Давньогрецька (еллінська) література

Декламаційна лірика

Елегія. Тіртей

Продуктивним жанровим різновидом декламаційної лірики була елегія. Нині елегією (гр. «elegia» від «elegos» — «скарга, жалісна пісня») називають вірш, у якому втілені настрої смутку, журби, задуми, меланхолії. Проте в Елладі елегія ще не мала сумного характеру (іноді елегіями називали навіть закличні воїнські пісні). Назва «елегія» вказувала тоді лише на те, що цей вірш був написаний елегійним двовіршем, у якому перший рядок — гекзаметр («шестимірник»), а другий — пентаметр («п’ятимірник», віршовий розмір з п’яти дактилічних стоп, який вживається лише в елегійному двовірші). Розвиток елегії в античній літературі пов’язаний з іменами еллінів Тіртея, Каллімаха, римлян Тібулла, Овідія.

Тіртей (сер. VII ст. до н. е.) є напівлегендарною особою. З його ім’ям пов’язана антична легенда, викладена Павсанієм у «Описі Еллади» (IV, р. 23). За цією версією, під час затяжної та виснажливої війни з мессенцями (2-а пол. VII ст. до н.е.) спартанці, за велінням Дельфійського оракула, попросили у своїх одвічних суперників і конкурентів афінян дати їм полководця або порадника, як виграти війну. Афіняни, з одного боку, не хотіли ослухатися мстивого Аполлона (волю якого нібито озвучували в його відомому храмі в Дельфах), проте, з другого боку, не хотіли вони й перемоги спартанців. Тому, мовляв, вони знайшли якогось Тіртея — кульгавого шкільного вчителя музики, якого афіняни ще й вважали за недалекого на розум.

Але помилятися можуть люди, а «богам усі шляхи відкриті». Оракул виявився правильним: Тіртей співав патріотичних пісень спочатку сановникам, згодом — усім охочим його послухати, а під час кульмінаційного моменту вирішального бою він своїми войовничими елегіями підбадьорив спартанців, і ті таки вирвали перемогу з рук мессенців і зрештою виграли війну. Звісно, це легенда, але вельми промовиста щодо оцінки діяльності поета, чиїм головним покликанням була діяльність задля держави і суспільства.

Так, відома елегія Тіртея «Добре вмирати тому…» всотала в себе найголовніші риси його творчості: патріотизм, дидактизм, суспільну дієвість і громадянський пафос. Вже з перших рядків він протиставляє два типи поведінки людини під час війни: або битися за вітчизну (місто-поліс), не шкодуючи свого життя («Добре вмирати тому, хто, боронячи рідну країну, / Поміж хоробрих бійців падає в перших рядах.»), або ціною втечі й ганьби зберегти своє життя, та втратити батьківщину «і йти жебракувати в світи»: «Гірше ж немає нічого, як місто своє і родючі / Ниви покинуть і йти жебракувати в світи, / З матір’ю милою, з батьком старим на чужині блукати, / Взявши з собою діток дрібних і жінку смутну.»

Психологічно точно відтворено ставлення корінного населення до втікачів, переселенців: «Буде тому він ненависний, в кого притулку попросить, / Лихо та злидні тяжкі гнатимуть скрізь втікача. / Він осоромить свій рід і безчестям лице своє вкриє, / Горе й зневага за ним підуть усюди слідом.»

І після розгляду цих двох варіантів поведінки поет прямо закликає: «Тож як справді не знайде втікач поміж людом ніколи / Ані пошани собі, ні співчуття, ні жалю — / Будемо батьківщину і дітей боронити відважно. / В битві поляжемо ми, не пожалієм життя.»

Після такого загального вступу Тіртей звертається передовсім до молодих вояків, прямо повчаючи і закликаючи їх до бою: «О юнаки, у рядах тримайтесь разом серед бою, / Не втікайте ніхто, страхом душі не скверніть. / Духом могутнім і мужнім ви груди свої загартуйте, / Хай життєлюбних між вас зовсім не буде в бою… Отже, готуючись, кожен хай широко ступить і стане, В землю упершись міцніш, стиснувши міцно уста».

Деякі елегії так і називаються — «Поради», адже Тіртей в них учить громадянських чеснот і передовсім мужності в бою. Характерно, що в його елегіях є дослівні повтори цілих рядків (та воно й не дивно з огляду на єдність тематики). Ось характерний приклад з його елегії «Воїни, непереможного в битві Геракла нащадки…»:

Отже, готуючись, кожен хай широко ступить і стане, В землю упершись міцніш, стиснувши міцно уста.

Кожен туди поспішай, де жорстока борня закипає, Ратищем довгим, мечем гострим вражай ворогів!

Щит до щита, до китиці китицю, щільно зімкнувшись,

Станьте плече до плеча, ногу щільніш до ноги

Ставте, шолом до шолома і ворога бийте нещадно.

Кожен, тримаючи меч, стиснувши списа держак.

Переклад Г. Кочура

Як бачимо, у цих рядках Тіртей не просто зображує еталонну поведінку мужніх воїнів-патріотів, а й прямо повчає спартанців, як ті повинні себе поводити під час бою («кожен хай широко ступить і стане, / В землю упершись міцніш, стиснувши міцно уста»). Звісно, такий повчально-наказовий тон могла собі дозволити лише та людина, яка наділена цим правом повчати — швидше за все не просто рядовий вояк, а воєначальник. До того ж, у деяких фрагментах його поезій можна знайти безсумнівні свідчення доброго знання ним саме спартанських законів і реалій, чого не міг знати не спартанець (наприклад, афінянин, про що йшлося в анекдоті, переказаному Павсанієм).

А спартанець, та ще й воєначальник якось не асоціюється із кульгавим музикою-афінянином, про якого розповідалося в щойно наведеному античному анекдоті з твору Павсанія. То для чого ж еллінам було «робити» сильного вояка, Тіртея, немічним і непривабливим зовні? Швидше за все, вони тут використали прийом антитези, оскільки саме на тлі гаданої «фізичної немочі» Тіртея яскравіше відтінювалася думка про силу його віршів, бойових пісень (ембатерія) завдяки яким спартанці здобули перемогу над своїми ворогами. У підтексті цього прийому знаходиться метафора «слово — це зброя», яка згодом стане стрижневою для всієї світової літератури: «слово-меч», «слово-криця» (Леся Українка), «слово-кинджал» (Михайло Лермонтов), «перо-багнет» (Володимир Маяковський), «стилос-стилет» (Євген Маланюк) тощо.

Елегії Тіртея за своєю тематикою (героїка, битви, війни) і формою (елегійний двовірш: гекзаметр + пентаметр) ще мало відрізняються від еллінського героїчного епосу, тим самим являючи собою певний проміжний етап переходу від епосу до лірики. Щоправда, треба відзначити ще одну відмінність творів Гомера і Тіртея. Герої першого передовсім турбуються про свою особисту славу і честь (до певної міри винятком є хіба що Гектор), натомість герої Тіртея — це насамперед громадяни, патріоти, які дбають про славу і честь батьківщини.

Елегія продовжила розвиток у світовій літературі передовсім як сумний, мінорний вірш довільного розміру. Так, в українській літературі одним із найяскравіших прикладів елегії (в такому розумінні цього жанру) є вірш Л. Глібова «Журба» («Стоїть гора високая…»), який давно став народною піснею (див. також розділ про Овідія).

Еллінський же елегійний двовірш у світовій літературі не знайшов такого гучного відлуння, як, скажімо, героїчний епос, ставши в наступні епохи «читанням для гурманів», тих, хто кохається на культурі Античності. Як приклад, можна навести чудову стилізацію Пушкіна, пронизану світлом любові до його прадавнього колеги і вчителя — Гомера: «Слышу умолкнувший звук божественной эллинской речи, / Старца великого тень чую смущенной душой».