Давньогрецька (еллінська) література

Декламаційна лірика

Ямби. Архілох

Одним із найпродуктивніших жанрів декламаційної лірики були ямби. У Давній Греції ямбами називали дошкульні або жартівливі вірші. Згодом так стали називати сатиричні поезії, написані віршовим розміром — ямбом, а в наш час ямб — це передовсім віршовий розмір. Батьком ямбів по праву вважається Архілох, хоча, звичайно, не він винайшов цей жанр, який вже до нього побутував у еллінському фольклорі.

Цікаве пояснення вже в добу античності знайшла етимологія слова «ямби». За першою версією, воно походить від назви фрігійської дудки — «ямбіке», яка видавала дуже різкий звук (звідси різкість ямбів у поезії). З другою версією, коли невтішна Деметра шукала свою зниклу доньку Персефону, її ніхто не міг розвеселити. Сама лише служниця елевсинського базилевса Келея (не забуваймо, що саме в Елевсині відбувалися знамениті містерії, присвячені Деметрі), яку звали Ямбою, таки розсмішила богиню регочучи. І, мовляв, зробила Ямба це грубими, непристойними жартами (звідси, знову-таки, — груба тональність ямбів у поезії).

Архілох (II пол. VII ст. до н.е.) народився на острові Парос. Син аристократа та рабині, він не маючи спадкових прав і вимушений заробляти на прожиття самостійно, тому прожив нелегке життя. Моряк, найманець, рубака, шибайголова, він не гірше володів мечем, ніж пером. Цей дух воїнського життя втілився в його вірші, де слово «спис» є ключовим: «Хліб мій на списі замішений; теж і вино я на списі / Маю ісмарське, і п’ю, спершись на списа також» (переклад Г. Кочура).

Перше вживання цього слова («хліб мій на списі замішений») сприймається метафорично: він заробляв гроші («хліб»), наймаючись до когось на час бойових дій (де застосовував списа). А друге («вино я на списі маю») є реальним фактом, адже еллінські вояки на марші носили на списах вузлики з харчами, де бувало й вино.

Хоч Архілох був мужньою людиною (він усе життя воював і навіть загинув у бою між військами двох еллінських островів — Пароса і Наксоса), це вже була зовсім не та «класична» мужність, не та героїка, яку проповідував у своєму епосі Гомер. Якщо для героїв Гомера повернутися без щита означало б довічну ганьбу, адже кредо тієї героїчної доби втілювалося у вислові «зі щитом (перемога) або на щиті (смерть)», то Архілох писав, що під час одного з боїв свого щита загубив, і його зараз носить ворог, але він, Архілох, цим не переймається і купить собі нового щита: «…Хтось із саійців щитом моїм добрим пишається нині: / В битві його хоч-не-хоч десь у кущах я лишив. / Душу зате врятував! А щитом, далебі, не журюся: / Хай собі! Втратив один — інший, не гірший куплю» (переклад А. Содомори).

Та й посмертна слава поміж нащадками його цікавить значно менше, ніж героїв «Іліади». Згадаймо слова Гектора перед останнім в його житті двобоєм з Ахіллом: «Тільки коли б мені тут без борні не загинуть, без слави… / Виконать діло велике на спогад далеким нащадкам!..». Тож абсолютним дисонансом Гомеровим віршам звучать рядки Архілоха: «Кто падет, тому ни славы, ни почета больше нет / От сограждан. Благодарность мы питаем лишь к живым, — / Мы живые. Доля павших — хуже доли не найти…» (переклад В. Вересаєва).

Саме у вірші Архілоха дослідники знайшли першу реальну історичну дату (а отже це перша історична дата в усій античній літературі) — це 6 квітня 648 року до нової ери. Це день затемнення сонця, і вчені точно встановили його. Для Архілоха, поета, який знаходився на межі двох світів: старого, героїчного (доби Гомера) і нового, авантюрно-прагматичного, який відірвався від першого, але не повністю сприйняв другий із цих світів, затемнення сонця стало наче символом «затемнення людської долі», її непередбаченості. Він чи не вперше в світовій літературі висловив думку, що людина — лише маленька піщинка у вихорі земного життя (лейтмотив літератури бароко, а також модернізму): «Можно ждать чего угодно, можно веровать всему, / Ничему нельзя дивиться, раз уж Зевс, отец богов, / В полдень ночь послал на землю, заградивши свет лучей / У сияющего солнца. Жалкий страх на всех напал» (переклад В. Вересаєва).

Дуже близькою до концепції цього вірша уявляється провідна думка наступного, де також іде мова про непередбачуваність людської долі, яку вирішують виключно боги, але не сама людина: «Всі шляхи богам відкриті — / Часто з чорної землі / Піднімають горем вбитих, / А не раз по волі їх / Самовпевнені і горді, / Мов підкошені падуть. / І тоді за лихом лихо / Гне їм спину, і вони / Йдуть по світу жебраками / Без думок і без мети» (переклад А. Содомори).

Цьому хаосу людського буття, безсиллю людини вплинути на свою долю і навіть осягнути її поет протиставляє одне — мужність, «непохитне серце» (в цім вірші розробляється також одне з ключових понять еллінської філософії — поняття «міри», «нічого понад міру»):

Серце, серце! Біди люті звідусіль тебе смутять —

Ти ж відважно захищайся, з ворогами позмагайсь.

Хай на тебе скрізь чатує ворожнеча — завжди будь

Непохитне. Переможеш — не хвались відкрито цим,

Переможене — удома в самотині стримуй плач.

Радість є — радій не надто, є нещастя — не сумуй

Понад міру. Вмій пізнати зміни в людському житті.

Цей мужній пафос творчості поета пронизує більшість його відомих творів, тому останній рядок наступного вірша («сльози облиште жінкам») можна сприймати як своєрідний епіграф до всієї творчості поета:

В горі невтішному всі заніміли, Перікле, сьогодні,

Сумно за нашим столом, місто затихло в журбі.

Хвилі бурхливі таких благородних людей поховали —

Біль непомірний тепер стискує наші серця.

Та пам’ятайте про те, що від горя жорстокого захист

Нам дарували боги — стійкість твердої душі.

Лихо зрадливе не спить, а чатує на кожного пильно:

Нині ридаємо ми, ятриться рана у нас,

Завтра — на інших черга, то ж візьміть себе в руки скоріше,

Мужніми будьте, терпіть, сльози облиште жінкам.

Переклад А. Содомори

Заради справедливості слід сказати, що Архілох розробляв багато тем, у т. ч. і тему кохання, був тонким інтимним ліриком. Так, у 1974 році уперше було опубліковано вірш із 35 рядків (це найбільший із його відомих творів), і в цьому тексті досить сміливо описані діалог юнака й дівчини, який завершується любовною сценою. Подібну спрямованість віршів ми згодом зустрінемо в Анакреонта. Причому, на відміну від Гомера, Архілох уже намагався зобразити не зовнішні вияви почуттів, а прагне відтворити дію почуття ніби «зсередини» (це ми згодом знайдемо в Сапфо). Так, почуття закоханого, який не бачить взаємності, Архілох порівнює із мороком, який «густо заволік очі закоханого» і «викрав з його грудей ніжні почуття».

Відомий античний переказ, що, мовляв, якийсь Лікамб пообіцяв віддати за Архілоха свою доньку Ніобу, але обманув поета, віддавши доньку за іншого. І що, мовляв, після цього обурений Архілох написав про цих двох своїх земляків настільки дошкульні ямби, що Лікамб не витримав ганьби і вкоротив собі віку. Але подібні «історії» розповідають і про інших творців ямбів, які «відзначилися» подібним доведенням до самогубства людей саме за допомогою дошкульної сили своїх віршів (ямбів). Що це, правда чи вигадка? Звісно, враховуючи колосальну віддаленість від нас доби античності цих «страшних оповідок» достеменно як ніхто не заперечить, так ніхто й не доведе. Але швидше за все саме таким чином підкреслювалася сила поезій Архілоха, їхнього впливу на людей. З подібним прийомом підкреслення сили вірша Тертея (за допомогою створення образу фізично слабкого вчителя музики замість мужнього й сильного спартанця) ми щойно зустрічалися у процесі розгляду його творчості.

Дуже вірогідно, що обидва ці поети стали об’єктами своєрідної «емблематизації», адже пізніші дослідники просто зробили їх свого роду «емблемами», «символами» якихось конкретних явищ літератури: Тіртей — творець патріотичних елегій, Архілох — творець дошкульних ямбів (так неначе інших тем і жанрів у творчості цих поетів і не було).

Але повернімося до Архілоха, якого давні греки ставили в поетичній майстерності поруч із Гомером. А на острові Паросі навіть існував його культ і на честь Архілоха було збудовано святилище, уламки якого збереглися до нашого часу.

Ямб як розмір і ямби як жанр лірики виявилися дуже живучими у світовій літературі. Так, новітня поезія поєднує в ямбах сатиру і героїку. Книгу ямбів, наприклад, у 1831 році написав А.О. Барб’є, в ній він висміяв своїх політичних противників. До речі, вірш «Собачий банкет» із цієї збірки у перекладі В. Бенедиктова повністю записав у свій щоденник Т. Шевченко. У російській поезії відомі «Ямби» О. Блока. 1940 року видано книгу «Ямби» М. Бажана.