довершує картину штучності життєпису «батька байки». Проте, хоча про Езопа нічого не відомо достеменно, сама його постать є яскравим підтвердженням думки, що уява часто виявляється важливішою за реальність. Адже навіть якщо Езопа як історичної особи не існувало взагалі, все одно його славі міг би позаздрити будь-який геніальний і визнаний у світі письменник. Його сюжети неодноразово використовувалися послідовниками, а авторитет був настільки високим, що ім’я «Езоп» стало синонімом слова «байка». Траплялися парадоксальні ситуації, коли письменники, написавши власні байки, називали їх: «Езоповими байками, написаними таким-то письменником».

Отже, твори Езопа (чи приписані Езопові) були такими численними, що виникла загроза того, що деякі з них просто забудуться або розчиняться в інтерпретаціях і переспівах. Тож виникла думка зібрати їх до якоїсь збірки, зафіксувати письмово. Першим це зробив ще в античну добу державний діяч, філософ і письменник IV ст. до н. е. Деметрій Фалерейський (бл. 350 — бл. 283 р. до н. е.). Ця збірка до наших днів не дійшла. Найстаріша ж із нині відомих збірок Езопових творів укладена в І ст. н. е. давньоримським байкарем Федром (бл. 15 р. до н. е. — бл. 70 р. н. е.), вільновідпущеником римського імператора Октавіана Августа. Федр переказав байки латиною, та ще й у віршах. Щоправда, в збірки Федра існувала ще й прозова версія (адже сам Езоп створював прозу), яка справила чутний вплив на розвиток жанру байки протягом Середньовіччя і Ренесансу. У ІІІ ст. н. е. «бумеранг повернувся назад» — Езопові байки переклав у віршах (але вже грецькою мовою!) байкар Бабрій (очевидно, погречений римлянин). Згодом, у IV-V ст. н. е., ці байки обробляв Авіан у латинських віршах. У ХІ ст. було складено дві прозаїчні версії, використані в 1300 р. ченцем Максимом Планудом (1260-1310) для його збірника Езопових байок, до якого було додано докладний «Життєпис Езопа».

«Щодо подальшого поширення байок Езопа в європейській літературі, то досить буде згадати, що всі європейські письменники, які складали байки, тією або іншою мірою були спадкоємцями Езопа. В українській літературі можна простежити те ж саме наслідування; це буде особливо наочно, якщо зіставити байки Езопа „Ворон і Лисиця”, „Мурашки й Цикада” з відповідними байками Л. Глібова: „Ґава й Лисиця”, „Коник-Стрибунець”» (О. Білецький, с. 131). Те саме щодо, наприклад, байок росіянина Івана Крилова «Ворона и Лиса», «Волк и Ягненок» та ін. Тож недаремно один із відомих українських поетів-сатириків уже в середині ХХ ст. якось жартома заримував: «Чимало знала байкарів Європа, та всі вони — годованці Езопа».

Езоп і розвиток жанру байки

Байкам Езопа, як і творам цього жанру як такого, притаманний дидактизм. Недаремно вже згаданий перекладач Езопових байок Федр писав:

Єдина в байки є мета й призначення —

Погані смертних виправляти звичаї

І закликати люд до справедливості.

Виходячи з дидактизму, закономірною також є і наявність у байках Езопа повчального висновку («моралі байки»). Так, мораль відомої байки «Ворон і Лисиця», де описано, як Лисиця лестощами виманила у Ворона шматок м’яса (у пізніших інтерпретаціях — сиру), звучить так: «Нерозумного чоловіка словом можна вмовити».

У Езопа мораль байки зазвичай знаходиться наприкінці твору. Згодом байкарі стали поміщати мораль також на початку своїх творів, але попри це продуктивнішим є шлях, указаний Езопом — більшість байок містять повчання наприкінці тексту.

Проблематика Езопових байок обумовлена їхньою дидактичною спрямованістю. «Батько байки» засуджує людські вади (зрадливість, хитрість, брехливість, хвалькуватість, лінощі і т. п.), тим самим сприяючи вдосконаленню людини і людства, словом, за Федром, «смертних виправляє звичаї і закликає люд до справедливості». Так, оскільки Езоп сам був рабом (але внутрішньо вільною і незалежною людиною), а «внутрішнє рабство» — хвороба, яка викорінюється не якоюсь епохою, а кожним з-поміж людей індивідуально, то цікавою видається, наприклад, тема «вичавлювання з людини раба», розроблена в багатьох творах Езопа. Це, наприклад, байка про вибір шляху вільною людиною і рабом, коли шлях раба спочатку є розкішним і зручним, але виводить до урвища, а шлях вільної людини спочатку є кам’янистим і незручним, але закінчується зеленим затишним моріжком. Або, скажімо, байка «Вовк і Пес»: «Вовк, побачивши велетенського Пса в нашийнику, на ланцюзі й спитав: „Хто це тебе так прикув і так відгодував?” Пес відповів: „Хазяїн!” — „Ні, — промовив Вовк, — не для вовка така доля! Мені навіть голод миліший за рабський нашийник”».

Є загальновідомі сюжети, переповідати які немає потреби («Вовк і Ягня», «Лисиця і виноград», «Мурашки і Цикада» та багато інших), а є й маловідомі. Проте і в тих, і в інших прозирає неабиякий розум і спостережливість автора. Ось, наприклад, одна з маловідомих Езопових байок, в якій прозирає його парадоксальний розум і спостережливість: «Воли тягли воза, а незмащена вісь скрипіла. Вони озирнулися і сказали їй: „Ей ти! Ми веземо, а ти стогнеш?”».

Звертають на себе байки, утворені на основі етіологічних («пояснювальних») міфів. Так, міф про появу в черепахи панциря став основою такої Езопової байки: «Зевс улаштував свято для всіх тварин і вистави частування. Не прийшла лише черепаха, сказавши: „У гостях добре, а дома краще”. Розгнівався Зевс і примусив її вічно носити на спині свій власний дім».

Насамкінець, відзначимо різновид байок, у яких утілено відому еллінську любов до мудрості (гр. «філо» (любов) + «софос» (мудрість) — звідси «філософія»), до постановки парадоксальних інтелектуальних задач: «Батько мав дві доньки. Одну видав за селянина, другу — за гончара. Провідав першу і спитав, як справи; та відповіла: „Та ось молимо богів, аби пішов дощ і напоїв овочі”. Провідав другу і спитав, як справи; та відповіла: „Та ось молимо богів, аби світило сонце і висушило горщики”. Батько й каже: „Як так, то з ким з-поміж вас молитися мені?”».

Наступним важливим атрибутом Езопових байок є їхня алегоричність, тобто двопланове художнє зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під іншими художніми образами з використанням відповідних асоціацій за характерними ознаками приховуваного. Наприклад, Вовк у байці «Вовк і Ягня» (до речі, так само як і Яструб у Гесіодовій «Притчі про Яструба і Солов'я») є алегорією жорстокої, брутальної влади. Існує думка, що інтенсивне використання Езопом алегорії, інакомовлення обумовлене його соціальним станом. Адже був він рабом, а раби не мали тоді жодних прав, славетний філософ Платон вважав їх одним із засобів виробництва (лопата, сокира, мотика, раб, — усе це було для нього поняттями одного ряду). Тож зрозуміло, що прямо вказувати якомусь владарю на його вади для раба було небезпечно, тому раби й користувалися інакомовленням, алегорією. Існує навіть думка, що байка (як утілення інакомовлення) виникла саме поміж рабів:

Раби, що не могли ніяк наважитись

Відверто говорити те, що думають,

Приховували власні почуття в байках,

Висміюючи в них своїх гнобителів

(Федр).

«Езопова мова»

Поняття «езопова мова» виникло в ХІХ ст. в Російській імперії, де була надзвичайно жорстока, прискіплива цензура. Вільно висловлювати свої погляди було і небезпечно, і неможливо. Тоді й з’явився зашифрований спосіб викладу думок з натяками і недомовками, коли цензорам начебто не було до чого причепитися, а адресати все читали «поміж рядків». Езоповою мовою активно користувалися й українські письменники: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леонід Глібов, Леся Українка, Микола Куліш, Остап Вишня та ін.

У творах Езопа алегорія часто реалізується за допомогою уведення до оповіді персонажів-тварин. Не можна сказати, що Езоп увів тварин до оповідок уперше (у різних народів світу існувала давня традиція «тваринного епосу», оповідки про тварин навіть «ілюструвалися» малюнками на скелях або глиняних табличках Месопотамії). Проте саме Езоп уважається, сказати б, «канонізатором» образу тварини в байці, його твори населені десятками «класичних» алегоричних образів тварин: Вовк — жорстока сила, Лисиця — хитрість, Ягня — наївність і беззахисність тощо. Недаремно вже на античних артефактах Езопа зображено в оточенні тварин.

Згодом традиція інакомовлення (насамперед — реалізації алегорії за допомогою образів тварин) стала наскільки поширеною, що виникло навіть поняття «Езопова (езопівська) мова» — це зашифрований спосіб викладу думок з натяками, недомовками та інакомовленням, з метою уникнення цензурної заборони і можливих репресій. Звісно, інакомовлення найактивніше використовували там, де влада була брутальною і деспотичною (тоталітарною). Популярності Езопових байок сприяла також і їхня афористичність. Так, у байці «Подорожні і Ведмідь» йдеться про те, як два приятелі зустріли Ведмедя. Один із них прожогом заліз на дерево, а другий, покинутий своїм товаришем, був змушений прикинутися мертвим. На щастя, ведмідь його не зачепив, а лише нагнувся і обнюхав обличчя. Коли небезпека минула, приятель, спустившись із дерева, спитав у покинутого товариша, «що шепотів йому Ведмідь на вухо? А той відповів: „Щоб я надалі не подорожував з такими друзями, що тікають при небезпеці"». Байка доводить, що справжніх друзів пізнають у біді».

В останньому реченні (це і є мораль байки) неважко впізнати загальновідомий нині афоризм: «Друг пізнається в біді». Отже, багато висловів, які наявні в Езопових байках або приписуються йому, стали крилатими: «Одна ластівка весни не робить», «Пригріти змію під серцем», «Вдячність є ознакою шляхетної душі», «Справжні друзі пізнаються у нещасті», «Краще навчитися пізніше, ніж ніколи», «Віслюка і в левовій шкурі упізнаєш за криком» та ін. Ця риса також наслідувалася багатьма послідовниками Езопа: «Є гроші — маєш право, / Немає — то під суд іди» (Лафонтен. «Зачумлені звірі»), «Кинути щуку в річку» (Л. Глібов. «Щука»).

Характерною специфічною рисою Езопових байок є їхній крайній лаконізм, відсутність чи мінімальна кількість «художніх оздоб» — епітетів, метафор, порівнянь. Це стисло-короткі прозаїчні оповідки, де в буквальному сенсі немає жодного зайвого (тобто неінформативного) слова. Послідовники Езопа почали писати байки у віршах (мабуть, з легкої руки Федра і Бабрія), розгортати їх у цілі драматизовані сценки, з розгорнутими діалогами, портретами персонажів.

Якщо в Езопа майже відсутній «місцевий колорит» (Вовк — це влада не лише в Елладі, а влада взагалі, як така), то в його послідовників часто відчутні «національні риси». Так, Вовк у І. Крилова (байка «Вовк на псарні») до такої міри нагадував Наполеона, що російський полководець Кутузов, цитуючи офіцерам свого штабу рядок, де Ловчий не довіряє Вовку: «…Ти — сер, а я, приятель, сед…», — знімав капелюха і показував пальцем на свою сивину.

Проте узагальнюючи можна сказати, що Езоп не лише був «батьком байки», а й нині справляє відчутний вплив на байкарів усього світу.

Знання байок Езопа було й залишається атрибутом європейської освіченості. Микола Гоголь якось влучно зауважив, що в літературному світі смерті не існує, і з давніми письменниками можна погоджуватися або сперечатися так само, як зі своїми живими сучасниками. Тож продовжує хтось думку Езопа чи заперечує її — усе одно він згадує байкаря, робить його безсмертним у вдячній пам’яті людства. Скажімо, є в Езопа знаменитий сюжет про працьовитих Мурашок, які виховували Цикаду. Вона проспівала все літо й не заготувала собі харчів на зиму. І з цієї байки в усі віки робився приблизно такий повчальний висновок: «Хто не працює — той голодує». І так було, доки відомий італійський письменник Джанні Родарі вже в ХХ ст. не написав: «Прошу пробачення, байко антична. / Мурашка скупа не така й симпатична. / Ось коник співучий — до серця мені: / Не продає, а дарує пісні».

Це парадоксальна інтерпретація відомого сюжету. Проте той, хто не читав байки Езопа про Мурашок і Цикаду, не лише не поцінує, а й нічого не зрозуміє у вірші Родарі. Саме так розпізнають людей культури — вони знають античну культуру. Отже, знання байок Езопа — складова освіченості й культури сучасної людини. Та й не лише сучасної, недаремно в одній із комедій Арістофана (V ст. до н. е.) учитель шпетить учня: «Ти невіглас і ледар, навіть Езопа не вивчив…»