Давньогрецька (еллінська) література

Трагедія

Еврипід

За античною легендою, в той день, коли після блискучої Саламінської перемоги над персами 480 р. до н. е. стомлене афінське військо поверталося до рідного міста, а під міськими мурами воїн Есхіл уперше зустрівся із ефебом Софоклом, неподалік Афін саме народився їхній майбутній творчий суперник — Еврипід. Минуть роки, і саме він стане першим у традиційних змаганнях еллінських трагіків на Великих Діонісіях, а войовничі і зовсім не сентиментальні спартанці без викупу відпускатимуть полонених афінян, якщо хтось із них зможе переказати бодай один рядок із нової трагедії Еврипіда.

Еврипід (бл. 480–406 рр. до н.е.) — останній з-поміж «золотої трійці» еллінських трагіків аттичного періоду. Його біографія обросла такою кількістю варіантів і сенсаційних версій, що іноді важко відрізнити вигадку від правди. А так буває лише з митцем, якого або сильно люблять, або сильно не люблять, але в жоднім разі люди не байдужі до його особистості та творчого доробку.

Інтригою є вже сам час і місце народження видатного трагіка. За щойно наведеною версією, Есхіл народився 480 р. до н.е. неподалік Афін, у аттичному селищі Флії. Проте, за іншою версією (античні «Життєписи»), Еврипід народився на самому Саламіні, і знову-таки — точно у день знаменитої перемоги греків у морській битві над персами. Мовляв, під час навали перських орд на Елладу на острів Саламін виїхало багато афінян, і поміж них майбутня мати Еврипіда. Згодом цю версію, як і багато інших, було взято під сумнів. Так, у «Пароській хроніці» датою його народження названо 484 р. до н. е. Проте безсумнівним є одне — це прагнення античних біографів пов’язати народження непересічного драматурга з непересічною перемогою Еллади над Персією при Саламіні.

Не існує усталеної точки зору й щодо того, в якій родині він виховувався. Арістофан у комедії «Жінки на святі Фесмофорій» висуває версію, буцімто мати Еврипіда торгувала зеленню. Але біограф Філохор спростовує цю думку, а пізніші джерела свідчать, що він походив із знатної родини і навіть служив при храмі Аполлона Зостерія. Одне не викликає сумнівів — його блискуча освіта та гострий розум, відточений заняттями філософією.

Існують свідчення його навчання у відомих філософів Протагора й Анаксагора, дружби з філософами Архілаєм і Продіком. Крім того, Еврипід нібито мав чималу бібліотеку, що засвідчує як його високий інтелектуальний рівень, так і рівень його статків.

На відміну від Есхіла й Софокла Еврипід безпосередньої участі в громадському житті Афін не брав, а був творчим самітником. З другого боку, його твори сповнені натяків на тогочасні політичні події, при цьому він часто йде наперекір усталеній думці як у політиці, так і в естетиці.

Хоча Софокл і Еврипід померли в один рік, своєю поетикою вони ніби належать до різних епох. Передусім Арістотель підкреслював, що Софокл зображував людину такою, «якою вона повинна бути», натомість Еврипід почав зображувати людину такою, «якою вона є». Дійсно, Есхіл і Софокл захищали ідейні засади еллінського полісу та європейської демократії, непохитність родових і суспільних норм і традицій, закликали «в шані мати клятви міць, батьків закон, гнів богів» (Софокл. «Антігона»). Центральні позитивні персонажі їхніх творів уміли підпорядкувати особисті інтереси громадським, жертвувати собою задля дотримання приписів релігії та моралі. І в цьому сенсі еллінський театр (трагедії Есхіла й Софокла) дійсно був школою виховання еллінів, класичним взірцем «високої трагедії».

Натомість Еврипід відійшов від створення позитивних образів. Його персонажі знервовано-імпульсивні, роздерті внутрішніми суперечностями. Він виводить багато жіночих образів (Медея, Федра), часто наділяючи їх демонічними рисами.

Недаремно феміністки (прибічниці т. зв. «gender study») уважають Еврипіда «своїм» автором. Взяти хоча б такий пристрасний монолог Медеї:

Мій чоловік, — що найдорожчого в мене Було, — став зрадник він гидкий і навісний. З усіх істот, що розум мають і чуття, Ніде нещадніших за нас, жінок, нема. Насамперед, — за посаг шлюбний чималий Ми конче мусимо купить… та не раба, — А владаря свого і тіла, і життя.

Переклад Ф. Самоненка

Його не цікавили й міфи, які слугували сюжетною основою його творів: він інтерпретував їх до невпізнанності вільно. Його цікавив не розвиток міфічного сюжету, а власне психологія героїв «як вони є».

Зокрема, саме тому в його творах зростає питома вага відтворення людських почуттів і пристрастей: кохання, ревнощів, заздрості тощо. Наприклад, у творах Софокла зображення кохання займає скромне місце. Так, кохання Антігони і Гемона є периферійною темою твору, яка на авторську концепцію принципово не впливає. Натомість кохання Медеї — це сенс життя і джерело її біди, рушійна сила сюжету трагедії Еврипіда.

Іноді складається враження, що Еврипід узагалі залюбки відмовився б від міфу, який йому просто заважав, проте це було б занадто сміливо — афіняни і без того дорікали драматургові тим, що він зробив із ритуального дійства про богів театральну виставу про людей, неначе забувши витоки Великих Діонісіїв — все-таки, вони первісно присвячувалися богу Діонісу.

Після кожної нової трагедії Еврипіда афінська публіка немов ділилася на два протилежні табори: старі афіняни обурювалися, зате молодь була в захваті. Зрештою, атмосфера стала такою, що Еврипід змушений був переїхати до Македонії, де згодом і помер.

Еврипідові приписують від 75 до 98 драматичних творів, але обирали його на перше місце лише 5 разів, та й то один із них посмертно.

Міфологічна основа

Трагедія Еврипіда «Медея» сюжетно дотична до відомого циклу міфів про аргонавтів. Езон, цар фессалійського міста Іолка, мав підступного брата Пелія, котрий скинув його з трону. Саме тоді в Езона народився син Язон. Аби передати царську владу власному синові, Пелей вирішив убити небожа. Довідавшись про це, старий слуга застеріг Езона, і мати вночі віднесла немовля до кентавра Хірона, в якого Язон виховувався до двадцяти одного року, нічого не знаючи про своє походження. Ставши дорослим, він подякував Хіронові й пішов шукати долі та слави. Опинившись біля річки, юнак зустрів старезну бабусю, яка попросила його перенести її на інший берег. Язон охоче допоміг їй, не відаючи, що то була сама Гера, котра випробувала його доброту. Після такого шляхетного вчинку Зевсова дружина стала його опікункою. У річковому мулі Язон загубив сандалію і зайшов до Іолка напівузутим. Там його побачив Пелій, який щойно отримав погрозливе попередження дельфійського оракула: «Бійся того, хто буде водночас земляком і чужинцем, босим і узутим». Отож переляканий Пелій помітив Язона і звелів слугам запросити до його палацу. Там Язон назвав своє ім’я. Тоді цар запитав: «Що б ти зробив, Язоне, якби був царем і знав, що маєш загинути від руки одного з твоїх гостей?» «Послав би того гостя на пошуки золотого руна». «То знай же, що це саме ти і є. Отож іди й принеси мені золоте руно». Язон онімів, а до нього підійшов той самий слуга, що колись попередив Езона про страшний намір Пелія, і розповів йому історію його роду і провів його до Езона. Побачивши дорослого сина, Езон заплакав. Глибоко вражений батьковою старістю та бідністю, Язон побіг до палацу, у вічі висловив Пелієві обурення його негідною поведінкою і зажадав, аби той повернув багатство і владу. Той хитро відповів, що віддасть владу, коли Язон привезе йому руно. Від Хірона Язон знав історію золотого руна. Цар беотійського міста Орхомени Атамас і його дружина Нефела мали двох дітей: сина Фрікса і дочку Геллу. Овдовівши, Атамас одружився з Іно, дочкою фіванського царя Кадма (родичкою Лая, Едіпа і Антігони). Зла мачуха намовила жінок з Орхомени ошпарити посівне зерно окропом і тим викликати в країні неврожай. Коли хліба не зійшли, Атамас відрядив гінців до оракула запитати, як відвернути божий гнів. Іно підкупила гінців, і вони принесли цареві відповідь, яку вона підготувала сама: боги вимагають, аби їм принесли в жертву царських дітей. Але й Нефела пильнувала дітей. Материна душа з’явилась Фріксові у сні й веліла йому тікати разом із сестрою. Уночі за містом на них чекатиме чарівний золотий баранчик, який віднесе їх, куди вони захочуть. Діти сіли йому на спину і трималися за золоте руно, а він пролітав над горами, островами й морем, мов ластівка. У протоці, що відокремлює Європу від Азії, знялася буря. Злякавшись, мала Гелла впала в море, яке відтоді називається Геллеспонтом (гр. «морем Гелли»), а її брат опинився в Колхіді, де мучився прикутий Прометей. Фрікс доглядав баранчика, поки той постарів і сам попросив, щоб його принесли в жертву Зевсові. А золоте руно цар Колхіди Еет повісив на дубі у священному гаю Ареса.

Язон розіслав гінців по всій Елладі, скликаючи охочих у заморський похід. На заклик з’явилися Геракл, Тезей (котрий переміг Мінотавра і за допомогою «нитки Аріадни» вийшов із лабіринту), Пелей (батько Ахілла), натхненний співець Орфей (він зачаровував грою на лірі навіть диких звірів і наважився піти до Аїду за Еврідікою), син Аполлона, бог лікарів Асклепій (його ще називали Ескулапом, тож і досі медиків іронічно називають «ескулапами») та інші сміливці. Збудували корабель «Арго» (гр. «швидкий»), а членів його екіпажу стали звати аргонавтами. Обравши ватажком Язона, аргонавти вирушили в далеку небезпечну мандрівку. Біля входу в Чорне море, де тепер відкривається протока Босфор, прохід закривали дві скелі Сімплегади. Вони то з гуркотом сходились, то розходились, на мить відкриваючи прохід. Між Сімплегадами не міг пройти жоден корабель. Аргонавти спинилися прямо біля них і випустили голуба. Птах промайнув блискавично, і скелі, з’єднавшись, вирвали в нього лише кілька пір’їнок з хвоста. Скориставшись миттю, коли скелі розійшлися, аргонавти налягли на весла, і «Арго» пролетів так швидко, що скелі встигли розтрощити лише шматок дерева на його кормі. Сімплегади завмерли й відтоді більше не ворухнулись.

Аргонавти прибули до Колхіди. Коли герої пояснили мету свого приїзду, цар Еет підступно сказав, що віддасть золоте руно Язонові лише після того, як той запряже пару бронзових вогнедишних биків, виоре Аресове поле, посіє драконові зуби і переможе воїнів, що народяться з цього посіву та ще й подолає невсипущого дракона, котрий стереже золоте руно.

На превеликий подив присутніх, Язон здійснив усі ці подвиги, заволодів золотим руном і вкрив себе немеркнучою славою. І ніхто не знав, що йому допомогла донька Еета чарівниця Медея, яка закохалася в грецького героя і втекла з ним на «Арго». Коли ж Еет послав флот навздогін «Арго», вона вбила свого маленького брата, якого викрала з дому, порізала його тіло на шматки й розкидала по морю. Побачивши на хвилях шматки синового тіла, Еет зупинив кораблі, щоб зібрати їх. Тим часом «Арго» став недосяжним для погоні. Жах охопив аргонавтів: караючи за злочин, Зевс відвернувся від них, почалися дні злигоднів і поневірянь. Нарешті аргонавти повернулися до Іолка. Але Езон уже був при смерті. Тоді Медея чудесно омолодила його і улаштувала, щоб доньки Пелія, захотівши омолодити і свого батька, власноруч його убили. Передчуваючи неминучу помсту жителів Іолка, Язон із Медеєю і дітьми втекли з міста.

Невдовзі вони опинилися у Креона, царя Коринфа, у доньку якого, Креусу, закохався Язон. Медея була приголомшена зрадою чоловіка, задля якого стільки зробила. Але вона стримала свій гнів і навіть зробила для нареченої шлюбний дарунок — напрочуд гарну сукню. Креуса наділа дарунок Медеї, сукня облягла її, міцно приліпилася до тіла й пекла, як вогонь. Золотий вінець на скронях тлів, і полум’я поповзло по її блідих щоках. Пробували гасити вогонь, але вода перетворювалась на пару й окутувала царівну молочною хмарою. Вбрання, намочене в отруйних соках різного зілля, уп’ялося в тіло, і бідна дівчина горіла живцем. Почувши передсмертні зойки Креуси, Медея повбивала своїх дітей і на колісниці, запряженій крилатими драконами, втекла до Афін. Тіла її синів коринфяни поховали в храмі Гери, і на їхній могилі щороку відбувалося богослужіння.

Таким чином, саме трагедія вважається найвищим злетом не лише еллінської літератури, а й людського духу як такого. Проте жанрове багатство і розмаїття давньогрецької драми трагедією не вичерпувалося. Ще одним яскравим і її плідним жанром була комедія.