Давньогрецька (еллінська) література

Комедія

Арістофан

Походження комедії

Хоч яким парадоксальним це може видатися на перший погляд, але таких два діаметрально протилежних явища, як, з одного боку, трагедія (театральна вистава вкрай похмурої тональності) і, з другого боку, комедія (весела, смішна театральна вистава) дослідники пов'язують із єдиним джерелом — Діонісійськими святами. Як же трапилось, що на тому самому святі Діонісіїв «з журбою радість обнялась»?

Релігієзнавці цей гаданий парадокс можуть легко пояснити. Відповідь на питання знаходиться в самому характері Діонісіїв (свята бога, котрий зникає та повертається). За віруваннями еллінів, коли Діоніс покидав Елладу, наступала зима, земля не плодоносила, починався голод. Отже, закодованим сенсом першої частини Діонісіїв було відтворення печалі еллінів з приводу відсутності Діоніса. Цьому настроєво відповідала тональність трагедії. Проте тим більшою була радість еллінів, коли бог родючості нарешті повертався до Еллади (тобто наступала весна і природа оживала). Цю радість необхідно було не просто висловити, а й акцентовано підкреслити — а цьому відповідала тональність веселої вистави — комедії.

Слово «комедія» походить від двох коренів: «комос» — «ряжені, натовп людей напідпитку» та «обе» — «пісня». І дійсно, елліни, які так сумували в першій частині свят на честь Діоніса, на другій (веселій) частині цього свята бурхливо раділи, співали, жартували, причащалися вином — дарунком Діоніса, котрий був ще й богом виноробства. Звісно, в такому збудженому стані вони дозволяли собі різні жарти, зокрема й не зовсім пристойні. Саме тут витоки майбутнього ставлення до трагедії як до «високого» жанру, а до комедії — як до жанру «низького».

Ще одним джерелом комедії називають т. зв. фалічні пісні. Вони також виконувалися під час весняних сільських свят родючості, і тональністю нагадували вже згадану пісню комосу. До слова, термін «комедія» іноді тлумачать ще й як «сільська пісня».

Ще одним джерелом комедії вважаються викривальні куплети, які виконували зазвичай бідні мешканці сіл і полісів уночі, зміненими голосами (аби уникнути помсти) на відстані чутності біля помешкань тих, хто їх чимось образив. Іноді ці виконавці були талановитими промовцями, а їхні пісні досягали мети — «виховували» людей. Тож згодом урядовці Еллади почали заохочувати таких самородків до створення комедій, адже, як уже зазначалося, драма в Елладі вважалася важливим засобом виховання демосу.

Арістотель визначив комедію як «наслідування поганим людям, проте не в усіх їхніх вадах, а в смішному вигляді» («Поетика», р. V). Найбільшого розквіту еллінська комедія досягла в Афінах (у Аттиці), тому її називають аттичною. Учені поділяють її на ранню (Арістофан), середню (вона майже не збереглася) та нову (Менандр). Давню аттичну комедію (V ст. до н. е.) за характером її тематики та проблематики називають ще політичною.

Найвидатнішим представником давньої аттичної комедії, як уже сказано, був афінський драматург Арістофан, якого шанобливо називають «батьком комедії».

«Батько комедії» Арістофан (бл. 446–бл. 385 рр. до н. е.) від народження був афінським громадянином, оскільки побачив світ у Афінському демі Кідафіні, що на південь від Акрополя. Арістофанів батько мав невелику земельну ділянку на сусідньому з Аттикою острові Егіні. Проте Арістофан, судячи з текстів його комедій, значну частину часу проводив саме в Афінах: він чудово знав і тамтешню мінливу політичну ситуацію, і всі афінські чутки про відомих громадських діячів, і правила судової процедури, і побут афінян.

Уперше в афінському театрі Арістофан виступив у 427 р. до н. е. (втрачена комедія «Бенкетуючі»); а його останній твір датують до 388 р. до н. е. Усього він написав не менш 40 комедій, до нас дійшли повністю лише одинадцять (а від інших збереглося бл. 900 фрагментів):

1. «Ахарняни» (425 р. до н. е.), присвячену критиці братовбивчої війни між Афінами та Спартою (т. зв. Пелопоннеської війни).

2. «Вершники» (424 р. до н. е.), спрямованої проти всемогутнього тоді в Афінах демагога Клеона, який прагнув «війни до переможного кінця» (після прем’єри саме цієї комедії глядачі побили Арістофана «за образу вождя»).

3. «Хмари» (423 р. до н. е.).

4. «Оси» (422 р. до н. е.), спрямовану проти афінської верхівки, котра присвоювала собі левову частку народних грошей, а старих людей примушувала заробляти на життя сидінням на судових засіданнях, від чого ті уподібнювалися осам, прагнучи посильніше «вжалити» підсудних (звідси назва твору).

5. «Мир» (421 р. до н. е.), про афінського землероба Трігея («Виноградаря»), котрий верхом на величезному жуку-гнойовику летить на Олімп, аби звільнити з ув'язнення богиню миру (по-грецьки «мир» — жіночого роду), що її сховав у підземеллі страшний бог війни — Полемос. На заклик Трігея хлібороби всієї Греції збираються з кирками, лопатами та мотузками на Олімпі й своїми мозолястими руками витягують на світ довгоочікувану богиню миру.

6. «Птахи» (414 р. до н. е.), утопічно-сатиричний твір, що відкриває приховані пружини афінської політики.

7. «Жінки на святі Фесмофорій» (411 р. до н. е.), де висміяно драматургію Еврипіда, якого жінки карають за те, що в його трагедіях жіночі образи є негативними.

8. «Лісістрата» (411 р. до н. е.).

9. «Жаби» (405 р. до н. е.).

10. «Жінки в народних зборах» (392 р. до н. е.), про фантастичну ситуацію, коли переодягнені чоловіками жінки захоплюють владу в народних зборах і переінакшують закони під свої інтереси, встановлюючи своєрідну «комуну» — спільність майна, дітей і чоловіків, але зазнають поразки.

11. «Плутос» (388 р. до н. е.), фантастична ситуація, коли багатство (грецькою «Плутос» означає «багатство») чесних землеробів забезпечується одужанням бога Плутоса; піднято також гостре питання про роль рабства у забезпеченні безбідного життя афінян.

Комедії Арістофана, які дійшли до нас повністю, охоплюють майже сорокарічний період історії Афін, насичений подіями виняткової важливості. Зокрема, вони присвячені боротьбі проти Пелопоннеської війни між Афінами й Спартою (431–404 рр. до н. е.), яка різко загострила соціальні суперечності поміж афінських громадян. Аттичні хлібороби, які протягом минулих десятиліть складали одну з найважливіших опор демократії та користувалися всіма її завоюваннями, тепер під загрозою спартанської навали змушені були мало не щовесни покидати свої ділянки та переселятися до Афін під захист міських укріплень. Тут вони ставали свідками військового ажіотажу, бурхливих дебатів у народних зборах, політичних інтриг, які не обіцяли їм ніяких вигод і лише загрожували продовженням війни. Однак відсутність необхідного політичного досвіду і ненависть до спартанців, котрі спустошували їхні поля та городи, спонукали багатьох селян до підтримки воєнної політики та вождів торгово-ремісничої верхівки, найзацікавленішої у війні «до переможного кінця». У цих умовах Арістофан продемонстрував неабияку сміливість, зробивши об’єктом висміювання в одній із найкращих своїх комедій «Вершники» (424 р. до н. е.) усемогутнього тоді афінського політичного лідера — Клеона. До слова, за таку сміливість Арістофана колись били глядачі «за образу вождя».

«Лісістрата»

Убачаючи у війні причину стількох лих для своїх співвітчизників, Арістофан закликав у своїх комедіях до миру. Тема миру в несподіваному художньому вирішенні постає в знаменитій комедії «Лісістрата» (411 р. до н. е.), де ініціаторками припинення війни є жінки, очолювані афінянкою Лісістратою. Вже саме ім’я головної героїні вказує на тему та розв’язок твору: воно означає приблизно «переможниця військовиків», «та, що припиняє походи» чи «та, що розпускає війська». При цьому головний засіб досягнення мети в комедії є по-арістофанівськи сміливим: жінки всієї Еллади відмовляють своїм чоловікам у любовних ласках і таким чином зрештою таки доводять їх до повної капітуляції та встановлюють мир. Цей сюжет, що відкривав перед Арістофаном величезний простір для найпікантніших і «найкомедійніших» ситуацій, є прямим спадкоємцем фалічних обрядів, котрі, як уже зазначалося, були одним із джерел комедії як жанру.

Комедія «Лісістрата» стала однією з найцікавіших пам’яток світової літератури ще й тому, що провідною в ній є ідея активної протидії війні, права народу самостійно вирішувати свою долю, щире співчуття жінкам — дружинам і матерям чоловіків-воїнів. Так, відповідаючи на закиди (представника афінської влади), що, мовляв, вона втрутилася не в свою справу, оскільки жінки у війні участі не беруть («Радник: Ну, чого б то мішатися вам до війни?»), Лісістрата в’їдливо, але цілком резонно відповідає:

А ти сам, проклятущий, не знаєш?

Та вона в печінках нам подвійно сидить!

Ми у муках синів породили,

А ще тяжче у військо нам їх виряджать!

Тут і далі переклад Бориса Тена

Врешті-решт воюючі сторони схиляються перед жіночим ультиматумом, і по всій Елладі запанували мир і дружба.

«Хмари»

Проте Арістофан не обмежувався суто сферою суспільно-політичних відносин. Його цікавили також нові ідейні течії у філософії та естетиці, породжені кризою полісної ідеології і тому об’єктивно спрямовані проти моральних підвалин афінської демократії. З критикою сучасної йому філософії Арістофан виступив у комедії «Хмари» (423 р. до н. е.), яку сам він вважав одним із кращих своїх творів. Однак на прем’єрі «Хмари» були удостоєні лише третьої премії (що означало поразку). Арістофан не склав рук і зразу розпочав переробку комедії. Проте нова її редакція, мабуть, так і не побачила орхестри, а той варіант комедії, котрий дійшов до нас, явно містить сліди незавершеної переробки.

У центрі комедії — два персонажі: постійний герой Арістофана, аттичний хлібороб на ім’я Стрепсіад і знаменитий філософ Сократ, в образі якого узагальнено втілено всі галузі й напрями тогочасної науки. Свого часу селянин Стрепсіад мав необережність одружитися з гоноровитою аристократкою, тож їхній син, з одного боку, не мав великих статків, але, з другого боку, полюбляв аристократичні забавки, зокрема й пристрасть до дорогого кінного спорту, чим дошкуляв батькові й робив борги (Стрепсіад: «Кінську в дім приніс мені пропасницю»). Аби хоч якось відкрутитися від виплати величезних боргів, що їх наробив син-шалапут, старий батько вирішує піти у навчання до Сократа та його учнів, які, «як дать їм грошей, то навчать однаково Здолати словом правого й неправого».

Глядачі бачили на орхестрі таку мальовничу картину: біля скене з промовистим написом «думальня» (бо як іще може називатися помешкання вченого, котрий увесь час думає?), на висоті 2–3 метрів над орхестрою (бо як іще можна втілити «висоту» помислів філософа, який «в повітря лине і про сонце думає»?), на величезній консолі, що нагадувала криницю-«журавель», висіла корзина, а в ній — актор із табличкою «Сократ». У «міркувальні» Сократів учень розповідає Стрепсіадові про «останні досягнення» еллінської науки. Наприклад, наукову «технологію» Сократа щодо виміру довжини стрибків блохи шляхом знімання з її ніг воскових зліпків. Або про версію способу дзижчання комара:

Учень: …Раз Херефонт, сфеттієць, запитав його (Сократа. — Ю.К.),

Якої думки він про комариний спів:

Комар гуде гортанню чи гузницею?

Стрепсіад: І що ж сказав про співи комарині він?

Учень: Він пояснив, що комарине черево

Вузеньке, й через це повітря з силою

Крізь нього тисне до проходу заднього.

Вузьким пройшовши ходом до розширення,

Воно із гузна гучно виривається.

Стрепсіад: То комарине гузно — це сурма якась?

Потрійно ви щасливі, гузні дослідники!..

Як бачимо, за гострим словом Арістофан до кишені не ліз. Можна уявити собі регіт афінських глядачів, котрі чули на виставах комедій такі «вишукані компліменти» на адресу софістів, природознавців та інших учених, які тоді заполонили Афіни.

У «думальні» Стрепсіад стикається з такими чудесами, про які раніше й не підозрював: тут займаються і метеорологією, і геометрією, і акустикою, і географією, і музикою, і граматикою. Не в змозі здолати всю цю премудрість, Стрепсіад замість себе посилає у навчання сина, якому Сократ пропонує зробити вибір між позиціями Правого (вдягненого в простий одяг), і Неправого (він у модному платті філософа). Перший уособлює патріархальне виховання дідівських часів, а другий — новомодну етику. Легко засвоївши науку Неправого, Фідіппід допомагає Стрепсіадові шляхом софістичних хитросплетінь позбутися кредиторів, але незабаром, посперечавшись із ним на гулянці, не лише б’є свого батька, а ще й намагається довести, що має на це право. Прозрілий Стрепсіад, зрозумівши, до чого веде «нова наука», підпалює «думальню» Сократа.

Дослідники до цього часу сперечаються про те, наскільки правомірно Арістофан зобразив Сократа носієм софістичної «мудрості», адже історичний Сократ розходився з софістами з цілої низки питань і нерідко їх критикував. Слід, однак, пам’ятати, що в художньому творі історія не «фотографується», а конкретна історична особистість часто слугує створенню збірного типу, як зауважує Г. Лессінг, відбувається «узагальнення окремої особистості, зведення окремого явища в ранг загального типу». Тож і Сократ в Арістофана є не стільки «історично конкретним Сократом», скільки узагальненим, збірним образом «ученого взагалі». До того ж, і Сократ, і софісти висували ідеї, явно несумісні з духом колективної полісної солідарності, які суперечили патріархальним моральним нормам аттичного селянства. Саме тому Стрепсіад, котрий намагався взяти на озброєння нову мораль, врешті-решт зазнає поразки.

«Жаби»

Поза увагою Арістофана не залишилися також літературні питання. Основним об’єктом його критики була драматургія Евріпіда. Вона була висміяна вже в «Ахарнянах»; пародією на Евріпіда є добра половина комедії «Жінки на святі Фесмофорій» (411 р. до н. е.). Проте найповніше естетичне кредо Арістофана втілене в комедії «Жаби» (405 р. до н. е.).

Оскільки після смерті Софокла й Евріпіда афінська сцена осиротіла, бог Діоніс відправляється до Аїду, аби повернути на землю свого улюбленця Евріпіда. По дорозі з ним трапляється низка кумедних пригод; зокрема, під час переправи через підземне озеро його супроводжує своїм кваканням хор жаб, за яким і названа комедія. Прибувши до Аїду, Діоніс застає там усіх у надзвичайному хвилюванні: протягом багатьох десятиліть незаперечна першість у трагічному мистецтві належала давно померлому Есхілу; тепер же з’явився сюди після своєї смерті Евріпід і почав претендувати на поетичний престол. Між двома драматургами має відбутися змагання, на яке третейським суддею запрошують Діоніса. Агон у цій комедії і перетворюється на запеклу літературну суперечку.

Дискусія торкається кінцевої мети мистецтва. Евріпід вважає своєю заслугою пробудження в глядачах критичного ставлення до дійсності, зображення її темних сторін, показ людини в її пристрастях, причому не завжди благородних. Есхіл різко полемізує з цією точкою зору; він виходить із необхідності виховувати глядачів у дусі громадянської доблесті і патріотизму.

Періодизація творчості Арістофана

Уцілілі комедії Арістофана легко об’єднуються в три групи, що відповідають трьом етапам його творчого шляху; кожному з них притаманні специфічні ідейні та художні особливості.

Комедії п е р ш о г о періоду (425-421 рр. до н. е.) відрізняються найяскравішою політичною спрямованістю, об’єкт критики в них завжди визначений з максимальною точністю. Носієм публіцистично-викривального начала є хор, що активно виступає в пароді, парабасі й агоні; персонаж, що втілює соціальне зло, часто запозичує конкретні риси в реально існуючої особи, але наділяється узагальненими ознаками певного типу — «демагога» (Чинбар), «філософа» (Сократ), «посла», «судді» і т. п. Характеристика такого героя створюється переважно зовнішніми або максимально конкретними ознаками: від промов і підношень Пафлагонца пахне шкірою; «вознесений» в думках Сократ поміщається в кошику, що висить між небом і землею; «осина лють» стариків-суддів передається звисаючим з їхніх поясів гострим жалом. Широко застосовується фольклорна за своїм походженням гіпербола, що відкриває шлях відвертого гротеску і шаржу.

Комедії д р у г о г о періоду (414-405 рр. до н. е.) відрізняються постановкою більш загальних питань і ослабленням персональної інвективи. Робиться спроба включити хорову парабасу в розвиток сюжету і підпорядкувати цій же меті епізодичні зчіпки в другій половині комедії — найуспішніше це втілено в «Лісістраті», де розв’язка настає лише в кінці п’єси, і гостра сюжетна ситуація тримає глядача в напрузі до останньої миті. Намічаються елементи індивідуалізації в сподвижниць Лісістрати, а в образі Ксанфа («Жаби») проступають риси раба не лише як певного соціального типу, а й конкретної людини.

Тенденція до індивідуальної характерності і побутової конкретності персонажа отримує подальший розвиток в комедіях останнього, т р е т ь о г о періоду (392-388 рр. до н. е.): найнаочнішим його свідченням є образ пронозливого і нахабнуватого раба Каріона в «Плутосі» — безсумнівному предтечі рабів новоаттичної (Менандр) і римської комедії (Плавт), а через них — і європейської комедії нового часу (Бомарше, Карпенко-Карий та ін.). Майже нівелюється партія хору: його функції зводяться до танцю в перервах між окремими епізодами, настільки мало пов’язані зі змістом комедії, що для них навіть не завжди пишеться спеціальний текст, а тільки відзначається момент вступу хору зі вставним номером.

Похідним від основних творчих установок обох драматургів є мова їхніх трагедій: велична й піднесена в Есхіла, проте близька до повсякденного життя і дебатів у народних зборах у Евріпіда. На думку Арістофана (вкладену до вуст Есхіла й хоревтів комедії «Жаби»), Евріпід, як «майстер базікати», красномовно доводити будь-що: і правду, і кривду (як Софокл у «думальні») і сприяв вихованню в Афінах безлічі політичних авантюристів, брехунів і лицемірів, настільки небезпечних для демократії. Ґрунтовність, міцність селянської демократії марафонських часів, уособлюваної Есхілом, Арістофан протиставляє нестійкості, несерйозності, шкідливості нової «мудрості», чиїм носієм виступає тут Евріпід (подібно до Сократа в «Хмарах»):

Добре, хто біля Сократа

Не сидить у теревенях,

Не забув мистецтва Муз

І трагедії високу

Розуміє ціль і зміст!

Гайнувати час даремно

В балачках високодумних

Та пустому марнослів’ї —

Божевілля явний знак.

Переклад Бориса Тена

Ці якості двох поетичних систем утілено у формі суперечки драматургів, для оцінки якого використовується зважування метафор, порівнянь, епітетів на справжнісіньких вагах, і щоразу величний вірш Есхіла набагато переважує легковажну балаканину Евріпіда.

Зрозуміло, що симпатії Арістофана на боці Есхіла, і бог Діоніс, змінивши свої початкові наміри, бере його з собою на землю, щоб відродити там героїчне і патріотичне мистецтво перших десятиліть V ст. — ідеал до такої ж міри нездійсненний, як і більшість мрій Арістофана. Але, попри це, сама готовність до боротьби за свої переконання, сміливість у їхньому відстоюванні, щира любов до своєї батьківщини та народовладдя, а найперше — геній драматурга, усе це разом і забезпечило творчій спадщині Арістофана безсмертя у віках.