Давньогрецька (еллінська) література

Дидактичний епос

Гесіод. «Роботи і дні»

З плином часу сюжети поем Гомера (героїчний епос) чимдалі більше сприймалися суспільством як суцільна вигадка, фантазія, казка, як щось неймовірно далеке від проблем реального життя. Водночас зацікавлення еллінів наближалося саме до реального життя з його справдешніми проблемами. Тож не дивно, що приблизно на межі VIII—VII ст. до н. е. одне з чільних місць у античній літературі зайняв уже не героїчний, а дидактичний (повчальний) епос, основоположником якого вважається Гесіод.

За античною легендою, єдиним конкурентом божественного Гомера в царині поетичної творчості був Гесіод. Цікаво, що Гесіод, з одного боку, активно використовував поетичну техніку Гомера (так, його поема «Щит Геракла» є прямим переспівом «Щита Ахілла» з XVIII пісні «Іліади»), але, з другого боку, зовсім не переймався Гомеровою тематикою: його не цікавила героїка, опис битв і мужніх вчинків, він надавав перевагу або повчанню, дидактиці («Роботи і дні»), або дослідженню генеалогії богів («Теогонія»).

Більше того, за античними переказами, Гесіод, буцімто, виграв у Гомера поетичне змагання, яке відбулося на народному святі в місті Халкіді. Спочатку, начебто, виявилося, що обидва поети мали рівновеликий поетичний хист, і Гомер навіть трохи перевершував Гесіода. Проте після непростої наради судді вирішили віддати перемогу не Гомеру, а Гесіодові. І зовсім не з тієї причини, що той перевершив суперника своїм поетичним хистом, а тому, що «Гомер оспівує війну, а Гесіод — мирну працю, Гомер навчає вбивства та руйнування, а Гесіод — творіння та справедливості. То хто ж достойніший?» (М. Гаспаров). Звісно, це один із численних античних анекдотів, адже між Гомером (якщо він узагалі існував) і Гесіодом пролягла дистанція приблизно у століття. Але тут більше важить не стільки фактична достеменність, скільки система життєвих цінностей і пріоритетів еллінів, які вважали, що достойнішою схвалення є не поетизація війни, а оспівування мирної праці людини… То хто ж такий цей щасливий суперник Гомера — поет Гесіод?

Гесіод (кін. VIII — поч. VII ст. до н. е.) є першим історично достеменним поетом Еллади, а біографічні відомості про нього можна знайти у його ж власних творах. Він був сином збіднілого купця з малоазійської еллінської колонії Кіми. Його батько переселився у село Аскру, що знаходилося у відсталій на той час землеробській грецькій області Беотії, тож Гесіод з раннього дитинства спізнав важкої селянської праці й до кінця своїх днів був дрібним землевласником.

Згодом Гесіод став ще й професіоналом-рапсодом і таки вигравав поетичні змагання в м. Халкіді, що на острові Евбеї, за що був нагороджений бронзовим триножником (традиційним тоді призом поетові-переможцю). Цікаво, що Гесіодова земельна ділянка знаходилася неподалік гори Гелікон, де, за еллінською міфологією, мешкали Музи — богині-покровительки мистецтва. Тож завойовану триногу Гесіод присвятив саме Музам, які відвідали його біля Гелікона: «Песням прекрасным своим обучили они Гесиода В те времена, как овец под священным он пас Геликоном. Прежде всего обратились ко мне со словами такими Дщери великого Зевса, царя олимпийского, Музы: «Эй, пастухи полевые, — несчастные, брюхо сплошное! Много умеем мы лжи рассказать за чистейшую правду. Если, однако, хотим, то и правду рассказывать можем» («Теогонія», в. 22-28; пер. В. Вересаєва).

Гесіодові приписують кілька творів (наприклад, описову поему «Щит Геракла»), але саме йому, поза сумнівом, належать дві відомі поеми: «Теогонія» і «Роботи і дні». У «Теогонії» (яку дослідники відносять до т. зв. «генеалогічного епосу») описано походження давньогрецьких богів. Цей твір близький до каталогу, довгого переліку, що розроблявся ще Гомером і був одним із засобів ретардації в «Іліаді» й «Одіссеї».

Саме в «Теогонії» Гесіод здійснив першу відому нам спробу «упорядкувати», привести до певної системи багато в чому суперечливу еллінську міфологію, звівши її численних розмаїтих божеств і міфічних істот до єдиного «генеалогічного древа». Крім того, «„Теогонія” Гесіода є першим кроком античного релігійно-філософського мислення… в бік морально-повчального використання окремих міфів (наприклад, міфу про титанів, міфу про Прометея і аналогічного міфу про Пандору в „Роботах і днях”».

Отже, вже в «Теогонії» виявляється схильність Гесіода до моралізаторства, повчання, дидактизму, яка найяскравіше втілилася в його поемі «Роботи і дні».

«Роботи і дні»

Найвідомішим твором Гесіода є його дидактична поема «Роботи і дні», яка складається переважно з моральних повчань і практичних порад щодо різних (переважно хліборобських) робіт, що обумовило першу частину назви твору — «Роботи». До поеми увійшов також прикінцевий перелік «щасливих» і «нещасливих» днів, який дав поемі другу частину її назви — «Дні». До наших днів збереглося лише 828 віршів цього твору Гесіода.

Цікавою є творча історія поеми. Гесіод мав підступного легковажного брата Перса, удвох із яким після смерті батька вони мали успадкувати по половині батькової землі. Проте Перс підкупив суддів і відібрав у Гесіода більшу частину батьківщини, яку негайно пустив за вітром. Через певний час ситуація повторилася, і через хабарництво суддів Гесіод позбувся ще однієї частини своєї законної частини спадщини, до того ж, буцімто, Перс ще й погрожував повторити своє крутійство. І Гесіод вирішив оформити свої повчання шалапутному братові у вигляді дидактичної поеми. А оскільки поет постраждав через продажність суддів і можновладців, то в його творі поруч із постійними повчальними звертаннями до Перса явно відчутне вкрай негативне ставлення суддів-хабарників і можновладців-«дармоїдів», оскільки вони не заробляють собі на прожиток чесною працею, а проїдають надбане іншими. Для цього він алегорично порівнює нероб із трутнями, а визискуваних ними трударів — із бджолами:

Люди й безсмертні однаково ненавидять тих, хто в неробстві,

Вік проживає, подібно до трутнів, позбавлених жала,

Що, не працюючи, бджіл працьовитих з’їдають роботу…

Тут і далі — переклад В. Свідзинського

Проте, звісно, найчастіше Гесіод звертається безпосередньо до свого непутящого брата Перса: «Персе, візьми до душі та найкраще розваж моє слово: Слухайся голосу правди та й думки не май про насильство… Не забувай же мого заповіту, роби, не лінуйся, Персе, нащадку богів. Жодна робота не чинить ганьби, лиш неробство ганебне».

Саме в поемі «Роботи і дні» ми знаходимо першу в європейській літературі байку — т. зв. «Притчу про яструба і солов’я». Сюжет її простий — це діалог «„сильного і слабкого”»: Соловей потрапив у пазурі до Яструба, тож кричить від болю та вмовляє відпустити його. Проте Яструб йому відповідає, що з-поміж них сильнішим є саме він, Яструб, а тому, якщо схоче — то відпустить солов’я, а не схоче — то й задушить. Розшифрувати цю алегорію неважко: Яструб озвучує погляди знахабнілих, упевнених у своїй силі можновладців, а Соловей — скарги простих людей, часто безсилих щось удіяти проти явної несправедливості з боку перших. Саме в «Притчі про яструба і солов’я» ми бачимо зародження майбутнього стрижневого («традиційного») мотиву світової літератури, який геніально продовжили Езоп («Вовк і ягня») та безліч його послідовників: «На світі вже давно ведеться, що нижчий перед вищим гнеться, а більший меншого кусає та ще й б’є — затим що сила є.» (Леонід Глібов. «Вовк та Ягня»).

Ще одним продуктивним мотивом, використаним Гесіодом у поемі, є мотив поступового погіршення людства, або зміни діб (віків, епох) від кращої до гіршої (від «золотої доби» до «залізної доби»). У «Роботах і днях» описано п’ять людських поколінь. Перше покоління — золоте, найкраще, найцінніше: «Спершу безсмертнії боги, що їх на Олімпі оселя, рід золотий утворили людей, обдарованих словом.». То були справедливі щасливі люди, які не мусили заробляти собі на прожиток важкою працею, оскільки земля їх і так годувала, а якщо й працювали, то «лиш по власній охоті в мирності серця робили вони, на всі блага багаті». Узагалі ж люди золотого покоління «жили, мов боги ті безсумні і світлі душею». А після легкої, мов сон, смерті, вони стали «духи добра на землі й захисники смертного люду».

Друге покоління — срібне, яке було значно гіршим за золоте, проте все ще гідним пошани: «Гірше далеко від першого друге людей покоління — срібне — створили безсмертні, що їх на Олімпі оселя…» Це покоління прогнівило Зевса своєю неповагою до богів, тому цих людей «Кроніон скрив під землею угніваний тяжко, що шани не віддавали блаженним богам, олімпійським владикам». Але після їхньої смерті представники другого покоління все ж не були забуті чи прокляті людьми, і Гесіод пише, що «смертні тепер називають їх родом підземних блаженних».

Третє покоління, за Гесіодом, було мідним: «Знов же і третє коліно людей, обдарованих словом, — мідне — Кроніон створив, не подібне до срібного зовсім». Воно вже не йшло в жодне порівняння з першими двома, оскільки жило війною та розбратом: «Страшні і могучі, сіяли горе й насильство, Арея справляючи діло». Мідне покоління загинуло «від кривавих незгод та усобиць» (згадаймо, що перемога над Гомером Гесіодові була присуджена саме за оспівування миру та засудження війни). Тому представники третього покоління «В дім навіснії й льодового Аїда зійшли безнайменно», тобто в них нема імені, вони забуті людьми.

Дуже цікавим є факт з’яви в поемі Гесіода четвертого покоління — це «рід божественний славетних героїв, яких наші предки на неосяжній землі величали колись півбогами». Річ у тім, що «доба героїв» у класифікації Гесіода явно «випадає з ряду», оскільки не вписується у ієрархію металів за їхньою цінністю: золото дорожче за срібло, так само як золоте покоління краще за срібне, а срібло дорожче за мідь, подібно до того, як срібне покоління краще за мідне. А ось «цінність» доби героїв у цьому контексті залишається невизначеною. Більше того, попередні три покоління розташовані за ступенем їхньої деградації: друге гірше за перше, а третє — гірше за друге. За цією логікою, четверте покоління («рід героїв») мало би бути гіршим за третє, проте це зовсім не так: «Знову ще інше, четверте (покоління. — Ю.К.) створив на землі хлібородній батько Кроніон-владар — справедливіше й краще за інших.»

Звідки ж виникла ідея уведення до цього логічно вмотивованого ланцюжка чергування, сказати б, «металевих» діб такої «специфічної» ланки, як «доба героїв»? Однією з причин могла бути повага Гесіода до таланту Гомера, котрий у «Іліаді» описав, як герої «…в крутих кораблях над безоднями млистого моря в Трою походом пішли задля кучерів русих Гелени. Там у кривавих боях і спіткала їх смерть поневільна» («Роботи і дні», вірші 164-165). Як бачимо, чудове знання еллінської міфології, блискуче продемонстроване в «Теогонії», знадобилося Гесіодові й у «Роботах і днях», зокрема й у описі четвертого покоління — покоління героїв. Він лише побіжно згадує фрагменти відомих міфів, і, з одного боку, це є достатнім для людей компетентних, але, з другого боку, неначе «зашифрованим» для т. зв. профанів (тобто «невтаємничених» людей, котрі цих міфів не знають). Наприклад, для того, щоб зрозуміти наведений вище вислів «задля кучерів русих Гелени», потрібно знати як троянський цикл міфів, так і текст «Іліади», зокрема — відомості про роль Гелени Троянської в падінні Трої. Те саме потрібно і для осягнення лише двох Гесіодових рядків: «Дехто на Кадмовім полі поліг коло Фів семиворітних, як за Едіпові вівці війна учинилась між ними.». Так, «Кадмове поле» — це поле біля столиці Беотії, славетного багатого міста Фіви, де його міфічний засновник Кадм переміг дракона, чим відкрив собі шлях до царювання. На знак пошани до Кадма головне святилище Фів називалося «Кадмея». У оборонному мурі Фів було сім брам, воріт (згадаймо знамениті київські «Золоті ворота»). Через це місто й називалося «семибрамними Фівами» (в Гесіода — «семиворітними Фівами»).

Після смерті фіванського царя Едіпа його сини Етеокл і Полінік почали боротьбу за владу над Фівами, а також за батькове майно, яке складалося переважно з отар (в Гесіода — «Едіпові вівці»). До слова, згадані Гесіодом міфи належать до фіванського міфічного циклу, який згодом був використаний Есхілом («Семеро проти Фів»), Софоклом («Антігона») та багатьма іншими письменниками різних часів і народів.

Завершує Гесіод перелік людських поколінь зображенням «залізної доби», у яку, як він вважає, довелося жити йому самому:

Нині-бо плем’я існує залізне…

Нема односердя між батьком та сином,

Гостю немилий господар, товаришу давній товариш,

Навіть не дружні брати між собою, як перше бувало…

В злості один на одного похватні губити вітчизну.

Не полюбляють людей незрадливої присяги.

Мужі Праведні й добрі в погорді у них, а злочинця шанують.

Правого суду далекі, стида не плекають у серці.

Гірший і кращого мужа до зла і неслави призводить

Словом лестивої мови, брехливого свідчення словом.

Заздрість несита між людьми нещасними з зойканням диким,

З повним ненависті зором блукає, радіючи злому…

Як бачимо, деякі Гесіодові рядки до такої міри актуальні, наче створені не близько трьох тисячоліть тому, а прямо сьогодні. Часом його лементації та докори знахабнілим цинічним сучасникам наближаються до пафосу гнівної проповіді біблійних пророків («Горе злостивим! Забулись небесної помсти.»). Поет упевнений, що «залізне покоління», як і попередні, теж приречене на зникнення: «...Кроніон / Згубить і це покоління людей.». Щоправда, у поемі Гесіода немає безнадії, очікування «кінця світу», оскільки він вірить у продовження життя людства і після зникнення п’ятого (залізного) покоління («Нащо ж судилось жити мені серед п’ятого роду? / Чом я раніш не помер або чом не родився пізніше?»).

Таким чином, у Гесіода мотив поступового погіршення людства (від золотого покоління до залізного) має яскраво виражене повчальне значення. Адже, починаючи від срібної доби, люди самі завинили в тому, що стали «немилими богам», деградуючи від генерації до генерації. Проте надія на покращення ситуації є, але лише за умови чесної праці та покращення моральності самих людей — такою є одна з провідних думок дидактичної поеми «Роботи і дні».