Розвиток літератури епохи середньовіччя

Літературні надбання раннього Середньовіччя

Соціокультурна парадигма періоду

Часові межі Середньовіччя окреслені серединою V — кінцем XVI століття. Межовими вважають події, що відбулися у 476 році (падіння останнього правителя Західної Римської імперії Ромула) та Англійською революцією, що розгорнулася у 1648 році. До того ж поняття «доба Середньовіччя» має не стільки хронологічне, скільки змістове наповнення. Середньовіччя не закінчується в якийсь певний проміжок часу: Ренесанс, Бароко, Реформація й навіть раннє Просвітництво ще не були настільки оновленими, щоб говорити про те, що людина втрачає ментальні характеристики, притаманні середньовічному селянину, бюргеру, представникам вищих верств. Окремі риси середньовічних уявлень про світ зберігалися ще довго.

Із занепадом Римської імперії на захід відкрилася дорога кельтським, германським племенам, які пересувалися до центру Європи, шукаючи нові землі. Цей процес міграції набув назву «великого переселення народів». Таким чином у Європі 5-6 століття нашої ери розгорнулися потужні економічні зміни: розрізнені племена зливалися у народності. «У 493 році в Італії заснували своє королівство остготи, зробивши центром Равену. У 555 році остготське королівство було зруйноване Візантією. Після того як римські легіонери пішли з Британії, місцеве кельтське населення завоювали германські племена англів і саксів. Скандинавію заселили войовничі нормани, які в XI столітті вторглись і до Англії. На території Галлії в V столітті утворилася держава франків. У 800 році король франків Карл Великий коронувався в Римі — виникла перша середньовічна імперія. З неї й на її основі виділилися згодом Франція, Німеччина та Італія. X століття було тяжким для Європи. Із Скандинавії у Західну Європу рушили нормани, зі сходу — угорці, від Середземномор'я — араби».

Руйнування античного світу та вплив варварів на класичну культуру обумовили досить велику тривалість періоду формування феодалізму. Окремі культурні злети епохи, такі, як Каролінгське Відродження, мають переважно ретроспективний характер і зорієнтовані на реанімування соціокультурної парадигми античності. Суспільною ознакою раннього Середньовіччя був рух від рабовласництва до феодальної ієрархії сеньйорів і васалів. А новий світогляд формувався під безпосереднім впливом християнства.

Так, у період від V до X століть «… від кожної вільної людини вимагалося обрати собі сеньйора з метою заступництва. Все населення перебувало в особистій залежності від короля, приносило йому присягу на вірність.

Політичне життя раннього Середньовіччя характеризується трьома типами влади: ксенократія — панування етнічно чужого елемента; бюрократія — панування відчуженої від загалу

чиновницької касти; теократія — панування утримувачів трансцендентного релігійного авторитету, що відокремилися від суспільства, тобто кліру.

Невід’ємним елементом земного життя стала християнська церква, що виконувала координувальну функцію в суспільстві. Поступово християнство набувало рис обов'язкової релігії, що відбилося на сприйнятті людьми ієрархії кліру, церкви. Священики поступово дистанціювалися від мирян, набуваючи сакральних прав: молитися за живих і мертвих, звільняти людей від їхніх гріхів, зціляти, судити, карати та благословляти.

Августин Аврелій у IV столітті розробив аскетичну доктрину, яка стала офіційним духовним вченням Середньовіччя. У її основі було переконання у тому, що людина від народження вже гріховна, тому задля спокути і порятунку душі необхідно коритися, відмовитися від насолод, земних благ тощо. Аскети вороже ставилися до жінок, вбачаючи в них зброю диявольської спокуси. Блаженний Августин закликав мечем та вогнем викорінювати єресь, знищувати віровідступників. «Протиставляючи «язичницькій» античній філософії новостворену християнську теологічну систему, Августин у її філософські підвалини заклав містичний неоплатонізм. У традиціях неоплатонізму онтологія збігалася з теологією. Як християнський теолог Августин підпорядковує земну ієрархію небесній, аргументує переваги теократичної системи, у якій світська влада підпорядкована церковній». Від аскетів вимагалося зречення матеріальної власності та зосередженості у молитві. Їхні ідеали реалізувалися в унікальному соціальному феномені — чернецтві.

Ідея чернецтва як усамітнення та зречення від земних інтересів не була новою. Вона закорінена у принципи античних філософів, суфіїв, індійських анахоретів, які на самоті шукали відповіді на найважливіші питання буття. Відтак саме християнство створило соціальну інституцію. Найдавніші свідчення про духовні розбудови подібного типу знайдені в Фіваїді (Єгипет), де навколо святого Антонія об’єдналися відлюдники. Перший статут монастиря в межах західної християнської традиції було написано Бенедиктом (480-543 рр.). Традиційно феодальне суспільство послуговувалося двома мовами. У церковному, монастирському середовищі, при дворі короля та в замках феодалів побутувала латинська мова. Нижчі ж прошарки суспільства перебували під впливом язичництва, що збереглося з часів варварства. Епічні пам’ятки цього періоду створювалися народними мовами.