Давньогрецька (еллінська) література

Монодична (сольна) лірика

Сапфо

Сапфо (Сафо) (VII—VI ст. до н.е.) — видатна давньогрецька поетеса, яка народилася на острові Лесбос, в столиці — місті Мітиленах. Вона належала до мітиленської аристократії. Через політичні обставини деякий час перебувала у вигнанні.

Центральний стрижень її поезії — тема кохання і пов’язані з ним душевні потрясіння й почуття. Ось одна з вершин утілення цієї теми — так званий «Гімн Афродиті»:

Барвношатна владарко, Афродіто,

Дочко Зевса, підступів тайних повна,

Я молю тебе, не смути мені ти

Серця, богине,

Але знов прилинь, як колись бувало:

Здалеку мої ти благання чула,

Батьківський чертог кидала й до мене

На колісниці

Золотій летіла ти. Міцнокрила

Горобина зграя, її несучи,

Над землею темною, наче вихор,

Мчала в ефірі.

Так мені являлася ти, блаженна,

З усміхом ясним на лиці безсмертнім:

«Що тебе засмучує, що тривожить,

Чом мене кличеш?

І чого бажаєш бентежним серцем,

І кого схилити Пейто повинна

У ярмо любовне тобі? Зневажив

Хто тебе, Сапфо?

Хто тікає — скрізь піде за тобою,

Хто дарів не взяв — сам дари нестиме,

Хто не любить нині, полюбить скоро,

Хоч ти й не схочеш…»

О, прилинь ізнов, од нової туги

Серце урятуй, сповни, що бажаю,

Поспіши до мене, вірна помічнице,

На допомогу.

Переклад Г. Кочура

У цьому вірші талановита поетеса використала один зі своїх улюблених прийомів — безпосереднє звертання до божества з проханням про допомогу. Тим самим авторка підкреслює силу своїх почуттів.

Сапфо заснувала в Мітиленах, при храмі Афродіти, та очолила одну з перших у світі музично-поетичних студій — т. зв. «Дім Муз». До неї з’їжджалися заможні дівчата з усієї Еллади. Сапфо навчала дівчат гарних манер, мистецтва поезії, музики, і взагалі — тонко відчувати красу. Коли учениці від’їжджали додому або одружувалися, то їхнє місце займали нові учениці, а Сапфо щиро бажала нареченим щастя в подружньому житті. Мабуть, саме їм вона присвячувала свої епіталамами — весільні величальні пісні: «Гей, стелю ще піднімайте! — / О, Гіменею! / Вище, теслі, тож вище! / О, Гіменею! / Входить жених, Аресу подібний, / Вищий від самих високих мужів» (переклад Н. Пащенко).

Талановита поетеса у віршованій формі заявила, що тонко відчувати красу — це не просто її вміння чи художній талант, а це її Доля і навіть — жереб: «Жереб мені / Випав такий: / Серцем палким / Любити / Ласку весни, / Розкіш, красу, / Сонця ясне / Проміння» (переклад А. Содомори).

Та не варто вважати Сапфо такою собі «мономанкою», всі помисли й творчість якої спрямовані лише на оспівування кохання. Вона вміла не лише любити, а й ненавидіти, гніватися і досить гостро та дошкуляти тим, чиєї поведінки не схвалювала. Ось як вона висловлює обурення своєму братові Хараксові за, на її думку, негідний аристократа зв’язок із фракійською рабинею Доріхою:

Если ты не к доброй, а к звонкой славе

Жадно льнешь, друзей отметаешь дерзко,

Горько мне. Упрек мой — тебе обуза:

Так уязвляя,

Говоришь и пыжишься от злорадства.

Упивайся ж досыта. Гнев ребенка

Не преклонит сердце мое к поблажке —

И не надейся. Оплошаешь.

Старую птицу в петли

Не поймать. Дозналась, каким пороком,

Щеголяя, прежде болел, какому

Злу я противлюсь.

Лучшее найдется на белом свете.

Помыслы к иному направь. Поверь мне.

Ум приветливостью питая, — ближе

Будем к блаженным.

Переклад Я. Голосовкера

Та й лейтмотив її творчості — оспівування кохання — був теж не просто виявом душевних порухів чарівної, не обділеної розумом і талантом жінки, а радше свого роду життєвою позицією, філософією: «Срок настанет: в земле / Будешь лежать, / Ласковой памяти / Не оставив в сердцах. / Тщетно живешь! / Розы Пиерии / Лень тебе собирать / С хором подруг / Так и сойдешь в Аид, / Тень без лика, в толпе / Смутных теней, / Стертых забвением» (переклад В’яч. Іванова).

Творам Сапфо притаманні щирість почуттів, тонке відчуття краси природи, поетична виразність, мелодійність мови (вона писала на еолійському діалекті).

Геніальним здобутком Сапфо була її спроба зобразити психічний стан людини не за зовнішніми ознаками, як це мало місце в Гомеровому епосі (в Ахілла загорілися очі, Патрокл зблід, у Гектора задрижали ноги тощо), а за його внутрішніми, невидимими оку (оніміння язика, дзвін у вухах, внутрішній пломінь тощо) відчуттями. Без такого підходу навіть неможливо уявити собі новітню літературу з її гіпертрофованим психологізмом. Ось яскравий приклад психологізму поезії Сапфо:

До богів подібний мені здається

Той, хто біля тебе, щасливий, сівши,

Голосу твого ніжного бриніння

Слухає й ловить

Твій принадний усміх: від нього в мене

Серце перестало б у грудях битись;

Тільки образ твій я побачу — слова

Мовить не можу.

І язик одразу німіє, й прудко

Пробігає пломінь тонкий по тілу.

В вухах чути шум, дивлячись, нічого

Очі не бачать.

Блідну і тремчу, обливаючись потом,

Мов трава пожовкла, безсило никну,

От іще недовго й, здається, має

Смерть надлетіти…

За ритмікою творчість Сапфо була до такої міри різноманітною, що олександрійські вчені уклали аж вісім (!) книг її віршів, різних за поетичним розміром.

Оцінка творчості й особистості Сапфо у пізню античність дуже суперечлива: від палкого захоплення до байок і анекдотів сумнівного характеру. Так, за однією з легенд, через кохання до якогось красеня Фаона Сапфо начебто кинулася з Левкадської скелі у море. За іншими джерелами — вона була одружена й зазнала радості материнства.

Проте все це жодною мірою не стосується великої естетичної ваги творчого доробку геніальної поетеси, тож можна погодитися з відомим філософом Платоном, який так висловив своє захоплення творчістю поетеси: «Дев’ять на світі є Муз, як засвідчують люди, не вірте, / Вже бо й десята прийшла — Лесбосу донька Сапфо» (переклад Н. Пащенко).