Давньоримська література

Римська лірика

Публій Овідій Назон

Публій Овідій Назон (43 р. до н. е. — бл. 18 р. н. е.) народився в Сульмоні, в затишній долині біля підніжжя Аппенін, кілометрів за сто від Рима, в заможній сім’ї вершника (шляхтича). У Римі вивчав право і був талановитим оратором і декламатором. Але юнака приваблювала поезія, про що згодом він написав так: «Хоч би що я не починав писати прозою, виходила поезія».

Батько сподівався утримати сина від занять поезією: мовляв, поглянь на великого Гомера. Ну й що з того, що він геній? Але ж помер він сліпим і бідним… Проте Овідій присвятив життя саме поезії.

Овідій побував у Афінах, на Близькому Сході, на острові Сицилія, а, повернувшись, увійшов до кіл столичної «золотої молоді». Він жив легко і посміювався над «Енеїдою», роблячи іронічний висновок: якщо засновником Риму був Еней, син богині кохання Венери, то через одне лише благочестя (кпини з постійного епітета «благочестивий», яким Вергілій наділив головного героя «Енеїди») варто перетворити його на місто кохання.

Овідій, як свого часу Анакреонт і його послідовники, виправдовується за те, що не оспівує війни: з’явився Купідон і вкрав із його вірша стопу, залишивши рядок кульгати. Узагалі, перший період творчості Овідія (до 1–2 років н.е.) майже повністю присвячений темі кохання. Найвідоміші твори цього періоду — «Любовні елегії», поеми «Наука кохання», «Ліки від кохання».

Другий період (2–8 роки н.е.) ознаменував перехід Овідія до великих творів в дусі елліністичної вченої поезії. Центральний твір — поема «Метаморфози», задумана як епос, включає близько 250 міфологічних і фольклорних сказань про перетворення людей у тварин, рослин, сузір’я і навіть камені.

Сюжетом «Метаморфоз» є фактично вся антична міфологія, хоч і викладена не за якимось єдиним принципом (до того ж поема незакінчена, до того ж її фрагменти спалив сам автор, дізнавшись про своє несподіване вигнання з Риму).

Цікавою є обробка Овідієм міфів про різні періоди життя людства — «Чотири покоління людських». Як відомо, першу «класифікацію» діб життя людей («золота», «срібна» і т.д.) дав Гесіод (VII ст. до н.е.) у дидактичному епосі «Роботи і дні». Отже, Овідій продовжує традицію, але вже на римському літературному ґрунті.

Отже, перше покоління людей, за Овідієм, було золотим, адже «...без бича і спонуки, / З власної волі воно Правоту шанувало і Чесність. / Кари і страху не знало. Погрозливе слово закону / Ще не читалось на мідній таблиці, і люд не страшився / Вирок почути судді, без суду і опіки безпечний.» або: «Без зброї, без війська, / Мирні народи жили в непорушному і любому дозвіллі.» Як бачимо, першою умовою щасливого життя поет називає не матеріальні умови життя людей, а їхню моральність. А вже потім іде перелік матеріальних благ: земля сама родила, «вічна стояла весна», «ріки текли молоком, струменіли скрізь ріки нектаром, / І темнолисті дуби золотими точились медами».

Але від приходу до влади Юпітера «срібна пора та настала, / Гірша від золота, але цінніша від темної міді»: рік почав ділитися на чотири пори, люди змушені були ховатися в оселях і уярмили худобу. А після срібної «Третя доба — мідяна — хутко настала; / Люд войовничий, суворої вдачі, до зброї охочий, / Але ж іще не злочинний.»

Четверте, найгірше, покоління людей живе за залізної доби, коли «з’явилася Кривда, минулися Чесність і Правда; / Хитрість, Брехня і Підступство посіли їх місце спустіле, / Зрада прийшла і Насильство, Жадоба на гроші і статки».

Майстер іронії й сарказму, Овідій задля досягнення більшого впливу на читача, може переосмислювати згадану «класифікацію» діб історії людства, сказати б, «точністю до навпаки». Ось приклад, коли поняття «золота доба», що тлумачиться як «доба золота» (‘доба влади золота’) насправді означає «залізну добу»: «Нині насправді в нас вік золотий: до посад щонайвищих / Золото шлях прокладе, золотом купиш любов.» («Мистецтво кохання», ІІ).

Визначення жадоби до збагачення як згубної для людей пристрасті розроблялося в світовій літературі від самих її витоків, знайшло своє місце і в «Метаморфозах»:

Люд животіє з грабунку, на зятя не звіриться тесть вже,

Гість на господаря також — і братня любов потьмарилась;

Жінка грозить чоловікові, той ворогує на жінку;

Мачухи зводять дітей смертельно-блідим аконітом;

Син нетерплячий про батькову смерть дізнається в ворожки.

Цікаво, що Овідій в епізоді «Потоп» («Всесвітній потоп»), демонструючи непересічний поетичний талант, дає цьому мотивові те саме морально-етичне тлумачення: Юпітер дізнався, що люди стали жити негідно, і вирішив сам пересвідчитися у цьому, набрав людської подоби і пішов подорожувати по землі. Висновок був невтішним: жахливі чутки про моральну деградацію людства «були кращі за дійсність», до того ж володар Аркадії Лікаон, до якого завітав Юпітер, наказав нагодувати бога людським м’ясом. Це була остання крапля, що переповнила чашу терпіння богів, і на людство Юпітер наслав потоп, у якому потонуло все живе. Деякі з богів не хотіли, щоб загинули геть усі люди, бо багато хто з-поміж них приносив олімпійцям жертви. Проте Юпітер заспокоїв їх: «Нове покоління / Має постать на землі, не подібне на давніх злочинців» («Метаморфози», «Лікаон»).

Панорамне бачення світової міфології надзвичайно цікаве й пізнавальне. Так, міф про всесвітній потоп зародився, найімовірніше, у Межиріччі, поміж ріками Тигром і Євфратом, сильний розлив яких на декілька днів, коли не видно було краю водам, міг дійсно сприйматися первісними людьми як всесвітній потоп. Але потім факт стихійного лиха поступово перетворився на алегорію покарання людства за якісь провини, бо інакше де ж сенс вселенської загибелі усього живого? Зі Сходу цей мотив потрапив до Біблії, а з Біблії — до Корану.

В епізоді про Філемона і Бавкіду знову йдеться про відвідини богами землі. Як у багатьох казках, нагородженою виявляється гостинність і скромність. Зевс із Гермесом обходили села, і звідусіль їх гнали грубі й жадібні люди. Лише в злиденній хижі подружжя стареньких, Філемон і Бавкіда, гостинно їх зустріли, попри всю скромність житла і пригощання. За це у всіх на очах халупа перетворилася на розкішний палац, а Зевс сказав, щоб старенькі просили всього, чого хочуть. І вони попросили одночасної смерті: «...Як у згоді дійшли до кінця свого віку земного, / Дайте і вмерти відразу обом, щоб мені не прийшлося / Бачить дружини в огні, та і їй щоб мене не ховати».

Так і трапилося: вони довго жили разом у злагоді й порозумінні, а коли прийшов їхній час, перетворилися на дуба й липу, одночасно попрощавшись одне з одним.

Здавалося б, ніщо не віщувало біди Овідієві, але не встиг він дописати в кінці «Метаморфоз» відомої нині фрази «Per saecula omnia vivam» («Я житиму у віках»), як отримав від Августа наказ про вислання у холодні варварські Томи. До такого удару 51-літній поет був абсолютно не готовий, адже він щойно написав у кінці «Метаморфоз» вишукану похвалу Августові. Про свій душевний стан він згодом написав у «Сумних елегіях» («Скорботних елегіях») так: «Я остовпів не інакше, як той, хто, вражений громом, / Хоч і живе, та життя сам несвідомий свого…» або: «Вийшов я (краще сказати — мене винесли без похорону!), / Весь неохайний, лице вкрите волоссям кругом. / Жінка з нестямного болю — розказують — тут же зомліла; / Наче бездушна, отак довго лежала вона.» («Прощання» або «Остання ніч у Римі»).

Чому він був висланий, достеменно невідомо й сьогодні. Якщо за «вільність» ранніх віршів, то чому Август чекав так довго? Деякі дослідники вважають, що заслання Овідія якось пов’язане з другим, ще несподіванішим, засланням — онучки Августа Юлії, з якою якимось чином Овідій був пов’язаний — чи то як свідок, чи то як спільник, чи то як коханець. Твори Овідія почали вилучати з бібліотек.

Так почався третій — останній — період його творчості (8–17 роки н.е.). Провідна тема цього періоду — скарги на вигнання і прохання повернути його до Риму. Центральні твори — «Сумні елегії» та «Понтійські послання». Овідій у засланні започаткував новий різновид римської поезії — суб’єктивну елегію, не пов’язану з любовною тематикою. Ось типовий уривок з «Сумних елегій» (III, 10):

Може, і досі ще хто пам’ятає вигнанця Назона,

В Місті зосталось іще, може, ім’я по мені, —

Знайте ж — під зорями, що не спускаються в море ніколи,

В дальній країні тепер я між чужинців живу:

Скрізь дикунів — савроматів, бессів і гетів племена —

Навіть негідні мене їхні самі імена! …

Горе моє! Не заходь жоден щасливий сюди.

Адже так широко світ розіслався безмежно-великий,

Нащо ж на муки мені край цей відкрито сумний?

Час виправдав пророцтво Овідія про довгу славу. У добу Середньовіччя за авторитетом він зрівнявся з Вергілієм. «Метаморфози» і «Героїди» стали багатим джерелом для середньовічного роману. «Метаморфози» піддавалися улюбленому заняттю середньовічних вчених — алегоричному тлумаченню. Трубадури вважали Овідія своїм наставником у «науці пристрасті ніжної». Не забули Овідія і пізніше. Боккаччо і Тассо, Чосер і Спенсер користувалися його творами. Дуже любив Овідія Пушкін, який писав про сумні елегії, називаючи їх понтійськими: «Сколько яркости в описании чуждого климата и чуждой земли! Сколько живости в подробностях! И какая грусть о Риме! Какие трогательные жалобы!»

У місті Констанці (Румунія) стоїть пам’ятник Овідію з його епітафією самому собі: «Я здесь лежащий, я тот, кто шалил, любовь воспевая, / Даром погублен своим. Имя поэта Назон, / Ты же, мимо идущий, коль сам любил ты, промолви: / «О, да будет легка праху Назона земля».»

Недаремно український поет поч. ХХ ст. Микола Зеров дав високу оцінку генію Овідія:

Вінець Овідію довіку не зів'яне,

Безсмертний «Плач» його, гіркий і незрівнянний,

Елегії душні, як цвіт весняних лоз,

І чари сонячні його «Метаморфоз»,

І мудрі тонкощі вченого кохання…

Хай Цезар злоститься, і хай літа вигнання

Зігнуть високий стан і сивину вплетуть,

І хай гуде сармат і гети смерть несуть,

А гнівний Понт реве, і гори набігають, —

Народи і віки не раз іще згадають

Дзвінких його пісень легкий свавольний лад

Стогнанням ніжних альб і дзвоном серенад.

А Тарас Шевченко заявив: «Овідій Назон — найдосконаліший твір Всемогутнього Творця всесвіту».

Історія повторюється…

Тарас Шевченко, засланий російським імператором Миколою І на далекий Арал, порівнював свою долю з долею Овідія, засланого імператором Октавіаном Августом до далеких Том, називаючи обох можновладців катами. В одному з листів Кобзар писав: «Август, язычник, ссылая Назона, к диким гетам, не запретил ему писать и рисовать. А христианин N. Запретил мне то и другое. Оба палачи!» (Шевченко Т. Твори. — Т.6. — Київ, 1939. — С. 15)