Давньогрецька (еллінська) література

Монодична (сольна) лірика

Анакреонт

Анакреонт (бл. 570 — 478 р. до н. е.) — видатний еллінський поет з іонійського міста Теоса. Це останній великий представник монодичної меліки. Коли його рідне місто потрапило під владу персів, він емігрував і все життя провів при дворах різних еллінських тиранів (самоського — Полікрата, афінського — Гіппарха та ін.).

При дворах тиранів у мистецтві переважно цінувалися не глибина чи оригінальність розробки якихось важливих тем, а легкість стилю та вишуканість вислову. А останнім Анакреонт володів філігранно. За що платили, те й продукувалося, тож не дивно, що провідним мотивом його творчості стало оспівування безтурботно-веселого ставлення до життя. Порівняйте сприйняття кохання у наведених вище поезіях Сапфо і, наприклад, цьому вірші Анакреонта, де ужито відому блискучу алегорію-паралелізм: непокірлива примхлива жінка чи дівчина порівнюється з необ’їждженою кобилицею, що вільно скаче і пасеться на луках, а досвідчений у коханні ліричний герой — із умілим вершником, здатним «приборкувати непокірних» („об’їжджати кобилиць”): «Кобилице фракіянко, чом од мене ти втікаєш, / Косо дивлячись на мене, ніби справді неук я? / Почекай, тобі вудила я накину і скерую, / Взявши повід, біг твій бистрий на призначену мету. / Нині ти лише по луках вільно скачеш і пасешся, / Досі, мабуть, не траплявся вершник сміливий тобі» (переклад Г. Кочура).

У деяких своїх рядках Анакреонт неначе навмисне пародіює Сапфо. Там, де в поетеси наявна пристрасна та щира молитва-благання до богині кохання Афродіти («Я молю тебе, не смути мені ти / Серця, богине.»), в Анакреонта знаходимо напівжартівливе вишукано-стилізоване звертання до бога виноградарства і виноробства Діоніса.

Тирани і мистецтво

Як уже відзначалося, тиранами називали людей, які приходили до влади вперше, не успадковуючи її від своїх родичів. Тому над ними висів дамоклів меч страху, що після смерті, коли їх перестануть боятися (як це трапилося, наприклад, зі Сталіном чи Гітлером) їхній прах осквернять, що в Елладі траплялося неодноразово. Існувала навіть антична легенда про Періандра, котрий був тираном Коринфу цілих сорок років. За надзвичайно мудре правління його навіть називали одним із «семи еллінських мудреців». Водночас він був надзвичайно жорстоким і підступним, через що його ніхто в народі не любив. Тому, боячись помсти корінфців після своєї смерті, він наказав двом воїнам вийти на дорогу та вбити першого ж зустрінутого ними подорожнього і зразу ж закопати його біля місця вбивства. Чотирьом іншим воїнам він наказав вийти через деякий час за першими двома та вбити їх. А потім цілий загін одержав наказ зробити те саме з цими чотирма. Тоді сам Періандр, загорнувшись у плаща, щоб його не впізнали, вийшов на дорогу назустріч першим двом. Таким чином, навіть той, хто захотів би зневажити його прах, був позбавлений цієї можливості, бо просто не знав, де саме колишнього тирана поховали.

Існує версія, саме через подібну невпевненість у міцності здобутої ними влади тирани й намагалися закріпити її всілякими способами, зокрема — охоче запрошуючи до себе митців, учених, поетів, які, по-перше, могли увічнити тирана у витворах мистецтва, по-друге — сприяли авторитетові можновладців поміж народу, зростанню їхньої слави як покровителів мистецтв. Саме при дворах подібних тиранів і провів більшу частину свого життя Анакреонт.

Тож, хоча, здавалося б, він пише про те саме почуття кохання, яке описане і у поезіях Сапфо, вірші цих двох представників монодичної меліки є принципово різними. Адже якщо для поетеси з Лесбосу кохання — це всеохоплююча пристрасть, яка хвилює її до глибини душі, то для Анакреонта стосунки між чоловіком і жінкою сприймаються як одна з розваг, життєвих насолод, що не варта серйозних і глибоких почуттів і переживань:

Золотоволосий Ерот мене

Знову поцілив пурпурним м’ячем —

Дівчину в барвних сандалях тепер

Каже мені забавляти.

Лиш запишалося кляте дівча, —

З Лесбосу славного родом воно, —

Та й осміявши мою сивину,

Іншому звабно моргає.

Переклад А. Содомори

Жодного натяку на докучливі ревнощі або любовні муки у віршах Анакреонта не знайдеш. Його не лише не ображає, а десь навіть потішає, що «кляте дівча» (яке йому, сивочолому, годиться не знати в які нащадки) осміяло його сивину та «іншому звабно моргає». До того ж у творі є промовисте слово — «знову» («Ерот мене знову поцілив...»), отже для сивого «пустуна» цей випадок із лесбійською юнкою не є чимось винятковим або випадковим. До слова, випадково чи ні це «кляте дівча» з вірша Анакреонта, як і Сапфо, було саме з Лесбосу — цікаве питання для окремої наукової розвідки.

Водночас Анакреонт зовсім не є прихильником нестримних розгульних оргій, вакханалій (від «Вакх» — одного з імен Діоніса). Він полюбляє чіткий лад і порядок навіть у хмільному застіллі. Тож недаремно характерним початком, «заспівом» поезій Анакреонта є звернення до прислуги (хлопця, юнака) з наказом принести вина і води для бенкету. А розваги з жінками він називає поетично — боротьбою з богом кохання Еротом:

Принеси води, юначе, і вина подай швиденько

І вінки духмяні з квітів, щоб з Еротом поборотись.

Ну же, пиймо не як скіфи, що без пісні сидять тихо.

Не люблю я нудьгувати:

На бенкеті з вином разом

Давай пісню, серцю милу.

Про Ерота, що пов’язки із пахучих носить квітів,

Пісню буду співати: він володар над богами

Й людей також підкоряє.

Переклад В. Маслюка

Слід зазначити, що настроєво-тематичний діапазон творчості Анакреонта значно ширший за оспівування вина і тілесних утіх. Були в нього поезії зовсім іншої тональності та тематики.

Наприклад, стан закоханого він порівнював з відчуттями «ужаленого бджолою Ерота». А в стані вжаленого бджолою грайливості мало — це елементарно боляче. Отже, кохання — це не просто забавка, а й болючі, серйозні відчуття. В іншому вірші він порівнює «удар кохання» по своєму серцю із загартуванням металу («Неначе коваль молотом, знову Ерот мене вдарив, / І враз укинув мене до крижаної купелі...»). Анакреонт також розмірковував над сенсом людського буття, описував скарги на долю молодої жінки, яка очікує смерті як порятунку, психологічно точно відтворював почуття старої людини, яка боїться смерті:

Сивина вкриває скроні, голова моя сріблиться,

Молоді літа відрадні проминули; зуби слабнуть.

Відліта життя солодке — небагато вже лишилось.

Зупинить ридань не можу, бо мене лякає Тартар,

Бо страшить Аїда темне підземелля; важко в нього

Увійти; коли ж увійдем — повороту нам не буде.

Переклад Г. Кочура

Проте історія зіграла з Анакреонтом свій улюблений жарт: попри широкий спектр настроїв і тематики його віршів, нащадки про нього пам’ятають майже виключно як про веселого співця життєвих втіх і насолод, «грайливого, витонченого та веселого еротизму» (А. Тахо-Годі). Можливо, в певному сенсі це й добре, бо саме через таке «звуження» його ім’я стало своєрідним знаком, емблемою цих умонастроїв, а емблема легше запам’ятовується і довше пам’ятається.