Розвиток літератури епохи середньовіччя

Художні здобутки надбання класичного Середньовіччя

Жанри лірики трубадурів

Кансона («пісня») складається з 5–7 строф, присвячена високій любові (fin amors). Лейтмотив кансони — уславлення пані та почуття до неї. Твори цього жанру могли присвячуватися уявній особі. Це засвідчує пріоритет майстерності над чуттєвістю в ліриці трубадурів.

Тенсона або партимен («суперечка», чи «розділена гра») — віршований диспут, у якому зазвичай беруть участь два поети, інколи це міг бути уявний «співрозмовник» (наприклад, любов чи Бог). Домінують такі теми суперечок: розбіжності прихильників «темного» і «ясного» стилів у поезії трубадурів; спірні проблеми куртуазної етики; можливі суперечності між формою етикету й моральним змістом куртуазії.

Сирвента — строфічна пісня, присвячена суспільним, політичним темам, часто містила випади проти ворогів поета чи його сеньйора. Це пісня виклику, емоційна антитеза кансони. Могла бути спрямована проти суперників трубадура, колег по поетичному ремеслу, ідейних опонентів, навіть проти негідних дам.

Плач — ліричний твір, у якому митець висловлював тугу за загиблим сеньйором, прекрасною дамою або близькою йому людиною. На відміну від кансони, завжди присвячувалася реальній особі.

Пасторела — романтичний діалог пастушки й лицаря, який хотів би її звабити. Жанр зі стійким сюжетом і системою персонажів. Твір зазвичай починався зі слів «Одного разу» або «Дівчино, сказав я їй». Змінними були лише місце дії (галявина, узлісся, поле тощо) та час (весняний ранок, серпневий вечір та ін.).

Альба (буквально: ранкова зоря, світанок) — пісня про закоханих, що провели разом ніч. Альбу як правило написано від імені «друга» або «вартового», який нагадував лицарю про необхідність розставання з коханою через наближення світанку.

Балада — танцювальна пісня, складена зі строф і рефренів. Лейтмотиви: оспівування кохання, уславлення весни, висміювання ревнивого чоловіка та ін. Балади виконувалися під музичний супровід.

Характерною рисою поезії є помітний інтерес до людини, яка здатна не тільки молитися та воювати, але й ніжно любити, захоплюватися красою. Попри те, що в художньому доробку трубадурів домінувала лірика любові, тематичний діапазон поезій не обмежувався зображенням кохання до прекрасної дами. Співці своїми творами відгукувалися й на нагальні проблеми доби, осмислювали політичні та соціальні питання (наприклад, про елітарність лицарської культури, здатність простолюдина сприймати й творити красу тощо).

Структура лірики трубадурів характеризується як багатосуб'єктна. Образ прекрасної дами постає об’єктом творення, ідеалізованим у відповідності до законів краси. Так, Джауфре Рюдель у кансоні не деталізуючи опис зовнішності дами, окремими штрихами акцентує на її вишуканості. Ці деталі дозволяють читачеві відчути силу захоплення ліричного героя. Суб'єкт мовлення пасторелі, перебуваючи в межах діалогічного світу, апелює до коханої. Така форма обумовлена жанровою особливістю творів, у яких змальовано інтимну зустріч кавалера з дівчиною-селянкою.

Таким чином жінка поступово переміщалася із периферії культурного життя в центр уваги митців. Цінність відчуттів зросла, і поезія подій поступилася першістю поезії особистих зізнань. Художня розробка мотиву поклоніння земній людині, котра має фізичну та духовну іпостась, наділена історико-культурними ознаками, вказує на процес секуляризації, що відбивається в ліриці митців. Їх твори виходять за межі релігійних шукань, і, незважаючи на всю умовність і канонічність, відтворюють внутрішні переживання співця куртуазного кохання. Поет часто акцентує на прагненні наблизитися до прекрасної дами, залучаючи для передачі своїх відчуттів такі поетикальні засоби, як епітети, повтори, психологічні паралелізми тощо. Наприклад:

Коли б Господь мене привів

Скоріш до неї віддалік.

Щоб я признатись їй посмів

І більш не мучивсь віддалік,

Щоб кожен кущ і кожен став

Ще кращим біля неї став,

Щоб стали обрії ясні!

На мене жаль, на мене гнів,

Що я кохаю віддалік.

Я чистим принести зумів

Своє кохання віддалік.

Сумним я від кохання став.

Невже святий мене скарав,

Щоб мучивсь я в страшній борні?

Як при зображенні ліричних ситуацій, так і при відтворенні героїв, митці керувалися стійкими уявленнями. Жіночий образ бачився ними в ілюзорно-ідеалістичному варіанті. На думку куртуазного поета, дама повинна мати золоте волосся, променисті очі, красиво окреслений ніс, пурпурні губи, руки з тонкими і довгими пальцями, витончені брови та ін. При цьому гострота й емоційна забарвленість почуттів закоханого, що споглядав подібну досконалість, дорівнювалися перебуванню в раю.

Твори трубадурів, звернені до прекрасної дами, що переважно була заміжньою жінкою (зазвичай дружиною феодала) є своєрідним проявом бунту людських почуттів у знеособленому становому світі, де в період Середньовіччя шлюб укладався виключно з ділових міркувань.

Жіночі образи одночасно постають джерелом драматизму й об’єктом естетизації. Створюючи жіночий абсолют, суб’єкт мовлення ідеалізує його зовнішні риси, а іноді й душевні чесноти. Для

уславлення «досконалої любові» поети використовували поняття та символи, які пропонувала їм епоха. Релігійна й феодальна фразеологія були цілком доречні там, де виникала атмосфера любовного служіння. Співець охоче визнавав себе васалом пані або, підкоряючись наказу амура, ставав її «полоненим».

Ліричним творам трубадурів (Бернарта де Вентадорна, Джауфре Рюделя, Гіраута де Борнейля та ін.) властиве використання словесного образу-символу весни (переважно травневої пори) для вираження поетичних мотивів зародження кохання. Цей же образ застосовано митцями й для увиразнення контрастності, дисгармонійності між світом природи, що пройнятий радістю буття, та переживаннями суб’єкта лірики через нездійсненність єдиного істинного призначення людини — кохання. Картини пробудження природи, що пов’язані з приходом весни, набувають нової смислової наповненості, зіставляються з інтимними мотивами, стаючи важливою гранню в передачі руху почуттів. Прикладом можуть бути рядки:

Мені під час травневих днів Приємний щебет віддалік, Зринає в пам'яті без слів Моє кохання віддалік. Навік я неспокійний став, І не ростуть квітки між трав, Як зимно у душі мені

Серед найбільш відомих трубадурів слід назвати Маркабрюна, Бернарта де Вентадорна, Бертрана де Борна, Арнаута де Марейля, Арнаута Даніеля та ін.

Бернарт де Вентадорн (1140?–1195 рр.) був сином простих віланів. Однак віконт де Вентадорн, в замку якого виріс поет, віддавав належне здібностям співця, його гарним манерам і голосу. Через кохання до дружини сеньйора митець був змушений покинути гостинний дім. Деякий час поет жив у Нормандії, потім у володіннях графа Тулузького. Після смерті покровителя поет постригся в ченці.

Твори де Вентадорна повною мірою вписувалися в традиційний канон старопровансальської поезії «ясного стилю». У його поезіях часто звучала думка, що джерелом творчості має бути щире почуття. Зображуване поетом кохання постає символом амбівалентної енергії, трактується як засіб внутрішнього перетворення, формування чеснот, духовного вдосконалення. Серед жанрового розмаїття куртуазної поезії Бернарт де Вентадорн надавав перевагу баладі, канцоні й альбі. Творча спадщина поета містить також вірші, що написані в діалогічній формі. Вони близькі до тенсони, однак не містять логічного елемента й прийомів схоластики.

Бертран де Борн (бл. 1140–1215 рр.) був представником високоповажного дворянства. Він народився в замку поблизу Перигорського єпископства, в місцевості дивовижної краси. Рано втративши батьків, де Борн отримав освіту при монастирі. У віці 14 років його відправлено в замок Пуату для набуття військового досвіду та навчання гарним манерам: спочатку він служить у ролі пажа, потім — зброєносця. Згодом його посвячено в лицарі. Деякий час Бертран де Борн жив у родині Плантагенетів, навіть дружив із синами короля Генріха ІІ — Готфридом, Генріхом та Річардом, який пізніше отримав прізвисько Левине Серце. Де Борна полонила краса Матільди, сестри принців. У своїй поезії митець називав її Єленою.

Однак справжньою його пристрастю була війна. В одній із сервент поет зазначав:

Це дороге життя мені,

І не люблю я пить і спать.

Люблю гук сурем на війні

Іржання коней пізнавать

З атакою новою <...>

Барони! Жить війною

Нам краще, ніж на схилі днів

Закладом селищ і ланів.

Бертран де Борн був складною людиною. Кілька років поспіль він воював із рідним братом за право володіти замком Лиіаіогі, посварив Генріха й Річарда Плантагенетів. Бойовий дух своїх васалів поет часто піднімав за допомогою дошкульних сервент, у яких інколи навіть називав імена недолугих вояків.

Поетичний спадок митця досить розмаїтий. Його представлено такими жанрами, як канцона, сервента, політична поезія, вірші «на випадок» тощо. У сервентах Бертрана де Борна відбито різноманітність життя південного Провансу кінця ХІІ століття. Автором написано кілька плачів із приводу смерті «молодого короля» (Генріха), у яких оспівано чесноти померлого, передано сум, безпорадність через усвідомлення невиправної втрати. Життя принца осмислено в цих віршах як ідеал куртуазії та доблесті: «він бився й співав», «міг куртуазності стать королем». Однак у поезії митця неодноразово зустрічаються невідповідності. В одній сервенті принца Генріха названо «королем боягузів», а в іншій — «імператором усіх хоробрих».

Поет своєрідно відтворював образ прекрасної дами, оспівуючи не лише її зовнішність, а й душевні чесноти.

Арнаут Даніель народився біля Провансу, в місті Ріберак, при дворі короля Річарда І. Збереглося близько двох десятків його поезій. Твори митця характеризуються досконалістю форми. Автор працював у стилі, який називали «темним». Його поезії сповнено багатоплановими смислами на основі складних асоціативних переплетінь.

Розвиток придворної лицарської культури в Німеччині розпочався з другої третини XII століття. До початку XIII століття німецька куртуазна література, як лірика (мінезанг — «пісня любові», нім. minne — любов, song — пісня), так і епос (лицарський роман), досягла значного розквіту.

Прямий вплив лірики провансальських митців на творчість німецьких поетів відбувався за умов безпосередніх культурно-географічних контактів із романською культурою, вищого рівня економічного та соціального розвитку піренейських районів у порівнянні з економічно відсталими регіонами країни. Поступово в літературі Німеччини оформився куртуазний напрям. Творча взаємодія спричинила типологічну схожість тем, мотивів, сюжетів у поезії трубадурів та мінезингерів, появу складної строфічної будови, оригінального музичного супроводу, який суттєво відрізнявся від традиційного (altheimischer Minnesang). Так, «тагелід» (поширена в мінезингерів «пісня дня») за структурою подібна до провансальської альби, а строфічна любовна пісня є близькою до кансони.

Південно-східні землі не зазнали значного впливу ідей і віянь куртуазної лірики трубадурів, оскільки тут домінували архаїчні культурні традиції. Специфіка поєднання народного світогляду з ідеями куртуазії в любовній пісні, що побутувала на території Баварії, Австрії та Швабії обумовила розвиток «народного» напряму мінезангу. Твори Кюренберга, Дітмара фон Айста та ін. наслідувачів народного стилю вирізнялися простотою метричної побудови, народнопоетичними вкрапленнями і, як правило, являли собою дво- або чотиривірші любовного змісту. Концепція любові в поезіях «народного» напряму була далекою від куртуазної доктрини.

Характеристики, позитивно оцінювані середньовічною лицарською культурою (інстинкт завойовника, активність, рішучість, бажання володарювання) реалізувалися у колі інтимних переживань ліричного героя лицарської любовної пісні. Так, поезії Дітмара фон Айсте відзначалися багатоплановістю образного зображення особистості, широтою розкриття її життєдіяльності, правдивістю відтворення людського існування:

«Прокинься, милий, час наспів!

Досвітній в липах чути спів, —

Маленька пташка, про що вона

Співає нам біля вікна?»

«Не руш мене, я сплю — ще ніч.

Та ось вже серцем чую клич:

Меч і війна, кохання й біль —

їх не розняти, шкода й зусиль!»

У своєму ставленні до об’єкта кохання суб’єкт лірики мінезінгерів — людина активна. Його поетична мова сповнена образів, що позначають дотики, рухи та дії. У художньому світі творів втілилося традиційне для середньовічного світогляду усвідомлення чоловічого начала як активного, а жіночого — як пасивного.

Досить поширеними були й так звані «жіночі пісні», де суб’єктом мовлення виступає жінка, а то й дівчина. Ці твори мають різне ідейно-емоційне звучання, характеризуються широтою охоплення дійсності. У деяких із них виведено образи самотньої жінки, удови, які позбавлені соціальної перспективи. Вони журяться, плачуть, страждають, їхні мрії маревом ідуть у небуття:

Тихо зронила сльозу з-під вій:

«Щастя моє, чоловіче мій!

Доки ж тебе чекатиму я?

Радість з тобою зникає моя» <...>

«Скажи своєму рицарю, джуро, щоб він не побивався,

Від мене благай, щоб веселий він був, проси, щоб з журбою не знався.

На глум він мене залишає,

Та, мабуть, того й не знає.

Чому я плачу й сумую чому,

Могла б я сказати тільки йому».

Є й твори, ліричним героєм яких є дівчина, що сама обирає друга і досить відверта в проявах бажання. Її емоції складні й багатогранні, а кохання сприймається як найвища цінність. У низці творів відчутна домінанта первинного чуттєвого начала.

У подібному руслі до передачі динаміки живого почуття вдавався Вальтер Фон Дер Фогельвейде в поезії «Під липою…», яка, безперечно, є близькою до фривольної любовної лірики вагантів, що сягає коріння народних «веснянок»:

Глянь, як горять мої уста!

Він не вагався —

Послав уміло

З чудових квітів постіль для нас,

Та ще й сміявся

Сердечно й мило;

Коли б прийшов туди хто з вас,

Троянда б вам розповіла,

Тандарадай,

Де головою я лягла.

Приліг мій милий

Близенько скраю, —

О милий боже, о честь моя!

Що ми робили,

Ніхто не знає —

У цілім світі —

Лиш він, та я.

Та пташка крихітна одна,

Тандарадай,

Але не скаже і вона.

Німецькі поети не прагнули до прямих запозичень із провансальської лірики. Застосовуючи у творчості переважно традиційні сюжетні зразки любовної поезії, проявляли ініціативу. Проте незмінним залишався культ служіння дамі серця. Віддаленість об’єкта поклоніння зумовлює домінантний стан смутку й томління. Так, ліричний герой поезії «Це б мені співати...» Конрада фон Вюрцбурга, вбираючи світ душею, приходить до невтішних істин.

Коханню відводиться пріоритетна роль у житті ліричного героя. Любов важлива для нього як засіб духовного очищення, у поетичному світі вона виступає шляхом виходу з буденності, джерелом радості, першоосновою оновлення й духовного розвитку. Твори мінезингерів часто забарвлені в релігійні тони. Німецькі поети схильні до роздумів, моралізації. Так, поезія Вальтера фон дер Фогельвейде є справжньою скарбницею осягнення духовного світу людини:

Світе, хоч я твій слуга,

Ти тікаєш геть чомусь,

Наче дим і пилюга,

Я ж услід щосили в'юсь.

Вийся без упину,

Я свою годину

Вижду і тебе покину.

<...>

Світе, вваж моє прохання:

Мудрих будь-коли нас любиш,

Вважиш дурнів побажання —

То лише себе погубиш.

Поки є чесноти стародавні,

Доти люди вчаться зло бороти.

Серед поетів-мінезингерів куртуазного напряму слід виділити Фрідріха фон Гаузена (близько 1150-1190 рр.). У його віршах переважають меланхолійні тони, простежуються античні ремінісценції. Так, у пісні «О, яка вона була горда» ліричний герой порівнює себе з Енеєм, висловлює переконання, що його обраниця ніколи не погодиться стати Дідоною. Одержимий любов'ю, він тікає від неї, відправившись у хрестовий похід. Поет-воїн припускав, що порятунок від болісних переживань можна знайти в служінні Богу («З моїм упертим серцем у сварці тіло»).

Пісні Рейнмара фон Гагенау (близько 1160-1205 рр.) — це переважно скорботні монологи, наповнені скаргами й докорами. Суб’єкт його лірики мандрував лабіринтами своєї душі та зовнішнього світу, сповнивши серце тугою.

Мінезинги Генріха фон Морунгена (близько 1150-1222 рр.) мали більш оптимістичний характер. Навіть ситуації нерозділеного кохання відтворено автором у життєстверджуючому ключі. Емоційний темпоритм його творів переважно бадьорий, сповнений віри у всеперемагаючу силу любові. Ліричний суб’єкт поезій митця відчуває потяг до нового, незнаного, а розраду відшукує в спілкуванні з навколишнім. Іноді ж почуття любові автором потрактовано як руйнівне начало, в ореолі демонічної сили, містичності.

Вершиною німецької середньовічної лірики вважається творчість Вальтера фон дер Фогельвейде (близько 1170-1228 рр.). Творчу спадщину митця склали близько двохсот віршів. Майстер розширив межі національної поезії, збагативши її новими темами й формами. Митець був бідним лицарем, що вів неспокійне життя шпільмана й лише на схилі віку отримав від імператора Фрідріха II невеликий маєток, про що радісно сповістив світ рядками поезії «Є у мене лен».

Творчому доробку Вальтера фон дер Фогельвейде властиві глибина почуттів, задушевність, оптимістичність. Митець демократизував поезію мінезангу. Черпаючи з народних джерел поетичну образність, він, подібно вагантам, разом із «високою любов'ю» прославляв любов «низьку», яка не підкорюється куртуазним настановам. Для автора справжня любов — це завжди взаємність, оскільки, на його думку, одне серце не може її вмістити. Прикладом можуть бути рядки з поезії «Любовне кредо»:

Вірю, що любов моя

Принести одвітну радість має в майбутті.

Та коли ясна зоря —

Лиш обман, то мало втіхи буде у житті.

Хай мене пізнавши, страсть

В ній заграє,

Серце запалає,

Хай мені блаженство дасть.

У переважній більшості мінезангів Вальтера фон дер Фогельвейде виписано образ простої дівчини, що сердечно відповідає на почуття ліричного героя. Так, у відомій поезії «В гаю під липою» з веселим рефреном «тандарадай», написаній в дусі народної «жіночої пісні», автором оспівано «низьку любов»:

Під липою

В зеленім лузі,

Ген недалечко від ріки,

Як після свята,

Трава прим'ята

І потолочено квітки.

Співав там соловей в гаю,

Тандарадай,

Солодку пісеньку свою.

Прийшла я смерком

У луг зелений,

А він раніш туди прийшов;

Зустрілись ми —

І в серці в мене

Зашумувала ніжна кров.

Ми цілувались? Раз до ста!

Тандарадай,

Глянь, як горять мої уста!

Наприкінці життя муза Вальтера фон дер Фогельвейде втратила життєрадісність. Поетом оволоділи релігійні настрої. У більшості творів цього періоду наскрізним є мотив зневіри, розчарування. Із віршів вимальовується обрис скептичного ліричного героя, переконаного в тому, що світ яскравий і привабливий тільки зовні, всередині ж він — чорний і страшний, як смерть («На жаль, промчали роки, згоріли всі дотла»).

Оригінальність творчої манери, майстерність письма й актуальність проблематики зумовили формування школи Вальтера фон дер Фогельвейде, яку складали його шанувальники й послідовники.

У XIV і XV століттях настала криза мінезангу. Куртуазний елемент у німецькій літературі відійшов на другий план, поступаючись місцем побутовим зарисовкам і роздумам про стан сучасного митцям суспільства.