Античність - колиска Європейської цивілізації

Овіяна солоними морськими вітрами, вибілена жарким південним сонцем Еллада. Саме так, милозвучно і ласкаво, називали давні греки свою землю, себе ж іменували еллінами.

Навіть слово якесь співуче, «ЕЛ-ЛАгідне» — «ЕЛ-ЛАда». Чи не тому, що народ там пісенний? Недаремно талановитий поет і мислитель Євген Маланюк, залюблений у свою співучу батьківщину та її історію, назвав Україну «степовою Елладою»: «Знаю, медом сонця, ой, Ладо, / В твоїм древнім тілі весна. / О моя степова Елладо, / Ти й тепер антично ясна…»

Звісно, Україна — це «Еллада степова», бо справжня Еллада — передовсім морська: мало знайдеш у цілім світі країн, які були б розкидані на такій кількості островів і півостровів: Родос, Лесбос, Самос, Крит, Кіпр, Ітака, Пелопонес… Мало знайдеш і народів, які, попри свою відносну нечисленність, так доленосно вплинули б на перебіг світової історії та розвиток культури, як елліни. Тож можна зрозуміти англійського поета-романтика Персі Біші Шеллі, який зовсім недавно, у ХІХ столітті (а що таке сотня-друга років у порівнянні з тисячоліттями) переконано виголосив: «Усі ми — греки!»

То жменька спартанців заступила дорогу незліченним ордам Ксеркса у Фермопілах, а зграйка еллінських кораблів буквально розтрощила перську армаду при Саламіні — і Європа залишилася Європою, а Азія — Азією.

То сліпий сивий аед, вийшовши на кам’яний берег таласси (так елліни називали море), починав неспішно, в такт розміреному гуркотові хвиль декламувати божественні гекзаметри: «Гнів оспівай, о богине, нащадка Пелея Ахілла…» — а згодом ці гекзаметри залунали у навчальних аудиторіях всього світу і лунатимуть поки й світу.

То один-єдиний еллінський учений написав роботу, з якою сперечаються і дискутують безліч учених мужів усього світу вже протягом двох з половиною тисячоліть, і цій дискусії кінця-краю не видно, а нічого нового додати не можуть: шукають четвертий рід літератури, тлумачать-перетлумачують поняття «мімезис» і «катарсис», а вродливе мармурове обличчя Мислителя спокійно усміхається крізь серпанок століть…

Зовсім не схожими на співучих еллінів були нові володарі Історії — римляни. Грізний Рим, це місто-фортеця в Лації, на схожому на чобіток Апеннінському півострові, поступово підім’яло під свій чобіток (латиною — калігулу) півсвіту, в тім числі й Елладу. Здавалося, мелодійна еллінська говірка назавжди поступилася лапідарно-різьбленій, схожій на різкий військовий наказ латині. Несхожість між Елладою і Римом можна проілюструвати формулою Олександра Пушкіна: «Вони зійшлися. Тьма і промінь, / Пісні і проза, лід і пломінь / Являють більше схожих рис.»

Наприклад, глядачі еллінського театру не любили сцен насильства, а тим більше вбивства, тож такі епізоди в драматургійних постановках виносилися за межі орхестри, а заціпеніння та жах публіки підтримувалися за допомогою суто театральних прийомів (то з-за скене вносили залитий червоною фарбою, неначе кров’ю, меч, то хор повідомляв, що когось із героїв убито). Публіка ж Римського Колізею була зовсім іншою: вона якраз і приходила туди, аби подивитися на сцени насильства, передовсім її цікавили саме криваві смертельні бої гладіаторів. І якщо еллінський театр був надзвичайно впливовим засобом виховання демосу, то театр римський перетворився на місце розваги плебсу. Скажімо, римляни посеред комедії (трагедія там була не в моді — вона примушувала мислити, то хіба ж це розвага?) могли спокійно піти геть прямо на очах у драматурга, якщо поруч починалися «цікавіші» гладіаторські або ведмедячі бої. Здавалося, настали «темні віки» суцільного невігластва, неосвіченості, тупого презирства до інтелекту, культури, літератури.

Але що це: раптом сам римський імператор Марк Аврелій почав писати вірші грецькою мовою. А найкращі римські комедіографи відверто заявили, що після еллінів у драмі нічого нового не скажеш, тож їм тільки й залишається «новаторства», що брати початок комедії в елліна Аристофана, а фінал — у елліна ж Менандра. Сам Нерон, ім’я якого стало символом свавілля та жорстокості, благоволив до греків і їхньої культури. Краще за римського поета Горація не скажеш: «Греція, скорена воїном диким, його ж підкорила, // Лацій суворий зріднила з мистецтвом»…

Та минув час, і достигло «золоте ґроно» римських письменників: Катулл, Вергілій, Горацій, Овідій. Вони переконливо довели, що у відомому афоризмі «Roma — caput mundi» («Рим — голова світу») слово «голова» нарешті стало означати не лише «адміністративний центр наймогутнішої в світі держави», а й «центр світової культури».

Могутнє дерево європейської цивілізації (і його мультикультурально згібридизовані саджанці-діаспори на далеких американських теренах) закорінене саме в греко-римському культурному ґрунті, і задля ліпшого розуміння того, якими його плодами живимось ми і, дай Боже, живитимуться наші нащадки, треба якомога краще знати особливості цього багатющого «першоґрунту» — античної культури і літератури.