Давньоримська література

Римська комедія

Тит Макцій Плавт

Слід зразу зауважити, що ставлення до театру в Римі було суттєво іншим, аніж у Елладі. Так, принаймні від 5 ст. до н. е. по всій Давній Греції будувалися капітальні споруди амфітеатрів, і деякі з них збереглися до наших днів (зокрема й на теренах України). Натомість у Римі аж до середини 1 ст. до н. е. кам’яного театру не було взагалі.

Афінська влада вважала драматургійні вистави важливим засобом виховання народу, там улаштуванням вистав займалися найвидатніші громадські діячі, а громадянам видавався т. зв. «теорікон». На відміну від Еллади, Римський сенат спеціальним рішенням (154 р. до н. е.) постановив зруйнувати щойно збудовані місця для глядачів «як споруду, що не приносить користі й розбещує суспільство» (sic!). Римлянам заборонялося приносити з собою лави чи стільці, аби вони не сиділи під час вистав, заборонялося також улаштовувати вистави ближче, ніж за 1000 кроків від лінії міста тощо. І якщо навіть римська влада на порушення цих своїх постанов дивилася крізь пальці, то все одно в суспільстві до театру та акторів формувалося упереджено-негативне ставлення. Не випадково в Афінах драматургами бували люди високого суспільного положення (так, Есхіл був аристократом-евпатридом, Софокл став стратегом), а в Римі два найвидатніших комедіографи були людьми невисокого суспільного стану: Плавт — актором і наймитом, а Теренцій — рабом-вільновідпущеником.

Афінська публіка йшла до театру мов на свято (та, власне, еллінські трагедія й комедія і виросли із релігійних свят, присвячених Діонісові, Деметрі та ін.). На виставі елліни ловили кожне слово хоревтів і акторів, вникали в перипетії сюжету, співпереживали улюбленим персонажам…

Натомість римські глядачі часто могли не соромлячись піти геть прямо посеред вистави, якщо десь поруч оголошували початок «цікавіших» з точки зору плебеїв гладіаторських чи ведмежачих боїв… І сьогодні на деяких рукописах римських комедій можна прочитати промовисті ремарки для акторів, котрі повинні були виголосити напівосвіченому натовпу: «А зараз можете поаплодувати».

Але попри все це драматичне мистецтво в Римі не занепало, а його найпродуктивнішим жанром є комедія, представлена передовсім творчістю вже згаданого Плавта.

Тит Макцій Плавт (бл. 255 — бл. 184 рр. до н. е.) — видатний римський комедіограф. Його біографія майже невідома. У «Хроніці» християнського письменника Єроніма зазначено: «Плавт, родом із Сарсини в Умбрії (північ Італії. — Ю. К.), помер у Римі. Через брак харчів найнявся до мірошника на ручний млин і там у вільний від роботи час писав комедії та продавав їх» (БВЛ. Античная драма, с. 759-760).

За деякими джерелами, замолоду Плавт працював у театрі, але покинув його задля торгівлі. Проте, прогорівши, найнявся на вже згаданий млин, де й згадав про свою колишню театральну діяльність. Про «театральну юність» Плавта свідчить також гарне знання ним театральної справи, а також його трансформоване ім’я «Макцій», оскільки «Макк» був героєм «ателлани», римської комедії масок, де, вірогідно, працював і Плавт. Згодом він опинився в Римі, і його п’єси почали користуватися великим успіхом у римлян, передусім у плебсу. За проблематикою і змістом творів Плавта можна зробити висновок, що він добре знав життя, побут, мову та звички простих римлян.

Спочатку Плавтові приписували понад 120 комедій, проте в 1 ст. до н. е. римський літературний критик і вчений Варрон визнав насправді Плавтовими лише 21 комедію, з-поміж яких до нас дійшло 20 майже повністю, а одна — в уривках. Найвідомішими є такі його комедії:

1) «Амфітріон», з міфологічним сюжетом (у 17 ст. її сюжет переробив і використав Мольєр).

«Палліати» і «тогати» на римській сцені

Плавт плідно працював у жанрі «палліати» або «комедії плаща» («fabula palliata», від «pallium» — плащ»), де актори виступали у грецьких плащах (костюмах).

Тут римські комедіографи щедро запозичували сюжети, прийоми, персонажів у еллінської комедії (переважно новоаттичної). Традиційними типами палліати є спритні раби, скупі старигани-батьки, розпусні та марнотратні сини, жадібні зводники, хвальковиті воїни, гетери, похлібці (паразити) та ін. Використання «еллінського антуражу» було обумовлено не лише фактом запозичення в греків, а й тим, що соціальна й політична критика (яка все-таки колись проривалася в текстах) легко відносилася до «поганої, розбещеної Еллади», а не до «бездоганного, взірцевого Рима».

Крім того, у римській літературі розроблялася тогата («fabula togata», від «toga» — римський верхній одяг). Цей тип комедії став популярним у середині 2 ст. до н. е. і був ближчим до Риму, аніж палліата, яка наближалася до грецьких першоджерел. У тогатах об’єктом зображення було життя італійських містечок, а провідні герої — представники реальних тодішніх професій: пекарі, ткачі, швачки і т. п. Тогати збереглися лише в нечисленних уривках.

2) «Скарб», комедія про скнару, який знайшов скарб, і до такої міри боїться його втратити, що стає загальним посміховиськом. Ця комедія вплинула на творення образу скупого в Шекспіра, Мольєра, Бальзака, Пушкіна, Гоголя, Карпенка-Карого та багатьох ін. письменників.

3) «Куркуліон», комедія про спритного раба Куркуліона, який звільнив для свого хазяїна дівчину з рук старого зводника (деякі сюжетні ходи згодом використає Бомарше в трилогії про Фігаро).

4) «Менехми» («Близнята»), комедія про помилки та непорозуміння, спричинені зовнішньою схожістю близнят, прототип Шекспірової «Комедії помилок».

5) «Хвальковитий воїн», центральний персонаж якої знаходить собі аналогії в низці п’єс нової європейської драматургії, від Шекспіра до Шоу.

6) «Псевдол» («Pseudolus», 191 р. до н. е.), комедія інтриги, нитки якої тримає в своїх руках хитрий спритний раб, у самому імені якого зашифрована провідна його риса (адже слово «pseudolus» є контамінацією двох коренів — латинського та грецького, які мають семантику «обманщик, шахрай, пройда», тож «псевдол» — означає приблизно «обманщик брехунів» або й «брехунообманщик»). Образ раба чи слуги-спритника, який фактично керує можновладцями, став традиційним у світовій драматургії: від Арістофана і Менандра, через Плавта і Теренція — до блискучого Бомарше з його Фігаро та пізнішої комедії, зокрема й української («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка та ін.).

Сюжети й основних персонажів для своєї палліати Плавт запозичував у елліністичних письменників, у т. зв. «середній» і «новій» аттичній комедії. Вони були досить одноманітними: підкинуті та згодом знайдені діти; закоханий у гетеру юнак; гетера, котра виявлялася проданою в рабство вільною дівчиною і врешті-решт таки знаходила своїх батьків. Так, сюжетну схему звільнення дівчини Плавт використав у «Куркуліоні», «Псевдолі», «Хвальковитому воїні»; суперництво батька й сина у коханні — у «Віслюках» і «Купцеві»; пошуки загубленого брата — у «Близнюках».

Слід зауважити, що Плавт і не претендував на оригінальність, чудово розуміючи епігонську, наслідувальну сутність своєї творчості. Він відверто й не без гумору писав про це: «Так всі поети роблять у комедіях: / Завжди в Афінах розгортають дію всю, / Щоб все здавалось абсолютно еллінським…»

Запозичуючи в еллінів сюжетну канву й головних дійових осіб, Плавт водночас створює п’єси значною мірою оригінальні, відмінні від грецьких. Його комедії розраховані на широкі кола римського плебсу, який мало цінував тонкощі стилю чи філософсько-психологічні проблеми. А полюбляв цей глядач яскраве видовище, гостре слівце та голосну бійку. Тож Плавт часто сполучає (контамінує), з одного боку, шліфовані сюжети новоаттичної комедії (Менандр), і, з другого боку, грубу італійську ателлану, фарс, виступи жонглерів, танцюристів та мімів.

Твори Плавта суголосні арістофанівському духу буйних повнокровних веселощів, успадкованих римлянином від народного італійського театру. Таким чином, базова для палліати новоаттична комедія з її ідеалом «наслідування життя» в творах Плавта перетворилась на веселу буфонаду з дотепними гострими жартами та піснями, а її дія розгортається в напівфантастичному світі гротеску та гіперболи.

За рахунок спрощення сюжету дія набуває небувалої раніше динаміки. Спрощуються також характери персонажів, але ця спрощеність перетворюється на джерело сміху вже сама по собі. Так, його герой не просто хвальковитий, а хвальковитий до смішного. Наприклад, герой однойменної комедії Куркуліон каже, що хвальковитий вояк ставить пам’ятник своїм подвигам — як він розгромив «Персію й Сирію, Обжорію, Опиванію й Винокурію: півсвіту за три тижні». А інший Плавтів персонаж, Евкліон, не просто скупий, а скупий до смішного: він хоче подати позов на коршуна, який украв у нього кашу. До слова, це джерело комізму (надмірне вип’ячування однієї негативної риси героя) в Плавта запозичив Мольєр, так і назвавши свою комедію — просто «Скупий» (і Мольєрів скупий — Гарпагон — подає позов на сусідського кота, який доїв залишки його баранини). А над усіма цими карикатурними фігурами в комедіях Плавта постає образ його улюбленого персонажа — спритного раба-пройди, котрий тримає в своїх руках усі нитки інтриги.

Причиною театрального успіху Плавта була також мова його творів. Плавт полюбляв гостре грубе слівце, а тексти його п’єс пересипані дотепами, каламбурами, афоризмами: «У пройди очі й на потилиці»; «Людина людині — вовк» тощо.

Комічної сили творам Плавта додають також імена персонажів. Вище уже йшлося про Псевдола («брехуно-обманщика»). Перелік прозивних і водночас смішних імен Плавтових героїв можна продовжити: так, хвальковитого вояка голосно іменують «Піргополініком», буквально «переможцем багатьох фортець», а похлібця — «Куркуліоном» (букв. «хибним черв’яком»). Звісно, римська публіка бурхливо реагувала вже на сам факт уживання під час вистави навіть самих подібних імен персонажів. Крім того, ці імена ще й обіграні за ходом дії: наприклад, у «Куркуліоні» на запитання, де знайти Куркуліона (персонажа твору), лунає пропозиція шукати «у пшениці. Там можна знайти не одного, а сотні хлібних черв’яків» (Cur. 586-587).

Із діалогу зникають улюблені Менандром філософські сентенції, натомість там не бракує блискучих дотепів, каламбурів, пародіювання, алогізмів, непорозумінь, несподіваного порушення сценічної ілюзії (що його полюбляв ще Арістофан), — словом усього того, що породжує сміх. Словом, у Плавтовій переробці новоаттична комедія втрачає витонченість і глибину, натомість набуваючи бурхливої життєрадісності та оптимізму, «сили сміху». «Ця стихійна сила сміху («vis comica») у поєднанні з народною свіжістю та яскравістю і була запорукою слави Плавта і в сучасників, і в нащадків» (ІВЛ, т. 1, 425-426).