Давньогрецька (еллінська) література

Еллінська драма

У перекладі з грецької слово «drama» означає ‘дія’. Арістотель у «Поетиці» писав, що завданням трагедії є «відтворення витонченою мовою, серйозної і закінченої дії, відтворення не розповіддю, а дією». Драматичне дійство хвилювало еллінів більше, ніж епос або лірика, особливо, якщо врахувати властивий тогочасним реципієнтам творів мистецтва «наївний реалізм», тобто відсутність відчуття умовності мистецтва. За переказами, чоловіки хапалися за мечі, коли на орхестрі (нинішня сцена) з’являлися актори, які виконували роль персів (трагедія Есхіла «Перси»), а у жінок прямо в театрі наступали передчасні пологи, коли вони бачили акторів, переодягнених у «богинь помсти» — Ерінній, у яких заплетене волосся нагадувало кубло гадюк, у руках палали смолоскипи, а на обличчі були жахливі маски (трилогія того ж Есхіла «Орестея»).

Отож, знаючи таку силу впливу театральних вистав на глядачів, правителі Еллади використовували драматургійне мистецтво не стільки як розвагу, скільки як надзвичайно важливий засіб виховання найширших мас народу (демосу). Тому держава опікувалася театром, навіть виділяла гроші малоімущим громадянам для сплати перегляду вистав (т. зв. «теорикон» — «гроші на видовище»), а драматурги користувалися в Елладі надзвичайною пошаною. Коли згадують античну драму, то мають на увазі передовсім трагедію і комедію.

Походження трагедії. Еллінський театр

Слово «трагедія» (від «tragos» — «цап», «odo» — «пісня») буквально означає «цап’яча пісня». Є декілька версій тлумачення походження цього незвичного для сучасного читача терміна.

Перша версія: спочатку слово «трагедія» означало пісні, які виконувалися хором під час культового обряду, присвяченого богові родючості Діонісові. Цей хор складався із почту Діоніса — сатирів, одягнених у цап’ячі шкури, з прив’язаними цап’ячими копитами і бородами. Тому сатирів іноді називали просто цапами, а відтак їхня пісня отримала назву «трагедія» («пісня цапів»).

Друга версія: під час святкування свята Діоніса всі учасники ритуалу приносили в жертву цапа, співаючи пісень, які й називалися трагедіями («пісня, яку співають біля жертовного цапа»).

Третя версія: під час першої, похмурої, частини ритуалу, присвяченого Діонісу, цап символізував («заміщав») самого еллінського бога родючості, який помирав, аби згодом воскреснути. Під час жертвоприношення бідна тварина кричала від жахливого болю, і ці її останні крики (прощальні звуки, прощальна «пісня» цапа) і називалися трагедією.

Отже, виникнення трагедії пов’язане передовсім із культом Діоніса. Серед джерел називають також поховальні пісні («тренічні пісні» або «трйноси») та Елевсинські містерії, присвячені богині родючості Деметрі. Потім назва перенеслася на драматичний твір, де зображені вкрай гострі конфлікти і який найчастіше закінчується загибеллю героїв (а саме такі твори ставилися під час святкування на честь Діоніса). Своєю чергою, гострота (трагічність) цих конфліктів обумовила появу сучасного значення слова «трагедія» — ‘велике нещастя, важлива подія з великими втратами’.

Спочатку виконання трагедії мало нагадувало сучасні театральні вистави, а скидалося радше на кантату, колективну пісню хору. Провідну роль у ній відігравали не актори (як нині), а хор, що складався із хоревтів, котрими керував корифей. Актор спочатку був лише один і називався протагоністом. Есхіл увів другого актора — дейтерагоніста, а Софокл залучив ще й третього — тритагоніста.

Вистава зазвичай починалася з виходу хору (т. зв. пародос) на сценічний майданчик — орхестру (звідси згодом — «оркестр»). У центральному в Елладі афінському театрі Діоніса в центрі орхестри стояв бюст цього бога. Іноді пародові передував або вступний монолог, або навіть сцена, де пояснювався сюжет або давалася його зав’язка. Ця вступна частина трагедії називалася прологом («переднім словом»). Далі спів хору чергувався з рухами, моно- і діалогами актора(ів), які називалися епейсодіонами (звідси згодом — «епізод»). Проголосивши чергову репліку, актор ішов геть, і хор, залишившись сам, виконував стасим («стоячу пісню»). Зазвичай протягом трагедії хор виконував три стасими, кожен з-поміж яких симетрично ділився на строфи і антистрофи, адже актори на орхестрі постійно рухалися (чи імітували рух нахилом тіла) то в один бік, то в другий. Пісня, яка виконувалася хором під час руху навколо статуї Діоніса з правого боку орхестри до лівого, називалася строфою (від давньогр. «strophe» — «коловорот», «кружляння»); а під час зворотного руху хору — антистрофою. Строфи і антистрофи зазвичай складалися з однакової кількості віршів одного розміру, тобто були симетричними, і завершувалися пісенним фіналом — еподом. Крім того, їм могла передувати лаконічна промова керівника хору — корифея. Крім мовних і пісенних партій у трагедії бував і коммос — спільна пісня актора і хору. Наприкінці вистави іноді додавалася фінальна пісня хору, т.зв. ексод.

Між виходами на орхестру актори переодягалися або міняли маски у спеціально відведеному приміщенні поруч із орхестрою — скене (звідси пізніше — «сцена»). Збита з дощок (іноді у вигляді тенту), скене згодом почала виконувати ще й роль театральної декорації — на ній малювалися, наприклад, колони храму, дерева, море тощо (тобто те, що відповідало змісту трагедії).

Вистави відбувалися просто неба, найчастіше там, де утворювався природний амфітеатр, адже там найкраща акустика, а отже добре чути спів хору і репліки акторів. Елліни були вправними майстрами, тож дзвін дрібної монетки, впущеної на камінь орхестри, іноді чутно в радіусі кількох сотень метрів! В Афінах театр Діоніса був розташований на південно-східному схилі Акрополя і міг вмістити одночасно до 17 тисяч чоловік, які сиділи на спеціальних глядацьких місцях — театроносах (звідси «театр»).

Через велетенський розмір театру, який масштабом і будовою нагадував сучасний стадіон, актори змушені були збільшувати свою статуру, аби їх могли побачити й почути глядачі навіть з останніх рядів: носили довжелезний одяг, яким маскували непропорційність своєї «вдосконаленої» фігури, оскільки робили дуже високі зачіски, взували на ноги котурни (сандалії чи інші пристрої з товстою — 30-40 і більше сантиметрів — підошвою, через що іноді акторові доводилося спиратися на посох), надягали величезні маски, в яких бували вмонтовані пристрої для посилення голосу, свого роду «мегафони». Отже, оскільки обличчя акторів були закритими, атрибутом їхньої майстерності міміка не була. До слова, акторами були виключно чоловіки, які виконували й жіночі ролі.

Іноді глядачам було важко розібратися у ході дії, потрібні були якісь коментарі, і тоді на орхестру за допомогою спеціальної машини («еореме») у прямому сенсі слова спускався всезнаючий бог, який пояснював публіці тонкощі сюжету (звідси крилатий вираз «Deus ex machina» — «бог із машини»).

І взагалі, як для тієї далекої доби, елліни мали високорозвинену театральну техніку. Так, коли під час вистави «Зевс гнівався і жбурляв блискавки», міг «лунати грім» — це в спеціально обладнаних під орхестрою льохах працівники театру били в металеві тарілки або барабани. Міг також з’являтися «дим царства мертвих» — там само, під орхестрою, горіли вогнища і в потрібний час крізь розчинені люки виривалися клуби їдкого диму. Герої на очах у глядачів могли «провалюватися до Аїду» — в орхестрі були потаємні люки, через які вони миттю потрапляли до підземних ходів, аби потім шокувати наївних глядачів своїм гаданим «воскресінням» і повторною появою на орхестрі. А актор, виконуючи роль, скажімо, Сократа, міг гойдатися на кількаметровій висоті у великому ковші, причепленому до консолі, над макетом будинку з написом «Міркувальня»: височина розташування ковша символізувала високість помислів філософа, його відірваність від «приземлених» проблем (фрагмент комедії Арістофана «Хмари», 423 р. до н.е.).

Сюжети трагедій (на відміну від комедій, де драматурги завжди почувалися вільніше) були майже всуціль міфологічні, до цього спонукало свято Діоніса. Невеликий обсяг вимагав прозорості й лаконічності (як у Есхіловому «Прометеї закутому»). Оскільки спочатку декорацій узагалі не було, а згодом їх малювали на скенe заздалегідь та, зазвичай, одноразово на увесь день театрального дійства, то дію переміною декорацій не можна було перенести на іншу добу або на інше місце (з палацу на поле бою або до міських воріт). Так поступово й складалася традиція дотримання «трьох класичних єдностей»: єдності часу, єдності місця та єдності дії, яку у XVIII столітті відродили та фетишизували класицисти, передовсім француз Нікола Буало.

Однак все це було, сказати б, зовнішньою атрибутикою еллінських вистав. Якщо ж вести мову про їхню поетику, то передовсім слід зазначити, що трагедія (як різновид драми) була, як зазначено вище, «наслідуванням важливої дії шляхом дії, а не розповіді» (Арістотель). У його «Поетиці» ми також зустрічаємося з дуже важливим не лише літературознавчим, а й етичним, філософським, релігійно-культовим поняттям — поняттям катарсису (в оригіналі Арістотеля — «katharsis» [катарсис], очищення) — очищення людської душі через «співчуття та жах». У сучасній філології катарсис тлумачиться як особлива, часто найвища форма трагізму, коли втілення трагічного конфлікту і супроводжуюче його потрясіння не пригнічують своєю безнадією, а діють на глядача як «просвітлення», очищення.

Великою заслугою Арістотеля стало також уведення до наукового обігу ще одного поняття — «мімезис», що в буквальному перекладі означає «наслідування» (природі). Однак наслідування зовсім не означає копіювання природи, тут уже містяться зародки вчення про типове та реалістичне в мистецтві.

Долі дійових осіб у трагедіях могли набувати несподіваного повороту, який називався перипетією. Так, перипетією було несподіване звільнення Зевсом Прометея, який до того тисячі років карався прикутим до скелі. Учені до цього часу не можуть дійти одностайної думки щодо цієї перипетії трагедії Есхіла. А перипетія, яка призводила до кризового стану дії чи долі персонажа, іменувалася катастрофою. Наприклад, катастрофою є той момент трагедії Софокла, коли Едіп дізнався, що, сам того не відаючи, вбив свого батька Лая і одружився зі своєю матір’ю Іокастою, а тому заслужив кару богів.

Вистави влаштовувалися як змагання трьох драматургів протягом трьох днів поспіль, по 8-9 годин щодня (отже, елліни йшли до театру на цілий день, попередньо запасшись харчами або грошима). Формально переможених не було, але фактично перші два місця вважалися престижними, а третє — поразкою. Кожен із драматургів виставляв тетралогію, яка складалася з трилогії (трьох трагедій) і однієї сатирівської драми (або комедії). Така швидка і, здавалося б, парадоксальна зміна «журби на радість» (тобто трагедії на комедію) узгоджувалася зі святом Діоніса, який спочатку зникав, примушуючи людей сумувати (трагедія), а потім повертався, чому люди дуже раділи (комедія).

Найбільшого злету трагедія досягла під час розквіту рабовласницької демократії в Афінах (Аттичний період, V ст. до н.е.), коли вона вважалася найвищим і найуніверсальнішим поміж літературних жанрів. А коли вживається словосполучення «антична трагедія», в уяві постає «золота трійця» давньогрецьких трагіків: Есхіл, Софокл і Евріпід.