Давньогрецька (еллінська) література

Трагедія

Есхіл

За античним переказом, коли після блискучої перемоги над персами при Саламіні афінське військо входило до рідного міста, поміж колон стомлених еллінів ішов воїн на ймення Есхіл. Дивно, але сам драматург, якого згодом буде названо «батьком трагедії», до останніх днів життя ставив собі в заслугу лише захист батьківщини, а не створення геніальних трагедій. Навіть на його надгробній плиті, в епіграмі, складеній ним самим, написано: «Тут Есхіла Афінського, Евфоріонова сина, / Гели плодюча земля тіло його прийняла, / Згадують гай Марафонський відвагу його, тож і плем’я / Довговолосих мідян — в битві пізнали її» (пер. Н. Пащенко). А ось про літературну діяльність, яка уславила його ім’я у віках — жодної згадки. Хто ж такий цей загадковий Есхіл?

Есхіл (бл. 525 — бл. 456 рр. до н.е.) народився в сім’ї аристократа-землевласника (т. зв. евпатрида) Евфоріона в аттичному селищі Елевсині (за іншою версією — в самих Афінах). На його віку відбулося багато бурхливих суспільно-політичних подій. Особливо важливим є те, що він брав участь у всіх найважливіших битвах греко-перських воєн: при Марафоні (490 р. до н.е.), при Платеях (479 р. до н.е.), а також у відомій морській битві при Саламіні (480 р. до н.е.), яку описав у трагедії «Перси».

Уперше Есхіл-драматург виступив у 500 р. до н.е., та лише через 16 років Фортуна всміхнулася йому — він переміг у традиційних змаганнях драматургів на т. зв. Великих Діонісіях (урочистостях на честь Діоніса). І шістнадцятирічна робота над собою не минула даремно: потім Есхіл ще 12 разів (!) займав перше місце у цих змаганнях (для порівняння: великому Евріпідові поталанило лише 5 разів, причому один із них — посмертно).

Протягом життя Есхіл кілька разів виїздив з Афін до тогочасної грецької колонії Сицилії, правителі якої залюбки приймали в себе поетів, художників і філософів. Крім «батька трагедії», там бували уславлені лірики — Симонід, Піндар, Вакхілід. Оце й вся більш-менш вірогідна біографія Есхіла.

Брак фактичного матеріалу в таких випадках зазвичай компенсується надміром вигадки. Так, переказують, що якось маленький Есхіл стеріг виноградник. Утомлений, хлопчик заснув, і уві сні побачив рум’яне, веселе і водночас страшне обличчя бога Діоніса, який наказав йому, коли виросте, присвятити себе драматичному мистецтву. Тож після перемоги еллінів над персами він змінив меча на стилос, тим самим виконавши волю Діоніса.

Проте життєвий і творчий шлях Есхіла не був рівним і устеленим м’якими килимами. Якось його звинуватили в блюзнірстві й передали до афінського суду. І лише завдяки братові, теж ветеранові греко-перської війни, який розірвав на Есхілові туніку і показав суддям покалічену на війні руку драматурга, обвинувачення зняли. Згадаймо й те, що під час вистави його трагедії «Ериннії» жінки розроджувалися з жаху прямо в театрі. За переказами, під час іншої вистави дерев’яні лави амфітеатру, на яких скупчився натовп, раптом завалилися, і постраждали люди. Тому, буцімто, Афінами поповзли чутки, що Есхіл розгнівав богів, і ці чутки спонукали його переїхати до Сицилії. За іншою версією, Есхіл подався туди, оскільки образився на афінян, які перше місце у змаганні трагіків віддали його молодому колезі — Софоклу.

Збереглася також антична легенда про смерть Есхіла. Нібито оракул провістив йому смерть від небесного удару, тому він став якомога більше часу проводити просто неба, далеко за полісом, де нічого не могло його «вдарити з неба». Та ось високо в небі з’явився невидимий людському оку орел. Він тримав велику черепаху і хотів її з’їсти, але для цього попередньо мав розбити її панцир об щось тверде. Птах довго не міг знайти в полі жодного каменя, аж раптом нагледів лисий Есхілів череп, прийняв його за камінь, — і трагічне віщування оракула справдилося (існувало зображення Есхіла, орла і черепахи). За іншою версією, Есхілів батько Евфоріон був послідовником Піфагора, засновника філософської школи, що нагадувала закритий чернечий орден чи таємну масонську ложу. Тож він передав синові певні таємні знання з загадкового культу богині Деметри, яку вшановували на потайних Елевсинських містеріях. А «втаємничений» (тобто той, кому передали секретні знання), під страхом смерті давав клятву за жодних обставин ніколи й нікому ці знання не передавати. Проте, буцімто, Есхіл порушив клятву і використав ці знання в своїх трагедіях, що, нібито, й стало однією з причин його неймовірного драматургійного успіху. Але тим самим, мовляв, він порушив смертельну клятву, за що був страчений містами (служителями) богині Деметри. Насправді ж уважається, що великий трагік помер 456 р. до н.е. на острові Сицилія, при дворі сіракузького тирана Гієрона.

Есхіл написав приблизно 80-90 трагедій, але до нас дійшло лише сім:

1) «Перси» (472 р. до н.е.) — про поразку перського царя Ксеркса під Саламіном. Цікаво, що це єдина з-поміж відомих нам еллінських трагедій, в основу сюжету якої ліг не міф, а близька до автора сучасність.

2) «Семеро проти Фів» (467 р. до н.е.), про долю Едіпових синів Етеокла й Полініка, які сперечаються за батькову спадщину.

3) «Благальниці» (бл. 463 р. до н.е.), рання п’єса драматурга про долю данаїд, котрі шукали захисту в Аргосі. Ця трагедія ще дуже схожа на ліричну композицію.

4-6) Трилогія «Орестейя» (458 р. до н.е.), яка складається з узаємопов’язаних трагедій «Агамемнон», «Хоефори» і «Евменіди». У цій трилогії йшлося про вбивство дружиною Клітемнестрою свого чоловіка, колишнього ватажка греків під Троєю Агамемнона. Потім — про вбивство самої Клітемнестри Орестом, її сином у шлюбі з Агамемноном, а також про спокутування Орестом цього злочину.

7) «Прометей закутий» (470 р. до н.е.). Про жорстоке покарання Зевсом Прометея за його самопожертву задля людства (частина трилогії про Прометея).

Драматургія Есхіла ще міцно пов’язана з традиціями героїчного епосу і хорової лірики. Його трагедії були, власне, ще не драмами, а більш-менш цілісними фрагментами героїчних легенд. Головне місце в них відведене ліричним та епічним пісням хору, не було розвитку характерів, а лінія драми зламувалася лише один раз (мала одну перипетію).

Перейнявши у свого старшого сучасника Фрініха досить примітивну форму мистецтва, Есхіл фактично започаткував класичну грецьку трагедію, за це й отримавши почесне прізвисько «батька трагедії». Так, як величезну заслугу Есхіла Арістотель відзначає те, що той уперше увів до вистави другого актора (девтерагоніста). Дійсно, якщо взяти до уваги сучасне уявлення про драму як літературний твір, де переважають мовленнєві партії персонажів, то уведення другого актора постає як величезний крок у продуктивному напрямку, бо збільшилася питома вага саме реплік акторів, які поступово витісняли пісні хору (кількість хоревтів у Есхіла сягала 12-ти осіб, а в Софокла — аж 15-ти).

Есхілові «належав і ряд прийомів, що збільшували її (трагедії. — Ю.К.) драматичний ефект. Зокрема, він увів… формулу трагічного мовчання, що створювало напруження і, особливо, тривогу глядачів, очікування ними чогось страшного й невідворотного викликала створювана автором атмосфера жаху на сцені» (В. Пащенко, Н. Пащенко). Є думка, що, на превеликий жаль, актуальні в сучасному світі поняття «терор» і похідні «тероризм», «терорист» (латин. «terror» — «жах») генетично пов’язані з тим жахом, який відчували глядачі еллінських трагедій (С. Кара-Мурза). Відомо також, що саме Есхіл удосконалив театральне дійство ще й суто технічно, почавши інтенсивно застосовувати різноманітні сценічні пристрої та машини.

Відродження античної трагедії як народження сучасної опери

На межі XVI-XVII ст. шанувальники Античності, флорентійські гуманісти (поміж яких був і батько Галілео Галілея), спробували відродити трагедію у її первісному, еллінському вигляді, тобто з превалюванням пісень над репліками акторів. Спроба провалилася, тобто «нео-трагедії» не вийшло, проте той твір мистецтва, який вийшов, згодом отримав назву «опера».

Зворотний бік «прометеїзму»

Існувало кілька варіантів міфу про Прометея, і не в усіх цих варіантах образ нескореного титана був таким привабливим, як у знаменитій трагедії Есхіла «Прометей закутий».

Наприклад, у поемі Гесіода «Роботи і дні» є такі загадкові рядки: «Тільки ж Кроніон ховає поживність від люду, / Гнівний за те, що його одурив Прометей хитродумний». Чому ж Прометея названо ошуканцем Зевса? Річ у тім, що, за одним із варіантів міфу, саме Прометей навчив людей, як під час офірування віддавати Зевсу меншу частину жертовної тварини, та ще й як зробити так, аби цю гіршу частину Зевс обрав собі сам і потім не мстився б за цей вибір людям. Адже коли тварину приносили в жертву, на вівтарі спалювали кращу частину її туші, яка з димом здіймалася до Олімпу. Тому людям майже нічого не залишалося на прожиток. Тоді Прометей, люблячи людей (своїх «дітей», які, за міфом, створені саме ним), підказав їм, як обдурити Зевса. За його порадою, тушу поділили на дві купи і хитро спитали в Зевса, яку з них той обере собі сам. Перша купа була хоч і майже не їстівною, проте великою й блискучою: в ній були тельбухи, кістки й жили, а зверху вона була вкрита змащеною лоєм шкурою. Друга ж купа була маленькою та непоказною, оскільки там була вирізка, а питома частка цінного м’яса, порівняно з розміром усієї туші, завжди є незначною, та ще й м’ясо було обвітреним і тому «некрасивим». Звісно, самовпевнений Зевс обрав собі «не золото, а те, що блищить». А Прометеєву оману викрив, коли було вже пізно. Бажаючи помститися, він наказав олімпійцям зробити красуню Пандору, дати їй скриньку з усіма лихами людства («скриньку Пандори») та відправити її до нерозумного Прометеєвого брата Епіметея (хоч Прометей і попереджав, аби той не приймав від Зевса жодних дарунків). Ставши дружиною Епіметея, Пандора таки порушила заборону і відчинила скриньку, тим самим випустивши звідти всі нещастя людства. На дні скриньки залишилася лише Надія, бо від народження була незрячою — відтоді й кажуть, що «сліпа Надія завжди залишається з людиною». Отже, за Гесіодом, усі нещастя людства — це результат обману Прометеєм Зевса. У такім разі, чи можна, за традицією, назвати Прометея «благодійником людства»?

До того ж, нині вислів «Прометеїв вогонь» сприймається в позитивному сенсі й навіть пафосно, оскільки символізує поняття «світло знань, цивілізації, культури». Але й тут щодо вчинку Прометея є пересторога. З одного боку, він дав людям розум, інтелект, тобто просвітив людство (Прометей: «То я ж їм, дітям нетямущим, розум дав»). З другого боку, «іскрою Прометея» спровокована певна зарозумілість людства, використання ним розуму не для добрих, а для злих справ. Так, людина сама себе проголосила «царем природи», «найдовершенішими витвором Усесвіту», — словом, на компліменти самій собі вона не поскупилася. Проте її неодноразово возвеличений розум («homo sapiens» — «людина розумна») має й негативні риси. Так, атомне бомбардування Хіросіми та Нагасакі або Чорнобильська трагедія стали можливим саме завдяки «іскрі Прометея» — високому інтелекту фізиків-ядерників. Нині на черзі — клонування людини… У цьому своєму варіанті міф про вогонь Прометея є пересторогою людству, суголосною міфу про скриньку Пандори. Їх єднає спільна думка — навіть для найсміливішого інтелекту повинні існувати певні обмеження, якісь «табу», образно кажучи, «не слід відчиняти скриньки Пандори». Усе це, сказати б, «зворотний бік прометеїзму».

Проте Есхіл у трагедії «Прометей закутий» створює напрочуд привабливий образ нескореного титана, захисника людства й тираноборця.

«Прометей закутий»

Трагедія «Прометей закутий» увійшла до золотого фонду світової літератури, а за образом тираноборця Прометея назавжди закріпився почесний епітет «вічний», і передовсім саме через інтерпретацію Есхіла.

Сюжетною основою трагедії є міф про Прометея, дотичний до Троянського міфічного циклу (див. підрозділ «Міфологічна основа „Іліади"»). Дійовими особами трагедії «Прометей закутий», окрім самого головного героя, є прислужники Зевса: Гефест (бог ковальського мистецтва, який приковує Прометея до скелі), Кратос (Влада), Сила (статист, тобто актор, який не проголошує жодного слова, але стоїть на орхестрі) і Гермес, вісник богів, підісланий Зевсом до Прометея вивідати таємницю титана про те, у чому полягає загроза пануванню Зевса.

У ході вистави також епізодично з’являються Океан — титан, який, на відміну від титана Прометея, таки скорився Зевсові, та німфа Іо, коханка Зевса, обернена ревнивою Герою на телицю, яку у вигляді ґедзя переслідує тисячоокий Аргус. Хор у трагедії складається з німф-океанід. Еллінська публіка чудово знала цей міф, тож головним для Есхіла була не новизна сюжету, а вміння його проінтерпретувати та репрезентувати в театрі.

Фактично, як такої дії (тобто власне «драми», за Аристотелем) у творі обмаль. На скене зображені дикі й безплідні скелі Кавказу. Для еллінів це був найдальший край цивілізованої землі (ойкумени), ніби спеціально прилаштований для тортурування злочинців. Саме туди й зіслав Зевс непокірного Прометея. На орхестрі з’являються Кратос, Влада і Сила, які приковують Прометея (дерев’яну ляльку) до «скелі», намальованої на скене.

Відбувається короткий діалог, із якого стає зрозумілим, що навіть деякі боги (Гефест), Зевсові підлеглі, співчувають нескореному титанові, який страждає через свою любов до людей, про що він сам каже:

…Дав-бо смертним я

Почесний дар — за це мене й засуджено: В сухім стеблі сховавши, джерело вогню Я переніс таємно, й людям сталося Воно на всі мистецтва їх навчителем. Оцей-бо злочин я тепер покутую, В кайданах лютих просто неба висячи. Тут і далі переклад Бориса Тена

Трилогія Есхіла про Прометея

Слід також зауважити, що відносно невелика за обсягом трагедія «Прометей закутий», розрахована пересічно на півтори-дві години виконання, була першою частиною трилогії: «Прометей закутий» — «Звільнений Прометей» і «Прометей-вогненосець» (про те, як на честь примирення Прометея з олімпійцями було започатковано свято бігу зі смолоскипами — щось схоже на сучасне пересування олімпійського вогню). До наших днів дійшла саме перша частина трилогії.

Далі на орхестру виходить хор океанід, з яким протягом вистави найбільше розмовляє Прометей. Саме океаніди співчувають Прометею, і саме їм він розповідає про свої благодіяння людям. Крім хору, на кону на короткий час з’являються два персонажі. По-перше, це Іо, якій ясновидець Прометей провіщає майбутнє і передбачає, що один із її нащадків (Геракл) колись звільнить самого Прометея. По-друге, це Зевсів посланець і приспішник Гермес, із яким Прометей веде чи не найцікавіший у творі діалог. Після того, як Прометей із підкресленим почуттям власної гідності повідомив Гермесові, що не збирається принижуватися перед Зевсом і видавати жодних таємниць, скеля разом із прикутим до неї титаном під громи та блискавки провалюється до безодні. Ось, власне, й уся «дія».

Проблематика

Однією з провідних проблем твору є засудження тиранії, несправедливої влади. Прометей прямо заявляє Гермесові: «Скажу одверто — всіх богів ненавиджу, / Мені вони за добре злим віддячили». І він мав повне право так казати, оскільки був єдиним з-поміж титанів, який допомагав своєму двоюрідному братові Зевсові у титаномахії — війні нових богів із титанами за владу на Олімпі. Саме тому Прометей і називає себе «Зевсовим другом»: «На Зевсового друга, що поміг йому / Здобути трон і владу, подивись тепер, — каже він Океанові, — Якої муки зазнав від нього я». Отже, щойно здобувши владу, новий володар Олімпу наказав свого колишнього благодійника прикути до Кавказької скелі. Слід зауважити, що це не характерний для Есхіла поворот, бо в інших його творах образ Кроніона виведено з шанобливою повагою. Проте саме таке змалювання несправедливого й невдячного владаря посилює антидеспотичний пафос трагедії.

Гермес хотів примусити Прометея видати Зевсові важливу для нього таємницю погрозами та лайкою: «До тебе, мудреця гостроязикого, / Богів зрадливця, а людей шановника, / До тебе, вогнекрадця, промовляю я!..». Проте Прометей не злякався і дав приспішникові тирана гідну відсіч. Адже, якщо прислужникам тиранії (Гефестові, Кратосу, Гермесу, Океанові) Зевсова влада здається нескінченною, то Прометей ставиться до цього філософськи, як до явища, яке в принципі може скоро минути. Він нагадує пихатому Гермесові, що Зевс може втратити Олімпійський трон так само легко, як це вже трапилося з «двома тиранами» — Зевсовим батьком Кроносом і дідом — Ураном:

Яка зарозуміла й гордовита вся

Розмова ця прислужника богівського!

Недавно ви при владі стали й мислите

У замках безпечальних домувать повік?

Падіння двох тиранів чи не бачив я?

Побачу, як і третій, що при владі є,

Впаде ганебно й скоро. Сподівався ти,

Що цих богів новітніх я злякаюся?

Далеко ще до цього...

Наступною проблемою трагедії є засудження рабства. Прометей гордо відповідає на закиди Гермеса щодо того, до якого ганебного стану той сам себе довів, не скорившись Зевсові: «Свого нещастя на негідне рабство я / Не проміняю, — це запам’ятай собі». Цікаво, що ця проблема поставлена не де-небудь, а в рабовласницьких Афінах. Цей парадокс вирішується, якщо взяти до уваги, що саме за часів Есхіла в Афінах народжувався державний устрій, який і нині є домінуючим у розвинених країнах — демократія (гр. «народовладдя»). Проте слід урахувати й те, що афінський демос — це не все населення Афін, а лише вільні громадяни, котрі мали всі права, й передовсім право голосу на виборах (тих, хто це право мав, проте участі у виборах не брав, афіняни презирливо називали «ідібтосами»). Тож така «антирабовласницька» думка в трагедії, написаній в V ст. до н. е. аристократом Есхілом, є вельми сміливою.

Суголосною згаданим є також проблема засудження зради (Хор океанід: «До зрадників вчились ненависті ми, / І з пороків усіх для нас найогидніша зрада»).

Прометей і Христос — мученики та заступники людства

Чимось доля Есхілового Прометея нагадує долю Ісуса Христа.

По-перше, обидва вони постраждали не особисто за себе, за власні інтереси, а за людей, за інтереси людства: титан на Олімпі викрав божественний вогонь для людей, а Син Божий своєю смертю спокутував гріхи людства, зокрема й перворідний гріх.

По-друге, караючи обох, влада (Зевс і Понтій Пілат) продемонструвала свою несправедливість. Прометей був вимушений викрасти на Олімпі вогонь, уступаючись за «своїх дітей», смертних людей, несправедливо обійдених олімпійцями при розподілі «дарів Долі», про що Зевс добре знав. Прокуратор Юдеї Понтій Пілат також добре знав, що Христос не агітував проти Римської держави, проте виніс йому вирок і «вмив руки».

По-третє, обоє були покарані вкрай жорстоко й ганебно — розіп’яті: Прометей — на Кавказькій скелі, Ісус — на хресті Голгофи.

І, нарешті, по-четверте, обидва виявилися переможцями. Прометея звільнив Геракл, а Христос — воскрес.

Можливо, саме тому Карл Маркс, який щорічно перечитував Есхіла в оригіналі, назвав Прометея «найблагороднішим святим і мучеником у філософському календарі».

Слід також підкреслити, що весь текст твору пронизаний пафосом любові до людей (філантропії). Згодом, у добу Ренесансу, це поняття отримає нову назву — «гуманізм» (від латин. «humanus» — людина). До слова, саме цей пафос поетизації, оспівування людини (див. далі підрозділ про Софокла та вступ до його трагедії «Антігона») є чи не найбільшою з-поміж заслуг античної літератури та культури. За міфом, під час розподілу між живими істотами «дарів почесних», або дарів Долі, недолугий Епіметей забув про людей. Так, лев отримав смертоносні пазурі, ведмідь — теплу шкуру, віл — величезну тяглову силу. Тож усім цим тваринам «гола беззбройна» людина програвала. Тому Прометей і «компенсував» це людям олімпійським вогнем розуму («людям рятунок дав»). У Есхіла цей міф викладено в дещо іншому варіанті (дари Долі ділив не Епіметей, а сам Зевс), але його сенс той самий:

Трон батьківський посівши, між богами він (Зевс. — Ю. К.)

Дари почесні поділив і кожному

Дав владу. Тільки для людей знедолених

Не залишив нічого, весь-бо смертний рід

Хотів він винищити й насадить новий.

Ніхто, крім мене, опір не чинив йому,

А я — наваживсь. Людям я рятунок дав...

Образ Прометея

Отже, саме Прометей є рятівником людства. Які ж риси притаманні образу Прометея в трагедії Есхіла? Це передусім його жертовність, альтруїзм, здатність безкорисливо дбати не про себе, а про інших, до того ж слабших за нього (хто такі прості смертні у порівнянні з ним — безсмертним богом, титаном)?

Крім того, Прометей відзначався незламністю, витримкою, готовністю мужньо терпіти будь-які, навіть найстрашніші, муки заради ідеї, в правильності якої він переконаний. Йому притаманні також вірність обраним ідеалам, постійність, незрадливість, твердість і надійність у боротьбі за справедливість. Адже він, провидець («прометей»), наперед знав про муки, які йому доведеться перетерпіти («Прийдешнє все виразно я / передбачаю завжди, й несподіваних / Нещасть нема для мене.»). Проте це не примусило його відмовитися від спротиву несправедливості самого всемогутнього Зевса.

Слід відзначити суто «Есхілівську» рису творення образу — це відсутність внутрішніх протиріч, суперечностей, що роздирають особистість, наприклад, героїв Еврипіда. Цю рису називають ще цільністю, або монолітністю образу.

Цікавим є те, що Прометей мислить і діє не в масштабах, скажімо, свого родового або громадянського обов’язку (як, наприклад, Антігона з однойменної трагедії Софокла), а в глобальних масштабах усього людства, а то і Всесвіту (адже Зевс — несправедливий і жорстокий володар Всесвіту). Мабуть, саме тому часто пишуть про монументальність образу Прометея. Саме таке розуміння образу Прометея стало визначальним у світовій літературі й культурі.

Прометей не скорився, мужньо зносячи тортури, він не благав Зевса про помилування, а лише підкреслював його несправедливість і пояснював свою поведінку хорові океанід, не приховуючи того, що усвідомлює ганебність свого становища: «Не думайте, що то з сваволі й гордощів / Мовчу я, — в грудях серце розривається, / Коли погляну на оцю ганьбу свою!..». Водночас він усвідомлює і ганебність Зевсового вчинку («Немилосердний був до мене Зевс, / Але й його неславить це становище»).

Саме океанідам він розповів про все, що зробив для людей, причому, «не для докору людям», а лише заради правди: «Ось про недолю смертних ви послухайте: / То я ж їм, дітям нетямущим, розум дав, / Я наділив їх мудрою розважністю. / Не для докору людям це розказую, — / Лише щоб силу показать дарів моїх».

Що ж конкретно зробив для людства Прометей? Передовсім, навчив будувати житло, а не жити в норах і печерах: «Вони раніше й дивлячись не бачили / І слухавши не чули, в соннім маренні / Ціле життя без просвітку блукаючи. / Не знали ні теслярства, ні підсонячних / Домів із цегли, а в землі селилися, / Мов комашня моторна, десь у темряві / Печер глибоких, сонцем не осяяних...». Пояснив чергування пір року і закони астрономії: «І певної ще не було прикмети в них / Для зим холодних, і весни квітучої, / І золотого літа плодоносного. / Весь труд їх був без тями. Таємничий схід / І захід зір небесних пояснив я їм.». Навчив математики та письма: «З усіх наук найвидатнішу винайшов / Науку чисел, ще й письмен сполучення...». Дав їм творчу пам’ять, яка є основою, необхідною умовою («праматір’ю») мистецької діяльності, творчості: «І творчу дав їм пам’ять — цю праматір муз.». Навчив розумно використовувати силу тварин і вітру: «І в ярма перший уярмив тварини я, / Щоб у важкій роботі, приневолені, / Людей своїми заступили спинами. / Я віжколюбних коней в колісниці впріг — / Забагатілих розкошів оздоблення. / Хто, як не я, для мореплавців вигадав / Між хвиль летючі ллянокрилі повози (вітрильники. — Ю.К.). / Для смертних всі знаряддя ці я винайшов.». Показав можливості медицини: «Я їх навчив вигойні ліки змішувать, / Щоб цим перемагати всякі хворості.». Навчив передбачати майбутнє, тлумачити сновидіння і різноманітні прикмети (елліни вірили у передбачення майбутнього за польотом птахів, згодом це заняття перейшло до найдавнішої колегії жерців Давнього Риму — авгурів): «Для них я різні віщування способи / Установив, і перший сни я визначив, / Що справджуються; роз’яснив я значення: / Прикмет дорожніх, і таємних висловів, / І льоту хижих, кривопазуристих птиць — / Яка на добре чи на зле провісниця; / Усі пташині з’ясував я звичаї — / І як живе з них кожна й чим годується, / Яка в них ворожнеча і любов яка...». Навчив не лише правил жертвоприношення (трансформація наведеного вище міфу про обман Прометеєм Зевса?), а й передбачати майбутнє за тельбухами жертовних тварин і паланням жертовного вогню: «У жертви бути, щоб богам подобатись / Якими — жовчі і печінок кольори. / Товстенні стегна попаливши й тельбухи / Тварин жертовних, викрив перед смертними / Я потаємну вмілість передбачення / В огнистих знаках, ще ніким не бачених. / Це все — від мене.». Показав і навчив використовувати «на вигоду людям» підземні природні скарби: благородні метали, залізну руду тощо: «Хто посміє мовити, / Що глибоко попід землею сховані / Скарби — залізо, мідь, срібло і золото — / Він на вигоду людям, а не я, знайшов? / Ніхто, крім тих, хто безсоромно хвастає.». Тому й не сприймається як перебільшення такий лаконічний висновок самого Прометея про величезну вагу і значущість його благодіянь людям: «А коротко сказати, то довідайтесь: / Від Прометея — всі в людей умілості».

Отже, Прометей у трагедії Есхіла виступає як благодійник усього людства, як постать монументальна, фігура вселенського масштабу, що в ній поєднані риси і культурного героя стародавніх міфів, і великого просвітителя пізнішої доби.

Відлуння трагедії Есхіла

У новій європейській літературі інтерес до Есхіла (і образу Прометея) особливо пожвавився у XVIII ст., в добу Просвітництва, зокрема в німецьких «буремних геніїв» — штюрмерів (передовсім Й. Гете), яким був близьким як бунтарський дух нескореного Прометея, так і його турбота про прогрес людства. Особливо часто до образу самотнього, стражденного, але нескореного титана зверталися романтики (Джордж Гордон Байрон, Персі Біші Шеллі та ін.).

В українській літературі ХІХ ст. Прометея згадують Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Так, видатну українську поетесу Лесю Українку компліментарно називали «донькою Прометея». Для розуміння задуму Есхіла вельми продуктивним є усвідомлення внутрішньої форми і спорідненості слів «просвітитель» і «світло», яке з’являється від вогню, смолоскипа, що долає темряву. Саме тому Лесю Українку, яка просвічувала свій народ, і називали «донькою Прометея». Особливо суголосними Есхіловому тлумаченню образу Прометея є рядки української поетеси: «Не бійся досвітньої мли, — / Досвітній огонь запали, / Коли ще зоря не заграла» («Досвітні огні», 1892).

Мотив божественного вогню, який освітив шлях людству, був близьким також видатному українському поетові ХХ ст. Максиму Рильському:

Прометею, Прометею!

Одлетів твій коршак хижий,

Не допив живої крові,

Плоть живу не доклював

Увірвався іржавий ретязь,

Скеля порохом розпалась,

У титана під ногою

Переможений Кавказ.

Ходить вітер, світить сонце,

Журавлі летять на північ,

Наче крики журавлині,

Голоси дзвенять людські.

Прометею, Прометею!

Чорний коршак не прилине:

Одігнав його навіки

Твій незгашений огонь.

Глибоко символічно, що Прометеїв образ і діяння продовжують надихати митців і нині. Ось показовий вірш нашої сучасниці, талановитої української поетеси Ліни Костенко:

Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель.

Я вчора бачила ту скелю, де був прикутий Прометей.

В країні древньої Колхіди, де п’ється радісне вино.

А я ж вважала, що це — міфи. А я ж вважала, це — давно!

В країні гордій і гористій ця скеля сива, як Софокл.

Її показують туристам, туристи дивляться в бінокль.

Тут берегів амфітеатри, і море міниться од барв.

О Прометею! Варто?! — Варто! — так він сказав мені з-за хмар.