Література епохи відродження

Італійська поезія Ренесансу

Італійська поезія епохи Відродження започаткована словесністю поетів школи «Солодкого нового стилю». Одним із яскравих представників цього письменницького осередку був Данте Алігієрі (1265—1321 рр.), творчість якого стала найвищим художнім досягненням епохи Передренесансу. Данте народився в травні 1265 р. у Флоренції, у старовинній дворянській родині середнього достатку, що належала до партії гвельфів. Свою глибоку філософську та юридичну освіту він здобув швидше за все у Болоньї, де, можливо, й познайомився з Чіно де Пістойя, який став його найближчим другом.

Зовсім молодим залучився до політичної боротьби, яка буквально стрясала Флоренцію, і, присвятивши їй фактично все життя, Данте стає одним із провідних діячів партії білих гвельфів і в роки їхнього панування обіймає визначні державні посади, постійно виконуючи важливі дипломатичні доручення республіканського уряду Флоренції в різних регіонах країни. У 1302 р. партія Данте зазнає поразки, і він серед інших її керівників був змушений перебувати у вигнанні за межами Флоренції, куди більше вже ніколи не зміг повернутися, бо був присуджений до спалення. Решту свого життя Данте провів у постійних блуканнях різними містами Італії, де він знаходив притулок у своїх шанувальників та однодумців. Помер Данте в Равенні в ніч на 14 вересня 1321 р.

Літературна спадщина Данте порівняно невелика. Крім відомих «Нового життя» й «Божественної комедії», йому належать трактати «Бенкет», «Про народну мову», «Про монархію», збереглося й дещо з його листування.

Усі твори Данте відрізняють насамперед максимальна щирість, цілеспрямованість та відверта політична тенденційність, що поєднані з високою художністю та глибиною філософської думки, натхненні справжнім патріотизмом, невгасною любов’ю до Флоренції й Італії та турботою про долю всього людства. Усе це свідчить про суперечливість світогляду письменника, одна частина душі якого назавжди залишалася у Середньовіччі, а друга — спрямовувала свій лет у далеке майбутнє. Переконаний католик та монархіст, який вірив у магію чисел та мріяв про створення світової імперії католицизму, він, разом з тим, був і провісником багатьох визвольних та благородних ідей Нового часу.

Книга «Нове життя», написана Данте невдовзі після смерті Беатріче, складається з групи віршованих творів (25 сонетів, 3 канцони і 3 поезії), коментованих та сюжетно об’єднаних прозою. Вона є кращою з ранніх європейських пам’яток авторської ліричної сповіді. У книзі дається поетичний опис історії кохання Данте до Беатріче Портінарі й наводяться цінні відомості про побут тогочасного флорентійського суспільства. Ґрунтуючись на багатьох фактах з особистого життя письменника «Нове життя» не є, однак, автобіографією у повному розумінні цього слова. Книга Данте — це заглиблення в самого себе, розкриття психології виховання власних почуттів та думок. Глибоко вражений смертю Беатріче, пам’ятаючи про настанови Боеція — шукати у дні негоди умиротворення у філософії, Данте займається філософією та богослов’ям, наслідком чого була поява другого його великого твору — «Бенкет», а згодом і трактату «Про народну мову» («Про народне красномовство»). Обидві книги було написано (як і «Нове життя») на тосканському діалекті народної італійської мови, хоча наукові твори в ті часи традиційно писалися латинню. Обидві книги свідчать не тільки про новаторство, а й про справжню народність Данте, який свідомо прагнув освіти для простолюдинів (що не знали латини), оскільки був переконаний у необхідності створення національних літератур народною мовою.

Головним твором Данте є «Божественна комедія», написана в останній період його життя. Поет назвав свій твір «Комедія» за усталеними жанрами середньовічної поетики, в якій комедіями називали твори, що починалися сумно, а закінчувалися щасливо. Згодом, коли поема викликала загальне захоплення, її почали називати «божественною», щоб підкреслити її довершеність. Ця назва й закріпилася назавжди.

Задум і формальні особливості поеми визначені середньовічною поетикою й системою тогочасних знань.

Дія «Божественної комедії» відбувається на фоні Всесвіту, побудованого за обробленою в дусі середньовічної філософії космологічною системою грецького вченого Птоломея (II ст. н. е.). У Дантовому розумінні космос поділяється на землю, пекло, чистилище й небесні сфери раю.

На півшляху свого земного світу

Я трапив у похмурий ліс густий,

Бо стежку втратив, млою оповиту.

О, де візьму снаги розповісти

Про ліс листатий цей, суворий, дикий,

Бо жах від згадки почина рости!

Над смерть страшну гіркіший він, великий,

Але за благо те, що там знайшов,

Повім про все, що в пам’ять взяв навіки.

Переклад Є. Дроб’язка

Літературними джерелами поеми були середньовічні й античні твори. Формою і композицією «Комедія» Данте наслідує середньовічну літературну традицію, невід’ємну від теологічного світогляду. Його поема написана у формі видіння, дуже поширеного в релігійній літературі середніх віків: це описи мандрівок у «потойбічному» світі, у які вкладався складний алегоричний зміст. Звичайно, загробний світ алегоричним зображенням і земного життя, і шляху людини до морального удосконалення.

Композиція поеми визначена середньовічним уявленням про священний смисл чисел 3, 9, 10. Так, поема поділена на три частини (кантики — «Пекло», «Чистилище» і «Рай»). Кожна частина має 33 пісні, а вся поема, таким чином, разом із вступом складається з 100 пісень. Форма вірша, яким написано поему, — терцина (потрійна рима), а кожна строфа складається з трьох рядків.

Проте Данте не залишився в межах традицій алегоричної літератури та світогляду середніх віків. Йому, разом з живою уявою й багатою фантазією, притаманні гостре відчуття реальності й палкі пристрасті. Людина суспільно активна, він не міг задовольнятися світом абстрактних ідей. Данте прагнув втілити їх у конкретні образи, надати всьому абстрактному реальних форм. Митець переніс до царства мертвих усі пристрасті живих людей. Його поему заповнюють не святі, а люди, які думають і говорять про земне життя, люди, у яких є батьківщина, справа, якій вони служать, політичні переконання, пристрасті, родина, друзі й вороги.

Окрім морально-релігійного значення, образи та ситуації «Божественної комедії» мають політичний сенс. Ліс символізує ситуацію в Італії; три царства потойбічного світу символізують земне життя. Саме політичні символи накладають на твір відбиток, який був нетиповим для середньовічної літератури. З одного боку Данте проводить через поему думку, що земне життя — це підготовка для майбутнього вічного життя, а з іншого боку він активно цікавиться земним життям, переймається проблемами та недоліками тогочасного суспільства.

Данте критично переглядає аскетичні ідеали церкви. Він, на відміну від церковних догм, підносить найбільш позитивні якості людини — допитливість, розум, бажання отримати нові знання, оптимізм, бажання жити та бути щасливим. Характерною рисою є викриття недоліків та вад католицького духівництва, ці вади засуджуються неодноразово. Випади Данте стануть основними мотивами антиклерикальної літератури нового часу. Усе, що змальовує Данте, пропущене через світ уявлень та почуттів поета, засуджене чи виправдане згідно з його власними переконаннями.

Поема написана італійською мовою. Данте відмовився від вишуканості й прикрас «солодкого нового стилю», увівши в поему простонародні вирази й слова, що надало мові твору різноманітності й енергійності.

«Божественна комедія» пройнята палким інтересом до реального світу, людини і природи, ствердженням гуманістичної моралі, в чому й виявилося нове, ренесансне світорозуміння Данте. Воно зумовило й визначальні особливості його творчого методу.

В українській літературі творчості італійського поета О. І. Білецький присвятив спеціальну працю (передмова до згаданого видання першої частини «Божественної комедії»). П. Карманський та М. Рильський зробили повний переклад «Пекла» (1956), Є. Дроб'язко — «Чистилища» (1968) і «Раю» (1971). Групою поетів перекладено збірку «Нове життя».

Першим видатним італійським гуманістом був Франческо Петрарка (1304—1374 рр.). У діяльності цієї людини відтворилися всі особливості першого періоду італійського Відродження. Гуманізм Петрарки пов’язаний із високим рівнем особистої самосвідомості, у той же час він сповнений протиріч, що характерні для світогляду особистості перехідної доби.

Народився Ф. Петрарка 20 липня 1304 року в Ареццо. У 1312 року родина перебралася до Авіньйону, та насправді довелося розташуватися не в самому Авіньйоні, а в містечку, яке знаходилося поблизу Карпентра, у надзвичайно красивій місцевості. З дитинства Петрарка тонко відчував природу, її красу і вплив на людину, в таких умовах формувався його світогляд. Про дитячі роки дійшло мало відомостей, але відомо, що Петрарка дуже любив матір, і, за його власним твердженням, роки, які він провів поряд з нею, були кращими в його житті. Про матір відомостей теж не збереглося, відомо, що вона мала рідкісне ім'я Елетта.

Ф. Петрарка здобув освіту (1316—1320 рр.) спочатку в Монпельє, а потім у Болоньї на юридичних факультетах. У 1321 року взяв участь у страйку студентів проти несправедливого судового процесу над студентськими ватажками. Усі студенти залишили університет і переїхали до міста Імола, заняття в університеті розпочалися лише через рік. Але під час навчання в Болоньї Петрарка зрозумів, що його над усе захоплює поезія, і він залишає юридичний факультет. У 1326 року після смерті батька він повертається до Авіньйону і приймає духовний сан. Як це не парадоксально, але саме духовний сан дозволив Ф. Петрарці присвятити себе створенню нової гуманістичної культури.

Митець вів життя світського денді, дуже переймався своєю зовнішністю, писав сонети про кохання і невдовзі придбав репутацію кращого лірика сучасності. Ця популярність відкрила перед ним двері найкращих аристократичних будинків. 6 квітня 1327 року у церкві Св. Клари Петрарка зустрів молоду жінку, яка ввійшла у світову літературу під іменем Лаури. Немає підстав для сумнівів, що Лаура існувала насправді і Петрарка її дійсно кохав. Кохання це пройшло через усе життя. У 1348 року Лаура померла, але він продовжував її кохати й після смерті.

У 1330 року Петрарка вступає на службу до кардинала Джованні Колонна. Важко сказати, що включали його обов’язки, але відомо, що він був дуже шанованим. У цей час Петрарка визнає для себе, що свобода для нього — це перш за все можливість вільно судити про навколишній світ. Петрарка сформулював свій життєвий ідеал: «Не зазнавати нестатків і не мати надлишків, не командувати іншими й не бути підкореним, — ось моя мета». Світовідчуття молодого Петрарки — це перш за все світовідчуття людини, яка звільняється від тенет забобонів і догм.

У житті та творчості поета орієнтовно можна виділити три періоди.

Перший період (1318—1333 рр.) — це роки навчання. Перший вірш, який дійшов до нас, присвячений померлій матері, відноситься до 1318—1319 років. У цьому творі впадає в очі щирість, відвертість та чудове знання давньоримських авторів. У цей час Петрарка знайомиться з лірикою провансальських трубадурів, з поезією нового солодкого стилю, де «Божественну комедію» він не сприймає, у той же час Данте-лірик справив на нього велике враження. Усі свої листи та більшу частину віршів Петрарка знищив, тому говорити про його творчість першого періоду можна лише на основі «Книги пісень».

Другий період у житті та творчості Петрарки (1333—1353 рр.) — це період творчої зрілості. У цей час остаточно формується його світогляд та створюються основні твори латинською мовою: героїчна поема «Африка» (1339—1341 рр.), історико-біографічний твір «Про відомих людей» (1338—1341 рр.), «Віршовані послання» (1350—1352 рр.), 12 еклог «Буколістичні пісні» (1346—1348 рр.), діалогізована сповідь «Таємниця» (1342—1343 рр.), трактати «Про самотнє життя» (1346 р.), «Про дозвілля ченця» (1347 р.) та ін. Після 1333 року він почав надавати перевагу класичній латині. Латинська мова витісняє народну і стає універсальною мовою нового освіченого суспільства.

Творчість Ф. Петрарки пройнята самопізнанням та самоаналізом — це стає головним принципом не лише творчості, а й усієї життєвої філософії. Петрарка не лише відкрив у собі людину, а й відвоював власне «Я» у Бога, він відокремлює сферу пізнання людини від теології, яка до цього вважалася основою наук та усіх видів знання.

Класичний стиль Ренесансу визначається ставленням людини до «божественної людини» як до центральної проблеми часу.

У 1337 року Ф. Петрарка вперше відвідав Вічне місто. Руїни античного Рима нагадали йому про велику італійську культуру, що базувалася на принципово інших засадах, ніж ті, на яких була створена культура Середньовіччя. Після цього він оселився у Воклюзі, де й прожив до 1353 року, перетворюючи на життя гуманістичний ідеал життя на тлі природи.

Науки, які вивчав у Воклюзі Ф. Петрарка, були науками про давнину, пізніше отримають назву «наук про людяність», саме вони стануть підґрунтям нової гуманістичної ідеології, літератури та мистецтва Відродження. У 1333 року він знайшов у Льєжі дві невідомі промови Цицерона, а в 1344 році у Вероні ним були знайдені листи Цицерона. Це було важливим відкриттям, бо дозволило по-новому висвітити особистість Цицерона. Петрарка вважав, що саме він відродив у Європі інтерес до філософії та публіцистичних творів великого римського оратора.

Петрарка був надзвичайно обдарованим філологом. Він першим став вивчати твори давньоримських поетів, при цьому використовував суміжні історичні науки. Відокремлюючи античність від сучасності, Петрарка вважав сучасних італійців нащадками давніх римлян, тому відродження традицій античного Риму в сучасній йому Італії сприймалося ним як закономірне повернення до народних, національних витоків великої італійської світської культури. Уся діяльність Петрарки другого періоду життя й творчості була спрямована на те, щоб допомогти народу Італії пізнати самого себе, усвідомити своє Величне минуле. Майже всі твори, написані Ф. Петраркою латинською мовою, мали актуальний громадсько-політичний підтекст.

8 квітня 1341 року митець піднявся на Капітолій, і там його було увінчано лавровим вінком. Для нього було дуже важливо, щоб народ Рима визнав його першим істориком і поетом. Саме національна свідомість надала ідейного забарвлення гуманізму Ф. Петрарки. Як справжній ідеолог Відродження поет вважав творцем історії всебічно розвинену особистість. Естетика у Петрарки була й досить самобутня. Самобутність Петрарки як теоретика літератури полягала саме в тому, що він не звів поетику до певних правил, а й вважав, що таке зведення непотрібне й навіть неможливе. Поетика Ф. Петрарки — це вираження в поезії «нової людини», її стосунків із зовнішнім світом.

Найяскравіше петрарківський класицизм виявився в поемі «Африка», яку написано латинським гекзаметром. Сучасники Петрарки вважали цей твір основною книгою епохи. Для італійського гуманізму XIV–XV століття це був програмовий твір. У «Африці» відбилися внутрішні протиріччя не лише ренесансного класицизму, але й тієї національної свідомості, яка формувалася у літературі італійського Відродження.

У поемі «Африка» митець відтворив переможне завершення Другої пунічної війни — поразка Карфагена та тріумф Сципіона. Публій Корнелій Сципіон Старший — головний епічний герой латинської поеми. Сципіон Африканський — не просто взірець усіх військових звитяг, він — національний герой, який звільнив Італію. У цьому — зв’язок поеми із сучасністю та гуманістичною програмою Петрарки. Відтворюючи одну із сторінок величного минулого італійського народу, митець хотів допомогти народові національно усвідомити самого себе. Саме в цьому автор вбачав шлях у подоланні середньовічного «варварства».

У третій період творчості Ф. Петрарки формується гуманістична філософія як комплекс ідей. Найкращим для нього стає реальна, земна, внутрішньо вільна людина. Той ідеал гармонійної і всебічно розвиненої особистості, який використовуватиметься найкращими митцями майбутніх поколінь, для митця був ще не притаманний.

У 1353 році Ф. Петрарка назавжди оселився в Італії, жив у Мілані, Венеції, Падуї. Смерть застала його в містечку Аркуа 19 липня 1374 року.

Найкращою частиною спадщини художника є його ліричні поезії. Збірка «Канцоньєре» (або «Книга пісень») поділена поетом на дві частини: «На життя мадонни Лаури» і «На смерть мадонни Лаури».

Тема «Канцоньєре» — юнацьке кохання, високе, чисте, але несміливе й нерозділене. Поет весь час споглядає на себе збоку. У збірці розповідається про муки нерозділеного кохання, про мрії, які не збулися, про пристрасть, яка ніколи не вирветься на поверхню. «Канцоньєре» — книга спогадів, об’єднуючи свої вірші у збірку, поет часто дотримувався хронології. Ф. Петрарка весь час підкреслює реальність свого кохання, тому що Лаура дійсно існувала. Збірка складається з різних спогадів про кохання до Лаури, у збірці відсутня послідовність спогадів.

Якщо у Данте краса була атрибутом Бога, то Ф. Петрарка наділяє нею людину. Збірка «Канцоньєре» відкривала й стверджувала красу земного світу. Ліричне «я» «Книги пісень» — це не просто закохана людина, а новий людський ідеал, який поет протиставив аскетичним ідеалам середньовіччя, і який він намагався втілити не лише у своїй творчості, але й у собі самому. Радісне відчуття кохання, що відчуває поет до Лаури, перетворюється на велику радість, сприйняття земного світу таким, який він є. Славнозвісний 61 сонет стає у збірці маніфестом нової епохи, саме так він сприймався і сучасниками митця, і нащадками.

Благословенні будьте день і рік,

І мить, і місяць, і місця урочі,

Де спостеріг я ті сяйливі очі,

Що зав'язали світ мені навік!

Благослови вогонь, що серце пік,

Солодкий біль опечаленої ночі

І мук Амура, що в безоблоччі

Пускав у мене стріл ясний потік!

Благословенні будьте, серця рани

І вимовлене пошепки ім'я

Моєї донни — ніжне і кохане.

І ці сторінки, де про неї я

Писав, творивши славу, що не в'яне, —

Й ти, неподільне радосте моя!

Переклад Д. Павличка

«Канцоньєре» складають вірші ліричних жанрів: 317 сонетів, 29 канцон, а також секстини, балади, мадригали. Поет засвоїв досвід любовної лірики попереднього часу — трубадурів, поетів «солодкого нового стилю», але створив поезію нового типу, в якій наблизився до реального земного життя і людини. Привертає увагу прагнення Петрарки подолати складний алегоризм. Уникнути алегоризму поет ще не може, але використовує його переважно як поетичний прийом.

«Канцоньєре» — це не лише любовна лірика. Тематичний діапазон поезій Петрарки набагато ширший. До збірки входять політичні поезії, роздуми про долю Італії, враження від природи. В окремих поезіях висловлюються тривога й обурення, викликані розпустою і розкладом папського двору (сонет «На папську курію в Авіньйоні»). Особливо цікава патріотична канцона «Моя Італія», у якій поет виступає від імені Італії як батьківщини. Він з болем говорить про сварки і ворожнечу між італійськими князями, які відкривають дорогу в країну чужоземним військам, закликає до миру й об’єднання держави. З канцоною Ф. Петрарки пов’язано зародження політичної традиції в європейській ліриці.

Багато уваги письменник приділяв формі своїх поезій, особливо дбав про відточеність вірша, створював вишукані порівняння. Жанр сонета набув у нього високої досконалості й став зразком для європейських поетів Відродження.

«Канцоньєре» належить до шедеврів світової ліричної поезії: саме ця збірка поклала початок цілій європейській поетичній школі петраркістів. Особливе місце у петраркізмі посіла філософська лірика Мікеланджело Буонарроті, що вирізнялася досконалістю форми і дивовижною глибиною. Петраркізм, який виробив певну стилістичну норму для всієї італійської літературної мови, справив історичний вплив на лірику інших поетів.

Українською мовою твори Ф. Петрарки перекладали Д. Павличко, Д. Паламарчук, М. Писаревська, І. Стешенко та ін.

Джованні Боккаччо (1313–1375 рр.). Він зростав під подвійним впливом: Данте і Петрарки — і з великою гордістю називав їх своїми вчителями, хоча його обдарування знаходилося в іншій площині. За життя Боккаччо не мав такого впливу й популярності, як Петрарка. Джованні Боккаччо народився в 1313 році в Парижі. Його батько був купцем, мати дворянського походження, француженка. Мати рано померла, і Джованні забрав батько до Флоренції, де серйозно зайнявся його освітою та вихованням. Десь у середині 20-х років батько відвіз Джованні до Неаполя і віддав у науку до відомого комерсанта, але наука хлопцеві не пішла на користь, і тоді було вирішено віддати його до університету вивчати канонічне право. Але й до цієї справи у юного Боккаччо не було схильності.

Молодий Дж. Боккаччо захоплювався лише поезією. Можливості батька відкрили йому двері аристократичних будинків, а також літературно-наукового гуртка, який збирався навколо короля Роберта Анжуйського. У цей час ідеї гуманізму формують світогляд майбутнього письменника. Відбувається становлення письменника-гуманіста: Дж. Боккаччо здійснює свої перші літературні спроби. При дворі Роберта Анжуйського Боккаччо зустрів Марію д’Аквіно, яку покохав і під ім’ям Ф’яметти прославив у багатьох творах. Неаполітанський період творчості Дж. Боккаччо відзначається великою насиченістю. Крім поезій, він написав між 1336–1340 роками прозовий роман «Філоколо» та дві досить великі поеми — «Філострато» та «Тезеїда».

У 1340 році Дж. Боккаччо повертається до Флоренції. Його батько збанкрутував, і з того часу митець уже ніколи не вилазив із нестатків. Ніякого бажання продовжувати справу батька в нього не було, тому через деякий час стає дипломатом флорентійської комуни. Це був перший гуманіст на службі у флорентійській республіці. У Флоренції на той час точилася гостра політична боротьба, на політичну арену вперше виступили наймані робітники, вони виступали за те, щоб їм надали такі самі права, як і іншим городянам. У липні 1341 року Флоренція повстала, і Дж. Боккаччо був на боці повсталого народу.

Після повернення до Флоренції митець стає на позиції ренесансного гуманізму. У цей час він пише пастораль «Амето» (1341 р.), що поєднує в собі віршовані та прозові фрагменти і поему «Любовне видіння» (1342 р.), написану терцинами. Найбільш досконалою є поема в октавах «Ф’єзоланські німфи» (1345–1346), фабула твору наслідує античні міфи, які тлумачили походження тієї чи іншої місцевості. Зразком для письменника стали «Метаморфози» Овідія, у центрі сюжету — історія кохання.

Визначним із ранніх творів Боккаччо є його любовно-психологічна повість «Ф’яметта», дослідники вважають цей твір першим психологічним романом у літературі Західної Європи. У творі Ф’яметта зображена не німфою, а багатою неаполітанкою. Зміст твору становить лірична сповідь Ф’яметти, котра розповідає про те, як вона зустріла і покохала флорентійця Панфіло. Панфіло відповідає їй взаємністю, але потім Панфіло на вимогу батька повертається додому, одружується і забуває свою неаполітанську кохану. У цьому творі відбилися деякі автобіографічні відомості Дж. Боккаччо. Широко і майстерно проведений у творі психологічний аналіз. Уся увага зосереджена на описі переживань героїні, реалістично замальовується внутрішній світ людини — у цьому й полягає новаторський характер повісті, яка знаменує появу нового типу художньої прози. Важливо, що в центрі стоять звичайні люди, їхні почуття, переживання, усвідомлення себе у світі.

У 1350 році Дж. Боккаччо вперше зустрівся з Ф. Петраркою, якого він знав раніше лише завдяки його творам. Особисте знайомство переросло в тісну дружбу. Об’єднувало їх шанобливе ставлення до античної літератури, як науковець Дж. Боккаччо продовжив розпочату старшим колегою роботу з вивчення творів класичних письменників, він розширив цю працю, включивши до неї твори грецьких авторів, які читав в оригіналі. Підсумком наукових занять письменника стали праці латинською мовою: «Генеалогія богів» на тему античної міфології, «Про нещасну долю славетних людей», «Про знаменитих жінок», «Про назви гір, озер, річок, боліт і морів». Дж. Боккаччо був, перш за все, науковцем-збирачем. Велике значення для сучасності мали його роботи довідкового характеру, які були перекладені італійською мовою і мали просвітницьке значення.

До історії світової літератури Дж. Боккаччо увійшов як автор «Декамерона». Він пише цей твір у 1352–1354 рр., завдаючи удару релігійно-аскетичному світогляду, і відтворює яскраву, повну, різнобічну дійсність італійського життя. Це збірка оповідань, якою було закладено основи жанру художньої реалістичної новели в Європі. Хоча ще в XIII столітті в Італії було створено збірку новел «Новеліно», або «Сто давніх оповідок», де поряд з переказами легенд з Біблії, сюжетами лицарських романів, байками про тварин і притчами були вміщені побутові сюжети з італійського життя. Ці історії нагадували веселі анекдоти про кумедні випадки з життя та дотепні відповіді на хитромудрі питання. Боккаччо використав деякі елементи «Новеліно», але значно змінив характер жанру, піднісши його до рівня справжнього мистецтва, сформував основні жанрові особливості новели, які відтоді стали визначальними. Про мету свого твору автор писав: «У тих повістках буде мова про веселі і сумні любовні пригоди та про інші химерні оказії, що скоїлися чи то в нові часи, чи то в старосвітські; ласкаві читальниці знайдуть у них і забаву — бо сила тут усяких цікавих речей, і добру пораду — бо дізнаються, чого їм треба цуратися, а чого триматися».

«Декамерон» складається зі 100 новел, але це цілісний твір, сюжетно і композиційно завершений, завдяки тому, що автор використав композиційний прийом обрамлення. На початку твору подано опис епідемії чуми в місті Флоренція в 1348 році. Автор досить детально розповідає про форми прояву хвороби, ті злигодні, які викликала епідемія в місті, про вплив загрози смерті на поведінку і мораль людей. Також у вступі йде мова про десятьох молодих флорентійців — сімох жінок і трьох юнаків, які одного дня випадково зустрілися в церкві Санта-Марія і домовилися залишити зачумлене місто і оселитися на віллі поблизу Флоренції. На цьому вступ закінчується і події переносяться до мальовничої сільської місцевості. Опинившись на лоні природи, товариство веселих і дотепних, вихованих і вільних від гніту середньовічної моралі проводить час у забавах, прогулянках і бесідах. Протягом десяти днів кожен з них розповідає по одній історії, спочатку на довільну тему, а потім на визначену наперед. Остання, тобто сота новела закінчується словами автора про те, що всі герої повернулися назад до Флоренції, кавалери «пішли шукати собі нових розваг», а «дами розійшлися по своїх домівках». На цьому основний зміст закінчується, але не сам твір, бо у творі є ще одна організуюча рамка — авторське слово про твір. Тобто «Декамерон» відкривається переднім словом Боккаччо і закінчується його післямовою.

I група. Коротенькі розповіді про якийсь розумний вислів, що допоміг герою вийти зі складної ситуації.

II група. Новели про дивні доброчинності і глибокі порухи душі.

III група. Новели, в яких розповідається про різні дивацтва долі, що кидають людей від одних умов життя до інших.

Залишаючи Флоренцію, оповідачі ще говорили про чуму з деяким острахом. Але на початку 9-го дня про них сказано: «... смерть їх не візьме, а як може і скосить, то веселими». У процесі розповідей товариство перевиховується і стає справді новим суспільством Відродження. Саме тому, не обмежуючись висміюванням минулого, воно утверджує в кінці твору ті нові ідеали, які забезпечать, з його точки зору, вічне життя як окремій людині, так і всьому людству. Намічаючи тематику 10-го дня, Панфіл говорить, що розповіді про високі подвиги людяності «ще більше облагородять душі ваші, і так уже схильні до доблесних учинків, і життя наше, що недовго може в смертному тілі тривати, продовжиться в нашій добрій славі: цього повинен не тільки бажати, а й палко прагнути і ділом доводити всякий, хто на відміну від звірів не лише своїй утробі служить». Це вже та гуманістична філософія «virtù» і слави, яку італійське Відродження протиставляє проповіді покірності і самозречення. В останніх новелах «Декамерона» зводилася велична будівля цілком світської суспільної етики, заснованої на визнанні прав «природи», тому справді гуманної і альтруїстичної. З її проектом товариство безстрашно повернулося у все ще зачумлений світ.

Джерела сюжетів новел «Декамерона»: • народні легенди і перекази, • антична література, • середньовічні французькі фабліо, • розповіді друзів і знайомих про веселі пригоди тощо.

Персонажі новел — селяни і ремісники, купці, шляхта, королі — представники усіх прошарків тогочасного суспільства.

Між оповідачами «Декамерона» й авторським «я» Дж. Боккаччо існує тісний зв’язок, бо оповідачі схожі на гуманіста-письменника. Нове гуманістичне суспільство у творі протиставлене чумі. Чума в «Декамероні» — символ розпаду старого суспільства.

Оповідки Дж. Боккаччо не моралістичні, але вони повчальні, що відповідало настроям доби Відродження. Провідною темою «Декамерона» є викриття католицького духівництва, автор викриває вади духівництва — шахрайство, розпусту, лицемірство, брехливість тощо. Боккаччо відкидає церковну аскетичну мораль, у той же час він не заперечував церкву й релігію в цілому, тому його новели за змістом не антирелігійні, а антиклерикальні.

Значне місце у творі займають новели, присвячені коханню, письменник зображує кохання по-новому, як світле, радісне почуття. У цих новелах часто піднімаються соціальні проблеми, розглядаються проблеми шлюбу тощо, письменник засуджує безправне становище жінки.

У новелах побутового характеру висміюються різні вади людей, над ними потішаються кмітливі оповідачі. Багатство ідей, сюжетів знаходить відтворення у стилі письменника. Мова твору на рідкість багата, яскрава, широко використовуються прислів’я, каламбури, дотепні вислови тощо. Дж. Боккаччо відшліфував народну мову, спираючись на досвід античних авторів. Наслідуючи античних митців, письменник вдається до красномовства, його персонажі вживають риторичні звороти, говорять за правилами стародавнього ораторського мистецтва.

Гуманісти прийняли «Декамерон» не відразу. Минуло понад сто років перш ніж ідеї, мова й стиль його твору стали ідеями, мовою й стилем нової італійської прози. Своїм твором автор випередив свою епоху й навіть самого себе. Саме авторові «Декамерона» найбільш завдячують італійські гуманісти через те, що навіть у час найпалкішого захоплення античністю він не поривав усіх зв’язків з народною мовою й культурою.

Ідеали внутрішньої свободи особистості, основні творчі принципи новелістики Дж. Боккаччо сприйняли письменники наступних етапів розвитку світової літератури. Книгу було перекладено різними мовами. Разом із зростанням популярності книги серед широкого загалу зростали прокльони її з церковних кафедр. У XVI столітті «Декамерон» було занесено Ватиканом в «Індекс заборонених книг».

Після «Декамерона» творча активність Боккаччо зменшується. Він швидко старів і боявся смерті. Священики погрожували йому пеклом. У 1363 році письменник покинув Флоренцію й оселився в Чертальдо. Останній період життя і творчості він провів у дружбі з Петраркою. У 1373 році флорентійська комуна доручила йому прочитати лекції про «Божественну комедію». Коментар до «Комедії» був його останньою працею. Помер Дж. Боккаччо 21 грудня 1375 року. На його могилі написано: «Він займався благодатною поезією». Найближчими послідовниками Боккаччо були кращі новелісти італійського Відродження — Мазуччо Салернітанець (бл. 1420—1475) і Матео Банделло (1485—1561).

Знайомство українського читача з твором Боккаччо відбулося в кінці XVII — на початку XVIII ст., коли з’явився український віршований переказ новели про кохання й помсту (перша оповідка четвертого дня). Перша спроба повного перекладу «Декамерона» українською мовою з’являється в 1879 році, вона здійснена Михайлом Подолинським. Повністю українською мовою видання «Декамерона» здійснено в 1928 році, переклад зробили Л. Пахаревський та П. Майорський. У 1964 році Микола Лукаш з великою майстерністю переклав видатний твір.