Давньоримська література

Римська комедія

Публій Вергілій Марон

Життєвий шлях

Найвидатніший римський поет Публій Вергілій Марон (70-19 рр. до н. е.) народився в селі Андах, неподалік від міста Мантуї, що у Північній Італії, у родині дрібного землевласника і з дитинства спізнав важкої селянської праці. Його батько змолоду був, за одними відомостями — гончарем, за іншими — поденником, тож розкошів юний Вергілій не знав. Любов до рідної землі, повага до селянської праці пізніше допомогли йому написати твори, які, разом з «Енеїдою», обезсмертили його ім’я — «Буколіки» та «Георгіки».

Здобувши початкову освіту у сусідній Кремоні і досягши повноліття, він виїхав спочатку до Медіолану (нині Мілан), а потім і до Рима, щоб продовжити навчання. Завершивши його, готувався стати адвокатом, проте слабке здоров’я і брак ораторського хисту змінили цей намір. З юних літ Вергілій почав писати ліричні вірші. Згодом потрапив під вплив модних тоді шніх неотериків, передусім — Ка- тулла. Вергілія цікавила також філософія, смак до якої йому прищепив учитель-епікуреєць Сірон, але перемогла любов до поезії, хоча схильність до філософії позначилася на творчості видатного поета.

«Непонятная в своем пророческом стиле эклога IV «Буколик», подробно изложенная в эклоге VII церемония волшебства, неоднократное упоминание Кумской Сивиллы и схождение в загробный мир, описанный с такой ощутимой конкретностью,- все это овеяло образ Вергилия таинственностью, перед которой опасливо трепетали и благоговейно изумлялись. Уже начиная со времени самого Августа, более чем на тридцать лет пережившего своего поэта, Вергилий стал приобретать легендарные черты, все более отдалявшие подлинный его облик. Суеверному простолюдину он стал представляться чародеем, описанные им заклинания или посещения обители умерших принимались за личный опыт. Всегда отличавшийся примитивным суеверием Неаполь особенно усердствовал в нагромождении на память Вергилия умственного хлама. В средневековой «Парте- нопейской хронике» читаем, что Вергилий, как добрый волшебник, оказал неаполитанцам ряд благодеяний уничтожил мух, разносивших болезни, изгнал цикад, мешавших людям спать своим «грубым пением», устроил купанья в Байях, увеличил число рыбы в мелком Неаполитанском заливе и т.д. Автор хроники убежден, что Вергилий — чернокнижник, научившийся всяким сатанинским делам у Хирона,- тут неаполитанцы путали Гераклова наставника, кентавра Хирона, с реальным преподавателем «эпикурова сада», Сироном. Век за веком Вергилий, забытый толпою как поэт, продолжал считаться «злодеем, поклонником демонов», ничего не умевшим делать без помощи нечистой силы. Такое мракобесие по отношению к Вергилию было устойчиво,- в XIV столетии Бокаччо еще верил некоторым неаполитанским нелепостям»

(Шервинский С. БВЛ. — С. 25).

У Римі Вергілій учився разом із вродливим, здібним до наук юнаком, лише на сім років молодшим за нього. Звали того юнака популярним тоді іменем — Октавіан. Тоді він був лише одним з багатьох юних римських аристократів, згодом же став одним з найвпливові- ших людей світу, володарем могутньої Римської держави, якого всі знають як Октавіана Августа1. Отже, майбутні перший очільник і перший поет Риму вчилася разом. Там-то, незважаючи на різницю у віці, між ними були приятельські стосунки, не знаючи про які, можна зробити ту ж помилку, що й деякі літературознавці доби античності та пізніших часів, звинувачуючи Вергілія у підлабузництві щодо Августа.

1 «Август» (латин. «аидизБиз» букв. «звеличений богами») — цей титул 27 р. до н. е. було присвоєно Октавіану, а згодом же це слово стало означати монарха взагалі («августійша особа»).

Але це було не так, і сам Октавіан скаржився Меценатові, що Вергілій рідко в нього буває і майже ні про що не просить. Крім того, Вергілій, як і більшість його сучасників, щиро вірив у те, що Октавіан — якщо не нащадок, то, принаймні, посланець богів. Адже він зумів припинити безконечну кровопролитну громадянську війну, відновити мир у величезній країні, тактовністю та розумом здобути повагу верхівки суспільства. А повагу селян Окта- віан завоював уже тим, що дав змогу спокійно орати, сіяти та жати на «Сатурна землі, великій матері врожаїв...» (Вергілій). Зрештою, саме він заклав основи Римської імперії, яка простояла півтори тисячі років (падіння Риму — 476 р., падіння Константинополя — 1453 р.).

У 45 р. до н. е. Вергілій повернувся з Риму до рідного села і на лоні природи почав писати вірші. Та це тривало недовго, оскільки того ж року Цезар конфіскував землі навколо Мантуї та Кремони у їхніх господарів і роздав своїм ветеранам. Тож Вергілій, який жив саме біля Матуї, позбувся маєтностей і фактично став бідняком. Проте завдяки заступництву Октавіана, якого Цезар у заповіті назвав своїм сином, Вергілієві повернули відібране. Мабуть, не лише за це, але поет звеличив свого захисника у першій еклозі «Буколік». Невдовзі (44 р. до н. е.) Цезар загинув, і громадянська війна спалахнула знову. Врешті-решт армію заколотників під проводом Брута і Кассія було вщент розбито об’єднаними військами тріумвірату Октавіана, Антонія та Лепіда. Брут вкоротив собі віку, лише на два роки переживши зрадженого ним Цезаря (названий син Цезаря — Окта- віан — помстився за батька). Але почалося непримиренне протистояння колишніх союзників: Октавіана і Марка Антонія (до якого приєдналася його коханка — цариця Єгипту Клеопатра). 41 р. до н. е. Римський сенат оголосив війну Єгиптові. Легіони Антонія було розбито, флот — потоплений і спалений (розгром при Акціумі), і в 31 р. до н.е. він наклав на себе руки. Нарешті Октавіан став єдиноосібним володарем Риму.

І знову відбулася конфіскація земель на користь ветеранів (тепер Октавіанових), і Вергілій вдруге позбувся землі та маєтку, та ще й по його власному городові за ним ганявся центуріон з оголеним мечем.

І знову Вергілій залишився бідняком, і знову Октавіан його виручив. То чи міг він бути не вдячним Августові?