Давньогрецька (еллінська) література

Комедія

Менандр

Комедія в IV ст. до н. е. переживає найпомітнішу і характерну для цієї доби еволюцію. З усіх жанрів вона була найтісніше пов’язана з проблематикою полісного життя, тож із усіх жанрів вона найсильніше змінилася зі зміною цієї проблематики. На початку цієї еволюції стояв Арістофан (стара аттична комедія), в кінці — Менандр (нова аттична комедія). Між ними лежить сторіччя плавного та поступового переходу. На зміну політичній агітації приходить моральне повчання, на зміну фантастичним сюжетам і маскам — схематизовані характери і ситуації реального життя, на зміну буйній грі мови — витонченість продуманого жарту, на зміну політичним темам приходить побутова тематика (недаремно нову аттичну комедію називають також сімейно-побутовою).

Менандр (бл. 342 — бл. 292 рр. до н. е.) — давньогрецький комедіограф, найяскравіший представник т. зв. «нової аттичної комедії». Народився і жив у м. Афіни, на території, яка називалася Аттикою (звідси — аттична комедія). Був високо освіченою людиною, багато читав, серйозно займався філософією. Його вчителем був учень і послідовник Арістотеля філософ Феофраст, автор цікавої роботи «Характери». Менандр вирізнявся незалежним характером і високо цінував як особисту свободу, так і свободу творчості. Так, він неодноразово відхиляв спокусливі запрошення одного з наймогутніших монархів того часу, царя Птоломея, переїхати до Александрії Єгипетської і стати придворним комедіографом (для порівняння: таку ж пропозицію сучасник і земляк Менандра, комедіограф Філемон, прийняв із задоволенням). Більшу частину життя Менандр провів у своєму маєтку біля Афін, на березі моря, де жив зі своєю коханою — гетерою Глікерою. У Давній Греції гетери часто мали не погану освіту і розвинений естетичний смак. Тож, вірогідно, небезпідставними є відомості про те, що Глікера допомагала Менандру в літературній праці, і цілком можливо, що деякі риси цієї жінки втілені в текстах його комедій (принаймні, Менандр досить часто дає героїням своїм саме це ім’я). Трагічний випадок обірвав життя Менандра в розквіті творчих сил — п’ятдесятирічний драматург потонув, купаючись у Пірейській бухті, неподалік Афін.

Доля творчого доробку Менандра (а він є автором бл. 100 комедій) є специфічною: упродовж багатьох століть його твори були відомі лише за окремими цитатами або чиїмись коментарями. Але «scripta manent» («написане залишається») — на поч. ХХ ст. у старовинних папірусах були знайдені оригінальні тексти Менандра: великі фрагменти комедій «Третейський суд», «Обстрижена» («Відрізана коса») і «Саміянка». А в 1950-х роках ці сенсаційні (іноді тексти Менандра виявляли навіть на бинтах, у які були сповиті єгипетські мумії!) знахідки поповнилися, і нині відомий ще й повний текст комедії «Відлюдник», майже повністю — «Саміянка», перша частина комедії «Щит», великі фрагменти «Сікіонця» і «Ненависного». Надзвичайно важливо, що твори Менандра, хай і в уривках, але дійшли до нас «крізь товщу літ» не в цензурованих переказах або «авторизованих» копіях середньовічних монахів-скрипторів (як багато інших творів античної літератури), а в оригіналі, без жодних коригувань і перекручень.

Творчість Менандра не лише обумовлена, а й значною мірою обумовила ідейно-естетичну парадигму вже згаданої «нової аттичної комедії» — найвищого злету елліністичної літератури. На відміну від «старої аттичної комедії» (найяскравіший представник — Арістофан), в якій ставилися передовсім політичні й філософські проблеми, нова аттична комедія розробляла переважно сімейно-побутову, любовну або моралістичну проблематику. Це й недивно, адже за сотню років, що розділяла творчість представників старої і нової аттичної комедії, докорінно змінився суспільний устрій Афін: на зміну демократії прийшла монархія. Відтак, скажімо, сміливо висміювати найвищих державних посадовців, як це робив Арістофан, Менандр уже не зміг би, навіть якби й схотів. Крім того, суттєво помінялися смаки глядача. «Стара комедія хотіла, щоб глядач посміявся і задумався — про війну і мир, про вчення Сократа, про поезію Есхіла і Еврипіда… Нова хотіла, щоб глядач посміявся і розчулився — з приводу кохання гарних юнака і дівчини або долі дітей, розлучених із батьками. Дотепер почуттями глядачів переймалася трагедія; віднині комедія вчиться цього в трагедії і стає немов трагедією зі щасливим фіналом. Афінський глядач утомився думати, втомився тримати в руках штурвал державного корабля… І він ішов до театру, аби розважитися» (М. Гаспаров).

Тому типові сюжетні схеми творів Менандра (і нової аттичної комедії взагалі) такі: підкинуті і згодом несподівано впізнані (часто — за якимись предметами, чи то покладеними поруч зі знайдою, чи загубленими кимось із героїв) діти; спроби юнака звільнити кохану з рук звідника; збезчещена своїм же майбутнім чоловіком дівчина; суперництво між батьком і сином, закоханим у дівчину тощо.

Звідси — усталений набір типових героїв, своєрідних ролей-масок: старий батько, легковажний син, спритний раб, злий рабовласник, воїн-хвалько, самозакоханий кухар, кмітлива гетера. А щоб ці схеми не були одноманітними, «маски» могли «розцвічуватися» відтінками характерів персонажів. Спритний раб бував то Нахабою, то Пройдою, то Клопотуном. Старий батько: то Відлюдником, то Скнарою, то Недовірливим.

Найсильнішою рисою творчості Менандра є майстерність у відтворенні людських характерів. Відчутний вплив на формування його творчої манери справив Феофраст, який у вже згаданій роботі «Характери» вивів 30 мініатюрних портретів людей: Притворщик, Підлесник, Пустослов, Невіглас, Підлабузник, Відчайдух, Пліткар, Забобонний тощо. Така увага саме до характерів людей у Феофраста закономірна, адже він продовжував традиції описової етики, розробленої Арістотелем. А в комедіях Менандра знаходимо неначе художнє втілення вчення Арістотеля про необхідність дотримання людьми у їхній поведінці «золотої середини» («aurea mediocritas»): не слід бути ані занадто відлюдькуватим, ані занадто ревнивим, ані занадто нестриманим тощо. Інакше — люди засміють, і вийде справжнісінька комедія.

Менандр був визнаним майстром індивідуальної характеристики персонажів. Так, у «Третейському суді» діють два раби: Дав і Онисим. Оскільки вони належать до одного суспільного стану, та ще й виконують у сюжеті схожі ролі, здавалося б, автор міг би спокуситися легшим і звичнішим для тогочасної драматургії шляхом — створити образи-типи. Але Менандр індивідуалізує їх: за усієї їхньої схожості Дав скупуватий і тупуватий, а Онисим — чи не філософ. Або дві жінки з однаковими іменами — Мірріна, героїні комедій «Землероб» і «Герой». Перша сумлінно працює і виховує своїх незаконних близнюків, друга — вигідно одружується і до часу спокійно дивиться, як її рідна донька працює в неї ж наймичкою, а рідний син пасе худобу.

Але над усе глядачам подобалося, коли ролі й характери поєднувалися несподівано — «як у житті». Недаремно ж вони вигукували: «Менандре і життю! Хто з вас кого наслідував?», а імена Менандрових героїв ставали прозивними.

Яскравим втіленням майстерності Менандра в зображенні характерів є вже його рання комедія «Відлюдник». Починається вона монологом бога Пана, що виконує роль експозиції: в селищі Філи живе з дочкою селянин Кнемон, такий собі відлюдник-буркотун, якого за нестерпний характер навіть покинула жінка, повернувшись у дім, де колись овдовіла і де жив її син від першого шлюбу Горгій. До Філ нещодавно приїхав син заможного батька Сострат. Оце й усе, що повідомляє Пан. На відміну від прийнятого тоді прийому попереднього знайомства глядачів із наступними подіями твору, детального «анонсу» тут немає. Тому глядачі були в постійній напрузі: а куди ж поверне інтрига?

Дія починається із підтвердження Кнемоном свого прізвиська «відлюдник», бо він побив Состратового раба Піррія, якого хазяїн послав до старого буркотуна. Для підкреслення провідної риси характеру Кнемона Менандр не шкодує художніх засобів, використовуючи зокрема й еллінський міф про погляд Медузи Горгони, який перетворював людей на камені. У нападі мізантропії Відлюдник заявляє: «Коли б цей дивний дар (погляд Горгони. — Ю.К.) хтось дав тепер мені — // Виднілися би скрізь лиш статуї одні» (Пер. А. Содомори, 158-159).

Горгіїв раб Дав, побачивши, що Сострат розмовляв із Кнемоновою донькою, розповів про це своєму хазяїнові. Горгій вирішив стати на захист честі сестри від, як він хибно вважає, «легковажного залицяльника», тому зробив Состратові зауваження про негідність такої поведінки. Але той зізнався, що покохав дівчину з першого погляду і хоче з нею одружитися. Його щирість підкупила Горгія і, вирішивши допомогти Состратові, він попереджає приїжджого, що Кнемон хоче віддати доньку за якогось працелюбного селянина. Окрилений коханням, Сострат цілий день пропрацював із лопатою і страшенно втомився. Ще день такої праці він навряд чи й витримав би. До слова, в цій деталі відчувається співчуття Менандра до важкої праці аттичних селян, зокрема й самого Кнемона, який, за словами раба Гети, «потом обливає скали мертві ті, // А в обмін дістає шавлію і чебрець» (605-606). І тут, як це часто буває в комедіях Менандра, на допомогу Состратові приходить випадок: Кнемон, служниця якого впустила в криницю відро, поліз за ним і впав у воду. Отже, відлюдник потрапив у ситуацію, коли не зміг обійтися без допомоги тих самих людей, яких уникав. А на допомогу старому буркотунові прибігають, звісно, саме Горгій і Сострат. Після цієї події Кнемон немов переродився: він усвідомив свою помилку, визнав Горгія своїм сином і зробив висновок, що самотою на світі не проживеш. Користуючись нагодою, Горгій підвів до Кнемона свого товариша Сострата, який посватав Кнемонову доньку. І старий, хоч знає, що майбутній зять зовсім не трудівник-селянин, все-таки високо поцінував його вчинок:

Взявся ти за діло, знав, без лукавства, від душі. Все робити погодився ради шлюбу, хоч такий Ніжний ти, та взяв лопату і копав, і труд важкий Стерпів. Вдачу розкриває, як ніколи, чоловік, Коли вирішив зрівнятись з бідняком, хоч сам — багач. Примхи долі нестійкої він поборе, цей юнак… (764-769)

Цей монолог Кнемона свідчить про його безумовну життєву мудрість і проникливість. До того ж, він «відчуває біль… дивлячись на життя користолюбне, що проводять люди всі // З розрахунками сухими…» (718-720). Як же сталося, що Кнемон — за великим рахунком гарна (працелюбна, розумна, чесна, співчутлива) людина — став гідним висміювання? Тут є глибокий філософський підтекст («міра понад усе») у комедійній «обгортці»: так, дійсно, цей світ і люди в ньому недосконалі, але ж не можна все сприймати лише в чорних тонах, ігноруючи позитивні риси людини і людства. У фіналі Кнемон зізнається, що йому нашкодило саме однобоке, всуціль негативне сприйняття людської природи: «…Думав я, що тільки зла // Один одному бажають всі вони. Ось це мені // Так нашкодило, що Горгій лиш один насилу зміг // Вчинком справді благородним розум мій протверезить» (720-723).

Тепер справа за батьком Сострата — багатієм Калліпідом, у якого є ще й донька на виданні. Сострат просить батька видати сестру за бідняка Горгія. Звичайно, багатий Калліпід від такої перспективи не в захваті, адже мріяв породичатися із заможнішими родинами, а тут «невістка, з нею зять, — обоє без гроша» (795). Але комедія добігає кінця, який має бути неодмінно щасливим. Калліпід, хоч і не зразу, але погоджується-таки з аргументами сина, даючи згоду на обидва шлюби. Ці подвійні заручини учасники комедії святкують у печері того самого Пана, монологом якого почалася комедія, що є її своєрідним обрамленням і ще одним свідченням майстерності Менандра-драматурга.

Щойно наведений приклад закручування комедійної інтриги навколо однієї-єдиної, але гіпертрофованої риси головного героя (такий відлюдькуватий, що аж смішно; такий скупий, що аж смішно і т.п.), та ще й називання твору цією провідною рисою («Відлюдник» — «Скупий» — «Мізантроп»…) була підхоплена спочатку римською комедією (Плавт, Теренцій), а згодом і новочасною європейською драмою, передовсім класицистами і особливо Мольєром. Не є винятком і українська драматургія («Глитай, або ж Павук» І. Карпенка-Карого).

Констатуючи безумовну художню довершеність «Відлюдника», слід водночас зазначити, що в контексті нової аттичної комедії він стоїть дещо осібно. Найяскравіше ж її репрезентують, як мовилося, інші сюжетні ходи: покинуті немовлята, розпізнавальні предмети, за якими їх несподівано віднаходять щасливі й розкаяні батьки, збезчещена своїм майбутнім чоловіком дівчина тощо. Усі ці прийоми розроблені вже класичною аттичною трагедією (власне, Софоклів Едіп — теж викинута, а потім упізнана дитина), найповніше ж — пізнім Еврипідом. Його елліністичний біограф Сатир слушно зауважив: «Чвари між чоловіком і дружиною, батьком і сином, рабом і хазяїном, безчестя дівчат, підкидування дітей, перипетії з упізнаванням за перстенем або намистом — усе це довів до досконалості вже Еврипід, а в нього запозичили комедіографи».

Сюжетні ходи, згадані Сатиром, бачимо у відомій комедії Менандра «Третейський суд», дія якої відбувається в селі, неподалік улюблених ним Афін. Зав’язка сюжету — сварка двох рабів, Дава і Сіріска. Нещодавно Дав знайшов у кущах покинуте немовля, а в його пелюшках — коштовні предмети. А Сіріскова дружина як на те нещодавно стала матір’ю, але їхня дитина померла. Тому він випросив у Дава малюка, але розпізнавальних речей зразу не забрав. Раптом йому спало на думку, що ці речі все-таки повинні бути при знайді. Але скупий Дав віддати їх Сіріскові не захотів. Тому вони просять випадкового подорожнього розсудити їх. Цей третейський суд (звідси назва комедії) здійснив якийсь незнайомий їм обом Смікрін. Він «виносить вирок» без жодного вагання: у кого маля — у того й коштовності, бо якщо батьки захочуть знайти своє дитя, ці речі їм знадобляться. Отримавши розпізнавальні речі, Сіріск починає їх розглядати, аж тут з’являється раб Онисим і несподівано впізнає зниклий перстень-печатку свого хазяїна, багатого юнака Харісія. Після енергійної суперечки (комедія повинна тримати глядача в постійній напрузі) Онисим забрав перстень, але засумнівався: а чи зрадіє цьому Харісій, якому фактично доведеться визнати себе батьком знайди. До того ж юнак нещодавно одружився з гарною і доброю дівчиною Памфілою. Він і так веде шалапутне життя, отож поява перстеня, а отже факт існування позашлюбної дитини, може ускладнити й без того непросту ситуацію в сім’ї Харісія. Памфіла готова вибачити свого чоловіка, але той розсердив навіть її свекора, який прагне спокійної старості й онуків, а не сумнівних походеньок одруженого сина. А батьком Харісія, як виявилося, був той самий «третейський суддя» Смікрін, який присудив перстеня Сіріскові. Далі стає відомо, що майже рік тому, ще до одруження з Памфілою, Харісій, напившись, збезчестив на святі Таврополій незнайому дівчину, яку навіть не розгледів у темноті, і там залишив свій перстень.

І тут з’являється ще один персонаж — рабиня-арфістка Габротон. Менандр зображує її зі щирою симпатією, і саме вона, рабиня, тримає в своїх руках всі нитки інтриги (образ раба чи слуги-спритника, який фактично керує можновладцями, став традиційним у світовій драматургії: від римських комедій Плавта і Теренція через блискучого Бомарше з його Фігаро до пізнішої комедії, зокрема української — «Шельменко-денщик»).

Дізнавшись про перстень і миттєво оцінивши ситуацію, Габротон вирішила видати себе за матір покинутого малюка, жертву розбещеності Харісія. Вона правильно розрахувала, що через сильне сп’яніння під час свята Таврополій той нічого не пам’ятає достеменно. Так вона сподівається отримати відпускну, а згодом збирається знайти справжню матір немовляти.

Хоча текст комедії повністю не відомий, можна реконструювати такий хід подій: Габротон упізнала Памфілу, яку бачила на тому святі Таврополій. А Памфіла впізнала перстень і нарешті зрозуміла, що завагітніла від свого ж майбутнього чоловіка. Харісій же, з одного боку, скаженіє (його дружина ще до шлюбу від когось завагітніла і позбулася дитини!), з другого ж боку, розуміє, що й сам не без гріха, а тому не має морального права безапеляційно засуджувати Памфілу. І лише добра Габротон припинила його душевні терзання, розповівши йому все, що знала про цю заплутану ситуацію. Непутящий гультяй щасливий: значить, вони з дружиною мають законного сина, та й Памфіла полегшено зітхає. Але найщасливіший Смікрін, адже він нарешті став дідом, та ще й зразу п’ятимісячного онука. Так, як і годиться, щасливо закінчується ця комедія Менандра.

Блискуче володіючи, в чому ми щойно переконалися, тогочасними театральними схемами та штампами, Менандр водночас не любив торованих стежок, прагнучи знайти щось нове навіть у добре знайомому, що й бачимо в комедії «Обстрижена» («Відрізана коса»). Її дія розгортається в трьох сусідніх будинках: в одному живе багатий самотній купець Патек, в другому — багата вдова з прийомним сином Мосхіоном, у третьому — воїн зі своєю коханкою, вільною дівчиною Глікерою (як мовилося, Менандр полюбляв це ім’я). Аж раптом воїн побачив, як сусід Мосхіон обняв його кохану Глікеру! Оскаженівши від ревнощів, він побив і обстриг вільну дівчину, як рабиню (звідси назва твору). А цього вже не стерпіла коханка воїна, і, прийшовши до сусідки-вдови, відкрила їй таємницю: вона, Глікера, доводиться Мосхіону рідною сестрою, від них колись відмовились батьки, а знайшла їх обох якась стара. Мосхіона зразу всиновили багаті люди, а горда і незалежна Глікера не захотіла ані йти на чужі хліби, ані зізнатися Мосхіонові про їхні родинні зв’язки, щоб скористатися його нинішнім заможним становищем. За правилами жанру, добра вдова з радістю прийняла ображену дівчину в свій дім. Мосхіон спочатку зрадів (Глікера, яка йому подобається, сама йде до його рук), та дізнавшись, що це його рідна сестра, засмутився. Тим часом воїн скаженіє: як він і підозрював, його ревнощі були «небезпідставними» — Глікера пішла саме до спокусника-Мосхіона. А якщо так, вирішив її коханець, то треба штурмувати дім Мосхіона, і то за усіма правилами військового мистецтва. Та за мить сам же відмовився від цього наміру, адже взяти кохану силою — це значить ще більше образити її, а відтак — ще більше шансів втратити назавжди. Як бачимо, Менандр рішуче відступив від усталених тоді схем, адже цей його персонаж зовсім несхожий на образ-штамп хвалькуватого вояка, яким переповнена антична комедія. Менандрів воїн любить Глікеру щиро, і ревнує її він теж щиро, глибоко переживаючи розлуку з коханою.

Зрештою він попросив уступитися за нього перед Глікерою багатія-купця Патека. Та горда дівчина все ще сердиться: вона вільна людина, а не рабиня, і як доказ свого походження зберегла ланцюжки і покривальця, з якими її колись підкинули батьки. Тут уже прийшла черга хапатися за серце самому Патекові: він упізнав речі, з якими колись давно, збіднівши й овдовівши, покинув своїх малюків, хлопчика й дівчинку, на волю Зевса. Отже, як і в «Третейському суді», всі отримали кожен свій «шматочок щастя»: знайшли один одного брат і сестра, батько й діти. Отримав прощення і закоханий вояк, який поклявся, що більше не буде вести себе так нестримано і одружиться з Глікерою. Звертання щасливого Патека до щойно впізнаної Глікери («прощати, як знов щастя усміхнулося, — // Це, доню, дійсно притаманне еллінам») можна сприймати не лише як фінал конкретного твору, а й моральну сентенцію, повчання узагалі.

До речі, дидактизм, наявність повчань (про природу людини, необхідність дотримання міри, всесилля Випадку, поведінку в конкретній життєвій ситуації тощо), часто втілених у афористичній формі, є ще однією характерною рисою як творчості Менандра, так і всієї нової аттичної комедії. Можна навіть сказати, що ця комедія не стільки смішна (їй дещо бракує «vis comica» — «сили сміху»), скільки повчальна. Відтак пізніша моралістична література рясніє цитатами з Менандра.

Дослідники творчості Менандра часто акцентують увагу на його співчутті до знедолених і слабких, передовсім — із нижніх суспільних прошарків (рабів, знайд, селян, гетер). Безумовно, це так. Проте це ставлення драматурга розповсюджується й на представників вищих прошарків тогочасного грецького суспільства. Водночас є в нього і досить критичне ставлення до тих самих знайд (образ молодого нероби Мосхіона із «Відрізаної коси») або рабів (жадібний Дав із «Третейського суду»). Відтак у творах драматурга доцільніше шукати не стільки класову проблематику, скільки те, що греки назвали простим, але напрочуд змістовним словом — «philantropia», тобто людинолюбство. Це тонко відчув і підхопив його послідовник («напів-Менандр»), уже згаданий Теренцій, якому належить афоризм, що міг би стати епіграфом до всієї творчості Менандра: «Я людина, і ніщо людське мені не чуже» («homo sum, humani nihil a me alienum puto»).

Наведені вище типові для нової аттичної комедії сюжетні ходи, якими філігранно володів Менандр, дали багатий ужинок у світовій драматургії. З-поміж найяскравіших прикладів — відверто наслідувальна комедія «Свекруха» одного з кращих римських драматургів Теренція. Та й взагалі творчість Менандра була для римської комедії невичерпним джерелом наслідування, з якого Плавт і Теренцій щедрими пригоршнями черпали сюжетні ходи, образи, теми й проблеми. Щоправда, довершеності Менандра римляни так і не досягали, тому Юлій Цезар вже згаданого Теренція назвав лише «напів-Менандром» («dimidiatus-Menander»). Знахідки нової аттичної комедії, зокрема Менандра, використані в інших літературних жанрах і в пізніші епохи (наприклад, в «Історії Тома Джонса, знайди» Г. Філдінга або «Наймичці» Т.Шевченка). А сучасна масова культура іноді навіть зловживає ними: досить побіжного погляду на численні штампи (підкинуті діти, впізнавання героїв тощо) популярних нині телесеріалів (теленовел).

Ще однією причиною живучості творів Менандра є те, що він пішов не шляхом заглиблення в проблематику швидкоплинної політики, як це робили представники старої (меншою мірою — середньої) аттичної комедії. Адже актуальність блискучих комедій того ж Арістофана могла зникати разом зі смертю конкретного політика, якого висміював драматург — «минають фронди і жіронди, минає славне і гучне» (Л. Костенко). Герої ж і проблеми комедій Менандра — взаємини батьків і дітей, чоловіка й жінки, зятя й тещі, невістки й свекрухи, хазяїна і раба (можновладця і підлеглого) — актуальні в будь-яку епоху, в т. ч. й сьогодні, та й житимуть доти, доки живе людство.

Українською мовою твори Менандра перекладав І. Франко, відомими є переклади А. Содомори.