Розвиток літератури епохи середньовіччя

Художні здобутки надбання класичного Середньовіччя

Поезія вагантів

Ваганти — мандрівні поети, які репрезентували субкультуру середньовічного студентства, писали латиною.

Зародження поезії вагантів пов’язане з розвитком освіти та зародження університетів. Перші освітні заклади були відносно незалежні від церкви і тому вільніші у своїх діях. Найвідоміші — Олеонський і Паризький, Оксфордський, Кембриджський, Тулузький, Саламанський і низка інших. Колективній психології цих осередків притаманне активне творче начало, вільнодумство, нігілізм.

Творчості голіардів притаманні внутрішньо неузгоджені установки: завищені амбіції та нереалізовані надії; прагнення незалежності, провокативна поведінка, забіякуватість та фактична приниженість; хвалькуватість, вип’ячування ученості, власної хитрості та жалість до своєї долі, відчуття пригніченості й безпорадності.

Мандрівний спосіб життя вагантів пояснювався не лише прагненням волі, а й бідністю та невлаштованістю. Так, клірики відірвалися від свого соціального середовища; колишні студенти лишилися на узбіччі суспільства, оскільки кількість кандидатур на місця служителів церкви перебільшувала вакансії; частина студентської громади не мала коштів на існування.

Мотив бідності й нестатків звучать у багатьох поезіях вагантів, як от:

Стану я духовного,

Злидень поміж вами,

Для страждань народжений

Плентаюсь світами.

Я до всіх премудростей

Прагнув причаститись,

Тільки злидні капосні

Не дали довчитись.

Одяг подірявлений

На мені, недужім,

І в морозну днину я

Аж тремчу від стужі.

Виключною популярністю користувалась тема поклоніння Бахусу — як протест проти пісного аскетизму, відмови від насолод життям. Бахус у них займає місце Всевишнього. Їхня поезія уособлювала радість молодості, бунтарського духу:

До богів подібні ми!

Як боги, кохаймося!

До забав жадібними

Бути не вагаймося!

Між дівочі хороводи

Юнаки, покваптеся,

Щоб не втратити нагоди,

Як нагода трапиться!

Приспів: Кинь книжки, бо пролетить

Час, немов на крилах,

Хай же душу веселить

Молодість грайлива!

В осмисленні любові ваганти далекі від ідей куртуазії. Художній світ їх поезій, написаних на тему кохання, відкриває невичерпні джерела оптимізму ліричного суб’єкта. Відвертість у передачі найпотаємнішого, простота, що інколи межує з натуралізмом, щирість у відображенні статевого інстинкту перетворюють тілесний бік кохання на жагуче оспівування земного раю.

Мандрівні поети по-філософськи дивилися на світ, кепкували зі своїх життєвих негараздів, високі релігійні образи й сюжети перелицьовували на свій штиб. Їхні твори вирізнялися критичним ставленням до духовенства високих рангів. Прикладом може слугувати «Критика Риму» Вальтера Шатільйонського.

Поезія вагантів була головним чином анонімна. Однак збереглося кілька імен кліриків, які обіймали певні посади. Найвідоміше з них — Тугон або Прімас (тобто Старійшина) Орлеанський. Його вірші здебільшого автобіографічні. Коханка в них постає не умовною красунею, а звичайною блудницею.

Інший поет відомий тільки по прізвиську — Архипіїт Кельнський. Відомо, що він перебував при дворі імператора Фрідріха Барбаросси. У творах визнавав свої помилки, висміював життєві поразки, показував досягнення. Його поезія «Сповідь» стала однією з найпопулярніших вагантських поезій в Європі.

Вальтер Шатільйонський був майже однолітком Архипіїта Кельнського, працював при дворі Генріха II Плантагенета, короля Англії й половини Франції. Він є автором епічної поеми в десяти книгах «Александріада», присвяченої висвітленню героїчних діянь Олександра Македонського.

Творчим підсумком розвитку середньовічної французької літератури й одночасно передвісником Ренесансу стала поезія Франсуа Війона. Інформація про його життя має напівлегендарний характер і обмежується переважно судовими вироками та автобіографічними поезіями.

Поет народився в Парижі 1431 року. Його справжнє ім'я — Франсуа з Монкорбьє. Восьмилітнім хлопчиком він утратив батька, і був усиновлений священиком Гійомом Війоном, настоятелем церкви святого Бенедикта, який став для нього «більше ніж батьком» («Великий заповіт»). У 1443 році Війон вступив на «факультет мистецтв» — підготовчий факультет Паризького університету — в 1452 році отримав ступінь ліценціата й магістра мистецтв. Однак учені заняття його не дуже приваблювали. Він виявив себе не старанним учнем, що корпів над книгами, а справжнім шибеником — неодмінним учасником гулянок, сварок, бійок, зіткнень із владою. Протягом усього життя невгамовний поет потрапляв у халепи (був звинувачений у ненавмисному вбивстві, крадіжках, бродяжництві тощо).

Творчість Франсуа Війона тісно пов'язана з лірикою трубадурів та поезією вагантів. Традиції попередників стали підґрунтям для новаторських пошуків митця. Вірші Ф. Війона характеризуються посиленням особистісного начала. Вони є засобом індивідуально-неповторного самовираження особистості, на відміну від куртуазної поезії, де панував чіткий канон. Як зауважує А. Скрипник, у цілому «в цей період однією з особливостей текстової організації стає посилення автобіографічності та особистісної орієнтації ліричного самовираження. Саме в рамках інтенсифікації особистісного начала, яке бере свій початок ще у творах поета ХІІІ століття Рютбефа, слід говорити про найяскравішого представника поетичної творчості пізнього Середньовіччя Франсуа Війона».

Тематичний діапазон творів митця досить широкий. Автор жорстко висміює соціальні вади: збагачення шляхом пограбувань бідняків; паразитичного життя суспільної верхівки; політики самоуправства, егоїзму та зухвальства; хабарництва духівництва, далекого від благочестя й аскетичної стриманості життя служителів культу. У ряді поезій він вдавався до викриття певних реалій шляхом оксюморонного висвітлення:

Працює ледар безупинно,

Тиран нас милосердя вчить,

Найліпша в світі їжа — сіно,

Пильнує добре той, хто спить,

Хоробрий, хто в бою тремтить,

Найвища доброчинність — зрада, —

Лиш від закоханого ждіть

Найрозумнішої поради.

Митець неодноразово звертався до зображення тілесного кохання, розвінчання ідеалів куртуазії. Низка творів відверто передає інтимні сторони життя, еротизм, піднесення різних сторін вітального задоволення від гарної їжі, вина, зручного ліжка тощо. Куртуазна лексика і куртуазний образ закоханого виглядають пародійно. Відверто комічне забарвлення мають цілі епізоди «Великого Заповіту», такі, як: «Подвійна балада про любов», «Балада подружці Війона», «Епітафія» та ін.

Разом із тим поет неодноразово відтворював душевний стан людини, що відчуває себе під владою долі, усвідомлює її всемогутність та всевладдя, постійний пресинг. Ці твори характеризуються увагою до стану душі й духу ліричного «я» в даний, конкретний момент висловлювання, його субстанційного буття. Суб’єкт лірики Франсуа Війона — людина нужденна, неспокійна, але при тому не позбавлена прагнення вивчати реальність. Так, у «Баладі поетичного змагання в Блуа» внутрішній емоційний стан ліричного «я», його відчуженість від мешканців краю передано за допомогою прямих і переносних виражально-зображальних засобів:

Чужинцем в рідному краю блукаю,

Німую криком, мовчки я кричу, <...>

В стражданні є для мене щастя хміль,

Жебрак — скарбами світу володію,

Скрізь прийнятий, я гнаний звідусіль.

Непевний того, в чому певність маю,

Я бачу світло, як задму свічу,

І знаю тільки те, чого не знаю,

Знання химерним випадком вважаю,

Зірвавши банк, весь програш я плачу.

Вічна боротьба інстинкту життя та страху смерті — ще одна грань осмислення світу в ліриці митця. Вірші поета стали ареною двобою болю й радості, щастя й страждання. У світі ліричного переживання опозиція земного й небесного набуває драматичної напруги.

«Страждання розуміється поетом, як щось закономірне, необхідне та всесильне, будь-який спротив йому буде марним. Проте водночас поет свідомо вказує на поняття, яке сильніше та могутніше за страждання — це смерть». Динаміка небесно-земних переживань ліричного героя виявляє зростання суб’єктивізації сприйняття смерті, що набуває різноманітних ознак.

Низка поезій митця порушують проблеми плинності, безцільності людського буття, вічного плину живої природи, суперечливості земного існування особистості та смерті. Поетичні рядки творів цієї тематичної групи сповнені драматизму від усвідомлення тлінності всього земного, згасання та перетворення живого в мертве. Його іронізування спрямовано не лише на недосконалість зовнішнього світу, а й на ситуації особистого життя. Так, у «Великому Заповіті», ліричний герой постає хворим і вмираючим від любові без взаємності. Він розподіляє перед смертю своє, здебільшого неіснуюче, майно.

Усі «спадки» мають жартівливий, глузливий, знущальний або непристойний характер — залежно від ставлення Ф. Війона до того або іншого «спадкоємця». У «Великому Заповіті» словами «спадкоємці», «найчесніший малий» позначав запеклих пройдисвітів; оспівував виразність зовнішності, говорив про людину як про «красеня» з метою виставити потворою; присягався в любові, маючи на увазі ненависть і т.п. Такі бурлескні «Заповіти» були поширеним жанром середньовічної поезії.

У багатьох поезіях митця відкрито чи приховано наявний адресат. Діапазон таких звертань широкий (мій принц («Балада поетичного змагання в Блуа», «Балада на прислів'ях», «Балада про дам минулих часів»), перехожі («Епітафія в формі балади, писана собі й своїм товаришам у чеканні шибениці», уявний читач «Балада неймовірностей» та ін.). Тут лірична ситуація моделюється самим процесом звертання суб’єкта лірики до адресата. Деякі з поезій, що будуються на прийомах інвокативної лірики, містять звертання на «ти», «ви». Таким чином, у поезіях помітні різноманітні форми об’єктно-суб’єктних відносин між автором (ліричним «я») — носієм ідейно-естетичної концепції світу й об’єктом зображення. Його сміх заснований на іронічному й безжальному руйнуванні та знеціненні канонів традиційної поезії. Принцип поезії Ф. Війона — іронічна гра з усім закостенілим, загальноприйнятим. Його поезія має відбиток кінця Середньовіччя та початку Відродження.

До 1489 року твори Ф. Війона розповсюджувалися в рукописах та усно. В 1489 році їх видав П. Леве, а в 1533 році — відомий поет-гуманіст Клеман Маро.

Вірші Франсуа Війона перекладались українською мовою Л. Первомайським, М. Терещенком та ін.