Давньогрецька (еллінська) література

Гомерівський епос

«Іліада»

Історична основа

Протягом тривалого часу вважалося, що війна під Троєю — це вигадка, така собі талановито скомпонована «казка». Цьому зокрема сприяло й те, що в «Іліаді» й «Одіссеї» наявні два світи, реальний і ірреальний: світ людей і світ богів. Боги втручаються в життя людей так само, як і смертні: вони можуть спілкуватися з людьми, любити чи не любити їх, і навіть отримати поранення від рук смертних (як Арес у «Іліаді»). Тож як нам важко повірити у реальне існування, скажімо, Баби Яги, так само бувало важко повірити й у те, що Гомерові «казки» мали і с т о р и ч н у основу.

Але знайшлася-таки людина, яка поставилася до оповідок Гомера, як до опису і с т о р и ч н и х подій. Це був дуже багатий німець-купець Генріх Шліман (1820-1890). Незважаючи на всі насмішки над його «гомерівським» захопленням, попри конфлікт у сім’ї, яка, зрештою, через його «гомероманію» і розпалася, цей представник «неромантичної» професії так повірив у реальне існування Трої, що спродав значну частину маєтності і вже в зрілому віці сів за студентську лаву в Сорбонні, щоб стати істориком і археологом, аби знайти і розкопати руїни Трої. Паралельно Шліман опанував кілька мов (зокрема й еллінську), аби орієнтуватися в письмових джерелах, які допомогли йому відкрити «світ Гомера». Але найперше він щонайретельніше вивчав тексти «Іліади» й «Одіссеї»: те, що для пересічного читача було просто пейзажем (скажімо, описом якогось пагорба), для Шлімана ставало конкретною точкою на географічній карті. І диво трапилося: нарешті він визначив місце, де можна було починати розкопки, оскільки саме там, на його думку, стояла прадавня Троя. Цим місцем виявився пагорб Гіссарлик, що знаходився на території Туреччини. Історія з розкопками Трої могла б послугувати сюжетом для пригодницького або детективного твору, але врешті-решт Шліман таки довів «реальність існування гомерівського світу»…

Після цього безліч дослідників — істориків, філологів, етнографів — стали шукати, де в «Іліаді» правда, а де — вигадка. Допоміг їм у цьому архітектор із Великобританії Майкл Вентріс. Йому на той час було лише тридцять років (через три з половиною роки він, на превеликий жаль, загинув у автомобільній катастрофі). Відомий дослідник античної літератури С. Лур’є про відкриття Вентріса написав так: «Йому вдалося зробити найзначніше і найнеймовірніше відкриття в науці про Античність від доби Відродження». В чому ж полягало це відкриття? Під час розкопок на острові Крит, у «багатих на золото Мікенах», де володарював ватажок ахейців у Троянській війні Агамемнон (до речі, Мікени розкопав також Шліман), а також у Пілосі та інших регіонах колишньої Еллади археологи знайшли кілька тисяч глиняних табличок з невідомими письменами. Це сталося наприкінці ХІХ століття. До їхнього дешифрування негайно долучилося безліч людей: від істориків античності до шифрувальників спецслужб, були задіяні дешифрувальні машини всіх контррозвідок світу (робота тривала понад півстоліття), та все було марно! Таємничі письмена були названі «лінійним письмом Б» і визнані такими, які дешифруванню не підлягають. І ось у 1952 році трапилося диво — англієць Майкл Вентріс розшифрував це загадкове «лінійне письмо Б», про яке до того не було навіть відомо, якою мовою воно написане. Прочитавши таємничі тексти, вчені дізналися ось про що.

На поч. ІІ тис. до н. е. на Балканах з’явилися племена греків-ахейців. Десь до середини цього тисячоліття на півдні півострова склалися рабовласницькі міста-держави. Їхні базилевси жили за міцними, циклопічної кладки мурами. Спочатку ці міста сперечалися за першість між собою, а потім почали загарбувати сусідні території, зокрема острів Крит, де з давніх-давен існувала висока й витончена культура, вплив якої зазнавали на собі ахейці. Після завоювання Криту ця культура стала спільною для греків і критян. Пізніше вона одержала назву Крито-мікенської.

Україна: «Острів Ахілла»

За еллінським міфом, морська богиня Фетіда підняла з глибин для свого сина Ахілла острів Зміїний (Україна, Одеська обл.). Перша згадка про цей острів з’явилася у писемних джерелах у VII ст. до н. е. — там він називався Левка (грецьк. «Білий»). Острів також згадується в записах Геродота, Овідія, Страбона.

Елліни називали його «Острів Ахілла», оскільки там були могила й храм Ахілла. Сучасні греки називають його Левкос (Leuce Island) («Білий острів»), так само називали його й римляни («Alba»). Сучасна назва «Зміїний» пов’язана з тим, що на острові було багато змій (вужів), що припливали сюди із гирла Дунаю. Острів Зміїний мав дуже важливе значення в часи великої колонізації греками Північного Причорномор’я VIII–VI ст. до н. е. Тут причалювали їхні кораблі: мореплавці, торговці, військові моряки навідувались до храму Ахілла-Понтарха, який вважався владикою і покровителем Чорного моря, поклонялись Ахіллесу та приносили жертви.

Руїни древнього храму Ахілла (квадратна споруда) були виявлені та описані 1823 р., а згодом їх матеріал використали для будівництва на острові маяка.

З давніх-давен о. Зміїний (острів Ахілла) вважається надпотужним місцем Сили. Практикуючі духовидці відзначають там потужну чоловічу енергетику. Перебування на острові є благодатним для спортсменів, військових, для юнаків, які прагнуть набути «чоловічих» якостей — волі, мужності, сили духу, твердості.

А на північному заході Малої Азії був ласий для ахейців шматок — місцевість Троада зі столицею Троєю, або Іліоном. Троада була багата, вирізнялася зручним для торгівлі розташуванням, родючими ґрунтами, до того ж троянці були конкурентами ахейців у торгівлі. Тому до Іліону неодноразово споряджалися військові експедиції, найзначнішою з яких була та, що зібрала найбільшу кількість ахейців і згодом одержала назву Троянської війни (більшість учених датує її 1200 р. до н. е.).

В результаті цієї експедиції Троада була загарбана, а Троя (Іліон) — зруйнована. Проте Троянська війна була початком кінця ахейської військової могутності. Скоро на Балканах, після навали невідомих чужинців, з’явилися нові грецькі племена — дорійці, такі ж дикі, як дикими були тисячу років до них їхні попередники ахейці. Зруйнувавши культуру ахейців, вони почали створювати свою, та руйнувати набагато простіше й швидше, ніж будувати. Храми заростали травою, міста приходили у занепад, забувалася писемність, мистецтво, ремесла і, звичайно, минуле, тобто рвався ланцюжок подій… Деякі ланки цього ланцюжка міфологізувалися, обростали безліччю домислів, деякі з’єднувалися між собою в чудернацьких комбінаціях, а деякі — просто випадали. Розповіді про героїв і богів, факти історичні та вигадані перемішувались, так утворювався, сказати б, «мікс» із правди й вигадки.

Саме тому в творах Гомера є невідповідності, які ллють воду на млин аналітиків: поруч із мікенським похованням у землі — дорійське спалення трупів; поруч із мікенською бронзовою зброєю — дорійське залізо, ще не відоме ахейцям; поруч з мікенськими самодержцями, які мали необмежену владу, — безвладні дорійські родові старости. А саме ці неминучі невідповідності сприймалися як важливий «аргумент» аналітиків, який нібито свідчить про відсутність єдиного автора «Іліади» та «Одіссеї», а згодом призвів і до сумнівів у самому факті існування великого поета.

Отже, історично морські експедиції греків (ахейців) проти Трої були збагачувальними військовими кампаніями та боротьбою за вплив на важливих торговельних шляхах у зоні Середземномор’я і Причорномор’я. Місто-фортеця Троя (Іліон) контролювала значну частину товаропотоків і, звісно, отримувала за це чималий прибуток. Тому, знищивши це азійське місто, елліни фактично позбувалися конкурента. Шліман розкопав мури старовинного міста, яке горіло не один, а кілька разів, а це означає, що за його довгу історію загарбники нападали на нього постійно. А один або низка таких військових походів (можливо, найбільший чи найуспішніший) і ліг в основу героїчних оповідок, які міфологізувалися, взаємоперепліталися і зрештою стали підґрунтям поем Гомера. Таким чином, можна констатувати, що епос Гомера має і с т о р и ч н у о с н о в у.

Евгемеризм — герменевтична теорія тлумачення міфів, згідно з якою релігія виникла з культу померлих або живих «великих людей». Прихильники евгемеризму вважають, що міфологія і релігія є результатом сакралізації історії. Відповідно до цієї теорії, боги та інші міфологічні персонажі — це фантастично проінтерпретовані реальні особистості, а міфи — трансформовані історичні оповідки. Евгемеризм не обов’язково пов’язаний із пізнішою раціоналістичної критикою міфологічних і релігійних уявлень.

Виникнення евгемеризму як учення традиційно пов’язується з ім’ям давньогрецького філософа Евгемера (бл. 340 — бл. 260 рр. до н. е.). Народжений у добу античності евгемеристичний погляд на міфологію та релігію, переживши розквіт у часи раннього християнства і в добу Середньовіччя, зберігся до нашого часу і справив відчутний уплив на становлення релігієзнавства як науки.

Міфологічна основа

Міфологічною основою епосу Гомера є т р о я н с ь к и й цикл (кікл) міфів, пов’язаний із містом Троєю, яке ще називали Іліоном (звідси назва поеми — «Іліада»). Мати-Земля Гея попросила свого онука Зевса помститися за неї, звільнивши від непосильного тягаря — безлічі людей, які розмножилися на її грудях, через що їй стало важко дихати. Вони постійно дряпали її тіло плугами, ранили заступами й мотиками в пошуках природних копалин, палили її волосся (ліси й чагарники), закупорювали артерії та вени (загачували ріки та струмки). І Зевс, виконуючи прохання Геї, вирішив улаштувати велике кровопролиття, що й стало першопоштовхом майбутньої Троянської війни.

Богиня чвар і розбрату Еріда на весіллі Пелея і Фетіди (майбутніх батьків Ахілла) посварила Геру, Афіну й Афродіту, підкинувши яблуко з написом «найвродливішій» («яблуко розбрату»). Кожна з трьох богинь вважала, що воно адресоване саме їй. «Суддя», троянський царевич Паріс, небезкорисливо віддав яблуко Афродіті (у нагороду за це вона пообіцяла йому найвродливішу з-поміж смертних жінок). Найвродливішою була Єлена, дружина спартанського царя Менелая. Паріс за допомогою тієї ж Афродіти, яка збудила сильне почуття любові до нього у серці Єлени, викрав заміжню жінку і вивіз її до себе на батьківщину — у Трою. Так порушив священний закон гостинності і завдав смертельної образи Менелаєві заморський варвар Паріс. Отже, Гера й Афіна розгнівалися на Паріса за несправедливий суд, Менелай — за викрадену дружину, а елліни — за порушення законів гостинності. Ці промені ненависті — божественної і людської — перетнулися на Трої, яка відтоді була приречена на знищення.

Ненависть Менелая до Паріса та його образа на Єлену посилювалися тим, що вона сама обрала собі чоловіка серед численних женихів. Її «юридичний» батько, спартанський цар Тіндарей (фактично її батьком був Зевс), захотів одружити доньку. Але та була такою вродливою, що, якби він сам обрав їй пару, інші женихи (а до неї сваталися практично всі ахейські базилевси) могли образитися і піти війною на обранця. Тому Тіндарей влаштував своєрідне змагання женихів із такими умовами: а) Єлена обере чоловіка сама; б) «необрані» не мститимуться йому і Тіндареєві; в) навпаки, коли хто-небудь скривдить Єлену або її чоловіка, то на того усі «необрані» разом підуть війною. І Єлена обрала тоді Менелая сама, а нині втекла від нього до Трої. Не сватався до Єлени через свою юність лише Ахілл. За іншою версією міфу, не свататися порадив його вихователь, мудрий кентавр-провидець Хірон, котрий виховав також Геракла, Тезея, Язона та інших славних героїв. Але якщо Ахілл не обіцяв допомоги Менелаєві, тоді які ж причини спонукали його їхати до Трої? Відповідь така: він знав, що проживе недовго, тому поспішав здобути славу, а велика Троянська війна — найкраще місце для цього.

А чому під час Троянської війни Ахілл і його мати Фетіда користуються прихильністю самого Зевса? Як мовилося, яблуко розбрату з’явилося на весіллі батьків Ахілла — Пелея і Фетіди (це було останнє весілля смертного і богині — доба героїв минала, і завершилася вона під Іліоном, загибеллю «останнього героя» Ахіллеса). Наречена дуже не хотіла цього шлюбу. Справжнього ж ініціатора цього насильного весілля, який поламав їй долю, віддавши за нелюбого, мало хто знав. А був ним сам Зевс…

Загальновідомо, що він покарав Прометея за те, що той викрав на Олімпі вогонь для людей. Саме цей варіант міфу часто використовувався в пізніші часи. Менш відомою є друга (можливо, основна) причина гніву Зевса. А розгадка, здавалося б, «лежить на поверхні» — у розшифровці імені титана. «Прометей» грецького означає «той, хто дивиться вперед, провидець, віщун» (для порівняння: ПРО-метей мав брата-дурня, якого звали ЕПІ-метеєм — тобто ‘тим, хто дивиться назад’).

Прилігши відпочити в горах і випадково підслухавши через розщелину розмову трьох богинь Долі (Мойр), Прометей випадково дізнався про те, чого не знав навіть сам цар богів. Він підслухав таємницю про можливу долю Зевса. А той, дізнавшись про це, почав грубо вимагати, аби Прометей відкрив цю таємницю і йому. Та гордий титан навідріз відмовився виконати зверхній різкий наказ. Тоді Зевс наказав прикувати Прометея до скелі на Кавказі, бо для еллінів то був «край світу», кінець обжитої ними території — ойкумени.

Орел клював Прометеєві печінку, а Зевс чекав, що той не витримає тортур і відкриє таємницю. Та титан «карався, мучився, але не каявся». Уламок цього міфу є в трагедії Есхіла «Прометей закутий», де хор інтригує глядачів (які добре знали цей міф), провокуючи титана розкрити таємницю: «Хіба Кронід (син Кроноса, тобто Зевс. — Ю. К.) не завжди царюватиме?… Велику, видно, криєш таємницю ти». Але мужній титан про цю таємницю не прохопився й словом: «Про це вам не дізнатись — не випитуйте». Тоді Зевс поміняв тактику: виконуючи батькову волю, Геракл убив орла і звільнив Прометея, а той на знак подяки нарешті відкрив свою велику таємницю. Яка ж таємниця була вартою тисячолітніх тортур? Від Зевса Фетіда могла народити хлопчика, сильнішого за батька, який міг би посісти трон на Олімпі. Так свого часу вчинив Зевсів батько Кронос зі своїм батьком Ураном, так вчинив згодом і сам Зевс щодо Кроноса після перемоги олімпійців у титаномахії. Тому Зевс вирішив негайно одружити Фетіду зі смертним, аби вона народила смертного ж, який не буде небезпечним для царя богів. Незважаючи на небажання Фетіди, її чоловіком став Пелей, і вона народила Ахіллеса. Та Зевсові й цього було замало — він хотів не просто смерті, а якнайшвидшої смерті Ахілла, і Троя для цього була найкращим місцем. Тому Фетіда в «Іліаді» й називає Ахілла «коротковічним сином», який від самого народження вже був приречений на загибель: без нього не впала б Троя, але й сам він мав загинути під її мурами — Зевсові б стало спокійніше за його олімпійський трон…

Усупереч волі Зевса, Фетіда хотіла-таки зробити «безсмертним» (невразливим для зброї) свого сина, скупавши немовля у Стіксі. Але не змогла, бо залишилася не омита чарівними водами славнозвісна «ахіллесова п’ята», за яку вона тримала немовля, аби не впустити його у воду (сухожилля біля п’яти і нині називається «ахілессом»). Саме туди згодом і влучив стрілою Паріс (за допомогою Аполлона), убивши останнього героя. Причому, влучив підступно, коли неозброєний Ахілл прийшов до храму Аполлона одружуватися із сестрою Паріса Поліксеною (за іншим варіантом міфу — під час штурму Трої).

Фетіда здійснила ще одну спробу врятувати сина, заховавши його на острові Скірос у царя Лікомеда, де герой жив поміж його дочок і носив жіночому одязі. Там він вступив у таємний шлюб з донькою Лікомеда Деїдамією, і в них народився син Пірр, згодом названий Неоптолемом (який потім лютував у Трої, убивши сина Гектора і полонивши вдову Гектора Андромаху). Провидець Калхант сказав, що без Ахілла похід на Трою буде невдалим. Тому ахеї відправили на Скірос посольство на чолі з «велемудрим» Одіссеєм. Там переодягненого Ахілла упізнали. Побачивши у палаці Лікомеда гурт дівчат, ахейські «купці» розіклали всілякі жіночі брязкальця й косметику. Усі дівчата зацікавилися, лише одна байдуже стояла самотою. Тоді Одіссей підклав до товарів розкішно оздобленого меча. Цього разу усі дівчата занудьгували, а та самітниця так і кинулась по цей новий товар, де «її» (звичайно, це й був Ахіллес) схопив за руку цар Ітаки. За іншим варіантом міфу Одіссей зненацька просурмив бойовий сигнал. Усі справжні Лікомедові доньки кинулися навтьоки, лише одна з них (Ахілл) схопилася за меча. Одіссей розповів Ахіллесу, яка славна війна намічається під Троєю, і той погодився взяти в ній участь.

Отже, тепер усі ахеї були в зборі, та їх вітрильники стояли, бо не було вітру. Тоді Калхант сказав, що боги пошлють вітер після жертвопринесення доньки Агамемнона — Іфігенії. Її хитрістю заманили до Авліду (містечко біля бухти, де стояв ахейський флот), пообіцявши одружити з Ахіллом. Дівчина їхала на весілля, а потрапила на страту. Ахілл про цей підступ не знав, а дізнавшись, готовий був збройно захищати Іфігенію. В останню мить замість дівчини Артеміда прийняла в жертву лань, а Іфігенію забрала в свій храм до Тавриди. Подув попутний вітер, і ахеї попливли до Іліону. Мури міста були міцними, бо їх будували Посейдон і Аполлон. Крім того, троянці мали союзників. Війна затяглася на десяток років, багато троянських міст ахеї завоювали та пограбували, але самого Іліона взяти так і не зуміли. Кульмінацією останнього року війни став двобій Ахілла й Гектора, де троянець загинув, утім і ахеєць пережив його ненадовго. На знак жалоби за Ахіллом ахеї постригли волосся, а Фетіда з нереїдами оплакувала сина. Кістки героя склали в золоту урну і під спів Муз поховали, а воїни насипали йому курган. За одним із міфів, після смерті Ахілл став богом і жив на острові Левкой (Федоніс), що нині називається Зміїним (Україна, Одеська обл.), де був його храм. Коло Зміїного є родовище нафти, а це добре «узгоджується» з легендою про те, що знаменитий щит Ахілла, викуваний Гефестом, притягує до себе багатства. Переказують, що цей щит на Зміїному є й донині, бо жерці храму Ахілла надійно заховали його від піратів, чию жагу до збагачення не міг остудити навіть «гнів Ахілла».

Аякс і Одіссей посварилися за Ахіллесову зброю. Її віддали Одіссеєві, Аякс же від люті збожеволів і напав на отару баранів (як згодом герой роману Сервантеса Дон Кіхот), подумавши, що то військо царя Ітаки. Отямившись і збагнувши свою ганьбу, Аякс наклав на себе руки. Паріс загинув, а Єлену видали за його брата Деїфоба. Та вона хотіла повернутися до своїх, тому зраділа, побачивши якось уночі Діомеда й Одіссея, що пробиралися до храму Афіни. Вони прослизнули в місто, щоб викрасти статую богині, бо доки та була в Трої, ніхто не міг завоювати міста. Єлена провела героїв таємним ходом. Коли ж на ранок розійшлася чутка, що святиню викрадено, троянці не сумнівалися: настав час поразки. За кілька днів греки зняли облогу і їх кораблі вийшли в море. Троянці висипали на колишнє поле бою, та жодного ахейця там не було. І ще одне диво: за курганом Ахілла стояв величезний дерев’яний кінь. Пішла чутка, що це жертва богам і треба забрати трофей до міста. Усі радо погодились, а жрець Лаокоон, що був там з двома синами, благав спалити коня, бо це міг бути підступ. Вислів Лаокоона, ужитий Вергілієм у «Енеїді» (кн. ІІ, 49), став крилатим: «Timey Danays et dona ferentes» («Боюся данайців (греків), навіть тоді, коли вони приносять дари»). Але жерця взяли на кпини: «Який підступ, коли всі греки від’їхали?». Раптом із моря виповзли дві величезні змії, накинулись на жерця і на очах у занімілого натовпу задушили й пожерли його разом із його синами (цей сюжет відтворено в скульптурній групі «Лаокоон та його сини»). Вирішивши, що це боги покарали жерця за блюзнірство, троянці потягли коня в місто. І хоч ясновидиця Кассандра благала не впускати його, а величезний кінь не пролазив у ворота, мур розібрали і до Трої таки втягли коня. За пророцтвом, доки Посейдонів мур був цілим, ніхто не міг проникнути до Трої. Але троянці самі підготували власну погибель.

Лаокоон не помилявся, це був підступ: у порожньому череві коня сиділи дванадцятеро найвідважніших ахеїв на чолі з Одіссеєм, котрий і придумав цю хитрість. Уночі захмелілі троянці поснули, оскільки бенкет з приводу «виграної війни» був гучним. Щойно стемніло, ахейські кораблі повернулися до берега — греки й не думали повертатися додому, а причаїлися за найближчим острівцем. Вилізши з коня і перебивши сонну сторожу, вояки Одіссея розчахнули браму Трої. Ахеї вдерлися до міста і почалася різанина. Гинув кожен: і стариган-Пріам, і його малолітній онук Астіанакс, Гекторів син. Жінок убивали чи забирали в рабство, оскверняли жертовники, нищили й палили все. Менелай не вбив, а вибачив Єлену. Так греки зробили з Трої «скирту гною» (І. Котляревський). Божественною волею врятувалися Еней, його батько Анхіз, син Юл (Асканій) і гурт троянців, які, з волі Зевса, згодом заснували могутній Рим (Нову Трою), котрий помстився грекам і зробив із Еллади римську провінцію — Ахайю. Про те, як із-під стін ахеї Трої поверталися додому, існує безліч переказів. Найвідомішою є оповідь про мандри велемудрого Одіссея до рідної Ітаки й вірної дружини Пенелопи, геніально втілена в поемі Гомера «Одіссея».

Композиція та зміст

Отже, за Менелая вступилися всі грецькі володарі. Об’єднане військо ахейців, яке споряджалося у військовий похід на Трою, очолив брат Менелая, аргоський базилевс Агамемнон. Крім Менелая й Ахілла, у похід вирушили Аякс, син Телемена з Локріди; Нестор, пілоський володар (з Мессенії); Одіссей, базилевс острова Ітаки; Ідоменей з Криту; Діамед з Агросу та інші знані вояки. Об’єднане військо ахейців поплило до Іліону. Мури міста були міцними, бо їх будували самі боги Посейдон і Аполлон. Крім того, у троянців було багато союзників. Тож війна розтяглася на цілих десять років, багато троянських міст ахейці вже завоювали та пограбували, але самого Іліона взяти не змогли. Ішов десятий рік війни, епізод якого (конкретно 53 дні) зображено в «Іліаді».

«Іліада» налічує 24 пісні, які складаються з 15693 віршів. Приблизною датою створення цієї епічної поеми вважається VIII ст. до н.е. Як треба було любити автора й текст, щоб напам’ять вивчити близько 16-ти тисяч рядків гекзаметра. А «Іліаду» (як і «Одіссею») знала й співала вся Греція.

Провідна тема епосу (гнів Ахілла) заявлена уже на початку твору, більше того — в першому ж його слові «гнів», яке в тексті твору є ключовим:

Гнів оспівай, о богине, нащадка Пелея Ахілла,

Згубний, що дуже багато ахеям лиха накоїв,

Душ багато героїв славетних в Аїд він спровадив,

Їхні тіла на поживу собакам і птицям покидав.

Так от над ними збувалася Зевсова воля святая.

Сталося це з того часу, коли розійшлись, посварившись,

Цар аргів’янських народів Атрид і Ахілл богорідний…

Переклад Н. Ніщинського

Отже, об’єднані ахейські війська зібралися під Іліоном. Оскільки облога затяглася, ахейці, в пошуках їжі та здобичі, робили набіги на троадські міста та села. Після одного з них у полон потрапила донька жерця Хріса із храму Аполлона — Хрісеїда. Полонянка дісталася самому Агамемнонові. Хріс, бажаючи звільнити свою доньку, взяв із собою величезний викуп і прийшов у табір до ахейців, слізно благаючи їх віддати йому Хрісеїду: «Славні Атрея сини, і ви гарно взуті ахеї, Хай вам поможуть боги, на Олімпі які пробувають, Місто Пріама розбити й щасливо додому вернутись. Ви дочку мою любу віддайте за викуп великий, Якщо стрільця-Аполлона шануєте, сина Зевеса…»

І ахейці згодилися віддати батькові доньку: «Всі ухвалили ахеї тоді, сказавши, що треба Вважити жерцеві й дари відкупнії від нього прийняти». Проте ватажок ахейців, Агамемнон, із таким рішенням не погодився, адже Хрісеїда належала саме йому і дуже йому подобалася, принаймні, як він сам заявив, більше, ніж законна дружина Клітемнестра (його майбутня вбивця): «Тільки Атрід Агамемнон цього не вподобав: Гордо жерця відіслав, ще й словом недобрим образив».

Хріс поскаржився на це самому Аполлонові, і той наслав на греків моровицю, яка лютувала цілих дев’ять днів. На десятий день, зрозумівши, що хтось із богів за щось гнівається на ахейців, Ахілл скликав загальну нараду, щоб вирішити, як бути далі. Поради спитали у віщуна Калханта, але той боявся казати правду, аж допоки сам Ахіллес не пообіцяв йому свого захисту. Тоді Калхант прямо сказав, що це помста Аполлона за образу Хріса Агамемноном, і могутній бог вимагає, щоб Хрісеїду було повернено батькові, причому тепер вже «даром, без викупу», а потім ще й було принесено жертву.

Звичайно, Агамемнон не міг піти проти волі Аполлона і ахейців, але був дуже роздратований. До того ж Ахіллес йому привселюдно докоряє за нерозумний вчинок, жадібність і боягузливість. І Агамемнон, розсердившись на Ахілла, пригрозив забрати бранку також у нього. Виникла сварка, і тільки втручання богині Афіни, яку послала сама Гера, запобігло кровопролиттю серед ахейців. Віддавши Хрісеїду, Агамемнон таки виконав свою погрозу — забрав у Ахілла прекрасну Брісеїду. Той образився й відмовився брати участь у битвах доти, доки ахейці самі не попросять його стати до бою, та ще й піднесуть дари як «компенсацію» за образу (п. І). У відсутність Ахілла інші ахейські вожді демонструють свою хоробрість і силу. Але ні двобій розгніваного Менелая з підступним Парісом (п. ІІІ), ні звитяга Діомеда й інших ахейських героїв (п. IV-VI), ні двобій мужнього Аякса з «людиновбивцею Гектором» (п. VII), ані навіть божественне втручання не змогли затримати грізного наступу троянців, яким допомагає сам Зевс (п. VIII) на прохання матері ображеного Ахілла богині Фетіди.

Невеличким перепочинком поміж батальними сценами є зустріч Гектора з Андромахою, а їхній знаменитий ліричний діалог нагадує фрагмент драми. Гектор прибув до Трої віддати розпорядження з приводу молебнів богині Афіні (яка невдовзі його обдурить і підставить під списа Ахілла). Гектор пестить малюка-сина і мужньо та мудро відповідає на слова своєї дружини Андромахи, яка попереджає чоловіка про небезпеку.

Тим часом ахейські ватажки таки переконують Агамемнона направити до Ахілла послів з пропозицією примирення. Йому обіцяють повернути не лише відібрану Брісеїду, а й ще сім майстерних рабинь, а також пропонують багаті дари. Та Ахіллес усе ще гнівається (п. IX). Хоча під час бою ахейцям начебто і вдалося досягти певних успіхів (п. IX), потім їхнє становище стає зовсім критичним (п. XII-XIII).

У «Іліаді» зображені два світи — земний і небесний. У цей час на небі Гера спокушає свого чоловіка, який до того допомагав троянцям, і доки втомлений Зевс відпочивав у її обіймах, Аяксові поталанило поранити Гектора (п. XIV). Без ватажка троянці тікають, але тут прокинувся Зевс і знову все розставив на свої місця: Аполлон швидко вилікував Гектора, той кинувся до бою, потіснив ахейців і навіть запалив їхній корабель (п. XV). Греки опинилися під загрозою загибелі (бо на чому вони повернуться додому, якщо кораблі згорять?), але Ахілл усе ще гнівався. Проте він погодився на те, щоб його кращий друг Патрокл убрався в Ахіллові військові обладунки і вступив до бою під виглядом Ахілла. Він наказав Патроклові, щоб той лише відігнав троянців від кораблів і не ходив до Трої. Але юнак, успішно виконавши завдання свого уславленого друга, у запалі бою погнав троянців аж під мури Іліону, де й загинув від руки Гектора, якому допоміг сам Аполлон. Гектор подумав, що вбив самого Ахілла (п. XVI). Навколо Патроклового тіла розгортається справжня битва, і ахейцям з великими труднощами вдається забрати труп Ахіллового друга (п. XVIII).

Загибель Патрокла змусила Ахілла притлумити образу на Агамемнона, оскільки тепер він гнівався вже на Гектора). Агамемнон віддав йому все, що обіцяв, але Ахілл і без того рвався до бою (п. XIX). Гектор зняв з тіла Патрокла бойові обладунки Ахілла, і сам Гефест на прохання Фетіди виготовив для Пелеєвого сина нові (п. XVIII). Саме тут ми знаходимо знаменитий опис щита Ахілла, який недаремно називають «енциклопедією життя Еллади».

Жадаючи помсти за Патрокла і шукаючи Гектора, Ахілл вбиває стількох троянців, що їхні трупи перегородили течію річки Скамандру (Ксанфа). Обурений річковий бог намагається втопити Ахілла у хвилях ріки, але Гефест спрямовує на Ксанфа всепожираючий вогонь, від якого починає кипіти річкова вода (п. ХХ-ХХІ). Перелякані троянці ховаються у місті, а на полі бою залишився лише Гектор, хоч він і знав про свою неминучу загибель від руки Ахілла, що й відбулося. Ахілл прив’язав труп ворога до колісниці і тягав його навколо Трої.

Пріам вирішив викупити понівечене тіло сина для поховання (п. ХХІІ), але йому довелося чекати, бо йшли поминальні ігри на честь Патрокла (п. ХХІІІ). За допомогою богів Пріам потрапив до Ахілла й умовляв його віддати труп сина для поховання, що той і зробив, а також дав старому дванадцять днів перемир’я для поховання Гектора і поминальних урочистостей на його честь, описом яких (п. ХХІV) і закінчується «Іліада».

На ці 24 пісні поеми Гомера були поділені не під час створення, а значно пізніше, аж у ІІІ ст. до н.е. Греки полюбляли все робити з підтекстом. Так, відома «Історія» Геродота була розділена на 9 частин (за кількістю еллінських Муз), тому виникла її друга назва — «Музи». Аналогічно в елліністичну добу вчинили і з «Іліадою»: кількість її пісень була пов’язана з кількістю літер у давньогрецькому алфавіті: і тих, і тих було по 24. Ось якого вірша про цю відповідність склав граматик Стефан:

1.«Альфа» — моление Хриса, чума, предводителей ссора.

2.«Бета» — виденье, собрание войск, кораблей исчисленье.

3.«Гамма» — супругов Елены между собой поединок.

4.«Дельта» — совет богов, нарушение клятвы, сраженье.

5.Ранен Кипридой Арес Диомеда рукой в «Эпсилоне».

6.«Дзета» содержит прощание Гектора и Андромахи.

7.«Ота» — один на один Аякс и Гектор сразились.

8.«Тета» — богов совещанье, троянцев победа и слава.

9.«Йота» — посольство идет к Ахиллесу, но он непреклонен.

10.«Каппа» — ночные дозоры с обеих сторон выставляют.

11.«Лямбда» — Гектор сражает данайских вождей наилучших.

12.«Мю» — сокрушают троянские длани ахейскую стену.

13.«Ню» — Посейдон помогает данайцам, обличье сменивши.

14.«Кси» — засыпает на ложе Кронид, обманутый Герой.

15.На Посейдона и Геру разгневан Кронид в «Омикроне».

16.«Пи» — убивает Патрокла копьём шлемоблещущий Гектор.

17.«Ро» — над телом Патрокла герои оружье скрестили.

18.«Сигма» — Фетида Ахиллу оружье несёт от Гефеста.

19.«Тау» — от гнева отрёкся Ахилл и в сражение вышел.

20.Битва бессмертных ахейцам победу несёт в «Ипсилоне».

21.«Фи» — у потоков Скамандра троянцев Ахилл сокрушает.

22.«Хи» — десницей Ахилла убит обманутый Гектор.

23.«Пси» — погребают Патрокла и игры справляют данайцы.

24.Тело Приаму за выкуп Ахилл возвращает в «Омеге».

Художні особливості

Як уже зазначалося, подібно до більшості національних епосів, «Іліада» ґрунтується на важливій історичній події, яка мала для еллінів визначальне значення — це Троянська війна.

До традиційних можна віднести також мотив дружби Ахілла й Патрокла, який звучить у багатьох епосах (в тому числі й більш ранніх), зокрема — дружба Гільгамеша й Енкіду в аккадських (вавілонських) епічних творах.

За численними зауваженнями дослідників, Гомерові ще недоступне зображення внутрішнього стану персонажів, він описує тільки «те, що бачить», обмежуючись описом певних зовнішніх ознак: коли гомерівський герой хвилюється, у нього тремтять і слабнуть ноги, клацають зуби, дибки стає волосся, блідне обличчя тощо.

Утім, тонка спостережливість Гомера дещо компенсує брак звичної для сучасного читача психологічної характеристики персонажів. Хіба не глибоко психологічна, скажімо, сцена, коли до Ахілла приходить старий Пріам і просить убивцю своїх синів віддати тіло, цілуючи руки, щойно вимиті від крові Гектора? Хіба читач не розуміє психологічного стану старого, який каже ахейцеві:

... Бійся, Ахілле, богів і зглянься ласкаво на мене,

Батька свого спогадавши, бо жалю ще більше я гідний,

Те бо терплю, чого інший ніхто не зазнав земнорідний, —

Рук убивці синів моїх я доторкаюсь губами.

Особливо ж високої майстерності в психологічній характеристиці стану героїв Гомер досягає зображенням одночасного плачу Ахілла і старого Пріама, але плачу з різних причин:

...Так спогадавши обидва — той Гектора-людоубивцю, —

Плакав невтішно, до ніг Ахіллових тужно припавши,

Сам же Ахілл свого батька оплакував, ще й за Патроклом

Тяжко журився, — і стогін їх сумно лунав по покоях.

Переклад Бориса Тена

Звичайно, Гомерові ще недоступне зображення якогось складного психологічного акту, яким є, наприклад, боротьба гніву і розуму. Можливо, саме тому Гомер часто «користується послугами» богів. У знаменитій сцені сварки вождів (п. І), коли ображений Агамемноном Ахілл хапається за меч, автор не може показати, як його здоровий глузд зупиняє дуже небажану для ахейців збройну сутичку між їхнім верховним ватажком та найкращим воїном. Для цього самій «ясноокій богині Афіні» доводиться спускатися на землю і хапати Ахілла за волосся, наказуючи не братися за зброю, а вже лаяти Агамемнона, як заманеться:

З неба зійшла я, щоб гнів твій притишити, якщо ти будеш

Слухатись. Гера богиня для того мене і послала,

Бо обох вас однаково любить і журиться вами.

Чвари оці ти залиш. Словами вже лай, як зумієш;

Тільки рукам не давай своїм волі й меч цей залиши ти.

Переклад Н. Ніщинського

Не можна також забувати, що за часів створення «Іліади» у давньогрецькому суспільстві панували родові стосунки. Тому і в літературі не могло бути й мови про той інтерес до окремої людини, особистості, індивідуальності, який є таким звичним для сучасного читача. Герої епосу були втіленням певних суспільних типів. До того ж, крім естетичної, епос виконував і дидактичну функцію. Але в зображенні героїв «Іліади» наявні і певні індивідуальні риси, тобто риси, які відрізняють їх один від одного.

Героїв «Іліади»: Ахілла, Аякса, Агамемнона, Одіссея та інших, — об’єднує хоробрість, мужність, почуття обов’язку, ратне мистецтво. Водночас, скажімо, Ахіллові властиві прямота, чесність у прийнятті рішення, Одіссеєві — розум (він — «велемудрий»). Аякса з-поміж ахейців вирізняє воїнська стійкість, лаконізм мовлення, надійність у бою. Агамемнон же — ще й марнославний, навіть пихатий. Усі ці відмінні риси і є атрибутом індивідуальної характеристики літературних героїв, що також свідчить про талант і новаторство Гомера.

Родовими етичними нормами обумовлена й сама провідна тема «Іліади» — гнів Ахілла. В наш час випадок залишення воїном (тим більше воєначальником) поля бою, хоча б і через особисту образу, назвали б дезертирством, і порушник військового закону був би покараний. Ахілл же залишив поле бою в найтяжчий для ахейців час, та ще й злорадно спостерігав за поразкою своїх земляків. Але це не означає, що він дезертир. Передовсім, дезертир не зміг би стати героєм національного епосу (а культ Ахілла існував колись навіть на території сучасної України, не кажучи вже про центр Еллади). До того ж дезертиром його не вважають самі ахейці попри те, що через відсутність Ахілла багато з них загинуло в бою. Річ у тім, що гнів Ахілла знаходиться у межах героїчної моралі, для якої поруч із хоробрістю, силою, витривалістю тощо характерне загострене почуття власної гідності. Слава ватажка — слава всього його роду-племені, його безчестя — безчестя того ж роду-племені. Саме тому у Гектора, хоч він і знав про свою близьку загибель, навіть думки не виникло сховатися від Ахілла за міцними мурами Трої. Саме тому ні Діомед, який зустрічається в бою з Гектором, ні Аякс, який протистоїть натискові переважаючих сил троянців (доки Ахілл гнівається), і гадки не мають про відступ. Це була б ганьба всьому роду. Треба тільки перемагати, а якщо помирати, то красиво, героїчно.

Ахілл ображений не тільки і не стільки тому, що йому шкода вродливої Брісеїди. Так само він був би ображений, якби у нього забрали не чарівну полонянку, а якийсь предмет, здобутий у бою або відданий під час розподілу здобичі ахейцями саме йому, Ахіллові. Забрати цей предмет — означало смертельно образити не лише ватажка, а й увесь його рід. Ось чому Ахілл так гнівається, ось чому його неучасть у битві не є дезертирством, і всі ахейці знають це і згодні з цим.

У «Іліаді» переважає описовість. Гомер — саме художник слова, він ніби малює словом. І малює так реалістично, що читач іноді забуває про майже три тисячі років, які розділяють нас. Інколи реалістичність гомерівського опису (його називають «епічним реалізмом») межує з натуралізмом. Хіба не натуралістичний, скажімо, опис подій, які відбуваються після вбивства Гектора Ахіллом:

«(Ахілл. — Ю.К.) В той час лихий проти Гектора вигадав вчинок —

М’язи ззаду в ногах проштрикнув в обох — кісточки там

Саме виходять з п’ят — ремінцем перепнув їх воловим,

Потім припнув до повозу, а голову кинув тягтися...»

(переклад Ф. Самоненка).

«Іліада» — енциклопедія життя Еллади

Уміння описати героїв, події, різні сфери життя еллінів, світ, який їх оточував так зримо, що читач неначе усе це бачить на власні очі, значною мірою сприяло тому, що поеми Гомера називають енциклопедією життя Еллади. Ось, наприклад, опис обіду Нестора: зверніть увагу на «зримість» і детальність опису (недаремно зауважено, що перш, ніж описати двері, Гомер описує кожну з петель, на яких вони висять):

Спершу поставила стіл перед ними вона дуже гарний,

З темно-синіми ніжками, струганий рівно, й на ньому

В мідному блюді закуску до того напою — цибулі,

Жовтого меду й священного борошна ячного досить.

Келих чудовий дала їм, то Нестор привіз його з дому,

Золотом весь поцвяхований, мав на собі він чотири

Вушка, й при кожнім, мов зерна, клювати по двійко голубок,

З золота кутих; глибокі два дна було в келиха того.

Дівчина та, до богині подібна, прамнейського вливши

В келих вина, натерла козиного сиру на мідній

тертці і білого борошна ячного ще домішала.

Особливо яскраво згадана енциклопедичність виявилася в описі щита Ахілла, зробленого, як відзначалося, самим Гефестом, богом вогню й ковалів (п. XVIII), що вже само собою свідчило про найвищу якість цього витвору ковальського мистецтва:

Щит він спочатку зробив для героя міцний і великий,

Пишно прикрасив його, і в обід заправив блискучий,

Білий потрійний до нього прибивши посріблений ремінь.

Щит цей складався з п’яти нерозривних пластинок. На ньому

Вигадав безліч прикрас у мистецтві досвідчений майстер,

Землю він там зобразив, не забувши про небо і море,

Сонце невтомне над ними і місяця повнеє коло,

Зорі яскраві, що купол небесний вночі прикрашають,

Там і сузір’я Плеяд і Гіад, Оріона проміння,

Там і Ведмедиця, Возом яку прозивають в народі,

Колом по небу йдучи, Оріона-ловця споглядає,

В хвилях прозорих вона Океану ніколи не милась...

Переклад А. Білецького

Як видно з наведеного уривка, автор «Іліади» був непогано обізнаний з астрономією, адже він відтворив у тексті уявлення своїх сучасників про світобудову. Далі погляд митця опускається з неба на землю, він описує грецькі міста (бо у всіх НЕ-греків мова була, на думку самих еллінів, «НЕ-членоподільна», тобто варварська). І знову, вже в самому доборі зображуваного матеріалу, відчувається талант автора. Мир і війна як два головних антитетичних стани життя людини і людства (згадаймо назву відомого роману Лева Толстого «Війна і мир»), зумовили кількість зображених на щиті міст — їх теж два:

...Далі два міста людей, що членоподільна в них мова,

В першому бенкет гучний і весілля народ весь святкує.

Ось наречених ведуть, їх освітлює факелів виблиск,

Містом проходять вони, і пісні скрізь лунають весільні.

Весело там юнаки у танку молодечім кружляють,

Флейти й кіфари звучать, і жінки, стоячи на порозі

Біля будинків своїх, споглядають, дивуються з танців.

В місці, де збори завжди відбуваються, натовп зібрався:

Двоє людей позиваються там, він їх слухати хоче.

Той вимагає пені за убитого, інший доводить.

Ніби пеню він сплатив, присягаючись в тім при громаді...

Поки, нарешті, вони до судді ухвалили звернутись,

Галас громада зняла, бо присутніх думки поділились.

Їх заспокоїти вісники хочуть... У колі святому

Сіли поважні старі на камінні, обтесанім гладко,

Вісники дзвінкоголосі кожному жезла вручили,

Спершись на них, старі виголошують вирок поважно,

Там посередині зборів лежать золоті два таланти:

Це нагорода тому, хто ясніш доведе, що він правий...

Переклад А. Білецького

Прочитавши ці рядки, читач ніби дійсно заглядає в енциклопедію: виявляється, судочинство в Елладі здійснювалося демократично, на очах у всього народу, адже на суді присутній натовп; і вирок виносять кілька старійшин, а не хтось одноосібно (скажімо, єврей Соломон або римлянин Понтій Пілат). Згадка про пеню за вбитого (а не «око за око, зуб за зуб») і два таланти (приблизно п’ятдесят кілограмів) золота як нагороду тому, хто виграє судовий процес, довершують картину еллінського судочинства.

Друге ж місто перебуває в стані війни:

Друге ж оточують місто два війська, озброєні пишно.

Згоди вони не дійшли. Ті загрожують силою місто

Взяти, а інші не так: пропонують обложеним зараз

Всі поділити скарби і майно все коштовне надвоє.

Мешканці міста, розваживши, потай готують свій напад:

Любі жінки, стоячи на високому мурі, і діти

Охороняють і мужі його, яких стримує старість.

В них на чолі олімпійці Арей і Афіна Паллада,

Навіть самі золоті, в злотосяйні одягнені шати.

Видом прекрасні, озброєні гарно, — безсмертним це й личить, —

Вищі за всіх, показніші, а смертні далеко всі нижчі.

І детально, неспішно Гомер змальовує тактику тогочасних збагачувальних військових кампаній, а далі — мирні картини трудових буднів:

... Ниву іще показав — соковиту ділянку родючу;

Тричі зорали її, орачі там ідуть за плугами,

В ярмах тримають воли, у всі напрямки їх направляють.

Тільки що краю ріллі, повертаючись, знову доходять,

Келих солодкий вина чоловік їм щоразу підносить.

Кожен свою борозну поспішає скінчити ретельно,

Кожен бажає скоріш цілину до межі доорати.

Переклад А. Білецького

Це вже схоже не на героїчний, а на дидактичний, повчальний епос (див. нижче про «Роботи і дні» Гесіода і «Георгіки» Вергілія), бо далі ми знаходимо розгорнутий опис сільськогосподарських робіт: рільництва, виноградарства, скотарства:

Далі чорніша рілля, немов нива та справжня родюча, хоч і була золота. Отаке змайстрував він там диво. Поле він там показав, де буяє високе колосся, скрізь стояли женці і серпами блискучими жали. Падає колос на землю численними купами жовтий, далі в’язальники йдуть, їх в снопи перевеслами в’яжуть, геть від них відійшли і стоять осторонь, а за ними збіжжя збирають хлоп’ята й у жменях швиденько підносять, їм подають. І стоїть тут, радіючи серцем, господар

Мовчки на тій борозні і спирається на патерицю.

Далі під дубом міцним улаштовують вісники бенкет.

Бик перед ними стоїть, пишно вбраний, готовий для жертви.

Страву готують жінки, просіваючи борошно свіже.

Далі із золота він виноградник зробив надзвичайний. Висіли ґрона рясні, чорно-сині, солодкі, принадні. Віти його на довгих сріблястих підпорах тримались. За виноградником темний рівчак він зробив, оточивши тином свинцевим увесь, залишивши одну тільки стежку для носіїв. Виноград, що зібрали вони, переносили. Стежкою цією ішли юнаки і дівчата юрбою, в кошиках жваво несли, наче мед, виногроно солодке.

Ретардація (від латин. `retardatio` — «уповільнення», «затримка»), сюжетно-композиційний прийом, притаманний епічним творам: затримка розвитку сюжету, сюжетної дії, уповільнення розповіді про події. Досягається різними засобами: уведенням деталізованих описів, переліків (каталогів) і т. п.

Характерна особливість епічної оповіді — повільність викладу, детальність описів. Свідоме уповільнення оповіді про події власне сюжету (за рахунок статичних пейзажних описів, вставних фрагментів тощо) в літературознавстві називають ретардацією.

Й. Гете в одному з листів до Ф. Шіллера зауважив, що «основна властивість епічного твору полягає в тому, що він постійно то рухається вперед, то повертається назад». Іноді сучасний читач, ще не знайомий з цією особливістю епосу, може навіть роздратуватися через цю неспішність. Ось один із численних прикладів.

Троянці, скориставшись відсутністю Ахілла на полі бою, вбили багатьох греків, погнали їх до кораблів і навіть запалили один з них. А спалити кораблі (пор. з фразеологізмом) у тій ситуації було все одно, що підписати смертний вирок усім ахейцям, які не змогли б навіть повернутися додому, не те що перемогти Трою.

Ахіллів друг Патрокл, за порадою мудрого Нестора, вирішує надягти бойові обладунки Ахілла… Здавалося б, у такий напружений момент оповіді події повинні розгортатися з блискавичною швидкістю, проте Гомер не квапиться. Він вкотре повільно, до дрібниць повторює весь традиційний опис озброєння героя, навіть переказує історію Ахіллового списа, якого, до слова, Патрокл навіть не взяв із собою, бо той був дуже важким, і жоден із ахейців, крім самого Ахілла, не міг з ним упоратися (XVI, 130-154).

Уповільнює гомерівську оповідь і т. зв. «закон хронологічної несумісності», який полягає у тім, що одночасні дії зображуються як послідовні. Той самий приклад: Патрокл, дізнавшись про скрутне становище ахейців у XI пісні «Іліади», кидається до Ахілла, щоб повідомити його про це. Але з’являється він у Ахілла лише на початку XIV пісні. А в XII та XIII піснях мова йде про події, які відбувалися одночасно. Як відзначають дослідники, «дії одночасні й паралельні Гомер зобразити не може, тому малює їх різночасовими, які відбуваються одна за одною. З ласки цього закону гомерівські битви схожі на ланцюжок двобоїв — кожна пара бійців терпляче очікує своєї черги, та й поміж собою пара бійців суворо дотримується черги — разом супротивники ніколи не б’ють…»

До речі, саме через хронологічну несумісність іноді в тексті «Іліади» трапляються явні суперечності. Так, Пілемен, убитий у п'ятій пісні, в тринадцятій виявляється живим. Гектор двічі вбиває Східнея, а Хромія було вбито аж тричі!

У «Іліаді» ретардація часто відбувається за допомогою суто «гомерівських» розгорнутих порівнянь. Ось типовий приклад — епізод сцени шикування військ мірмідонян їхнім базилевсом Ахіллом:

… Мов зграя вовків ненаситних, що невгамовним в серцях своїх дихають шалом відваги, оленя в горах настигши, рогатого рве на шматочки в хижій жадобі, і пащі у них червоніють од крові, потім вся зграя шалено біжить до джерел темноводних, щоб язиками вузькими з поверхні хлебати стемнілу воду, ригаючи кров’ю убитого звіра; а в грудях серце безтрепетне в них, і роздуті від їжі утроби. Так мірмідонян вожді і правителі шумно збирались в лави.

У цьому розгорнутому порівнянні з десяти рядків лише виділені мною («мов зграя вовків ненаситних», так мірмідонян вожді і правителі шумно збирались в лави) є власне порівнянням. Усе інше — опис життя вовків, тобто картина, що аж ніяк не пов’язана з дією «Іліади».

На перший погляд може здатися, що авторські порівняння лише прикрашають епос, але дехто з дослідників вважає, що думка слухача/читача на цих порівняннях ніби «відпочиває», аби повернутися до сюжету твору з новою силою. А якщо так, то для ефективнішого «перепочинку» слід міняти обстановку за контрастом. Отже, якщо в «Іліаді» дія відбувається в умовній поетичній дійсності, то вихід у реальний світ, що оточував греків (опис вовків), і є одним із засобів зміни «обстановки» за контрастом.

Слід також пам’ятати, що епічні поеми спочатку були розраховані на усне виконання, на читання напам’ять. Гомер дуже добре розумів це, бо сам був аедом. Відтак повтори в «Іліаді» можна вважати місцем, де пам’ять оповідача відпочивала.

Ретардація в Гомерівському епосі відбувається також завдяки численним і детальним описам озброєння персонажів, приготування їжі, спорядження кораблів тощо. Ці описи, переліки часто розростаються до розмірів справжніх каталогів. Тому можна зробити висновок, що одним із шляхів ретардації є каталогізація, тобто довгий, детальний перелік якихось предметів, фактів тощо. Чи не найяскравішим прикладом каталогізації в «Іліаді» є довжелезний і детальний перелік ахейських кораблів і ватажків. У літературознавстві побутує навіть термін «гомерівський каталог» (згодом прийом каталогізації активно використовуватимуть письменники всього світу).

Епічний об’єктивізм

Гомерові іноді дорікають за байдужість: мовляв, він спокійно описує, як убивають людей, як ллється кров, як, скажімо, ахейці списами проколюють труп Гектора: «Так він (Ахілл — Ю.К.) промовив і витягнув мідного списа із тіла (Гектора — Ю.К.). Набік він списа поклав, а з плечей поздирав усю зброю, зрошену кров’ю… Умить позбігались і інші ахеї. Всі дивувались на постать чудесну, на Гекторів вигляд і, наближаючись, кожний його простромлював списом».

Цю рису епічної оповіді називають «епічним (або навіть гомерівським) спокоєм». Але спокій, неспішність оповіді зовсім не означає байдужості автора до того, про що йдеться в творі. До речі, прямі висловлювання Гомера становлять п'яту частину (!) всього тексту «Іліади». А в цих висловлюваннях, безумовно, відчувається авторське оціночне ставлення до зображуваного. Тож Гомер обстоює чітку етичну позицію, засуджуючи війну як горе, лихо для людей, «нелюдськую сила». Наприклад, його негативне ставлення до війни яскраво виявляється в сцені, коли навіть сам призвідник Троянської війни Зевс лає свого сина, бога несправедливої війни Ареса, пораненого Діомедом: «Найненависніший ти із богів, що живуть на Олімпі! Любі тобі лише звади та війни, та січі криваві.» Можливо, саме за цю чітку етичну позицію і оціночні судження, які впливали на слухачів «Іліади» й «Одіссеї», формуючи їхню шкалу життєвих цінностей, Платон згодом і сказав, що «Гомер виховав усю Елладу».

Цікаво, що в тексті поеми є прямі докори олімпійцям за їхню причетність до Троянської війни, винними у якій Гомер вважає не людей, а саме богів: «Пріам же покликав Єлену: „Мила дитино моя, тут проходячи, трохи спинися, — в нашій біді ти не винна: боги, гадаю, в ній винні"».

Гомерові властиве також те, що можна назвати епічним об’єктивізмом (А. Білецький), тобто неупередженим, об’єктивним ставленням до подій і героїв твору. Здавалося б, еллін Гомер повинен був ідеалізувати ахейців і принижувати їхніх ворогів — троянців. Скажімо, у середньовічному героїчному епосі («Пісні про Роланда» або «Слові о полку Ігоревім») схема була однозначно «чорно-білою»: «свої» (франки та русичі) — гарні, а «чужі» (маври та половці) — погані.

Але Гомер ставиться до усіх рівно. Ось типовий приклад — оцінка Гектора і Ахілла перед їхнім останнім двобоєм, коли ахеєць гнався за троянцем під мурами Іліону: «Там і отой, що втікав, і отой, що був ззаду, — пробігли; спереду біг прехороший, за ним уганяв іще кращий».

Остання цитата слугує ілюстрацією не лише об’єктивного ставлення автора до Гектора і Ахілла, а й ідеалізацію цих персонажів. Дійсно, попри свою належність до протилежних таборів, обидва вони є ідеалами воїнів. Їм притаманні мужність, твердість у бою, готовність краще померти, аніж зганьбити себе та свої рід і плем’я негідним вчинком. Усе це можна назвати одним словом — героїка.

Так, Гектор, знаючи про свою неминучу загибель, не захотів ховатися за міцними мурами Трої, а свідомо пішов на смерть: «…Гектор, і це проказав бездоганному сину Пелея: „Я не тікатиму, й вістря мені заженеш ти не в спину, просто на тебе я кинусь: утни мене в самії груди, як уже бог так судив…”».

Йдучи на вірну смерть, Гектор думає про славу поміж нащадків:

Гектор тоді зрозумів в своїх мислях усе і промовив:

«Горе! Бо справді до смерті безсмертні мене закликають.

Тут, я гадав, Деїфоб, той герой, і стоїть невідступне, Він же за муром уже: так Афіна мене ошукала.

Нині наблизилась смерть і, лихая, стоїть недалеко.

Нікуди вже утікать… бо так здавна здавалося кращим Зевсові й синові Зевса, стрільцеві. Мене ж визволяли Перше до мене прихильні, а нині знайшла мене доля!

Тільки коли б мені тут без борні не загинуть, без слави…

Виконать діло велике на спогад далеким нащадкам!»

Переклад Ф. Самоненка

Схожі риси притаманні й Ахіллові. Недаремно ж Гомер жодного разу не прохопився про те, що ватажок ахейців, за міфом, був невразливий для зброї (окрім знаменитої «ахіллесової п'яти»). Якби це було так, то негайно зник би увесь його героїзм, і він почував би себе серед троянських вояків як різник у овечій отарі. Якраз навпаки: Гектор прямо каже Ахіллові й про його, Ахілла, неминучу загибель, і той теж не тікає геть з-під мурів Іліону, а готовий зустріти свою долю, дивлячись смерті в обличчя:

… Мовив тоді перед смертю в шоломі блискучому Гектор:

«Ой, розумію гаразд, розуміючи добре, я бачу: годі тебе і благать, бо залізнеє маєш ти серце.

Добре, проте, стережись, щоб прокляття богів не накликать в день саме той, як Паріс та ясний Аполлон біля Скейської брами погублять тебе, — і такого завзятого навіть».

Так він сказав, а тим часом прийшла і остання хвилина.

Вирвалась з тіла душа й до оселі Аїда спустилась, плачучи з долі своєї, лишаючи силу та мужність. Мовив померлому в той час Ахілл, син Пелея осяйний: «Нині помри, а вже я свою долю прийму, коли саме схоче призначить Кронід і разом з ним інші безсмертні».

Переклад Ф. Самоненка

Узагальнюючи, можна сказати, що «світосприйняття Гомера — це найвищий спокій і просвітленість духу, який спізнав і палкого захвату, і палкого відчаю, і піднявся понад ними обома: і над наївністю оптимізму, і над озлобленістю песимізму».

Літературне відлуння

Йосип Мандельштам

Я кораблям лічбу довів до половини.

Цей довгий виводок, цей поїзд журавлиний, що над Елладою піднявся і злетів.

Як журавлиний ключ — до невідомих меж. В священній піні — чола і рамена.

Ахейські воїни! Коли б то не Гелена, Чи Троя вам, сама, була б потрібна теж?

І море, і Гомер — керовані любов’ю. Кого ж бо слухати? І ось затих Гомер. Лиш море Чорнеє вітійствує тепер

І гуркотом важким сягає узголов’я.

Переклад Ігоря Качуровського