Давньогрецька (еллінська) література

Трагедія

Софокл

За античною легендою, коли після блискучої Саламінської перемоги над персами стомлене афінське військо входило до рідного міста, у колоні еллінів ішов воїн, якого звали Есхілом. А при вході до Афін, обабіч дороги, стояв хор урочисто вдягнутих ефебів, які вітали переможців величальним гімном та оливовими гілками.

Керував цим хором, супроводжуючи виконання гімнів грою на лірі, вродливий 16-річний юнак, котрому судилося через кілька років уперше виграти драматургійні змагання в Есхіла. Цим юнаком був майбутній найтитулованіший еллінський драматург, який довів класичну еллінську трагедію до апогею її розвитку. Звали його Софоклом…

Софокл (496-406 рр. до н. е.) народився у заможній родині торговця зброєю у Колоні, передмісті Афін. Він одержав добру гімнастичну підготовку та музичну освіту, вирізнявся відмінним здоров’ям, і самі елліни казали, що в ньому втілився ідеал гармонійно розвиненої особистості.

Отже, дитинство й юність Софокла припали на часи, коли все було сповнене вражень від блискучої перемоги еллінів над Перською деспотією. А роки зрілості припали на період найвищого розквіту афінської демократії (т. зв. «добу Перікла»), якій він служив і як драматург, і як політичний діяч: у 443 р. до н.е. — був скарбником могутнього тоді Морського союзу, а згодом протягом цілого десятиліття (441-431 рр. до н.е.) — членом колегії стратегів. Втім, йому довелося спізнати й занепаду афінської демократії. Це були буремні часи, і Софокл знову спокусився політичною діяльністю.

У 411 р. до н.е. (йому було 85!) взяв участь у заколоті, спробі здійснити в Афінах переворот, яка була придушена. І тільки сивина та ті 24 лаврових вінки драматурга, якими вона була прикрашена, врятували його від покарання. Більше за Софокла у Великих Діонісіях не вигравав ніхто: 24 перших місця і жодного третього за все життя! Але Фортуна перемінлива: 27-річним Софокл уперше переміг Есхіла, після чого той залишив Афіни і відбув до Сицилії, а в 441 р. до н.е. сам був переможений Еврипідом.

Після смерті його ім’я вшановували поруч з іменами Гомера, Архілоха, Есхіла, а на могилі щороку приносили жертви.

За 60 років літературної діяльності Софокл написав 123 п’єси, які користувалися надзвичайним успіхом, недаремно ж, як зазначалося, він 24 рази був переможцем на змаганнях трагіків. До нашого часу збереглося лише 7 повних трагедій:

1)«Аякс» (бл. 442 р. до н.е.) — про трагічне божевілля та самогубство одного з учасників Троянської війни Еанта (за латин. транскрипцією — Аякса), викликане його суперечкою з Одіссеєм за право володіння зброєю загиблого Ахілла;

2)«Антігона» (бл. 441 р. до н.е., поставлена 442 р до н. е.);

3)«Електра» (429 — 413 рр. до н. е.) — про участь Електри, доньки Агамемнона й Клітемнестри, у вбивстві Клітемнестри Орестом, який помстився за вбивство Клітемнестрою та її коханцем Егістом Агамемнона (сюжет другої частини трилогії Есхіла «Орестейя»);

4)«Едіп-цар», точніше — «Едіп-тиран» в оригіналі «Oidipous Tyrannos» (409 р. до н. е.) — про трагічну долю тирана (володаря) Фів Едіпа, сина Лая й Клітемнестри, який став жертвою Фатуму, убивши свого батька й одружившись на матері і закінчивши свої дні сліпим жебраком і вигнанцем.

5)«Трахінянки» (після 424 р до н. е.) — про трагічну долю Геракла;

6)«Філоктет» (409 р. до н.е.) — про нещасну долю вигнанця Філоктета, спадкоємця Гераклової зброї, яку в нього прагнуть відібрати Одіссей і Ахіллів син Неоптолем, оскільки ця зброя потрібна ахейцям для здобуття Трої.

7)«Едіп у Колоні» (401 р. до н.е.) — трагедія, поставлена після смерті Софокла, про загадкову смерть сліпого Едіпа в афінському передмісті Колоні, де фіванський вигнанець знайшов прихисток у афінського царя Тезея. Трагедія перейнята глибокою любов’ю автора до рідних Афін і ворожістю до Фів (що відповідало політичній ситуації останніх років життя драматурга).

Софокл довершив розпочате Есхілом перетворення трагедії з ліричної кантати на власне драму. Герої його трагедій діють здебільшого самостійно і самі визначають свою поведінку щодо інших персонажів. Він рідко зображував на сцені богів. Вчинки героїв мотивуються їхнім характером. Софокл увів другорядні дійові особи завдяки появі третього актора (тритагоніста). Це була революція у драмі того часу. У подальшому кількість акторів у давньогрецькій драмі не зростала, отже саме Софокл надав формі трагедії остаточного вигляду.

На відміну від Есхіла, який писав трилогії, що часто закінчувалися примирливою розв’язкою (наприклад, Зевс вибачив непокірного Прометея), у Софокла кожна з трагедій являє собою завершений драматичний твір, який закінчується загибеллю героя. Але з творчими принципами Есхіла повністю він не пориває. Так, спільною для обох великих драматургів є відсутність або незначна роль у творах любовних мотивів, а також висвітлення релігійних і моральних проблем. Водночас у Софокла намічаються й риси, згодом розвинені Еврипідом: поглиблений психологізм, намагання зробити персонажів трагедій не лише певними типами, а й яскраво вираженими індивідуальностями. Проте Софокл переважає Еврипіда витриманою якістю композиції та гармонією між ліричними, хоровими та власне драматичними (діалогічними) частинами трагедії.

Літературне відлуння

Анна Ахматова

Смерть Софокла

Тоді збагнув цар,

що помер Софокл.

Легенда

Вночі на дім Софокла з хмар орел злетів, і покотився хор цикад і сумно, й урочисто. Та вже тоді в безсмертя геній брів, минувши ворогів, що брали рідне місто. Так ось коли наснився сон страшний: Сам Діоніс йому велів облогу зняти, щоб не зашкодив гам пронесенню труни, і шану щоб віддати зуміли афіняни.

Арістотель назвав твори Софокла «найдосконалішим типом античної трагедії», а Гете відізвався про них так: «Ніхто так досконало не знав сцени і свого мистецтва, як Софокл». Елліни називали Софокла «Фідієм літератури», а вищої оцінки митця тоді не було.

Міфологічна основа трагедії «Антігона»

Однією з найвідоміших трагедій Софокла є «Антігона» (441 р. до н.е.), сюжет якої драматург узяв з фіванського циклу міфів, у якому йдеться про долю царя Едіпа та його нащадків. Фінікійський царевич Кадм, розшукуючи свою сестру Європу, опинився в Беотії, де заснував славетне місто Фіви. Спершу звели акрополь (гр. «верхнє місто»), названий від імені Кадма — «Кадмея», згодом навколо акрополя виросло велике місто, обведене високим муром із сімома брамами (звідси назва — «семибрамні Фіви»).

Згодом у Фівах став правити син Лабдака і Кадмів правнук Лай, який мав дружину Іокасту. Вони не мали дітей — спадкоємців трону, і Лай подався до Дельф, де в знаменитому святилищі Аполлона був оракул (отвір у стіні), через який жриця Піфія переказувала людям пророцтва бога. Спитавши, чи матиме він сина, Лай почув страшну відповідь: «Ти матимеш сина, та не радій завчасно: він тебе вб’є, і весь твій рід загине. Так звелів Зевс, аби справдилося прокляття Пелопса».

Замолоду Лай скоїв злочин: погостювавши у царя Пелопса, він викрав його юного сина. У розпачі Пелопс прокляв Лая, побажавши йому загинути від руки власного сина. Лай давно про це забув, але раптом усе згадав і жахнувся. Тож коли в Іокасти знайшовся син, Лай пробив йому ноги залізними вістрями, аби той не відповз і не сховався від диких звірів, а тоді звелів своєму рабові, котрий пас овець на горі Кіферон, віднести маля туди й кинути в прірву — хай там помре з голоду чи стане поживою хижаків. А як часом хлопець і виживе, то його можна буде впізнати по скалічених ногах. Від ран ноги в малюка напухли, що згодом і дало йому ім’я Едіп (гр. «oіdіpous» — «пухлоногий»). Але раб пожалів дитину і передав її коринфському пастухові, який віддав немовля своїм бездітним цареві Полібу і цариці Меропі. Саме Поліб і назвав безіменне немовля Едіпом. І хлопець виріс у Коринфі, впевнений, що живе в своїх рідних батька й матері.

Едіп став юнаком і не знав про всі ці події, та якось хтось назвав його безбатченком, знайдою. Едіп почав розпитувати Поліба, чи справді він знайда. Поліб запевняв, що то все вигадки, але так розгубився, що Едіп засумнівався і пішов до Дельф, аби дізнатися правду. Однозначної відповіді про рідних батька й матір він не отримав, але дізнався те саме страшне віщування, яке свого часу почув його справжній батько Лай, — йому слід уникати рідної домівки, оскільки роковано вбити власного батька та одружитися на рідній матері. Нажаханий, Едіп подався подалі від Поліба і Меропи, яких щиро мав за своїх батьків, аби якось випадково, не бажаючи того, не вбити їх. І Едіп, утікши з Коринфу, пішов прямісінько до місця свого народження — міста Фів. Отже, утікаючи від своєї Долі, він сам вирушив їй назустріч.

На шляху, що вів до Фів, йому назустріч несподівано вискочила колісниця, де сидів багато вдягнений стариган. Не встиг Едіп відскочити, як візник щосили оперіщив його батогом. Розлючений юнак схопив каменюку й щосили жбурнув услід колісниці, проте поцілив не у візника, а в старого, що мертвим упав на землю. Так справдилося веління Долі: Едіп убив свого рідного батька, бо той старий виявився царем Фів Лаєм. Справдилося й прокляття Пелопса: Лай таки загинув від руки власного сина. Тим часом Едіп заспокоював своє сумління: не він перший напав, його змусили боронитися!

Він дійшов до Фів, мешканці яких дізналися лише про те, що їхнього царя щойно вбив якийсь чужинець. А Лай саме їхав до Дельф дізнатись, як звільнити Фіви від Сфінкса — досі не баченої потвори, породженої вогнедишним Тіфоном і кровожерною Єхидною. Сфінкс мав жіночу голову й груди, тулуб величезного лева і драконячий хвіст. Він чатував біля Фів і всіх подорожніх примушував відгадувати загадку. Оскільки ніхто не міг цього зробити, то він рвав людей на шматки й пожирав. Багато фіванців уже загинуло, а Сфінкс нахвалявся пожерти всіх.

Брат овдовілої Іокасти Креонт, до якого тимчасово перейшла влада, пообіцяв її руку тому, хто врятує Фіви від Сфінкса, бо коли в пазурах страховиська загинув син самого Креонта, ніхто

Іокаста народила синів Полініка й Етеокла та дочок Антігону й Ісмену. Добрий і справедливий Едіп викликав повагу фіванців, котрі почали забувати про вбивство Лая. Та й сам він почав забувати жахливе дельфійське пророцтво, чим знову прогнівив богів. Почалася страшна моровиця і засуха, гинув народ, а жодні молитви і жертвоприношення не допомагали. Тоді Едіп послав Креонта до Дельф довідатися, як можна зарадити лиху. Повернувшись, той переказав віщування дельфійського оракула: «Фіванці мусять знайти вбивцю Лая, котрий живе поміж них, і назавжди вигнати з міста». Народ загомонів: хто ж той убивця? А Едіп пообіцяв багатий дар тому, хто назве убивцю Лая. Проте всі мовчали, тож Едіпові порадили звернутися до славетного віщуна Тіресія. Коли той прийшов, Едіп повторив питання, проте віщун не захотів відповідати. Тоді розгніваний Едіп звинуватив Тіресія у покриванні вбивці. Розсерджений віщун приголомшив царя Фів страшною звісткою: це він, Едіп, убив свого батька Лая. Гнів, сумніви й розпач охопили Едіпа. Аж раптом він згадав: є ж свідок, візник, що бачив убивцю Лая. «Де той візник?» — кинувся Едіп до Іокасти. Та відповіла, що відтоді, як Едіпа обрали царем Фів, візник попросився пастухом на далекі гірські пасовиська. Його знайшли, і він підтвердив, що Лай загинув від каменя, кинутого рукою Едіпа. «О горе!» — простогнав Едіп, аж тут прибігла служниця і повідомила, що від сорому та ганьби Іокаста повісилась. Едіп кинувся до неї і перерізав зашморг, та було пізно. Тоді він зірвав з її одягу застібку і виколов нею собі очі: «Ці очі, що не впізнали рідної матері, не можуть дивитися на білий світ. Ви бачили, очі, які злочини я скоїв, і не осліпли самі! О Зевсе, карай мене, нещадно карай!»

Збігся народ, і Креонт владно звелів Едіпові покинути Фіви. Едіп гордо відповів, що не благатиме залишити його в місті, а піде сам. Переодягнувшись у жебрацьке лахміття, він навіки покинув рідні Фіви. Саме цим моментом закінчується відома трагедія Софокла «Едіп-цар». Цей твір називають «трагедією Долі» («трагедією Фатуму»). У ній високохудожньо втілена провідна теза філософів-фаталістів: «Хто Фатуму скориться, покірно йде за ним, а хто не скориться, того Фатум тягне за собою силоміць» («від Долі не втечеш»). Суголосною цій тезі є прикінцева пісня хору в трагедії «Едіп-цар», де зазначено, що жодну людину не можна назвати щасливою, аж поки вона не проживе до свого останнього дня: он, мовляв, Едіп учора був багатою людиною, царем і улюбленцем народу, а сьогодні він сліпий жебрак і вигнанець.

Антігона стала поводирем свого незрячого батька. Після довгих мандрів вони дісталися містечка Колон неподалік Афін. Дізнавшись про прибульців, до них прийшов сам афінський цар Тезей, син Егея, чиїм ім’ям назване Егейське море. Едіп уже помирав, а небо розкраяли блискавки, загуркотів грім. «То Зевс провіщає мені останні хвилини! — мовив Едіп. — О славний Тезею! Ти, мабуть, чув про мої страшні злочини, та знай: я в них не винен. Зрячий, я йшов у темряві й злом платив за зло. Тепер, сліпий, я бачу: так жити не можна, та вже пізно, я помираю. Звели поховати мене в гаю біля Афін, і моя могила завжди боронитиме твоє білокам’яне місто і мудрий народ».

Антігона повернулася до Фів, де між Едіповими синами Етеоклом і Полініком саме почалася боротьба за батьків трон і спадщину (за «Едіпові вівці», за Гесіодом). Полінік опинився на чужині і підбурив на похід проти Фів сімох (за кількістю міських брам) іноземних полководців. Так Фіви опинилися в облозі, проте ані нападники, ані оборонці не могли переважити. За віщуванням Тіресія, фіванці могли перемогти лише за умови, що Креонт принесе в жертву свого сина. Креонтів син Менекей добровільно пожертвував своїм життям і тим самим задобрив богів.

Біля Фів відбувся вирішальний двобій між двома синами Едіпа та Іокасти: Етеоклом (який бився за фіванців) і Полініком (котрий хотів захопити владу, хай навіть ціною падіння рідного міста). Етеокл смертельно вразив Полініка списом і, гадаючи, що його брат мертвий, почав здирати з нього обладунки. Проте поранений Полінік, зібравши рештки сил, прохромив братові груди. Померли вони одночасно. Нападники зняли облогу і пішли від Фів.

«Антігона»

Саме на цьому епізоді фіванського циклу починається дія відомої трагедії Софокла «Антігона». Головними дійовими особами твору є доньки Едіпа Антігона й Ісмена, правитель Фів Креонт, його дружина Евридіка, син Креонта та Евридики Гемон (наречений Антігони). Щойно з-під міського муру відступили війська чужинців, як володар Фів Креонт наказав поховати Етеокла з почестями:

Я Етеокла, що в бою за місто впав,

Міць вражу списом подолавши доблесно,

З обрядом урочистим поховать звелів,

Як личить то героєві славетному…

(тут і далі переклад Бориса Тена).

А ось щодо тіла загиблого Полініка, котрий привів під Фіви чужинські війська, наказ Креонта був діаметрально протилежним:

А Полініка, його брата рідного,

Що хтів свою вітчизну і богів її,

Умкнувши із вигнання всю до тла спалить

І кров’ю прагнув братньою упитися,

А хто лишивсь, — у рабство повигонити —

Звелів оголосити всьому місту я —

Не вільно ні ховати, ні оплакувать,

Лише без похорону, на поживу псам,

І хижим птахам на поталу кинути.

Так ухвалив я.

Трагізм ситуації для тодішнього глядача посилювався тим, що, за еллінськими віруваннями та звичаями, не поховати й не оплакати померлу людину для її родичів було найтяжчою карою, оскільки без цих обрядів душа покійного не могла перейти до Аїду і прирікалася на вічні блукання по цьому світу та страшну помсту усім своїм живим родичам. Саме тому виконання поховального обряду є найважливішим релігійним і родинним обов’язком родичів померлого. Згадаймо, яким трагізмом пронизаний епізод «Іліади», коли старий Пріам благає Ахілла віддати йому тіло Гектора для поховання, навіть цілуючи руки вбивці свого сина.

Отже, в трагедії Софокла наявний дуже гострий конфлікт: з одного боку, Едіпові доньки Антігона й Ісмена, як рідні сестри Етеокла й Полініка, поховати та оплакати тіла загиблих братів не лише прагнуть, а й навіть зобов’язані законом богів і традиціями предків. З другого ж боку, як громадянки Фів, під страхом смерті вони не мають права виконати поховальний обряд, бо хто порушить немилосердний наказ Креонта, той загине ганебною смертю: «Камінням буде без жалю побитий він».

Антігона запропонувала Ісмені, попри Креонтів наказ, таки поховати тіло Полініка, але та не наважилася:

Владцям мушу підкоритись — марна річ

Із тим, що вище сил твоїх, боротися.

Утім, це не зупиняє Антігону:

Та годі, не виправдуйсь. Я сама піду

Надгробок брату любому насипати… Хоч упаду й без сили — не спинюся я.

Отже, у дилемі «бути чи не бути» вона обирає шлях вірної загибелі, проте не скоряється нелюдському наказу деспота.

Коли Креонт дізнався, що його наказ хтось порушив і тіло Полініка таки поховане, він поставив вимогу: або вартові знайдуть винуватця, або будуть страчені самі. Проте, поховавши брата, Антігона навіть не думала ховатися від покарання. Її приводять до тирана Фів, і той допитує її особисто. Саме в цьому діалозі добре виявляється як майстерність драматурга (бездоганна логіка аргументації, блиск полемічних прийомів), так і суть концепції твору:

У словах Антігони чітко позначена антитеза: з одного боку, свавільне розпорядження Креонта, з другого боку — «богів підземних правда вічная», «богів закон одвічний». Підкреслимо, що, з точки зору еллінів, жорстоке розпорядження Креонта не мало сили закону (невипадково фіванці внутрішньо не визнали його), а було примхою свавільника й деспота, котрий упивався своїм єдиновладдям, ігноруючи думку підданців. Хоча він «красиво» вмотивував свій наказ начебто інтересами держави: мовляв, Етеокла поховано, бо він обороняв Фіви, а тіло Полініка залишено на розтерзання псам і стерв’ятникам, оскільки він бився проти рідного міста.

Проте чому розпорядження Креонта для Антігони не мало сили закону, хоча його й віддав «легітимний» володар Фів? По-перше, за віруваннями еллінів, не поховати померлого означало відняти в Царства Тіней те, «що законно належить Аїду». Інакше кажучи, це був конфлікт свавілля деспота («смертної людини розпорядження») із загальноприйнятим споконвічним порядком речей («богів законом одвічним, хоч неписаним»).

По-друге, розкидані по Фівах стерв’ятниками та псами шматки розтерзаної плоті Полініка оскверняли місто, за інтереси якого, нібито, так щиро вболівав Креонт. Це могло накликати на фіванців нову хвилю гніву богів (а вони добре пам’ятали, що це таке, ще від часів Сфінкса й Едіпа). Тому, на їхню думку, жорстоке розпорядження Креонта не мало нічого спільного ані із законністю, ані із державною мудрістю, ані із інтересами громадян Фів.

По-третє, в історії Еллади, звісно, бували випадки убивства зрадників і ворогів, котрі мали живих родичів, зобов’язаних поховати тіла загиблих. Виникали й ситуації, коли влада забороняла робити це в кордонах конкретних полісів. Але й у таких випадках небіжчиків, хай і поза межами забороненої території, але обов’язково погрібали, у жоднім разі не залишаючи на розтерзання хижакам і стерв’ятникам, як цього вимагав Креонт щодо тіла Полініка.

Крім того слід узяти до уваги, що Антігона є юнкою, яка не встигла виконати свого божественного призначення — стати дружиною та матір’ю. Можна собі уявити емоції еллінських глядачів (а до театру ходили цілими сім’ями), коли вони чули, як у відповідь на запитання Ісмени: «Невже ти стратиш наречену синову?», — Креонт цинічно відповідав: «Є ще й багато інших нив для оранки». Адже це вкотре засвідчувало свавілля деспотичного можновладця.

Усе це дозволяє зробити висновок, що в трагедії «Антігона» конфліктують не тільки і не стільки, з одного боку, державницька позиція Креонта і, з другого боку, родинні інтереси Антігони. А саме такою була авторитетна точка зору Гегеля, яку за ним понад півтора століття повторювало безліч інтерпретаторів. Тож можна погодитися з думкою російського дослідника В. Ярхо, що «об’єктивне дослідження тексту Софокла разом із урахуванням конкретно-історичних обставин його епохи не дозволяють прийняти цієї гегелівської тези».

Проте, з другого боку, не можна прийняти і того тлумачення конфлікту «Антігони», що його запропонував сам В. Ярхо, стверджуючи, що, мовляв, позиції ката-Креонта і жертви-Антігони є «двома боками однієї медалі», а саме — плодами афінської демократії: «У чому ж причина загибелі Антігони, якщо на її боці і божественна, і людська правда?.. Для того, щоб протистояти самовладдю Креонта, потрібна героїчна індивідуальність (Антігона. — Ю. К.), і її виховання — така ж велика заслуга афінської демократії, як інший її неминучий наслідок — індивідуалізм, котрий привласнює собі право промовляти від імені держави. Не сімейне начало зіткнулося в «Антігоні» з державним, а два типи ставлення індивіда до цілого (до афінської демократії. — Ю. К.), яке породило його: прагнення підпорядкувати його собі та прагнення служити йому до кінця».

По-перше, викликає заперечення безпідставне ототожнення монархічних Фів, де відбувається дія «Антігони», із демократичними Афінами. Це неприпустима неточність з кількох причин. Передовсім, Креонта на владарювання ніхто не обирав, а він узурпував (успадкував?) владу як родич Іокасти, тож і заявляє фіванцям:

Державну владу перейняв по праву я,

Загиблим (Етеоклу і Полінікові, синам Едіпа й Іокасти, внукам Лая, пращурам засновника Фів Кадма. — Ю.К.) бувши якнайближчим родичем.

Отже, ані влада, ані тим більше свавілля Креонта аж ніяк не є породженням афінської демократії, та й демократії як такої, оскільки за демократичною процедурою владу саме обирають, а не передають чи отримують у спадок (як за умов монархії).

По-друге, самопожертва «героїчної індивідуальності» як засіб зупинити сваволю влади потрібна передовсім у країнах з необмеженою монархією. Натомість демократія зазвичай уникає деспотичного владаря за допомогою виборів — або не обираючи деспота, або переобираючи його. Натомість фіванці, співчуваючи Антігоні та засуджуючи Креонта, по-рабськи мовчать («уста в них замкнуті»), а не галасують/голосують на зборах, як це робили афіняни за часів Софокла.

По-третє, щодо доби Античності бажано не плутати понять «тиран» і «деспот», які семантично зблизилися значно пізніше. У еллінів слово «тиран» означало виключно посаду («той, хто не успадкував владу від батька, а отримав її вперше»), і аж ніяк не риси характеру («жорстокий самодур»). Так, Креонт був водночас тираном (тобто фактично не успадкував, проте зайняв фіванський трон) і самодуром. Але ж і Едіп був тираном, проте справедливішого за нього правителя фіванці не знали. Тож Креонт був за посадою — еллінським тираном, але за своєю суттю — деспотом азійського штибу. Отже, твердження В. Ярхо про те, що «в поведінці Креонта чимдалі більше прозирають риси тирана, котрий ігнорує думку народу», саме стосовно «Антігони» не є актуальним. Таким чином, називати Креонта і Антігону породженням афінської демократії немає жодних підстав.

Водночас Антігона — це дійсно «героїчна індивідуальність» і «особистість, спроможна на героїчну самопожертву заради порятунку тих моральних засад, на котрих засноване її життя та життя кожної афінської сім’ї» (В. Ярхо). Тож може виникнути питання: як сталося, що ті самі монархічні Фіви породили водночас як свавільника Креонта, так і борця з деспотією Антігону. Відповідаючи на нього, можна було б послатися на те, що сам Софокл був афінянином, отже утілив у творі те, що краще знав. Можна було б згадати й те, що Афіни вважалися «школою усієї Еллади», а отже навіть фіванка Антігона могла опинитися під упливом ідеології демократичних Афін. Зрештою, що існує умовність літературного тексту («художня реальність»). Проте все це було б певним спрощенням драматичного конфлікту трагедії Софокла «Антігона». Тоді в чому ж, у решті-решт, цей конфлікт полягає?

Звісно, підводна частина «айсберга конфлікту» трагедії Софокла є значно глибшою і глобальнішою, ніж пресловутий «конфлікт державних і родинних інтересів». У трагедії наявне непримиренне зіткнення двох поглядів на світ, двох цивілізаційних позицій: деспотії та філантропії (гуманізму). Згадаймо, з одного боку, наявний

деспотичний наказ Креонта («смертного розпорядження»), хай навіть цей наказ і вмотивований тим, що Полінік — ворог Фів. З другого ж боку, ніхто не відміняв і «богів закону одвічного». Антігона не може не виконати цього божественного закону, предковічних еллінських родинних традицій, та й, зрештою, веління нормальних людських почуттів (не забуваймо, що Полінік є її рідним братом). Згодом Іммануїл Кант назве це «внутрішнім моральним законом» у людині.

Антігона знає, що фіванці схвалюють її вчинок, оскільки наказ Креонта порушував закони їхніх богів, а також давні народні й родинні звичаї (опинившись на її місці, так само вчинили б інші елліни). Але самовпевнений Креонт чи то взагалі не цікавиться думкою народу, чи то вважає, що підданці схвалюють його «мудрі» накази про заборону поховання Полініка та страту Антігони, оскільки ніхто з фіванців проти цього вголос не протестує. Тому сама «переступниця» кидає правду деспотові в очі:

Чи ж то мені ще треба слави вищої,

Ніж свого брата поховати рідного?

І всі б мене схвалили, знаю добре я,

Якби їм острах язика не сковував.

Засліплений відчуттям своєї необмеженої влади, Креонт заперечує їй: «З усіх кадмейців (фіванців. — Ю. К.) тільки ти так думаєш». «Усі так мислять, лиш уста в них замкнуті», — відповідає йому Антігона. Правдивість її слів підтверджує її наречений — Гемон, прямо заявивши своєму батькові Креонту, що, на думку фіванців, поховання тіла Полініка є не злочином, а «славетним подвигом» Антігони:

Ти ж поглядом єдиним наганяєш страх

На тих, хто міг би в чомусь докорить тобі.

Мені чувати нишком вже доводилось,

Як всі у місті цю жаліють дівчину,

З жіноцтва найгіднішу, що ганебно так

Загинуть має за славетний подвиг свій.

Антігона докоряє Креонтові за небажання враховувати думки підданців і прагнення говорити та робити лише те, чого бажає і що вважає правильним лише особисто він:

Чи не найкраще з багатьох царевих прав —

Лиш те, що хочеш, говорити і діяти.

А ця риса притаманна не демократичним Афінам, і не еллінським полісам узагалі, а необмеженій монархії, східній деспотії.

Антидеспотичний пафос «Антігони» вияскравиться ще більше, якщо взяти до уваги тогочасну духовну ситуацію в Елладі, щойно після її блискучих перемог у Перській війні (Марафон, Саламін, Платеї). Тож конфлікт твору Софокла, як і в його попередника Есхіла (наприклад, трагедії «Перси»), корелює з глобальним конфліктом двох цивілізацій: з одного боку, вільнолюбної європейської, утіленням якої були д е м о к р а т и ч н і Афіни (у трагедії — це позиція Антігони й Гемона), і, з другого боку, рабської азійської, уособленням якої для еллінів була д е с п о т и ч н а Персія (у трагедії — позиція Креонта).

Тож, якщо Антігона, всотавши дух вільної Еллади1 (переможниці рабської Персії), репрезентує парадигму європейських цінностей, то її земляк Креонт нагадує деспотів східного, азійського штибу, які мають ніким і нічим не обмежену одноосібну владу. Отже «Антігона» — це ще й гімн перевазі законності над свавіллям, народовладдя над тиранією, європейського вільнолюбства над східним ра- боліпством.

Звісно, такий світоглядний конфлікт закінчується трагічно. Коли Гемон ставить Креонтові на карб ігнорування думки підданців і прагнення до необмеженої одноосібної влади («Хіба то місто, що о д и н правує в нім?»), то Креонт щиро подивований: «Кому ж належить місто, не д е р ж а в ц е в і?». Тоді юнак із гірким сарказмом докоряє «європейському деспотові»: «От гарно керував би ти пустелею...», і додає: «Кому здається, що лиш в нього розум є, / Й душа, й дар слова, в того, як роздивишся / Насправді, то немає нічогісінько. / Бо для людини, хоч би й наймудрішої, / Не сором вчитись і поради слухати.». Він просить Креонта відмінити жорстокий і несправедливий вирок Антігоні: «Той, хто вітрила надто вже натягує / І в бурю не ослабить, перевернеться, / Й дном догори своє закінчить плавання. / Забудь же гнів, і відміни цей вирок свій.»

Та Креонт залишається невблаганним і навіть погрожує синові, що не просто стратить його наречену, а й зробить це прямо на очах у юнака. Доведений до відчаю, Гемон кидає в обличчя деспотові:

Ні, так не буде, і не сподівайсь цього;

Не тільки на очах моїх не вмре вона,

Але й тобі вже більш мене не бачити.

Хор провіщає біду:

Державче, в гніві швидко він пішов кудись —

В такому віці небезпечний горя шал

Проте Креонт все ще невблаганний.

Важливою складовою конфлікту твору є також те, що в «Антігоні» (як і в «Едіпі»), добре відчутний підтекст фіванського міфічного кіклу, адже Антігона є однією з жертв невільних злочинів Едіпа. Коли хор повідомляє Антігоні, що вона «за батька зазнає покуту», дівчина погоджується: «Торкнувсь ти моєї найглибшої скорботи — / Отчої долі лихої, / Спільного лиха, / Що переслідує рід…». Трагічний пафос твору досягає найвищих нот: людина сильної волі та релігійного обов’язку, Антігона стримано дорікає богам за злу долю, роковану їй:

І от мене схопили, і на смерть я йду

Без співів шлюбних, без весільних радощів,

Ні діточок при лоні не голубивши,

Одна, нещасна, друзями покинута,

Жива в оселю мертвих я спускаюся.

Який закон богів переступила я?

І як тепер, бездольній, до богів мені

Звертатись? Як шукати в них заступників,

Коли за чин побожний звусь безбожною?

Що ж, можу я, коли богам угодно це,

Свою, і потерпівши, визнать помилку.

Вони ж як помилились, то не більше їм

Бажаю зла, аніж від них зазнала я.

Проте Креонт все ще невблаганний. Антігону живцем замурували в печері. Трагедія добігає кінця, але крапки ще не поставлено — на орхестрі з’являється віщун Тіресій і пророкує Креонтові нещастя, якщо той не відмінить жорстокого наказу про страту Антігони й забороні ховати Полініка. Про те саме просить володаря Фів і хор. Нарешті Креонт погодився відмінити свої негуманні вироки, тобто згоден поховати Полініка та звільнити Антігону. Але було вже пізно: Антігона вкоротила собі віку, у відчаї пронизав себе ножем і її наречений, Гемон. Це був наймолодший і єдиний з-поміж трьох синів Креонта, адже, як мовилося, його старшого сина убив Сфінкс, а середній загинув у битві з ворогами Фів. Довідавшись про смерть сина, закололася ще й Креонтова дружина Евридіка. Отже, фіванський трон від Креонта наслідувати було нікому. Унаслідок усіх цих подій нещодавно могутній тиран миттєво морально зламався, визнав своє безсилля перед волею богів і Долею та заявив, що він — «ніхто». Так криваво, як і прийнято в жанрі трагедії, закінчується «Антігона» Софокла.

«Гімн людині»

Є в трагедії «Антігона» фрагмент, який заслуговує окремого розгляду і про який написано, мабуть, не менше, ніж про всю іншу творчу спадщину Софокла. Це пісня хору «Дивних багато в світі див…» (стасим І, вірші 332-383), що його недаремно пафосно називають «Гімн людині»:

Строфа І

Дивних багато в світі див,

Найдивніше із них — людина.

Вітер льодом січе, вона ж

Дальшу в морі верстає путь —

Хай сива хвиля бушує,

А човен пливе вдаль,

Уславлену в богинях Землю,

Вічно й невтомно родючу,

Виснажує Плугом щороку в ній борозни орючи

Із конем своїм, людина.

Антистрофа І

Птиць безтурботні зграї й риб,

Що живуть у морських глибинах,

Звірів диких з гущин лісних

В пастку й оплетену вправно сіть

Розумна ловить людина

Й собі скоря їх.

В полях і в горах звірів ловить,

Хитрим знаряддям їх перемагаючи,

І запрягає коня довгогривого,

І бика в ярмо заводить.

Строфа II

І мислей, як вітер швидких,

І мови навчивсь чоловік,

Звичаїв громадських пильнує здавна;

Від лютих стуж, буйних злив

Знайшов міцний захист він, Благодольний.

Бездомним не буде той, хто сам

Майбутню путь ясно зрить, —

Нездоланна смерть одна,

А біль хвороб, тягар знегод — не страшні нам.

Софокл — гарний драматург і поганий стратег

Античні джерела містять цікавий факт: «Антігона» так сподобалась афінянам, що вони обрали його стратегом (це був розквіт афінської демократії, атрибути якої — вибірність, звітність, зміна влади — наявні й сьогодні в житті розвинених країн). Саме тоді проти Афін повстав о. Самос, і афіняни не вигадали нічого кращого, ніж призначити командувачем військового флоту, який вирушив приборкувати Самос, свого улюбленця Софокла. Драматургові дуже поталанило, що слідом за ним плив загін його друга, дійсно гарного стратега Перикла (то була «доба Перикла»). Загін Софокла програв битву, але Перикл невдовзі взяв реванш, жартома сказавши авторові «Антігони», що той був гарним драматургом, але поганим стратегом.

Еллінську літературу і культуру недаремно називають «дитинством людства, там, де воно розвинулось найгарніше». Такого по-дитячому щирого замилування людиною, як це було у творах давніх греків, не знайдемо в жодну іншу епоху і в жодній іншій літературі. Причому, цей захоплений, свіжо-дитинний погляд на людину притаманний не лише Софоклу. У трагедії його творчого суперника Есхіла «Прометей закутий» знаходимо не лише тематичні й настроєві, а й майже текстуальні збіги:

Есхіл. «Прометей закутий»

Софокл. «Антігона»

І в ярма перший уярмив тварини я, І запрягає коня довгогривого,

Щоб у важкій роботі, приневолені, І бика в ярмо заводить...

Людей своїми заступили спинами.

Я віжколюбних коней в колісниці впріг.

Але далі це щире замилування Софокла величчю людини («Гімн людині») раптово переходить у не менш пафосні докори її вадам, перетворюючись на майже релігійну моральну проповідь:

Антистрофа ІІ

Є витвори мудрі в людей —

Ясніші від світлих надій,

Та часто біди від них більш, як блага;

Хто в шані мав клятви міць, Батьків закон, гнів богів,

Той — преславний.

Безславним хай буде, хто посмів

На кривдну путь серцем стать —

Щастя не знайти йому,

Й ні в домі гість, ні друг мені він не буде.

На перший погляд може здатися, що ця пісня хору є своєрідним «позасюжетним відступом», жодним чином не пов’язаним із подіями «Антігони». Проте до сюжету й драматичного конфлікту трагедії цей уривок дозволяє застосувати його повчальний пафос. Якщо коротко, висновок можна зробити приблизно такий: можновладці повинні «в шані мати клятви міць, батьків закон, гнів богів» і в жодному разі не повинні «на кривдну путь серцем стати». А саме це й зробив деспот Креонт і саме за це його покарано смертю сина Гемона й дружини Евридіки.

Цікаво, що в цьому повчальному висновку Софокл знову суголосний зі своїм творчим суперником Есхілом: влада (як небесна, так і земна) повинна бути справедливою і гуманною, бо інакше рано чи пізно, але вона приречена на падіння. Це стосується як Зевса, який ризикував позбутися трону на Олімпі, так і Креонта, який фактично позбувся трону у Фівах. Оце і є приклад дидактичного, виховного потенціалу еллінського театру.

У контексті

Блажен муж, що за радою несправедливих не ходить,

і не стоїть на дорозі грішних, і не сидить на сидінні злоріків,

Та в Законі Господнім його насолода, і про Закон Його вдень та вночі

він роздумує!

І він буде, як дерево, над водним потоком посаджене, що родить свій плід своєчасно, і що листя не в’яне його, —

і все, що він чинить, — щаститься йому!

Не так ті безбожні, —

вони як полова, що вітер її розвіває!

Ось тому то не встоять безбожні на суді,

ані грішники у зборі праведних, —

Дорогу бо праведних знає Господь,

а дорога безбожних загине!

Текст поганина Софокла не лише змістово, а й навіть подекуди дослівно збігається з першим із «Псалмів Давидових». Біблійний Давид жив у ХІ—Х ст. до н.е., тож можна припустити, що Софокл у V ст. до н.е. міг знати якщо не тексти, то бодай думки з його творів. Елліни жадібно всотували в себе східні культи, філософію, мистецтво. Є також версія, що цей псалом створено «за часів книжника Езри, у V ст. до н. е.». Отже, хронологічна дистанція між «Антігоною» і «Псалмами Давидовими» мінімізується. Та важливішим є те, що як укладачів біблійних текстів, так і еллінського драматурга хвилювали ті самі проблеми: що таке людина? Якщо вона «найдивніше диво світу», то звідки тоді зради, моральний занепад, нехтування законами тощо? І де шлях із цього глухого кута? Софокл, в унісон з Біблією, пристрасно закликає до виховання в людині моральних чеснот.

Узагальнюючи ж, можна констатувати, що вислів Софокла «Дивних багато в світі див, / Найдивніше із них — людина…» («Гімн людині») міг би стати епіграфом до усієї давньогрецької літератури та культури, гуманізм яких зробив їх безсмертними і дав змогу стати фундаментом європейської культури Нового часу.