Давньогрецька (еллінська) література

Пародійний епос. «Батрахоміомахія»

«Людство весело прощається зі своїм минулим» — ця влучна думка Карла Маркса добре надається зокрема й до твору з на перший погляд дивною і важко відтворюваною назвою — «Батрахоміомахія» (букв. «Війна мишей і жаб»). Минали часи панування міфу, кінчалася «доба казки» («dream time»), і елліни прощалися з ними з усмішкою. Тож недивно, що якщо найвищим літературним досягненням старої епохи були поеми «Іліада» й «Одіссея», то саме ці «знакові» твори стали об’єктом пародіювання (грецькою «пародія» означає «приспів» або «протиспів»), тобто іронічного переспіву.

Пародійна поема «Батрахоміомахія» майже всуціль зіткана з Гомерівських рядків і формул, до того ж, як і «Іліада» й «Одіссея», ця пародійна поема теж написана гекзаметром. Але в ній ідеться не про протиборство мужніх героїв (ахеїв і троянців, Ахілла й Гектора, Одіссея й женихів Пенелопи), а про «смертельний конфлікт»… мишей і жаб. Тож смішним є вже сам контраст між, з одного боку, «високим» першоджерелом і, з другого боку, «зниженими» персонажами і подіями. Наприклад, «криклива жаба» звертається до миші словами, якими б личило звертатися до Одіссея: «Гостю, ти хто такий будеш? Відкіль ти прибув? Хто твій батько?» (в «Одіссеї» ця формула звучить так: «Хто ти і звідки є родом? Хто тобі дав це одіння?»).

Уже навіть перші рядки заспіву «Батрахоміомахії» викликають усмішку, оскільки надзвичайно схожі на заспіви «Іліади» й «Одіссеї», до того ж у ньому маленьких мишенят і жабенят зіставлено зі змієногими велетнями Гігантами (згадаймо значення похідного слова «гігантський»), які погрожували самому Зевсові, вириваючи з поверхні Геї-Землі величезні скелі і жбурляючи ними в гору Олімп:

Розпочинаючи, спершу я Муз хоровод з Гелікону

Серце моє на пісню натхненну прошу запалити —

Я її ось на колінах творю на табличках писальних —

Про колотнечу страшну, війнодишну справу Арея.

Будьте ласкаві прихильно до вух донести усім смертним,

Як-то відзначились миші, на жаб пішовши війною,

Подвиги як повторяли мужів земнородних Гігантів…

Тут і далі переклад П. Стрільцева

Сюжет поеми простий: мишеня Псіхарпакс («Крихтохап»), урятувавшись від пазурів кота, прийшло до ставка напитися. Там його зустрів жаб’ячий цар Фісігнат («Надуйгуба») і запросив сісти до себе на спину і попливти оглянути жаб’яче земноводне царство. Хоча Крихтохап і боявся води, проте на початку фантастичної мандрівки ставком все-таки відчував себе героєм. Можна уявити сміх античної аудиторії, яка чула, що миша, сидячи на спині в жаби, порівняла себе з красунею-Європою, яку, за відомим міфом, віз на своїй спині по воді Зевс, перевтілений у бика:

Чи провіз так на спині вантаж препалкої любові

Бик, що з Європою мчався по хвилях до острова Кріту,

Як понесла мене, мишу, на спині до хати своєї

Жаба на гладі прозорій, строкатим розкинувшись тілом!

Проте в цей момент де не візьмись на воді з’явився вуж, і жаба, миттєво забувши про безпорадного гостя, котрий сидів у неї на спині, пірнула, залишивши мишу напризволяще. Тонучи, зраджений Крихтохап проклинає жаб’яче плем’я:

— Ні, від богів не сховаєш, Надуйгубо, зла, що накоїв,

Скинувши в став мене з себе, неначе з високої скелі.

Ти б мене не перевершив, негіднику підлий, на суші —

У всезмаганні, борні й перегонах, але ти навмисне

У глибочінь мене вергнув; та бог справедливий те бачить:

Мишаче військо помститься за це на тобі, неодмінно.

Так і трапилося: миші, дізнавшись про смерть свого принца, збунтувалися і пішли на жаб війною. Цар Хлібогриз, надихаючи мишаче військо, виголосив зворушливу промову:

«Скорбью по сыну томимый, отец Хлебогрыз и промолвил:

„Други, хотя и один я теперь претерпел от лягушек,

Лютая может беда приключиться внезапно со всяким,

Жалкий, несчастный родитель, троих сыновей я лишился:

Первого сына сгубила, свирепо похитив из норки,

Нашему роду враждебная, неукротимая кошка.

Сына второго жестокие люди на смерть натолкнули,

С необычайным искусством из дерева хитрость устроив,

Эту-то пагубу нашу ловушкой они называют.

Третий же сын — был и мой он любимец, и матери нежной…

Ах, и его погубил Вздуломорда, сманивши в пучину.

Но ополчимся, друзья, и грянем в поход на лягушек,

Тело, как должно, свое облачив в боевые доспехи»

(переклад М. Альтмана).

У пародії вкотре продемонстроване чудове знання першоджерела й уміння іронічно його переспівувати. Так, опис того, як перед битвою миші одягли бойові обладунки, зроблено за всіма канонами гомерівського епосу: ноги «герої» захистили стручками зелених бобів, лати виготовили з кошачої шкури, шоломи — з горіхової шкаралупи, а за списи їм правили голки для шиття (не без іронії і в суто Гомеровій манері автор «Батрахоміомахії» докинув: «Всякою міддю Арес володіє!»). «У обладунках таких на війну мишенята рушали», — таким рядком завершується «гомерівський каталог» озброєння мишачого війська.

Не відстає від нього й друге «грізне полчище» — жаб’яче: листя мальви і буряка слугували їм за наголінники й панцирі, капустяне листя перетворилося на щити, із очерету було зроблено списи, а мушлі равликів перетворилися на шоломи.

«Так на крутім узбережжі всі жаби стояли пліч-о-пліч,

Списами всі потрясали і кожен був повен звитяги», —

підбиває підсумок цієї мишачо-жаб’ячої «гонки озброєнь» автор «Батрахоміомахії».

Як у «Іліаді», Зевс скликав на нараду богів і запропонував їм підтримувати, хто кого хоче. Але обережні олімпійці, перелякані виглядом цих «грізних армій», завбачливо воліють спостерігати за битвою здалеку, оскільки войовничі миші й жаби:

«Гострим списом і безсмертного ранити можуть!

Битва жорстока у них, так що й богу пощади не буде;

Краще, далебі, нам здалеку їхню борню споглядати».

Тим часом на березі болота починається криваве бойовище:

Як Хлібогриз розтрощив Надуйгубі списом голінку,

Той з бойовища подавсь, кульгаючи в муці нестерпній,

І до канави метнувся, щоб наглої смерті уникнуть;

Та ще не раз виринав він, нестерпної сповнений муки.

Як Цибуляк запримітив, що цар напівмертвий звалився,

Врізавсь до першої лави і гострим кольнув очеретом —

Та ба, щита не пробив він: зав’яз його списа лиш кінчик.

Стукнув його ж по шоломі міцнім із горнятко завбільшки

Лопухоїд божественний — Арея точнісінький образ, —

Що задиракою тиснув на жаб сам один проти юрми;

Тож і до нього шатнувся, та він як поглянув, не встояв

Перед силенним вояцтвом — пірнув у безодню ставочка.

Був у мишей один хлопець, значний парубчак серед інших,

Майстер боїв рукопашних, улюблений син Хлібомисла;

Звавсь Скибокрад-верховода, наслідувач бога Арея,

Що між мишей виділявся, один борючись проти юрми.

Саме стояв він і чванивсь, що тут-таки, біля ставочка,

Вигубить сам, без нікого, поріддя ропух невгамовних.

І, шкаралупу горіха розбивши на дві половинки,

Припасував до плечей їх для захисту рук від ударів.

Хвастощі, може, й здійснив би він, бувши добрячий моцака, —

Жаби, однак, налякавшись, усі до ставка відступили.

Збентежений Зевс, аби не допустити повного винищення жаб мишами, кинув у войовників блискавку, яка, хоч налякала:

«і жаб, певна річ, і мишей теж,

Та не спинила навали мишей; навпаки, їх ще більше

Вибити впень поривалося жаб задирливих кодло».

Отже, навіть найстрашніша Зевсова зброя, якою він:

«титанів скарав, сміливих і дуже завзятих,

І погубив Капанея могутнього, як і чудного занапастив Енкелада та плем’я Гігантів дикунське»,

не зарадила справі — миші напосідали і ось-ось мали би винищити жаб. А завершується ця «апокаліптична» картина, як і личить пародії, вельми парадоксально й смішно. «Страшну війну» припиняють послані Зевсом «панцерні війська» — звичайнісінькі раки. Тільки вони й могли зупинити батрахоміомахію:

…Зглянувсь на жаб із Олімпу Кроніон

І в найскрутнішу хвилину негайно послав оборонців.

Де не взялися тварюки — у панцирах та клишоногі,

Зігнуті, повзають рачки, мов кліщі в них рот, твердошкірі;

Широкоплечі, кощаві, а спини яскраво лисніють;

Згорблені, руки в них — клешні, та й дивляться аж з-під грудей десь;

Ще й восьминогі, дворогі, в поході нестримні, а звуть їх

Раками. Хвостики раки мишам відгризати взялися

Й ноги та руки також, а мишачі леза згинались.

І, налякавшися раків, не встояли миші нікчемні —

Кинулись притьмом тікати… Вже сонце на заході згасло,

Й справа війни одноденної зрештою так закінчилась.

Як бачимо, Гомерівський епос спародійовано блискуче. Проте хто й коли створив «Батрахоміомахію»? Історія питання така. Самі елліни вважали, що це самопародія Гомера (ІХ–VІІІ ст. до н. е.). Ця точка зору була актуальною приблизно до XVIII століття. Проте дослідники помітили, що в тексті «Батрахоміомахії» (вірш 78) наявний вислів еллінського поета Алкея, який жив наприкінці VІІ — на початку VІ ст. до н. е., тому самому Гомерові пародія належати не могла. До того ж, прискіпливі текстологи побачили ще одну невідповідність. А в тексті твору, під час наради богів щодо підтримки учасників батрахоміомахії Афіна заявила, що особисто вона не любить ані мишей, ані жаб, бо перші згризли її новенького плаща, а другі — своїм кваканням не дали спати аж до вранішнього співу півнів. Саме остання деталь зацікавила дослідників, оскільки в Елладі до VІ ст. до н. е. курей і півнів не знали. У часи Гомера в греків домашніми птахами були гуси. Розведення курей прийшло до Еллади з Азії, тому курей і півнів елліни ще тривалий час називали «перськими птахами». Отже, це ще один аргумент на користь того, що текст «Батрахоміомахії» створював не Гомер.

Тож закономірним є виникнення іншої версії, згідно з якою створення цієї геніальної пародії почали датувати часами греко-перських війн (V ст. до н. е.), тобто на три сотні років пізніше, ніж попередня дата. Сухопутні перси асоціювалися з мишами, а «земноводні» елліни — з жабами. Недаремно ж Платон якось влучно зауважив, що «елліни живуть довкола моря, як жаби довкола ставка». Отже логіка в цій версії була. Потім час написання «Батрахоміомахії» було «перенесено» ще на два століття пізніше — на добу еллінізму. Адже саме тоді, на думку академіка Михайла Гаспарова, «люди навчилися думати й писати не по-гомерівськи і пародіювати гомерівську манеру стало неважко». Отже, можливим є виникнення нових версій авторства і часу створення «Батрахоміомахії».

У будь-якім разі, «Батрахоміомахія» цікава для нас як найстаріша, що збереглася до нашого часу, літературна пародія та один з найперших зразків цього літературного жанру в європейській літературі взагалі» (О. Білецький). Крім того, саме від «Батрахоміомахії» нитка традиції тягнеться до геніальної пародії, яка започаткувала нову українську літературу, — йдеться, звісно, про бурлескно-травестійну переробку Вергілієвої «Енеїди» Іваном Котляревським.

Таким чином, епос у всіх його різновидах (героїчний, дидактичний, пародійний) був важливим етапом розвитку еллінської літератури, підготувавши її наступний період — класичний, який починається розквітом лірики (т. зв. «рання класика»).