Давньоримська література

Римська лірика

Квінт Горацій Флакк

Квінт Горацій Флакк (65-8 рр. до н.е.) народився в південній частині Італії (Апулії), у Венузії, у сім’ї вільновідпущеника середнього статку: за одними відомостями, він був збірником податків, за іншою — торгував рибою. Попри це батько дав йому гарну освіту відразу в двох тодішніх столицях: спочатку в столиці адміністративній — Римі (там він вивчав еллінську літературу), згодом — у столиці культурній — Афінах, де до занять літературою додалися філософські студії.

Поворотним у житті двадцятирічного юнака став факт прибуття до Афін республіканця Брута, убивці Цезаря, коли Горацій, спокусившись військовою кар’єрою, зайняв чималу посаду — трибуна (командира) одного з його легіонів. Невідомо, чи світова література знала б ім’я Горація, якби не нищівна поразка військ республіканців, якої їм завдав Октавіан у 42 р. до н.е. при Філіппах. Консул Горацій щасливо втік і про військову долю забув назавжди: «От і Філіппи… Покладено край моїй службі військовій. / Якось поник я раптово, немовби хто крила підрізав.»

Тут своєрідно «відгукнулася» любов Горація до еллінських поетів: з одного боку, абсолютно в стилі Тіртея, він заявив: «Dulce et decorum pro patria mori» — «Почесно й любо вмерти за рідний край! / Та хто тікає — той не врятується, / Не милує у боязкого / Смерть ані спини, ні ніг тремтячих.», з другого — в стилі Архілоха кинув свій щит і втік з поля битви, про що прямо написав в оді «До Помпея Вара»: «Згадай Філіппи, звідки тікали ми, / Де щит я кинув.»

Переховавшись якийсь час до амністії (а Октавіан їх оголосив чимало), Горацій повернувся до Риму, не маючи там нікого й нічого: батько помер, маєток конфіскували на користь ветеранів військ Октавіана, роботи не було, тож більш ніж скромна посада переписувача всіляких офіційних паперів здавалася бідному юнакові «з підрізаними крилами» ледь не манною небесною. Саме на цей час припадає початок занять літературною творчістю: «Вбогість зухвала / Тут і штовхнула до віршів мене.»

Перші свої твори він назвав еподами («приспівами»), це двовірші, де другий рядок є коротшим за перший, немов би «приспівом» до нього. Написані вони під явним впливом елліна Архілоха (див. вище), ямбами. Щоправда, Горацій відразу заявив, що його вірші схожі на Архілохові лише формою, а не змістом (згадаймо, що, за легендою, Архілох своїми ямбами довів до самогубства свого земляка Лікамба, який порушив свою обіцянку віддати свою доньку Ніобу за поета): «Запозичив я дух Архілоха, / Ритми його, а не зміст, не слова, що Лікамба карали».

У 40-му році Горацій познайомився з Вергілієм, який звернув увагу на талановиті вірші нікому не відомого невисокого на зріст писарчука, що, з одного боку, з презирством ставився до плебеїв, з другого — не мав грошей, аби увійти до вищого кола спілкування. А Вергілій познайомив Горація з Меценатом, і відтоді почався злет одного з найвідоміших поетів світу.

Август вкотре продемонстрував свій розум і підкупив громадську думку Риму, простивши Горація, хоча той воював на боці Брута, вбивці Юлія Цезаря — названого батька Августа. Щоб краще уявити собі вагу цього вчинку Октавіана, нагадаю, що зрадники Брут і Касій через багато століть були «поміщені» Данте у «Божественній комедії» до найстрашнішого кола пекла, у дві з трьох пащек Люцифера; третя паща була зайнята христопродавцем — Іудою Іскаріотом. Це глибоко символічно: Іуда продав Христа, а Брут — народ Риму і особисто Цезаря, який йому довіряв (за однією з версій, Брут був сином Цезаря, і знаменита нині фраза «І ти, Брут?» звучала дещо інакше: «І ти, синку?»).

Прощення Августом Горація — акт величезної не лише особистісної, а й політичної ваги. І принцепс не помилився: Горація немов підмінили. Але, хоча згодом Пушкін називав Горація «співцем Августа», прямих панегіриків Октавіану в його творах майже нема, мабуть, він дотримувався принципу «золотої середини» («aurea mediocritas»). Якось в листі Октавіан навіть ображено написав Горацію: «Невже ти боїшся, що дружба зо мною зганьбить тебе поміж нащадків»…

Горація іноді називають улюбленцем долі, і, зрештою, це, мабуть, так і є. За часів панування Августа його життя йшло рівно, тим більше, що сам він був людиною мудрою. За кілька років до смерті Горацій якось несподівано заявив Меценатові, що надовго його не переживе. Тоді вони вдвох посміялися над недоречним жартом видатного поета Риму. Але так і сталося, як казалося: у 8 р. до н.е. помер Меценат, а через декілька місяців слідом за ним пішов із цього світу й Горацій, заповівши свій маєток Октавіанові. І поховані два товариші, Меценат і Горацій, поруч — на Есквілінському пагорбі.

Горацій написав такі твори: «Сатири» (дві книги, 35-30 рр. до н.е.); «Еподи» (30 рік до н.е.); «Оди» (три книги в 23 році до н.е., четверта — в 13 році до н.е.); «Ювілейний гімн» (17 рік до н.е.); «Послання» (дві книги, в 20 і після 13 року до н.е.). Всі його твори, крім четвертої книги од і другої книги послань, присвячені Меценатові. «Сатири» і «Послання» написані гекзаметром, і Горацій назвав їх «бесідами»; інші твори написані складними ліричними розмірами.

Горацієві «Оди» вирізняються художньою довершеністю та тематичним розмаїттям. Однією з перлин римської поезії є ода «До Манлія Торквата», присвячена римському ораторові, товаришеві поета. І хто б його знав зараз, якби не рядки Горація. Своєю філософічністю, якимось елегійним смутком ця поезія виходить за межі дружнього послання і зливається з традицією елегії у світовій літературі. Зокрема, тут талановито реалізовано наявний у багатьох наступних творах світової літератури паралелізм у зображенні циклів природи і людського життя:

Білі вже збігли сніги. На луги повертається зелень,

Знов кучерявиться гай.

В красній обнові земля, і знову, спадаючи, води

В’ються в своїх берегах…

…Зиму змагає весна, її ж переборює літо

Й гине само, як лише

Осінь розсипле плоди, за нею — на сон лиш багата —

Вже підбігає зима.

Тоншає місяця серп і знов ясніє уповні.

Ми ж, коли канем туди,

Звідки Еней не вернувсь, де Анк, де Тулл можновладний, — Порохом, тінню стаєм.

Природа оновлюється, зимову «смерть» змінює весняне «воскресіння», але люди, померши, уже не відроджуються, стають «порохом, тінню».

Напрочуд співзвучно з цими рядками давньоримського поета, які датуються І ст. до н.е., звучать, наприклад, такі: «До тебе, люба річечко, / Ще вернеться весна, / А молодість не вернеться, / Не вернеться вона.» (Л. Глібов. «Журба». ХІХ ст.).

Далі поет висловлює думку, близьку до кредо епікурейців (еллінську філософію він знав дуже добре ще від часів її вивчення в Афінах) — «лови днину», «зривай день», «carpe diem»: «Рік, і година, та й мить, останок милої днини, / Радять: безсмертя не жди. / Хтозна, чи зволять боги до годин, що минули, додати / Частку й наступного дня?..»

У першій книзі «Од» Горацій вже вживав цей вислів: «Carpe diem, quam minimum credula postero» («користуйся днем, і найменше вір у майбутнє»). Адже «Коли вмреш і коли над тобою в усім своїм блиску / Мінос вершитиме суд — / Ні красномовство, ні рід, ні побожність велика, Торквате, / Сонця не верне тобі…» Це філософічний вірш, у якому знайшла відображення не лише художня майстерність, а й високий інтелект Горація.

Горацій пішов своїм шляхом у літературі, віддавши перевагу чіткому та вишуканому класичному стилю, спираючись — через голови своїх сучасників — на творчість давньогрецьких поетів: Архілоха, Алкея, Сапфо та ін. Показово, що, підбиваючи підсумок свого життя, Горацій особливо підкреслював як свою заслугу саме те, що дав друге життя еллінській ліриці латинською мовою (ода «До Мельпомени»): «Там, де Авфід бурлить, де рільникам колись / Давн за владаря був серед полів сухих, — / Будуть знати, що я — славний з убогого — / Вперше скласти зумів по-італійському / Еолійські пісні.» Звичайно, це було величним творчим звершенням, якщо врахувати художню довершеність старішої і досконалішої за римську еллінської літератури.

Хоч відомо, що паралель «творчий доробок поета-пам’ятник» винайшов не Горацій (відомо, що він частково запозичив її в елліна Піндара), та саме він увів її до «всесвітнього обігу»: «Звів я пам’ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка, / Вищий од пірамід царських, простоїть він.»

Дійсно, як людина може себе увічнити? Тільки у пам’яті нащадків: для того й пам’ятник, щоб пам’ятали. Але з чого б він не був зроблений, навіть з міді, яка не іржавіє, яким би він високим не був, хай навіть вищим за найвищу на той час споруду — єгипетські піраміди, його роз’їдатимуть дощі, руйнуватимуть вітри, і зрештою «низка років стрімких — / Часу біг коловий» зруйнують цей пам’ятник, бо нема нічого вічного на землі. Нічого, що зроблене руками. Але якщо цей пам’ятник не рукотворний (пор. у Пушкіна: «Я пам'ятник собі воздвиг нерукотворний.»), а духовний, не матеріальний — вірші, які живуть поміж нащадків, у їхній пам’яті, тоді час «в прах не зітре його». Так, поет смертний, як і кожна людина, і його тіло вмре. Але тіло — це не весь поет, бо «частка краща» митця (тобто його твори, що житимуть в пам’яті прийдешніх поколінь) «не западе в імлу».

Закінчується ода звертанням до Мельпомени, музи трагедії (тоді — музи красного письменства): «Горда по праву будь, Мельпомено, й звінчай, мило всміхаючись, / Лавром сонячних Дельф нині й моє чоло». Цей вірш породив масове відлуння в світовій літературі.