Розвиток літератури епохи середньовіччя

Художні здобутки надбання класичного Середньовіччя

Лицарський роман

Куртуазні романи формувалися як придворний епос ХІІ століття. Вони призначені для читання в маленьких групах або наодинці. Термін «роман» спершу позначав лише віршований текст живою романською мовою на відміну від твору латиною.

Подібна історія появи терміну ускладнює визначення жанрових констант лицарського роману. Художні особливості творів цього жанру обумовлено певним ростом індивідуальної самосвідомості середньовічної людини. «Якщо в героїчному епосі герой здійснює подвиги в ім'я племені чи держави, то в романі на першому плані — власні інтереси особистості. Типовим персонажем роману є мандрівний лицар, який іде на подвиги та «авантюри» (пригоди) заради слави, морального вдосконалення та на честь своєї дами. Як і в куртуазній ліриці, велике місце в романі відводиться жінці й темі кохання, а також морально-етичному аспекту, проблемі виховання молодої людини та деяким іншим».

Разом із тим інтенсифікація особистісного начала в куртуазному романі є досить відносною, адже герой творів — людина внутрішньо статична. Вона не протистоїть суспільним цінностям, її поведінка цілком обумовлюється куртуазним світоглядом, відповідає соціальним законам та правилам. Подібний поведінковий тип являє собою оновлену модель епічного героя.

Більшість лицарських романів осмислюють актуальну для Середньовіччя колізію любові й честі. Однак для розкриття конфлікту митці послугувалися традиційними сюжетами, вдаючись до нової, сучасної їхньої інтерпретації. А. Веселовський, досліджуючи норми середньовічної естетики та поетики, стверджував, що тогочасний літературний мотив або сюжет був переосмисленням певної традиційної поетичної «формули» або «схеми».

Французькі лицарські романи за тематикою поділяються на три цикли:

• античний,

• бретонський,

• візантійський.

Твори античного циклу розроблялися із середини ХІІ століття. До цієї групи лицарських романів традиційно відносять «Роман про Олександра», «Роман про Трою», «Роман про Фіви», «Роман про Енея». Сюжети цих творів запозичено з античної літератури та історії. Так, у «Романі про Трою» інтерпретовано історію облоги Трої, використано ряд міфів, матеріали «Іліади» Гомера тощо. Персонажами ж твору є благородні лицарі, що захищали куртуазне кохання Єлени й Паріса від варварів та греків, які намагалися повернути красуню чоловікові.

«Роман про Олександра» побудовано на основі античних джерел часів пізнього еллінізму. Зі сторінок роману перед читачем поставав не геніальний правитель античності, а славний лицар, що осягнув і засвоїв усі тонкощі лицарського кодексу честі: він не лише вправно володів зброєю та їздив на коні, а й знався на мовах, грав на музичних інструментах, умів куртуазно говорити з дамами про кохання. У творі переважає фантастичний елемент та авантюра.

«Роман про Енея» — середньовічна інтерпретація «Енеїди» Вергілія. Перший інваріант реалізовано в лінії Еней — Дідона. Любовну пристрасть Дідони показано у формі нездоланного недуга. Друга сюжетна лінія (Еней — Лавінія) ілюструє ідею превалювання любові, яка піддається осмисленню й контролю, являє собою зразок поміркованості та розумної гармонійності. У розгорнутих монологах героїня аналізує свої почуття, намагаючись приборкати пристрасть.

Для романів античного циклу характерне акцентування на зовнішніх проявах життя куртуазного лицарства. Зокрема в деталях описано елементи одягу персонажів (наприклад, плаща, подарованого Дідоні), зброї (бойові облаштунки амазонки Камілли), полювання, веселого бенкету.

Бретонський цикл сюжетно пов’язаний із кельтськими фольклорними джерелами. Одним із витоків лицарських романів бретонського циклу була латинська хроніка валлійського клірика Гальфріда Монмаутського «Історія королів Британії» (1136 р.), яку на французьку мову переклав англо-нормандський поет Вас.

У межах бретонського циклу реалізовано чотири групи сюжетів: бретонські ле, історія Трістана й Ізольди, оповіді про короля Артура та лицарів Круглого столу, історія святого Грааля.

Артурівські романи або романи Круглого столу. Легенди про короля Артура та його лицарів покладено в основу більшості романів бретонського циклу. Для цих творів характерний чітко структурований простір. Саме двір короля Артура в романах являє собою культурний центр лицарства.

Найвідомішим трувером, який розробляв сюжети артурівських легенд був Кретьєн де Труа (Chrétien de Troyes) (близько 1130—1191 рр.). Про життя цього поета відомо небагато. Вірогідно, що він жив при дворах можновладців, таких як Філіп Фландрський чи Марія Шампанська. Неабияку освіченість митця засвідчують його майстерні переклади «Метаморфоз» і «Мистецтва кохання» Овідія на давньофранцузьку. Збережено п’ять романів цього автора: «Ерек й Еніда», «Кліжес», «Івейн чи Лицар з левом», «Ланселот чи Лицар воза», «Персеваль».

Спочатку молодий лицар мандрує, здійснює подвиги, завойовує даму серця. У наступній частині оповіді реалізується «романний конфлікт»: особистісні інтереси героя вступають у конфлікт із суспільними приписами, з лицарським кодексом. Центральним стає вирішення внутрішніх протиріч героя. І, нарешті, третій смисловий блок: персонаж відновлює порушену гармонію.

Сюжетно-композиційна організація роману «Ерек й Еніда» відповідає наведеній схемі. Юний лицар вирушає в погоню за потворним карликом, який образив Гвіневру, дружину короля Артура. Перемігши лицаря, в якого служить винуватець конфлікту, Ерек повертається до королівського двору з нареченою, прекрасною Енідою. Ця частина оповіді завершується пишним весіллям. Далі розгортається власне романний конфлікт: захоплення юнака любовними втіхами та родинним затишком, всупереч лицарському обов’язку призводить до відкритого засудження такої поведінки оточуючими. Ерек вирушає шукати ратних пригод, але в похід бере із собою кохану дружину. Конфлікт вирішується шляхом гармонійного поєднання доблесті та почуттів.

Твори Кретьєна де Труа про лицарські подвиги, Артурівський двір й Грааль користувалися широкою популярністю і слугували зразком для наслідування багатьом авторам.

Візантійський цикл є найменш розробленою групою лицарських романів. Сюжетна організація творів близька до пізньогрецьких романів «злиднів». Вплив візантійської літератури помітний у художній структурі анонімних романів про Флуаре й Бланшефлор, про Окассена й Ніколет, а також у деяких романах Гуона де Ротеланда. Ці твори характеризуються ідилічним тоном оповіді, зменшенням ролі чудесного та феєричного, домінуванням побутового аспекту, насиченістю середземноморськими елементами. Особа героя в цих романах проходить випробовування не в лицарських поєдинках, а в любовних стосунках. Твори вирізняються певним демократизмом: у їхню образну структуру введено ряд простонародних персонажів, а деякі епізоди осмислено з позиції народу. Попри всі відмінності, вони цілком вкладаються в загальну схему куртуазної літератури.