Давньоримська література

Римська комедія

Публій Теренцій Афр

Найобдарованіший після Плавта представник давньої римської комедії Публій Теренцій Афр (бл. 190-159 рр. до н. е.) народився в Карфагені (нині м. Туніс), і, не виключено, що саме в рік смерті Плавта. Звідси і його прізвисько — «Афр» («Африканець»). Він був рабом римського сенатора Теренція Лукана, котрий помітив талант юнака і не лише дав йому освіту, а й відпустив на волю. Існує версія, що саме вдячність до благодійника і спонукала майбутнього драматурга взяти його ім’я — «Теренцій»1.

Написавши 166 р. до н. е. комедію «Дівчина з Андроса», Теренцій хотів поставити її на римській сцені, але перед тим, як заплатити авторові гонорар і дати дозвіл на прем’єру, едил1 2 послав його по рецензію до відомого тоді комедіографа Цецилія Стація. Коли погано одягнений юнак несміливо зайшов до розкішного будинку римського патриція, його шанси на успіх були невисокими. Біографи переповідають, що знаний драматург тоді саме обідав, тож поставився до необхідності вислуховувати «писанину» чергового аматора вкрай негативно. Проте вже початок комедії нікому тоді ще не відомого Теренція так сподобався Стацієві, що він навіть запросив незнайомця пообідати разом. А невдовзі Публій Теренцій Афр, цей варвар із далекої Африки й учорашній раб, виключно завдяки своєму таланту (!) здійснив карколомну літературну кар’єру, увійшовши до грекофільського гуртка найрафінованіших аристократів Риму.

Цей гурток очолював видатний римський полководець і оратор, майбутній руйнатор Карфагену (146 р. до н. е.) — Сціпіон Еміліан (Молодший). До слова, зруйнувавши Карфаген, Сціпіон, як і Те- ренцій, теж отримав прізвисько «Африканець» (оскільки Карфаген знаходився саме в Африці). Мабуть, єдиним у світі місцем, де тоді могли зійтися ці два «Афри» (раб-вільновідпущеник Теренцій і сенатор Сціпіон), був саме літературний гурток — такою є незбагненна сила Мистецтва.

Тож недивно, що у творчості Теренція відчутні витончені вподобання членів гуртка Сціпіона, які добре знали багату грецьку літе

1За іншою версією, так чинити велів тогочасний звичай.

2Едил (латин. аейіііз) — у Давньому Римі посадова особа, котра опікувалася громадськими видовищами, наглядом за будівництвом храмів, водогонів, розподілом хліба між громадянами тощо.

ратуру та культуру та прагнули, орієнтуючись на еллінські першоджерела, облагородити латинську мову та літературу.

Високі покровителі порадили Теренцієві присвятити себе комедії, що він і зробив. Як свого часу Плавт, він теж не прагнув до оригінальності, а черпав сюжети в еллінській комедії, передовсім у Ме- нандра, меншою мірою — в Аполлодора. Теренцій був майстром к о н т а м і н а ц і ї, тобто мистецтва об’єднувати в одній комедії декілька творів одного чи кількох авторів. Щоправда, він був значно ближчим за Плавта до грецького оригіналу, намагаючись зберегти вишуканість стилю і витонченість сюжету еллінського першоджерела. Через це в Римі навіть виникла думка, що автором таких витончених текстів колишній раб бути не може, і що, мовляв, їх пише сам Сці- піон чи хтось із аристократичних членів його гуртка, а потім приписують їх Теренцію. За цю ж вишуканість стилю комедії Теренція недолюблював неосвічений плебс, тож вони ніколи не мали такого успіху в напівосвіченої римської публіки, як грубуваті комедії Тита Макція Плавта.

До нас дійшло 6 комедій Теренція. Сюжети перших чотирьох з- поміж названих він запозичив у Менандра, а останніх двох — у Апол- лодора:

1)«Дівчина з Андроса» (166 р. до н. е.), у цій першій комедії Те- ренція вже намітилися характерні риси його творчості. Уже в пролозі автор повідомляє, що поєднав (контамінував) у своєму творі дві комедії Менандра. Дія «Дівчини з Андроса» відбувається в Афінах, на вулиці між будинками старого Симона і його сусідки Глі- керії, в яку закоханий Симонів син Памфіл. Старий прознав, буцімто, Глікерія є сестрою розпутниці Хрісіди, котра переїхала до Афін з острова Андроса. Побачивши, що Памфіл кохає Глікерію, Симон позірно пристає на пропозицію заможного сусіда Хремета одружити сина з донькою Хремета, а сам таким чином хоче вивідати синові наміри. Памфіл, за порадою спритного раба Дава, нібито погоджується на цей шлюб. Але Хреметову доньку кохає інший юнак — Харін. Проте, довідавшись про зв’язок Глікерії й Па- мфіла, Хремет відмовляється віддати за нього доньку. Далі Терен- цій повторює традиційний менандрівський хід: відбувається впізнавання Глікерії, яка виявилась донькою самого Хремета. Тож Хремет віддає її за Памфіла, а іншу свою доньку — за Харіна. Такий щасливий фінал має комедія, яка закінчується зверненням Дава до глядачів: «Аплодуйте!».

«Свекруха» (прибл. 163 р. до н. е.; її прем’єра провалилася, бо глядачі пішли посеред вистави на ведмежачі бої) — комедія, що дуже нагадує «Третейський суд» Теренція. Юнак Памфіл ходить до гетери Вакхіди, та під тиском батьків одружився на сусідці — добропорядній Філумені, яка його кохає. Памфіл їде з дому, а Філумена несподівано повертається до своїх батьків. Її свекруха Сострата, яка встигла полюбити невістку, не розуміє причин її вчинку. Памфіл повертається, і виявляється, що Філумена народила хлопчика, зачатого за два місяці до одруження, тобто не його дитину. У цьому й полягала причина термінової втечі Філумени до батьків. Вона зізнається, що на якомусь святі її зґвалтував п’яний юнак. Нині Філумена любить Памфіла, але той не хоче визнавати чужу дитину. Розв’язується ситуація тим, що за перстенцем, зірваним зі зґвалтованої Філумени й подарованим тоді ж Вакхіді, виявилось, що тим п’яним ґвалтівником був сам Памфіл, тому народжений хлопчик — це його рідний син. Остання репліка Памфіла: «Вакхідо! О, Вакхідо! Ти врятувала мене!». Завершується комедія сценою загальної радості.

3)«Самомучитель» (162 р. до н. е.), про те, як суворий батько Менедем заборонив синові Клінії одружуватися із бідною сусідкою Антіфілою, а той його ослухався. За це батько позбавив його спадщини і прогнав із дому (син пішов до війська), а потім від розкаяння Менедем відмовився від своїх статків і став жити в злиднях, сам себе замучивши важкою роботою. Сусід Хремет пропонує помирити його з сином, а коли Менедем питає, чому той так переймається чужими проблемами, Хремет відповідає знаменитою реплікою, яка під час прем’єри була зустрінута одностайними оплесками, а згодом стала афоризмом і увійшла до збірок крилатих латинських висловів: «Homo sum, humani nihil a me alienum puto» («Я є людиною, тому ніщо людське мені не чуже»). У справу, за традицією, втручається спритний Хреметів раб — Сир, який веде інтригу до щасливої розв’язки. Антіфіла виявилася донькою Хремета, колись покинутою ним і його дружиною Состратою у важких життєвих обставинах. Зрештою усі закохані побралися. І Хремет виголошує фінальні слова, якими дає згоду на щасливу розв’язку: «Я згоден! Прощавайте! Аплодуйте!»

4)«Євнух» (161 р. до н. е.), ця комедія, вперше поставлена на Мегалесійських іграх пройшла з величезним успіхом: за неї Теренцій отримав величезний гонорар — 8000 сестерціїв (прибл. 40 кг срібла!). Успіх «Євнуха» у римської публіки пояснювався пікантними ситуаціями цієї п’єси, герой якої переодягався євнухом, і тому безперешкодно міг бути присутнім під час купання своєї коханої, а також у її спальні, де нею й оволодів. Отож, Памфілу (яка згодом виявилася громадянкою Афін), названу сестру гетери Фаїди, сам про це не відаючи, Фаїді ж подарував вояк Фрасон. А Фаїдин коханець Федрія послав до неї купленого ним євнуха. Херея (молодший брат Федрії) закохався в Памфілу. За порадою спритного раба Парменона, переодягшись в одяг купленого Федрією євнуха, Херея прокрався до дому Фаїди, де, як уже зазначалося, він збезчестив Памфілу. Тут знайшовся її Памфілин брат, теж громадянин Афін, і одружив Херею з дівчиною.

5)«Форміон» (161 р. до н. е.), про те, як спритний і хитрий парасит (похлібець) Форміон домагається в заможного рабовласника Деміфонта згоди на одруження його сина Антіфонта з нібито безрідною сиротою Фанією, яка насправді є позашлюбною донькою Деміфонтового брата — багатія Хремета. Це з’ясовується звично для еллінської комедії (та контамінацій Теренція) — шляхом «упізнавання», після чого справу залагоджено щасливо. Саме «Форміон» був одним із першоджерел для Бомарше у процесі написання його знаменитих комедій про Фігаро.

6)«Брати» (160 р. до н. е.), у якій оповідається про те, що старий Мікіон не мав рідних дітей, а в його брата Демеї було два сини. Тож Мікіон усиновив одного з них — Есхіна і виховував юнака в рамках розсудливої довіри. Суворий Демея часто докоряв йому за це. Інший Демеїн син, Ктесифон, закохався в арфістку Вакхіду, яка належить зводнику Санніонові. Есхін любив свого брата Ктесифона, тож бере частину його «грішків» на себе. Мікіонів раб Сір виховував обох братів і нині їх підтримує.

Колись Есхін збезчестив Памфілу, в якої наближаються пологи. Він готовий узяти на себе всі клопоти і від дитини не відмовляється. Але Ктесифонові гріхи, котрі Есхін узяв на себе, зашкодили його власним стосункам із нареченою. Тим часом Демея чимдалі більше переконується, що його брат Мікіон ласкою та добром добивається більшого, ніж він сам — суворими обмеженнями та причіпками. Ктесифон весело проводить час із Вакхідою, вони щиро кохають одне одного. Сплативши двадцять мін звіднику за арфістку, Мікіон вирішив залишити її в своєму домі. А Демеї він каже: кожен має право жити так, як звик, якщо цим не заважає оточуючим. І Демея на очах змінюється: нещодавно суворий і гордовитий, він стає привітним навіть до рабів. У пориві почуттів наказує слугам знести паркан між будинками: нехай двір буде загальним, а весілля — спільним, і тоді нареченій не доведеться йти в будинок нареченого, що в її нинішньому стані вже нелегко. А Демея запропонував Мікіонові відпустити на свободу вірного раба Сіра, а заразом — і його дружину.

Після постановки «Братів» у 160-му р. до н. е. Теренцій поїхав до Греції, звідки вже не повернувся, а помер у 159 р. до н. е., 25 чи 35-річним.

Натяків на римські реалії в Теренція майже немає, і ця риса його комедій найсильніше сприяла живучості його творів майже до XIX століття. П’єси Теренція подобалися головним чином еліті, а не плебейській масі. Похвали їм можна знайти у таких античних авторів, як Цезар і Цицерон; близьке знайомство з Теренцієм виявляють Горацій, Персій і Тацит.

Ще в давнину комедії Теренція потрапили в школи і стали надбанням вчених граматиків, які писали до них різного роду тлумачення (а це був чи не найнадійніший спосіб зберегти тексти у вирі часу). Найціннішими є коментарі вченого Доната (IV ст. н. е.), в працях якого містяться і вельми цікаві настанови акторам.

Інтерес до Теренція не зникав і в Середні віки: у IX ст. його комедії читалися Алькуїном на придворних бенкетах Карла Великого; у X ст. проти п’єс Теренція як джерела спокуси виступала черниця Гросвіта. У добу Реформації Еразм Роттердамський відзначав багатство мови комедій Теренція. У Франції Теренцій уплинув на Мольєра, особливо на його п’єси «Школа чоловіків» і «Витівки Скапена».

Визначний український діяч епохи бароко, колишній ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (поч. 18 ст.), читаючи курс піїтики в Київській академії, заявляв: «Хто хоче писати комедію, той нехай наслідує Теренція».

Новаторство Теренція полягає в тому, що, на відміну від Плавта, він відмовився від змішування еллінських і римських реалій, від грубого комізму, буфонади, розробивши благородний варіант комедії масок. Саме в Теренція з’явився новий для античної драми (згодом підхоплений новою європейською комедією) інтерес до розгортання власне сюжету. Поміж новаторських рис комедії Теренція можна також відзначити зменшення питомої ваги музичного компоненту з одночасним зростанням суто драматичної частини.

Для Теренція важливі не жарти, а характери, не інтрига, а психологічна ситуація. Як і для аттичних комедіографів, для нього комедія є засобом не розваги, а пізнання життя. Проте якщо Менандр дивиться на поведінку своїх персонажів хоч і співчутливо, але зверху вниз, з легкою іронією духовної переваги, то Теренцій дивиться на них знизу вгору, як на носіїв тієї культури, до якої він сам ще тільки прагне долучитися. Тому дійові особи еллінської комедії постають у нього облагородженими, піднесеними, риси комізму в них згладжуються, а менандрівська місцева та побутова конкретика редукується, поступаючись рисам зразкової, загальнолюдській «humanitas»; мовна індивідуалізація, така довершена в аттичній комедії, в Теренція відсутня абсолютно: всі персонажі висловлюються однаково витонченою розмовною мовою освіченого римського суспільства, яка вперше отримує тут літературне оформлення. Яскравим явищем, яке підготувало настання «золотої доби» римської літератури, була діяльність у епоху кінця Республіки гуртка молодих поетів-нео- териків (грец. пеоїегоі - «новітні поети»), які сповідували філософію Епікура. Найвидатнішим з-поміж неотериків був Катулл.