Давньоримська література

Римська комедія

«Енеїда»

Творча історія

Окрилений новою перемогою, Вергілій вирішив стати… римським Гомером. Скільки письменників до і після нього мріяли про це! Але час безжально стирав їхні імена, мов хвиля сліди на піску. І лише Вергілієві поталанило. Він задумав грандіозне епічне національне полотно і геніально здійснив свій задум — світ побачив «Енеїду» (29–19 рр. до н. е.).

Ще у передмові до третьої книги «Георгік» (47–46 рр. до н. е.) поет обіцяв написати героїчну поему, де будуть прославлені «Цезаря битви». Але первісний задум змінився. Справа в тому, що здавна існував переказ про те, що після падіння Трої хтось із її захисників уцілів і заснував нову могутню державу. Згодом ще грецькі історики та літератори (Стесіхор, Телланік, Діонісій Галікарнаський) визначили цю людину — це був один із другорядних героїв «Іліади» — Еней, який фантастичним чином урятувався.

Римлянам дуже подобався цей сюжет: Троя загинула від греків, але врятувався Еней і заснував Рим (Нову Трою), котрий підкорив Елладу, тобто взяв реванш за поразку троянців. Отже, нащадки троянців (східного народу) стали римлянами (західним народом), тим самим позначивши магістральний напрям римської політики — володарювати як на Заході, так і на Сході, тобто скрізь, в усьому світі (згадаймо вже наведену формулу: «Roma — caput mundi» — «Рим — голова світу»).

Легенда про Енея була популярною у вищих римських колах, а патриції полюбляли хизуватися своїми міфічними родинними зв’язками з троянцями, які прибули до Італії з Енеєм. Зрозуміло, що вінцем їхніх прагнень було вивести свій рід від самого Енея. На таку генеалогію претендувало багато патриціанських родів, поміж них і Юлії, до яких належали Гай Юлій Цезар і усиновлений ним Гай Юлій Цезар Октавіан. Інтерес римських владик до своїх «троянських коренів» був до такої міри великим, що Цезар навіть хотів відбудувати Трою і перенести туди столицю Римської імперії. А Октавіан віддав наказ поміж статуй богів у Римському форумі фігуру Енея поставити першою.

Зрозуміло, що для Октавіана легенда про Енея була справжнісінькою знахідкою, оскільки він отримав нечувану доти в Римі одноосібну владу. Тому принцепс шукав своєму «праву на владу» найрізноманітнішого обґрунтування: і політичного, і філософського, і навіть генеалогічно-міфічного. До того ж, йому неважко було довести своє «походження» від Енея, сказати б, «філологічно», завдяки так званій «народній етимології»: якщо Енеєвого сина звали Юлом (Іулом), значить саме від нього походять і Юлії. Тож у написанні «Енеїди» Октавіан був зацікавлений особисто.

У появі римського національного епосу й «римського Гомера» було зацікавлене також римське суспільство, особливо латинофільська його частина. Тому Вергілій змінив свій первісний задум і став писати героїчну поему не про Цезаря чи Октавіана, а про їхнього міфічного предка — Енея.

Робота над «Енеїдою» зайняла ціле десятиріччя (29–19 рр. до н. е.), аж до смерті поета. Працював Вергілій дуже ретельно: спочатку склав план, потім написав епопею прозою, і аж потім став надавати віршованої форми найкращим її епізодам. Можливо, саме через цю ретельність завершити «Енеїду» він так і не встиг.

Не задовольнившись почутим і побаченим про Троянську війну, він поїхав до Афін, аби звідти повторити шлях ахеїв до Трої (Мала Азія) та побачити ті краї на власні очі. Але грецька спека викликала фатальний спалах туберкульозу в ослабленому морською хворобою організмові. Август, який одночасно з Вергілієм прибув до Афін, порадив йому повернутися додому і навіть узяв його на свій корабель. Але ніщо вже не могло відвернути сумної розв’язки: після висадки в порту Брундізій 21 вересня 19 р. до н. е. Вергілій помер. Потім його прах було перенесено до Неаполя, де біля Путеоланського шляху й поховано. На могильній плиті викарбувано двовірш: «В Мантуї народився, умер у калабрів, Неаполь / Прах береже. Оспівав череди, ниви, вождів».

Композиція та зміст

Задумана як римська паралель до «Іліади» й «Одіссеї», епічна поема «Енеїда» складається з 12 книг, які налічують 9996 віршів. Вона чітко поділяється на дві частини, кожна з яких уміщує по шість книг: 1–6 книги — це розповідь про мандри Енея (схожі на мандри Одіссея); 7–12 книги — опис битви у Італії (це наче римська «Іліада»).

Як і в Гомерових поемах, провідна тема «Енеїди» закладена буквально в перших рядках заспіву: «Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої, / Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські…»

У першій книзі йдеться про те, що Енеєві у мандрах заважала Юнона (як Одіссеєві Посейдон), яка дуже не любила троянців, бо, по-перше, пам’ятала принизливий для неї присуд троянця Паріса, по-друге — дуже любила Карфаген і знала, що його зруйнують нащадки троянців (римляни): «За все це горіла / Гнівом важким до троянців, що скрізь їх морями носило, / Тих, що данайці іще не добили й Ахілл невблаганний / Не докінчив. Не впускала їх довго у Лацій, і довгі / Роки ще, долею гнані, вони десь морями блукали. / Стільки зусиль було треба, щоб римський народ утворити.»

Буря прибила троянські кораблі до берегів Карфагена, де правила вдовиця Дідона, якій Еней розповів про загибель Трої (кн. II) та свої мандри (кн. III). Вона палко закохалася в Енея, а любов у її серці запалив Енеїв брат, бог кохання Амур (вони були синами Венери, правда, від різних батьків). На прохання матері Амур перевтілився в уже згадуваного Енеєвого сина Юла (Асканія). І коли розчулена Дідона пригорнула його до своїх грудей, влив до її серця вогонь кохання. Отже, Дідона жорстокою Венерою була приречена, зате її син Еней — убезпечений (адже хто знав, яке почуття до троянців могла би закласти в душу володарки Карфагена зла Юнона, якби ця душа вже не була охоплена полум’ям кохання). І хоча Еней також кохав Дідону, його долею було йому покинути нещасну, щоб виконати свою історичну місію — досягти берегів Італії, заснувати Римську державу, яка колись «віддячить» карфагенянам за гостинність, зробивши з Карфагеном те саме, що греки зробили із Троєю. Невтішна, покинута коханим Дідона кинулася в полум’я (кн. IV). На Сицилії Еней вшанував пам’ять свого батька Анхіза поминальними іграми (кн. V). Потрапивши нарешті до Італії, він за допомогою Сивілли спустився до Аїду, де зустрівся з тінню свого батька Анхіза.

Тінь Анхіза віщує Енеєві славну долю його нащадків (кн. VI), і саме в цих рядках втілена авторська концепція. Анхіз «передбачив», що римляни не досягнуть висот еллінів та інших народів у скульптурі, ораторському мистецтві чи астрономії: «...Інші майстерніш, ніж ти, відливатимуть статуї з міді, / З мармуру теж, я гадаю, різьбитимуть лиця живії, / Краще в судах промовлятимуть, краще далеко від тебе / Викреслять сферу небесну і зір кругове обертання.» Але нехай Еней і його нащадки цим не переймаються, оскільки головне «римське мистецтво» полягатиме в тому, щоб «правити світом, у мирі тримати народи, милувать щирих підданців і вкрай довойовувать гордих».

У Лації цар Латин гостинно зустрів Енея й пообіцяв віддати за нього свою доньку Лавінію. Проте в неї вже був жених — Турн, головний герой рутулів, який пішов на Енея війною (кн. VII). По допомогу Еней поїхав до сусіднього володаря Евандра (туди, де згодом постав Рим). Там він отримав дарунок Венери й Вулкана — бойовий обладунок, зокрема знаменитий щит, на якому було зображено майбутню історію Риму (кн. VIII).

Уже за першими рядками опису щита Енея можна простежити «єдність і боротьбу протилежностей»: з одного боку, тут відчувається неприхований вплив Гомера (див. вище «Щит Ахілла»), з другого — діаметрально протилежний підхід до зображення. Якщо на щиті Ахілла зображено Всесвіт, то на щиті Енея — Рим як центр цього Всесвіту: «Там-бо, на тому щиті, прозираючи роки майбутні, / Вирізьбив владар огню італійців майбутні пригоди, / Римського роду тріумфи, Асканіїв рід знаменитий / І незчисленні усі, послідовно проваджені війни...» Вергілій відтворює міфічну й реальну історію Риму: там є і вовчиця, котра вигодувала своїм молоком Ромула і Рема, викрадення сабінянок, перемога над галами, злочинець Катіліна і герой Катон, перемога Октавіана над Клеопатрою і Антонієм. Остання подія була сучасною першим читачам Енеїди, але Вергілій зобразив її як «передбачену» Анхізом.

У відсутність ватажка Турн почав перемагати троянців (кн. IX). І хоча Еней, повернувшись, відбив рутулів, Турн убив його друга Палланта, сина того самого Евандра, до якого герой звертався по допомогу (кн. X). Наступило перемир’я, описані подвиги амазонки Камілли (кн. XI). І, нарешті, в кінці поеми відбувся двобій ватажків, де Еней помстився за Палланта і вбив Турна (кн. XII).

Вергілій продовжує традицію Гомера, оскільки «Енеїда» підкреслено зорієнтована на «Одіссею» й «Іліаду». Відповідності між цими трьома поемами пронизують усі рівні тексту. Як Гомер докладно описує мандри Одіссея від Трої до Ітаки, так і Вергілій дає опис шляху Енея від того ж Іліону (Трої) до Італії. Як Одіссей на банкеті у базилевса феаків Алкіноя докладно розповідає про свої пригоди, так само Еней на банкеті у Дідони описує загибель Трої й тривалі мандри. Як Одіссея не хоче відпускати закохана в нього німфа Каліпсо, так і Енея затримує закохана в нього Дідона. І Одіссей, і Еней відвідують царство мертвих і повертаються звідти живими. Навіть бурі й шквали на морі під час плавання Одіссея й Енея схожі.

Чимало відповідностей можна також знайти, зіставляючи «Енеїду» з «Іліадою». І там і там війна починається через жінок — відповідно Єлену й Лавінію. Еней у поемі Вергілія виконує ту ж функцію, що Ахілл в «Іліаді»: вони найсильніші й найхоробріші з-поміж героїв, і навіть залишення ними поля бою (хоч і з різних причин) викликають схожі наслідки: війська ахейців і троянців опиняються в критичному стані. Знаменитий «каталог кораблів» у «Іліаді» перегукується з переліком племен, які виступили проти Енея. Як нічну вилазку робили хоробрі Одіссей і Діомед, так само вночі прокралися до табору ворогів друзі-троянці Нис і Евріал. Як Гефест, на прохання Фетіди, зробив Ахіллові щита, так щита Енеєві зробив Вулкан на прохання Венери. В обох поемах війни, сутички призводять до двобоїв ватажків, і в обох випадках перемагають головні герої поем, спочатку вагаючись: вбивати чи помилувати ворога (Гектора й Турна), але в обох поемах головні герої пригадують, що їхні супротивники вбили їхніх найкращих друзів (Патрокла й Палланта) і помстилися за загиблих, таки вбиваючи того ж Гектора та Турна. У творах Гомера й Вергілія великою є роль «божественної волі», втручання небожителів у справи смертних. Як в «Одіссеї» Посейдон, так в «Енеїді» Юнона є запеклими ворогами відповідно Одіссея та Енея, а їхнє втручання в розвиток дії надає оповіді гостросюжетного забарвлення. Список відповідностей можна продовжити.

У кожного генія є свій критик. Для Гомера ним був Зоїл, для Вергілія — передовсім Нуміторій, який звинуватив його у запозиченні в Гомера не лише задуму і форми, а й цілих рядків «Іліади» й «Одіссеї» (і ці рядки називалися). На ці звинувачення Вергілій відповів мудро, запропонувавши критикам самим що-небудь запозичити у Гомера: мовляв, це не легше, ніж підняти палицю Геркулеса або відібрати блискавку у Юпітера.

У чому ж полягало новаторство Вергілія, оригінальність його поеми?

Передовсім між «Іліадою» та «Енеїдою» існує суттєва різниця: друга явно політизована, в ній звеличується колишня римська доблесть, скромність, честь, давньоримський спосіб життя — основа могутності майбутньої світової держави. Те саме, що Октавіан здійснював політично, Вергілій робив за допомогою поезії, — обидва вони намагалися відродити старі, іноді забуті традиції, які свого часу допомогли Римській державі вивищитися.

Є суттєва відмінність і у характеристиці двох головних героїв. Обидва вони хоробрі, мужні, але невипадково постійний епітет Ахілла — «прудконогий» (в центрі уваги фізичні, бойові якості), а Енея — «благочестивий» — «pius» (акцент на моральних якостях). Щоправда, під благочестям Вергілій розуміє поняття значно ширше, ніж побожність, дотримання приписів релігії, відносячи туди ще й характеристику і зразкового римського громадянина з розвинутим почуттям обов’язку, хорошого сім’янина (сина, чоловіка, батька), і справедливу, жалісливу до інших людину.

Іноді на адресу Вергілія лунали звинувачення в тому, що він, на відміну від Гомера, вивів багато блідих образів, і навіть головний герой Еней, ім’ям якого названий твір, за усієї своєї воїнської доблесті, був лише іграшкою фатуму. Одна з дослідниць творчості Вергілія навіть кпила з Енея, що той, «як для героя, занадто багато плаче» (а плаче він з різних приводів фактично, в кожній книзі). Але слід урахувати те, що головним героєм «Енеїди» є зовсім не Еней, а Римська Держава. Не враховуючи цього, не можна зрозуміти «Енеїду». Якщо для Гомера ідеї державності не існувало як такої, то для Вергілія вона не просто існує, а й є домінуючою.

Здавалося б, у обох поемах описані битви, ратні подвиги. Але якщо в Гомера слава війни й героїв, опис їхніх подвигів (гніву Ахілла) є головною метою поеми, то для Вергілія це лише зовнішня атрибутика, всі ж помисли героїв спрямовані на те, щоб зрозуміти призначення долі. Ось чому римський «благочестивий Еней» у порівнянні з грецьким «прудконогим Ахіллесом» здається ледь не пасивним. Але це пасивність зовнішня. За нею криється величезна духовна робота, про зображення якої в Гомера не могло бути й мови. Відбиток цього ми знаходимо й у формі поем. Так, якщо Гомер, описуючи найменші подробиці життя та побуту ахейців, милуючись ними, і не прагнув іти далі, то для Вергілія така деталізація була б зайвою, адже цікавили його не зовнішні ознаки, а внутрішні причини, потаємні пружини, які приводять у рух людину й людство.

Саме тому ми зараз, більше ніж через два тисячоліття після створення «Енеїди», переймаємося думками та переживаннями людини, яка втратила вітчизну, батька, дружину, кохання та торує свій життєвий шлях, не знаючи його кінцевої мети (про своє високе призначення Еней довідався лише на середині шляху до Італії). І якщо Одіссей отримав у Аїді відомості лише про свою найближчу долю, то Енея посвячено в долю його майбутніх нащадків, яких він знати не може.

Закінчуючи розмову про традиції й новаторство в «Енеїді», слід зазначити, що це той рідкісний випадок, коли традиційність була сприйнята сучасниками Вергілія як новаторство. Адже на час створення «Енеїди» звичними, традиційними в римській літературі були малі жанри — відгомін епохи олександрійських поетів. Більше того, писати великі епічні полотна було тоді немодним. Але в тім-то й полягає заслуга Вергілія, що він був до такої міри впевненим у своїй поетичній майстерності й вірності обраного шляху, що знайшов у собі сили знехтувати модними теоріями, піднятися над ними і стати врівень з Гомером. Вергілій пішов проти традиції, ризикуючи зазнати творчої поразки. Недаремно одна французька дослідниця його творчості якось зауважила: «Вергілій не переставав гребти проти течії, не зводячи очей з Гомера…» А саме люди, які вміють успішно гребти проти течії, а то й змінювати її плин, є геніями. І Вергілій — один з них.

Вергілій і Котляревський

Зупинюся на дуже цікавому чиннику популярності творів Вергілія у світовому літературному процесі. Він мав свій яскраво виражений індивідуальний стиль. До того ж його твори знали широкі верстви освіченого населення всієї Європи (зокрема, України). Вергілій чи не єдиний з античних авторів не заборонявся християнською церквою, навпаки, за його творами вивчали латину навіть клірики. Отже, утворився багатий матеріал для пародіювання.

Перша пародія «Енеїди» — «Перелицьована «Енеїда» (1633) Дж. Лаллі побачила світ в географічній спадкоємиці Риму — Італії. У Франції дуже популярною була поема П. Скаррона «Перелицьований Вергілій» (1648-1653). Ця травестія відрізняється від оригіналу навмисним зниженням тону, пародіюванням величних подій оригіналу, «перетворенням» богів і героїв на паризьких міщан. Франція була щедрою на травестії «Енеїди»: «Любов Енея і Дідони» А. Фюретьєра, «Бурлескне пекло» та «Бурлескна Енеїда» Дюфреруа; «Війна Енея в Італії» Барсія; «Смішна Енеїда» Ж. Бребефа та ін.

Пародіювали «Енеїду» й пізніше, і в інших країнах Європи. Але неперевершеним взірцем травестії, яким може пишатися українська література, є «Вергилиева „Энеида", на малороссийский язык переложенная» (1798) І. П. Котляревського.

Виникає запитання: чому батько нової української літератури взявся за старий, та ще й не український, а іноземний сюжет? Не все тут лежить на поверхні.

У англійського філолога Моріса Бауера є цікаве спостереження. Проаналізувавши величезну кількість різних національних епосів, він дійшов висновку, що причини їхнього виникнення можна звести до трьох основних:

1) Народи зазнають нападів з боку іноземців, бувають підкореними, поневоленими, а тому знаходять собі розраду, втіху в спогадах про славне минуле, ідеалізують, прикрашають його своєю фантазією. Такий, наприклад, епос, який склався у сербів (юнацькі пісні) після фатальної для них поразки на Косовому полі (1389) й завоювання Сербії турками.

2) Народи змушені переселятися з первісної батьківщини на чужину. Взірцями таких епічних творів можуть слугувати епоси скандинавів, які з Норвегії переселялися до Ісландії, Гренландії і навіть Північної Америки.

3) Колись могутня держава або занепадає або ділиться на дрібні слабкі державки. Типовий приклад — середньовічні «Пісня про Роланда» (своєрідна ностальгія за могутньою імперією Карла Великого (742-814) та «Слово о полку Ігоревім» (та ж ностальгія за тією ж могутністю Київської Русі, передчуття загрози іноземної навали).

Але і першу, і другу, і третю причини, в принципі, можна позначити влучною українською формулою — «було колись…» або асоціативно близькою — «ще як були ми козаками».

Запорозька Січ була зруйнована 1775 року, а «Енеїду» Котляревський написав у 1798 році, тобто лише через якихось два десятки років після цієї події. А сам факт ліквідації Січі був не стільки військово-політичним, скільки символічним, бо впала фортеця національного вільнолюбного духу.

В цьому зв’язку існує аргументована версія, що Котляревський замаскував за смішною формою та іноземним сюжетом мрію українців про незалежність своєї держави, побудувавши імпліцитно (приховано, неявно) паралельний «український» сюжет: 1) експліковано (е) — греки зруйнували Трою; імпліцитно (і) — Московія поруйнувала Запорозьку Січ (українську Трою). 2) е — але вцілів троянець Еней; і — так само вціліє український Еней. 3) е — Еней заснував Рим, або Нову Трою; і — український Еней заснує українську Нову Трою. 4) е — Рим (Нова Троя) взяв реванш над греками за загибель старої Трої; і — український Рим візьме реванш за руйнацію «української Трої». Пор. суголосний рядок першого поета української діаспори ХХ ст. Є. Маланюка: «…Щоб власний Рим кордоном вперезав / І поруч Лаври станув Капітолій».

До речі, тенденція до травестування «Енеїди» як засобу відповіді на певні болючі національні питання відзначається і в Польщі:

«… Звернення І. Котляревського до твору Вергілія було зумовлене тим, що поет хотів відгукнутись на втрату Україною своєї національної незалежності. В історії світового письменства вже були такі споріднені явища: Вергілій став для Котляревського тим самим, ким став … для поляків після втрати Польщею незалежності, третього її поділу; не знаходячи засобів для віддзеркалення свого болю, польські поети зверталися до Вергілія».

Звичайно ж, це не єдина причина травестування Котляревським твору Вергілія: політика у справжній літературі ніколи не підміняє собою естетики. Далися взнаки й висока ерудиція корифея української літератури, і, сказати б, літературна мода, адже «знання Вергілія — знак римської освіченості, римської цивілізації, як для нового часу це знак цивілізації європейської» (Н. Старостіна).

На могильній плиті Вергілія, як зазначено вище, викарбувано двовірш: «В Мантуї народився, умер у калабрів. Неаполь / Прах береже. Оспівав череди, ниви, вождів». Як скромно — череди, ниви, вожді. «Буколіки», «Георгіки», «Енеїда» — як велично!

Літературне відлуння

Микола Зеров. «Вергілій»

Бо крізь вогонь і дим усобиці іржавий Побачив кращий вік і проспівав псалом, Як спочиває світ під цезарським орлом У лагіднім ярмі безсмертної держави.

Той час минув — і Рим, і цезарів діла Рука історії до трун поволокла, Де сплять усіх часів ілюзії й корони.

Та він живе, і дзвін гучних його поем Донині сниться нам риданнями Дідони, Бряжчанням панцирів і сплесками трирем