Античність і Україна

Не залишалася осторонь античної спадщини і Україна. Фактично, зв’язок із античністю тут не переривався ніколи. Спочатку вплив греко-римської культури відбувався через перекладну візантійську та болгарську літератури. Так, у Київській Русі були добре відомі античні сюжети, образи, теми, існували, наприклад, цілі збірки афоризмів, приписуваних Менандрові. Знанням творів Гомера, ідей Платона й Арістотеля позначена творчість митрополита Київського та всієї Русі Климента Смолятича (ХІІ ст.). А поет і мислитель доби Відродження (15–16 ст.) Павло Русин (до слова, учитель знаменитого Миколая Коперника) видавав і коментував твори Овідія, Сенеки, Персія, а його власні вірші пересипані ремінісценціями та алюзіями з античної міфології та літератури.

Зацікавленість українців античністю зросла в 16 ст. Герасим Смотрицький, Захарія Копистенський, Йосиф Кононович-Горбацький обстоювали концепцію прямої наступності поміж, з одного боку, Елладою та, з другого боку, Київською Руссю і її спадкоємницею — Україною. Ґрунтовне вивчення античної спадщини було одним із джерел тогочасної української освіти (згадаймо натяк Тараса Бульби на знання бурсаками Горація). Так, творчість Гомера вивчалася в різних навчальних закладах, зокрема в Київській академії та Львівській братській школі. Українські поетики і риторики спиралися на традиції Арістотеля, Горація, Ціцерона, Овідія, Квінтіліана.

У добу бароко (17–18 ст.) для українських письменників естетичними зразками слугували твори Арістотеля, Демосфена, Гесіода, Платона, Езопа, Піндара, Еврипіда, Плутарха, Лукіана, Сенеки, Овідія, Ціцерона, Горація, Вергілія. Образи античної міфології, літератури та історії широко використовувалися в поезії Касіяна Саковича, Софронія Почаського, Олександра Бучинського-Яскольда, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича. Зокрема, Феофан Прокопович здійснив перші переклади українською мовою доробку римлянина Овідія (фрагменти «Скорботних елегій»). Упливом античної літератури позначена також творчість Григорія Сковороди, який широко використовував сократичний діалог, меніпею, діатрибу.

Перший твір нової української літератури («Енеїда» Івана Котляревського) виник як синтез української і античної літературних традицій. Відзначимо, що бурлескно-травестійні переробки класичних текстів (крім щойно згаданої «Енеїди», це, наприклад, «Жабомишодраківка» (від «Батрахоміомахії» — букв. «Війна жаб і мишей») Костянтина Думитрашка — це характерна ознака літературного процесу початку 19 ст.

Українські романтики захоплювалися гомерівським епосом і прагнули створити національну героїчну епопею на кшталт «Іліади» чи «Одіссеї». Так виникла, наприклад, ідилія «Орися» Пантелеймона Куліша (переробка 6-ї пісні «Одіссеї»). Античність відіграла істотну роль у творчості Тараса Шевченка («Художник», «Кавказ», «Неофіти»).

Левко Боровиковський, Євген Гребінка, Леонід Глібов, Олена Пчілка та ін. продовжили традицію байок Езопа і Федра. Прагненням розширити обрії української літератури, наблизити її до європейських традицій зумовлене широке використання образів, сюжетів і форм античної літератури Лесею Українкою («В катакомбах», «Кассандра», «Руфін і Прісцілла», «Іфігенія в Тавриді»). А мотив прометеїзму став у її творчості одним із провідних (недаремно її саму називали «донькою Прометея»).

Письменники порубіжжя ХІХ–ХХ століть (Іван Франко, Леся Українка, Степан Руданський, Пантелеймон Куліш, Петро Ніщинський, Олександр Навроцький, Володимир Самійленко, Василь Щурат та ін.) збагатили українську літературу перекладами творів античної літератури. Так, «Іліаду» та «Одіссею» перекладали С. Руданський, О. Навроцький, П. Ніщинський, О. Потебня, В. Самійленко. Переклади обох поем здійснив у ХХ ст. Борис Тен. Іван Франко переклав уривок «Щит Ахілла» із «Іліади», трагедію «Едіп-цар» Софокла, уривки з творів Менандра. Трагедію Софокла «Антігона» переклав П. Ніщинський, 97 байок Езопа — Т. Зіньківський.

Двічі (1938 і 1968) видано україномовну хрестоматію «Антична література» за ред. академіка О. Білецького.

Дуже багато уваги античному надбанню у 1920-х роках приділяли українські неокласики Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський, Павло Филипович, Юрій Клен (Освальд Бургардт).

Широко використовував доробок античних авторів Максим Рильський (його вірші див. зокрема в рубриці «Літературне відлуння»). Саме античність відіграла помітну роль у формуванні однієї з провідних ідей творчості поета — ідеї культури як найвищої гуманістичної цінності. Довершеність творів Максима Рильського позначена пластичністю античної поезії.

Античними віршовими формами користувався Павло Тичина (в нього знаходимо пеан, гекзаметр). Античними ж образами («Україна — степова Еллада», «поруч Лаври — український Капітолій» та ін.) просякнута творчість Євгена Маланюка.

Сюжети Езопових байок розробляли Василь Еллан-Блакитний, Сергій Пилипенко, Микита Годованець. Образ античної міфології використовував Андрій Малишко (поема «Прометей»). До античної культури зверталися у своїй творчості Микола Бажан (збірка «Уманські спогади»), Олесь Гончар (роман «Берег любові»), Юрій Мушкетик (повість «Суд над Сенекою»), Дмитро Павличко (сонет «Дедал та Ікар»), Ліна Костенко (поема-балада «Скіфська Одіссея», «Вітри гули віолончеллю», образ української селянки-«Деметри» тощо), Валерій Шевчук (роман «Навчитель істини»).

Найважливіші літературні пам’ятки Еллади і Риму, перекладені Миколою Зеровим, Борисом Теном, Андрієм Білецьким, Михайлом Біликом, Віталієм Маслюком, Володимиром Свідзинським, Андрієм Содоморою, Йосипом Кобовим, Григорієм Кочуром, Володимиром Литвиновим, Мироном Борецьким та ін., поповнили скарбницю української літератури.

На світанку століття (1920-ті роки) Софоклового «Едіпа» переосмислюють і ставлять паралельно відразу два корифея української драматургії: класик Гнат Юра і авангардист Лесь Курбас.

А талановита актриса Київського театру російської драми Ада Роговцева вже в 1970-ті чудово грала Аристофанову Лісістрату…

Важливою подією в опануванні античної літературної спадщини стало запровадження в середніх навчальних закладах навчальної дисципліни «Зарубіжна/світова література», де представлені вершинні твори античної літератури (подані в якісних посібниках для учнів у найкращих україномовних перекладах).

*** Якось відомий російський поет Володимир Маяковський пророче написав: «Мой стих трудом громаду лет прорвет, / И явится весомо, грубо, зримо, / Как в наши дни вошел водопровод, / Сработанный еще рабами Рима». Подібно й антична література також іноді «не чекає на милість» письменників, режисерів, літературознавців, архіваріусів, а сама приходить до нових поколінь — «вагомо, грубо, зримо». Так, у ХХ ст. увесь світ облетіла нечувана звістка: на базарі в Олександрії Єгипетській хтось купив… папіруси із уривками еллінської комедії, датованої VI ст. до н.е. (!). А через кілька років навіть ця новина поблякла перед наступною сенсацією: у одній із єгипетських пірамід знайшли мумію, загорнуту в бинти, на яких збереглися тексти комедій елліна Менандра (!!!).

Римляни б сказали: «Scripta manent», тобто «написане залишається», а киянин Михайло Булгаков у романі «Майстер і Маргарита» перефразував цей античний вислів так — «рукописи не горять».

І чим глибше людина занурюється у світ античної літератури і культури, тим більше переконується у тому, що це не красне слівце, а закон Історії.