Давньогрецька (еллінська) література

Гомерівський епос

«Одіссея»

Після Троянської війни

Поема «Одіссея», хоч і є своєрідним продовженням подій «Іліади» (адже її головний герой був одним із ватажків ахейського війська під мурами Трої), докорінно відрізняється від поеми про війну біля Іліона.

Тут майже немає описів бойових дій (за винятком хіба що фінальних сцен побиття женихів Пенелопи і спогадів про бої самого Одіссея). Зате в другій поемі Гомера зросла роль авантюрно-чарівного та побутового елементу, зображення всіляких чудовиськ, фантастичних істот і пригод, а також побуту Еллади. Тому вона часто визначається не як героїчний, а як побутово-чарівний (фантастичний) епос.

Слово «одіссея» набуло загального значення і стало означати не лише назву твору геніального Гомера про довгий шлях додому володаря Ітаки, а й чиї-небудь довгі мандри і/або поневіряння. І це є яскравою ілюстрацією відлуння головної теми, провідного мотиву «Одіссеї» — зображення довгих мандрів і поневірянь базилевса Ітаки на шляху додому.

Цікаво, що як у «Іліаді», так і в «Одіссеї» зображені фрагменти подій «десятих років»: десятого року троянської війни і десятого року шляху Одіссея додому. Це випадковий збіг чи ні — цікаве питання для окремого дослідження (недаремно ж цифра «10» у міфології вважається сакральною).

Троянська війна була задумана богами ще й для того, щоб закінчилася доба героїв і наступила нинішня, людська («залізна») доба. Тож хто з героїв не загинув під стінами Трої, мусив загинути на зворотному шляху.

Більшість грецьких ватажків поплили на батьківщину так само, як плили на Трою, — загальним флотом через Егейське море. Але морський бог Посейдон здійняв шторм, кораблі розметало, а люди потонули чи розбилися об скелі. Урятувалися лише обрані, проте і їм довелося нелегко. Мабуть, тільки старому мудрому Несторові поталанило спокійно досягти свого царства в місті Пілосі. Здолав шторм і верховний цар Агамемнон, але в рідному Аргосі його вбила власна дружина Клітемнестра зі своїм коханцем. Менелая з «відвойованою» Єленою занесло вітрами аж до Єгипту, і вони дуже довго поверталися до Спарти. Але навіть на їхньому тлі найдовшим і найважчим було повернення до рідної Ітаки велемудрого Одіссея, яке розтягся на цілих десять років. Саме про це йдеться вже у заспіві другої поеми Гомера:

Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго

світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши,

Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив,

В морі ж багато біди і тілом зазнав, і душею,

Щоб і себе врятувать, і друзів додому вернути.

Та не вберіг він свого товариства, хоч як того прагнув.

Марно загинули всі через власне зухвальство безтямне —

З’їли, безумні, волів вони Гелія Гіперіона, —

Що понад нами, — за те дня повернення він їх позбавив.

Дещо, богине, і нам розкажи про них, Зевсова доню…

Переклад Бориса Тена

До слова, схожість заспівів «Іліади» й «Одіссеї» є одним зі свідчень єдності їхнього задуму. Дія «Одіссеї» розгортається як у казкових краях велетнів і чудовиськ, так і на реально, до деталей описаному острові Ітака, де на Одіссея чекали його вірна дружина Пенелопа із сином Телемахом. І хоча на казкові пригоди припадає лише півсотні з трьохсот сторінок поеми, і людство пам’ятає передовсім саме їх.

Одіссей дуже багато зробив для греків під час Троянської війни. Саме він здогадався зв’язати наречених Єлени клятвою спільно допомагати її обранцю проти будь-якого кривдника, а без цього військо ніколи не зібралося б у похід. Це він залучив до походу юного Ахілла, без якого перемога була б неможливою. Це він, коли грецьке військо ледь не втекло з-під Трої (початок «Іліади»), зумів його зупинити. Коли Трою не вийшло взяти облогою, саме Одіссей придумав побудувати дерев’яного коня, де сховалися і в такий спосіб потрапили до Трої найхоробріші грецькі вожді, — і він у їхньому числі. А коли після загибелі Ахілла зброю вбитого повинен був отримати найкращий воїн грецького стану, її одержав навіть не могутній Аякс, а саме велемудрий Одіссей.

Афіна любила Одіссея і допомагала йому, зате Посейдон його ненавидів і десять років не давав дістатися до батьківщини. Десять років під Троєю та ще десять — у мандрівках, і лише на двадцятому році важких життєвих випробувань починається дія «Одіссеї».

Як і в «Іліаді», починається вона «волею Зевса». Боги радяться, і Афіна заступається перед Зевсом за Одіссея. Він у полоні в закоханої в нього німфи Каліпсо, на острові серед моря, і нудиться, дарма бажаючи «побачити хоч дим» рідної Ітаки.

У цей час вдома усі вважають його загиблим, і сусідні володарі вимагають, щоб «удова» Пенелопа обрала собі з-поміж них нового чоловіка. Їх більше сотні, вони живуть у палаці Одіссея, буйно бенкетують і п’ють, спустошуючи його господарство («…Свиней, кабанів женихи пожирають, / Сорому в серці не мавши, ні гадки про кару небесну») і розважаючись із його рабинями.

Пенелопа намагалася їх обдурити: вона сказала, що дала обітницю оголосити своє рішення після закінчення савану для свого старезного свекра Лаерта. Удень в усіх на очах вона ткала, а вночі потай розпускала зіткане (недаремно ім’я «Пенелопа» стало загальним і означає вірну дружину). Але служниці видали її хитрість, і опиратися наполяганням женихів їй стало складніше. На Телемаха, якого Одіссей залишив ще дитиною, через його молодість ніхто не зважав.

Якось до Телемаха прийшов незнайомий мандрівник (перевтілена Афіна), що назвався старим приятелем Одіссея, і порадив йому у сусідніх землях зібрати вісті про Одіссея: якщо скажуть, що він живий, — вимагати від женихів, щоб чекали ще рік; якщо скажуть, що мертвий, — сказати, що після поминок умовить матір одружитися.

Телемах поплив на материк — спершу в Пілос, до старого Нестора, а потім у Спарту, до щойно прибулих Менелая і Єлени. Нестор розповів, як герої з-під Трої плили і потонули, як загинув Агамемнон, і як помстився убивці його син Орест (про ці події згодом «батько трагедії» Есхіл напише свою знамениту «Орестейю»). Проте про долю Одіссея старий нічого не знав. Гостинний Менелай розповів, як, заблукавши у своїх мандрах, на єгипетському березі підстеріг і здолав старця-провидця Протея і довідався в нього про свій зворотний шлях, а заразом про те, що Одіссей живий і страждає серед широкого моря на острові німфи Каліпсо. Обрадуваний, Телемах зазбирався додому. І тут Гомер майстерно (бо читач заінтригований) перервав розповідь про нього і повернувся до власне Одіссея.

Зевс послав до Каліпсо Гермеса з наказом відпустити Одіссея, і та вимушено підкорилася. Корабля в Одіссея не було, і він чотири дні працював сокирою і коловоротом, а на п’ятий спустив у море пліт.

Це цікавий епізод: герой зображений під час не бойових дій (як у «Іліаді»), а тяжкої праці. Недаремно якось Джойс, який взагалі був небайдужим до образу Одіссея (пор. назву його відомого роману «Улісс»), написав, що найцікавіший герой для нього — саме Одіссей, бо він зображений універсально: і як добрий воїн, і як умілий трудівник, і як люблячий чоловік, і як дбайливий батько, і як непохитний патріот і т. ін.

Сімнадцять днів плив герой під вітрилом, правлячи по зірках (а отже був вправним мореплавцем), а на вісімнадцятий вибухнув шторм. Це злостивий Посейдон збурив море відразу чотирма вітрами, і пліт Одіссея розлетівся, наче солома. Допомогли Одіссею дві богині: добра морська німфа дала йому свою чарівну намітку, що допомогла йому не потонути, а Афіна вгамувала три вітри, залишивши четвертий нести його до берега «веслолюбних феаків». Два дні і дві ночі він плив, не стуляючи очей, а на третій день побачив сушу. Аби вийти на берег, йому знадобилося вкотре мобілізувати всю свою мужність, силу і розум: з першого разу він лише схопився дужими руками за прибережну скелю, але тут-таки наступною хвилею був відкинутий назад, у море, і на камінні залишилися шматки шкіри його рук. І лише зметикувавши, що у гирлі річки, яка впадала в море, буде затишніше, він потрапив на берег. Голий і знесилений, він зарився в купу листя і заснув мертвим сном.

Це була земля гостинних феаків, якими правив добрий Алкіной, що жив у високому палаці: мідні стіни, золоті двері, вишиті тканини на лавах, спілі плоди на гілках, вічне літо над садом. У царя була юна дочка Навзікая.

Літературне відлуння

Максим Рильський

Як Одіссей, натомлений блуканням

По морю синьому, я — стомлений життям —

Приліг під тінню сокора старого,

Зарився в листя і забув про все.

Якісь думки — чи тіні їх — снуються

В дрімоті тихій. Листя миготить,

Упав на стовбур білий відблиск сонця,

І комашинка лізе по йому.

І я засну під безтурботний шелест

З надією, що, граючись м’ячем,

Мене розбудить ніжна Навзікая,

Струнка дочка феацького царя

Навзікаї вночі з’явилася Афіна і сказала, що дівчині незабаром заміж, а її одяг не випраний, тож треба зібрати служниць і їхати до моря прати. Виїхали, випрали, висушили, стали гратися м’ячем, який (не без допомоги тієї-таки Афіни) залетів у море неподалік від Одіссея, дівчата голосно крикнули, і їхній лемент його розбудив. Він піднявся з кущів, страшний, покритий морською засохлою тванню, і став благати, щоб йому дали одяг і показали дорогу до людей. Він вимився, умастився, вдягся, і Навзікая, милуючись ним, подумки попросила в богів для себе такого чоловіка. Він пішов до міста, увійшов до царя Алкіноя і розповів йому про своє лихо, але себе не назвав; розчулений Алкіной пообіцяв, що феакійські кораблі відвезуть його, куди він попросить. Хтось із феаків засумнівався у фізичній силі прибульця, і тому довелося виграти у всіх тамтешніх атлетів змагання з кидання диска. Шановному переможцю було влаштовано бенкет.

Пригоди Одіссея

Одіссей сидів на бенкеті, а мудрий аед Демодок розважав присутніх піснями. Одіссей попросив заспівати про Троянську війну. І Демодок заспівав про дерев’яного коня і загибель Трої. В Одіссея на очах забриніли сльози, і Алкіной запитав про причину. А тоді Одіссей відкрився і розповів про свої поневіряння, які умовно поділяють на дев’ять пригод.

Перша пригода — у лотофагів. Буря віднесла кораблі Одіссея з-під Трої на далекий південь, де росте лотос, покуштувавши якого людина забуває про все і не хоче в житті нічого, крім лотоса. Лотофаги («поїдачі лотоса») почастували лотосом супутників Одіссея, і ті забули рідну Ітаку та відмовилися плисти далі. Їх силоміць відвели на

Друга пригода — у циклопів, однооких велетнів, які пасли овець та кіз і не відали вина. Головним у них був Поліфем, син Посейдона. Одіссей із гуртом товаришів зайшов у його порожню печеру. Увечері прийшов величезний, як гора, Поліфем, загнав у печеру череду і, загородивши вихід велетенською брилою, запитав, хто це до нього завітав. Ахейці назвалися мандрівниками і сказали, що їх охороняє Зевс. Заявивши, що Зевса він не боїться, циклоп схопив двох, ударив їх об стіну, з’їв разом із кістками і ліг спати (саме цей трагічний момент зобразив на своїй гравюрі англійський митець Джон Флаксман).

Ранком він пішов із чередою, знову заваливши вхід, а велемудрий Одіссей придумав хитрість. Вони з товаришами взяли величезний дрючок циклопа, загострили, обпекли на вогні і сховали, а коли лиходій прийшов і зжер ще двох ахейців, Одіссей дав йому вина, щоб приспати. Вино сподобалося чудовиську, і воно спитало ім’я частувальника. Той, як завжди, хитро відповів, що його звати «Ніхто». Захмелілий циклоп захропів і почав вивергати з себе вино зі шматками людського м’яса, а Одіссей із супутниками взяли дрюк і встромили його в єдине велетневе око. Осліплений людожер заревів, спросонку збіглися інші циклопи і спитали, хто скривдив Поліфема. Почувши відповідь «Ніхто», вони розійшлися. Отже, Одіссей укотре виправдав своє прізвисько «велемудрий». Аби вийти з печери, Одіссей прив’язав товаришів під черева баранів, щоб циклоп їх не намацав, і так разом з чередою вони звільнилися. Але, відпливаючи, Одіссей не стримався і з викликом назвав себе. І циклоп став благати свого батька Посейдона, щоб той не дав Одіссеєві доплисти до Ітаки, але якщо вже так роковано, то нехай допливе нескоро, сам і на чужому кораблі. І той почув синову молитву.

Третя пригода — на острові бога вітрів Еола, який послав ахеям сприятливий вітер, а інші вітри зав’язав у шкіряний мішок і дав Одіссеєві, щоб той відпустив їх лише після повернення на Ітаку. Але коли показалася Ітака, втомлений Одіссей заснув, а його надмір допитливі супутники дочасу розв’язали мішок; піднявся шквал — і їх прибило назад до Еола. Той зрозумів, що боги гніваються на Одіссея і допомогти йому вдруге вже відмовився. І знову пересторога людині — не слід бути нестриманим, не можна порушувати деяких заборон. Тут ситуація з «мішком Еола» схожа на знамениту оповідку про «скриньку Пандори»: її теж не можна було відчиняти, заборону теж було порушено і за це порушення порушників теж покарано.

Четверта пригода — у лестригонів, диких велетнів-людожерів. Вони збіглися до берега й почали жбурляти уламки скель на кораблі Одіссея; з дванадцяти суден загинуло одинадцять, Одіссей зі жменькою товаришів врятувався на останньому.

П’ята пригода — у чарівниці Кірки (Кіркеї), цариці Заходу, яка усіх мандрівників обертала на звірів. Посланцям Одіссея вона піднесла вина, меду, сиру і борошна з отруйним зіллям. Поївши, ті перетворилися на свиней, і вона загнала їх у хлів. Врятувався лише один і перелякано розповів про усе Одіссеєві. Ні на що не сподіваючись, але й не вагаючись (теж риса вдачі героя), той узяв лук і пішов на допомогу товаришам. Але вісник богів Гермес дав йому божу рослину: корінь чорний, квітка біла, — і чари не подіяли на Одіссея. Погрожуючи мечем, він змусив чарівницю дати велику клятву, що вона не замишлятиме проти нього ніякого підступу.

Цікаво, що у вже згаданій казці про Сіндбада-Мореплавця виникла та сама ситуація: товариші головного героя набули вигляду тварин, і злі чаклуни повинні були їх відгодувати і з’їсти. Сам же Сіндбад уцілів, бо не поїв чарівного зілля. Але в нього і думки не виникло про порятунок товаришів. Зовсім не так поводить себе Одіссей, і саме у цій екстремальній ситуації чи не найяскравіше виявляється одна з чудових його рис — готовність прийти товаришам на допомогу. Якщо в епізоді з Поліфемом Одіссей врятував усіх товаришів і себе самого, але можна було б цинічно припустити, що рятував він передовсім самого себе (а заразом порятував усіх, та й самотужки не підняв би кілка для осліплення циклопа), то тут він пішов на небезпеку саме задля порятунку товаришів, іще не знаючи, що зустріне рятівника-Гермеса. Тобто він заради товаришів важив власним життям. І вельми яскраво ця його риса виявилася у епізоді, коли Кіркея запросила переможця-Одіссея до бенкету, а він навіть не торкнувся до страв, і зовсім не через побоювання перетворитися на тварину:

Бачить Кіркея, що я нерухомо сиджу

І до їжі рук не простягую навіть,

Великим охоплений смутком.

Близько тоді підійшла і промовила слово крилате:

«Що ж ти, неначе німий, тут сидиш за столом, Одіссею,

Й душу гризеш, ні пиття не торкаючись зовсім, ні їжі?

Може, нового боїшся ти підступу? Годі боятись, —

Я ж поклялася тобі великою клятвою нині».

Так говорила вона, а я їй у відповідь мовив:

«Хто з-між людей, о Кіркеє, який чоловік справедливий

Їжею міг би й питтям вдовольнятися,

Поки на власні очі супутників він не побачив своїх на свободі?

Щиро просила ти їсти і пити, то дай,

Щоб на власні очі я вільними бачив також і супутників милих».

Так я промовив, і зразу ж із києм в руках із покоїв

Вийшла Кіркея і, двері в свинарню свою відчинивши,

Вигнала звідти свиней, наче дев’ятирічних на вигляд.

Стали вони перед нею, вона ж, їх усіх обійшовши,

Кожну із них по черзі вигойною маззю мастила.

Стала з їх тіл опадати щетина, що вкрила відтоді

Їх, як заклятого зілля дала їм Кіркея-владарка.

Знов вони стали людьми, красивішими навіть, ніж доти,

Вищими трохи на зріст і молодшими стали на вигляд.

Зразу впізнали мене, і рук моїх кожен торкнувся,

Потім усі заридали тужливо, — їх лемент страшенний

Всюди по дому лунав і розжалобив навіть Кіркею...

Переклад Бориса Тена

Одіссей попросив, щоб Кіркея допомогла їм повернутися на Ітаку. Вона порадила йому спитати дорогу в уже покійного знаменитого провидця Тіресія, а це можна було зробити, лише спустившись до Аїду.

Шоста пригода — найжахливіша: спуск у світ мертвих. Згодом цю знахідку Гомера неодноразово повторювали його наступники. З-поміж найвідоміших «відвідин» царства мертвих — «подорожі» Енея («Енеїда» Вергілія), Данте («Божественна комедія») і «українського Енея» (героя «Енеїди» Івана Котляревського). Вхід до Аїду — на краю світу, в країні вічної ночі. Душі мертвих у ньому безтілесні, байдужі і бездумні, але, випивши жертовної крові, тимчасово повертають мову і розум. На порозі Аїду Одіссей зарізав жертовного чорного барана і чорну вівцю; душі мертвих злетілися на запах крові, але Одіссей відганяв їх мечем, поки перед ним не постав Тіресій. Випивши крові, він сказав, що нещастя Одіссея — це розплата за образу Посейдона, а порятунок — не скривдити ще й Сонця-Геліоса; якщо ж скривдить — то таки повернеться на Ітаку, але сам, на чужому кораблі і не скоро. Тіресій також повідомив, що будинок Одіссея спустошують женихи Пенелопи; але той їх подужає, довго правитиме і матиме мирну старість. Після цього Одіссей допустив до жертовної крові й інші тіні. Тінь його матері розповіла, як вона померла від туги за ним; він хотів обійняти її, але під руками його була порожнеча. Агамемнон розповів, як його вбила дружина і порадив не покладатися на дружину. Тільки Аякс не сказав нічого, бо образився, що зброя Ахілла перейшла не до нього, а до Одіссея. Віддалік бачив Одіссей і підземного суддю Міноса, і гордія Тантала, і хитруна Сізіфа, і нахабу Тітія; але його охопив жах, і він поспішив геть, до білого світла.

Сьомою пригодою були Сирени — хижачки, що звабливим співом заманювали і вбивали мореплавців. Одіссей перехитрив їх: своїм супутникам він заклеїв вуха воском, а себе наказав прив’язати до щогли і не відпускати хай там що. Так вони пропливли повз сирен і вціліли, а Одіссей ще й почув найсолодший на світі спів.

Восьмою пригодою була протока між чудовиськами Скіллою і Харібдою: Скілла — з шістьма головами, кожна з трьома рядами зубів, і з дванадцятьма лапами; Харібда — з однією горлянкою, але одним ковтком затягувала цілий корабель. Одіссей обрав шлях повз Скіллу — і не помилився: вона схопила з корабля і шістьма ротами з’їла шістьох його товаришів, але корабель із рештою екіпажу вцілів.

Дев’ятою пригодою був острів Сонця-Геліоса, де паслися його священні череди — сім гуртів червоних биків, сім гуртів білих баранів. Пам’ятаючи попередження Тіресія, Одіссей примусив товаришів дати страшну клятву не торкатися їх, але дули супротивні вітри, корабель стояв, супутники зголодніли і, коли Одіссей заснув, зарізали і з’їли кращих биків. Було моторошно: здерті шкіри ворушилися, а м’ясо на вертелах мичало. Сонце-Геліос став благати Зевса покарати кривдників. І коли корабель Одіссея відплив від берега, Зевс здійняв шторм, кинув блискавку, корабель розсипався, а люди потонули у вирі, лише Одіссей сам на уламку колоди носився морем дев’ять днів, поки його не викинуло на берег острова німфи Каліпсо. На цьому Одіссей закінчив свою оповідь.

Алкіной виконав обіцянку: Одіссей зійшов на корабель феаків, занурився в чарівний сон, а прокинувся вже на кам’янистому березі Ітаки. Тут його зустріла Афіна і сказала, що йому слід виявити хитрість і дочасу зачаїтися. Своїм дотиком вона зробила його невпізнанним. Старий, лисий «жебрак» із ціпком і торбою пішов у глиб острова просити притулку в старого доброго свинопаса Евмея, якому сказав, ніби родом сам з Криту, воював під Троєю, знав Одіссея, плавав у Єгипет, потрапив у рабство, був у піратів і ледве врятувався. Евмей покликав його в хатину, посадив до вогнища, пригостив, почав сумувати за зниклим Одіссеєм, скаржитися на нахабних женихів, співчувати Пенелопі і Телемахові. На другий день прийшов і сам Телемах, повернувшись зі своєї мандрівки. Перед сином Афіна повернула Одіссею його справжній вигляд. Могутній і величний батько обійняв сина, і вони заплакали від щастя.

Телемах подався до палацу, за ним пішли Евмей і Одіссей (знову в образі «жебрака»). Біля порога палацу відбувалося перше впізнавання: старезний пес Одіссея за двадцять років не забув голосу хазяїна, настовбурчив вуха, з останніх сил підповз до нього і вмер біля його ніг. Одіссей увійшов до будинку, обійшов світлицю, попросив милостині в женихів, терплячи їхні глузування та штурхани. Вони стравили його з жебраком, молодшим і міцнішим за нього, і Одіссей несподівано для всіх збив того з ніг єдиним ударом. Женихи зареготали і побажали, щоб Зевс за це послав «жебракові»-переможцю усе, чого той бажає, вони ж бо не здогадувалися, що Одіссей палко бажав їм швидкої погибелі. В цьому епізоді відчувається і художня майстерність автора поеми: репліка героя значить зовсім не те, що він у неї вкладає. Пенелопа покликала чужоземця до себе: чи не чув він звісток про Одіссея? Той відповів, що чув, той поруч і незабаром буде тут. Хоча Пенелопа й не повірила чужинцеві, але була йому вдячна. За звичаєм гостинності, вона звеліла старій служниці обмити мандрівникові перед сном його вкриті пилом ноги і запросила його до палацу на завтрашній бенкет. І тут відбулося друге впізнавання: служниця відчула на гомілці гостя такий самий шрам, який був у Одіссея після полювання на кабана в його молоді роки. «Ти — Одіссей!» — вихопилося в неї. Одіссей затиснув їй рота: «Так, це я, але мовчи — інакше зіпсуєш усю справу!»

Настав останній день. Пенелопа скликала женихів до бенкетного залу: «Ось лук мого загиблого чоловіка; хто натягне його і пустить стрілу крізь дванадцять кілець на дванадцятьох сокирах у ряд, той і стане моїм чоловіком!» Один за іншим сто двадцять женихів примірялися до лука, та жоден не спромігся навіть натягти тятиву. Вони вже хотіли відкласти змагання до завтра, але тут встав Одіссей у вигляді «жебрака» і попросив, щоб і йому дали спробувати. Женихи обурилися, але Телемах заступився за гостя. Одіссей взяв лук, легко зігнув його — стріла пролетіла крізь дванадцять кілець, не зачепивши жодного, і встромилася в стіну. Зевс загуркотів громом над будинком. Одіссей випрямився на весь богатирський зріст, поруч з ним став Телемах з мечем і списом. І друга стріла вразила найнахабнішого із наречених, які схопилися за мечі. Одіссей пронизував їх стрілами, а коли кінчилися стріли — списами, що їх підносив вірний Евмей. Женихи бігали по залі, незрима Афіна помутила їхній розум і відводила їхні удари від Одіссея, вони падали один за одним. Купа трупів нагромадилася посеред будинку, вірні раби і рабині юрмилися навколо і раділи, побачивши свого хазяїна.

Пенелопа нічого не чула, бо Афіна наслала на неї глибокий сон. Стара служниця прибігла до неї з радісною звісткою: Одіссей повернувся і покарав женихів. Та вона не повірила, бо вчорашній жебрак був зовсім не схожим на Одіссея, яким він був двадцять років тому, отже женихів покарали, напевно, розгнівані боги. Одіссей сказав, що, коли в Пенелопи таке камінне серце, він готовий спати сам. І отут відбулося третє, головне впізнавання. Пенелопа наказала служниці винести з царської опочивальні ліжко для гостя. Але Одіссей сказав, що це зробити неможливо, бо замість ніжок у ньому — пень маслини, він сам колись приладнав його на ньому. І Пенелопа, плачучи од радості, кинулася до чоловіка: це була таємниця, відома лише їм двом.

Отже, Одіссей переміг, але миру ще не було. Родичі загиблих женихів хотіли помститися. Озброєним натовпом вони виступили проти Одіссея, який разом із Телемахом і декількома помічниками вийшов їм назустріч. Завдано перших ударів, пролито першу кров, але Зевсова воля знову кладе край розбрату: блискавка вдарила в землю поміж бійцями, загуркотів грім, з’явилася Афіна в образі Ментора і оголосила наказ громовержця, щоб вони припинили злий розбрат, і перелякані месники відступили. «Одіссея» закінчується тим, що Афіна жертвою і клятвою скріпила мир на Ітаці.

Образ Одіссея

У «Іліаді» зображені могутні воїни, що здатні битися не лише один з одним, а навіть із богами (пор. епізод поранення Діомедом поспіль Афродіти, яка рятувала свого сина Енея, а потім і самого бога війни Ареса /Іл., п. V/). Але в них фактично немає зустрічей з іншими фантастичними істотами, які перевершують силою людей до такої міри, що будь-яке відкрите змагання з ними заздалегідь приречене на поразку. Щоправда, були еллінські міфи, де ця ситуація вирішувалася відкритим двобоєм, і фізично слабша людина перемагала потвору (міфи про Мінотавра, Геракла та ін.). Але в «Одіссеї» явно оспівується не лише фізична сила, а передовсім розум людини, її винахідливість.

Якби Одіссей із товаришами прямо виступили проти Поліфема, то циклоп передавив би їх, як комах. До речі, саме тому він, повечерявши двома з них, спокійно і, як виявилося незабаром, нерозумно лягає спати в їхній присутності, — бо що можуть вдіяти проти його могутності ці слабкі створіння? Отже, для перемоги над Поліфемом Одіссеєві потрібні були передовсім воля та інтелект. Насамперед, треба було дочасу не виказати своєї ненависті до людожера і готовності помститися за смерть товаришів, і навіть догоджати, пригощаючи почвару вином. Потім слід було передбачити розвиток подій, і, не назвавши свого справжнього імені, назватися «Ніхто», що врятувало життя всім ахейцям (бо інакше циклопи повбивали б людей). Треба було також придумати, яким чином знешкодити Поліфема: він був однооким, тому один виважений удар в око зробив його силу фактично безпомічною: він не бачив, кому мститися. І аж потім знадобилися якості власне фізичні: взяти важку колоду і здійснити задумане. Але водночас Гомер і не ідеалізував героя і його розум: не похвались Одіссей перед сліпим Поліфемом, не назви він свого імені, то, можливо, Пенелопа його чекала б на кілька років менше, бо Посейдон би йому не мстився.

Отже, Одіссей перейшов певну межу, хизуючись своїм розумом, чим спричинив гнів Посейдона, і ледь не загинув разом із супутцями, коли розгніваний сліпий Поліфем почав кидати в море величезні шматки скель, ледь не потопивши корабель Одіссея.

До речі, в усіх інших іспитах Одіссея фізична сила теж не передувала розумові: якби він обрав шлях не повз Скіллу, а повз Харібду, остання проковтнула б корабель разом з усіма людьми, а отже Одіссей обрав із двох нещасть менше. Хоча, звісно, шести товаришів, з’їдених Скіллою (як і усіх загиблих товаришів), йому було дуже шкода: «Далі відтіль попливли ми із тяжко засмученим серцем, / Бо хоч самі врятувались, та любих утратили друзів». Якби він не заховався за жебрацьким виглядом від женихів Пенелопи, а передчасно кинувся до бою, швидше за все він загинув би смертю героя, а через деякий час його вдова таки вимушена була б одружитися із якимось претендентом на її руку та Ітаку. Отже, у такому давньому творі чи не вперше в світовій літературі на передній план виходять саме інтелектуальні якості персонажа. Одіссей спочатку оцінює ситуацію, а вже потім діє, тим самим виправдовуючи «свій» постійний епітет — «велемудрий»: «Я ж міркувати почав, як найкраще зарадити справі, / Щоб і супутників всіх, і себе від жорстокої смерті / Урятувати…».

Крім того, важливими рисами Одіссея були його мужність, твердість, відвага, незламність («Світлий замисливсь тоді Одіссей, у нещастях незламний. / Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного серця», «У відповідь мовив незламний йому Одіссей богосвітлий» або: «Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа»). Сили духу Одіссея вистачало й на те, аби в скрутну хвилину підтримувати товаришів, додавати їм відваги («А тим часом відваги словами / Товаришам додавав, щоб ніхто не утік з переляку»).

Художні особливості

Характерною особливістю гомерівського епосу є поєднання міфу (вигадки) з реальністю, про що вже йшла мова (див. вище про історичну та міфологічну основи «Іліади»). Це втілюється зокрема в наявності двох світів — світу олімпійських богів і світу людей. Генетичний зв’язок гомерівського епосу з міфом і казкою відчутний, наприклад, у трикратності впізнавання Одіссея (пор. із міфічною трьохкомпонентною структурою світобудови: верх, середина, низ або трикратними повторами у казці: три випробування головних героїв).

У поемах Гомера присутні також фантастичні істоти (Скілла, Харібда, Поліфем та ін.), чарівні перетворення (людей на свиней, міцного Одіссея на убогого жебрака), чарівні предмети (чарівна рослина, яку дав Одіссеєві Гермес перед зустріччю з Кіркеєю).

Проте водночас у «Іліаді» й «Одіссеї» детально зображений реальний побут еллінів: тут є описи страв, різних видів роботи, звичаїв, обрядів, тобто у поемі сильний побутовий елемент.

Поміж формальних особливостей поем Гомера можна назвати вживання т. зв. «гомерівських епітетів» — поетичних означень, які характеризуються складеністю, тобто об’єднанням коренів («світло+ока», «много+слізний», «бого+рівний» або «бого+рідний» та ін.), а також постійністю, тобто закріпленістю за певними словами, іменами («велемудрий Одіссей», «срібролукий Аполлон», «прудконогий Ахіллес», «міднобронний Гектор», «золототронна Гера»). Найяскравіше постійність гомерівських епітетів виявляється під час зміни ситуації. Так, Ахіллес називається прудконогим і тоді, коли швидше за вітер мчить полем бою, і тоді, коли сидить або навіть лежить у себе в наметі.

У Гомерових епосах особливо багато епітетів вживається для опису моря: «темно-синє», «чорне», «темно-червоне» (в різний час доби), «широке», «безмежне», «багатошумне», «багатомідне» (несе на собі багато кораблів з озброєними мідними обладунками воїнами) тощо. І це не випадково, адже для морської Еллади море завжди важило дуже багато.

У поемах Гомера широко вживається т. зв. «формульний стиль», притаманний героїчному епосу різних народів світу. Цей стиль полягає в тому, що в текстах творів часто вживаються вже готові формули: «Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста…» або «З ревним риданням до мене промовила слово крилате: „Хто ти і звідки? Яких ти батьків і з міста якого?..“» Учені пояснюють це впливом фольклорної традиції: виконавці великих епічних творів неначе перепочивали, досягаючи у величезному морі усної оповіді жаданих «острівців-формул», для виконання яких не потрібно було напружувати пам’ять.

Ще однією формальною ознакою Гомерівського епосу є те, що він написаний гекзаметром, винахід якого приписують саме Гомерові. Слово «гекзаметр» походить від двох грецьких коренів: «hex» — «шість» і «metron» — «одиниця виміру, міра», тобто «шестимірник». Означає воно шестистопний дактиль (хоча в окремих стопах дактиль замінюється спондеєм).

Гомер і світова культура

Для наступних поколінь поеми Гомера були неперевершеним зразком мистецтва, вершиною героїчного епосу, багато в чім недосяжним еталоном. Уже за часів античності в Елладі вони вивчалися в гімнасіях, і знання сюжету поем, а також уривків напам’ять було обов’язковим. Видатний воїн і державний діяч Олександр Македонський (IV ст. до н.е.), вихований грецьким філософом Арістотелем передовсім на еллінській культурі, в усіх своїх численних походах не розлучався з «Іліадою» (спеціально для неї була зроблена коштовна скринька), постійно перечитуючи її. Відвідавши ж гробницю Ахілла, Македонець вигукнув: «О щасливий юначе! Якого співця твоєї доблесті ти знайшов!» (Цицерон. «На захист Архія», 10, 24). В підтексті: щасливий був Ахілл — він мав Гомера, який увічнив його діяння, а ось славу самого Олександра Македонського достойно оспівати нікому…

Літературне відлуння

Максим Рильський

ДІТИ

По довгім плаванні вернувши в отчий дім,

Ти сів між дітками, щоб розказати їм

Про дальні береги та про чудні народи.

Ще й слова не сказав, — а вже багряні води

В очах їм мерехтять. Хвилює корабель,

І пальми золоті на тлі чужих земель

Кивають вітами і в гості закликають...

Що ж ти розкажеш їм? Хіба вони не знають,

Як у солодкім сні дрімає лотофаг,

Як вабить спів сирен в запінених валах,

Як чорний Поліфем в страшній своїй печері

Хапає мандрівців для дикої вечері?

Гомер мав багатьох послідовників, поміж яких варто відзначити передовсім «Енеїду» Вергілія, яка повторює «Іліаду» й «Одіссею» з точністю до «навпаки»: якщо в Гомера битви («Іліада») передують мандрам («Одіссеї»), то у Вергілія навпаки: мандри Енея (його «одіссея») передують битвам (його «Іліаді»). Нова українська література започаткована «Енеїдою» Івана Котляревського, який продовжував традицію Вергілія і, через нього, Гомера.

На гомерівську традицію створення національного епосу спиралися також португалець Камоенс («Лузіади»), італієць Торквато Тассо («Звільнений Єрусалим»), англієць Мільтон («Утрачений рай») і француз Вольтер («Генріада»), німець Клопшток («Мессіада») і росіянин Херасков («Россияда») та ін.

Не обходить Гомера своєю увагою і сучасна «масова культура». Так, «касовим» став нещодавно знятий фільм «Троя» за участю Бреда Піта, де використано сюжет «Іліади».

Тож можна сказати, що античність і нині впливає на культуру та літературу усього світу.