Література епохи відродження

Література Відродження у Франції

Серед французьких прозаїків того часу варто виділити ім’я Маргарити Наварської (1492-1549 рр.), сестри короля Франциска I, всебічно обдарованої й освіченої жінки. При її дворі групувалися вчені-гуманісти. Їх оточувала інтелектуальна атмосфера. Маргарита писала вірші й поеми, але кращим її твором вважають збірку новел «Гептамерон» («Семиденник»). Письменниця висміює лицемірство й розпусту ченців, заперечує аскетичну мораль і відстоює право людини на земні радощі. Проте в її новелах відсутня сміливість думок і гострота сатири, якими відзначається «Декамерон» Джованні Боккаччо.

Вершину французької літератури даної епохи становить творчість Франсуа Рабле (1494-1553 рр.). Біографи вважають, що сам митець був зразком ренесансної людини — діяльним, допитливим, всебічно освіченим. Як більшість дітей небагатих батьків, Ф. Рабле віддали на виховання до францисканського монастиря, а пізніше він прийняв чернечий сан. У монастирі він самотужки вивчав латину й давньогрецьку мову, зазнав гонінь за бажання оволодіти знаннями, не передбачені монастирським статутом. Францисканський орден взагалі не вітав велике рвіння до навчання. Вважалося, що навчання може завадити злиттю з Богом. Засновник ордену Франциск Ассізький говорив, що люди неосвічені не повинні намагатися отримати освіту. Тому в 1524 році Ф. Рабле перейшов до бенедиктинців. Цей орден, заснований святим Бенедиктом, навпаки заохочував потяг до знань. Ченці навіть були зобов’язані переписувати рукописи давніх авторів. Завдяки їхнім старанням були врятовані творіння багатьох античних письменників, філософів і ораторів. Мабуть, тому в романі «Гаргантюа і Пантагрюель» знаходимо двозначне ставлення автора до ченців: з одного боку, найпривабливішим у творі є образ брата Жана, який отримав за сміливість і відвагу прізвисько Зуботрощитель, а з іншого боку, Ф. Рабле не приховує своєї ворожості у ставленні до ченців. Залишивши монастир, митець став серйозно вивчати право й медицину, цікавився природничими й гуманітарними науками. Здобув учений ступінь доктора медицини, став лікарем кількох владних осіб. Читав лекції в університеті, коментував праці давньогрецького лікаря Гіппократа. Під кінець життя отримав церковну парафію у Медоні, поблизу Парижа, але незабаром відмовився від неї. Світову славу він здобув як автор роману «Гаргантюа й Пантагрюель», над яким працював з 1532 року й до кінця життя.

З молодих років Рабле захоплювався ідеями гуманістів. Особливо йому імпонували ідеї Еразма Роттердамського. Як і Еразм Роттердамський, він із зацікавленням ставився до утопічних ідей Томаса Мора. Не випадково країна, про яку йдеться в його романі, має назву Утопія. Ідеї Томаса Мора вплинули й на опис Телемського абатства, у якому все було прекрасним: будови, сади, парки, мешканці й стосунки між ними. Утопічним можна вважати й образ ідеального монарха, створений французьким митцем. Проте протягом життя змінюється суспільство, слабшає віра Ф. Рабле в можливість побудови справедливого суспільства, а це своєю чергою позначилось на характері останніх частин роману.

Поштовхом до написання роману для Ф. Рабле стала народна книга про велетня Гаргантюа. Він вирішив використати з неї образи, пригоди й імена для обґрунтування ідей, які його хвилювали. Під час читання й аналізу роману «Гаргантюа й Пантагрюель», слід пам’ятати, що творчі принципи Ф. Рабле побудовані на основі народної сміхової традиції карнавалу. Вона виходить із того, що карнавал був для народу формою тимчасового звільнення від реальності, яка завжди була досить далекою від бажаної. Карнавал засобами сміху заперечував усе стабільне й звичне, тому застаріле. Це була своєрідна гра в утопічне царство, де всі рівні, вільні, веселі, де панує добробут і безтурботність. Сміх стверджував необхідність знищення застарілого й народження нового, йому надавалася магічна сила оновлення.

Карнавальний сміх принципово відрізняється від сміху сатиричного, який заперечує й морально знищує зображуване. У святкових веселощах карнавалу поєднується заперечення (смерть) хибного, застарілого й ствердження (народження) нового, більш досконалого. «Цим визначається амбівалентність (від лат. амбо — обидва й валентіа — сила, суперечливість, двоїстість) природи карнавального сміху, який виражає прагнення перемогти похмуру серйозність небезпечного світу й дає ілюзію подолання страху». Важливим у карнавалі є відсутність поділу на тих, хто сміється, і тих, хто стає об’єктом сміху. Тут усі рівні, активно беруть участь у карнавальному дійстві, а сміх — всенародний, універсальний, бо спрямований на все й на самих творців карнавалу. Буфонада і гротеск — характерні форми карнавального сміху, своєрідна реакція на звичний порядок речей. Для карнавального сміху характерне зниження високого, пародіювання, блюзнірство. У «світі навпаки» применшується все високе, духовне, інтелектуальне; на перший план виходить низьке — тілесне, фізіологічне, приземлене. Цим пояснюються деякі риси в описі зовнішності й поведінки персонажів.

Починається твір розділом «Від автора», який написаний у формі жартівливої розмови з читачем, де Ф. Рабле застерігає від сприйняття твору лише як комічної розважальної історії, запевняє, що твір його пройнятий особливим духом і читати його потрібно уміючи: Читачу, друже! Ти за книгу сів, То упередження забудь своє, Нехай вона тебе не вкине в гнів; Нема в ній злоби, тільки радість є. Хай досконалості їй не стає, Та посмішить тебе, чужого втіхам.

Як ти сумуєш, як спізнався з лихом,

За інший я предмет не в силі взятись;

Миліш писати не з плачем — зі сміхом.

Адже так звично для людей сміятись.

Переклад Михайла Литвинця

«Чи випадало вам бачити собаку, який знайшов мозкову кістку? (Платон стверджує, що собака найбільш філософська тварина) Коли бачили, то могли помітити, з яким благовінням він стереже цю кістку, як пильно її охороняє, як міцно тримає, як обережно бере в рот, з яким смаком розгризає, як старанно висмоктує. Що його до цього спонукає? На що він надіється? Яких благ сподівається? Рішуче ніяких, крім крапелинки мозку». Подібним «методом», «по-філософському» запевняє Ф. Рабле, слід читати його «чудові» книги, вдумуючись і розгадуючи істинний смисл комічних історій.

В основі сюжету твору — історія двох велетнів, батька й сина. Сюжет побудовано за принципом поєднання різних історій, що трапляються з ними. У кожному розділі функцію заголовка виконує короткий виклад його змісту.

У 1534 році вийшла друга за часом написання, але перша за змістом книга «Повість про жахливе життя великого Гаргантюа, батька Пантагрюеля». Пізніше ця книга стала першою. У ній автор піддає критиці схоластику, схоластичне виховання й навчання розумного й обдарованого від природи Гаргантюа схоластами й ученими-богословами. Їхня наука робила його дурнішим і тупішим. З неприхованою іронією говориться у творі про те, як Гаргантюа під керівництвом богослова-схоласта п’ять років і три місяці вивчав азбуку в прямій і зворотній послідовності. Вісімнадцять років й одинадцять місяців читав він трактат з абсурдною назвою «Про засоби зазначення» і коментарі до нього Пустомеліуса. На іспиті він докладно розповів усе у зворотній послідовності й довів, що трактат «Про засоби зазначення» і коментарі до нього Пустомеліуса не є наукою (гл. XIV).

Розповідь про виховання Гаргантюа дає нам уявлення про карнавальний сміх і його поширення навіть на позитивних героїв. Сміх викликає не лише назва трактату, який так довго змушений був вивчати Гаргантюа, прізвище коментатора, завдання вивчати азбуку в прямому й зворотному порядку, кількість років, що були на це витрачені, а також безпорадність Гаргантюа при виконанні абсурдних завдань. Досить красномовним є епізод із дзвонами, що спрямований проти схоластичної науки (гл. XVII-XX). У центрі епізоду — гротескна постать магістра Сорбонни (теологічний факультет Паризького університету, що на той час був центром схоластики) Іоанотуса Брагмардо. Ф. Рабле розповідає, як Гаргантюа зняв дзвони з Собору Паризької Богоматері. Сорбона спорядила делегацію вчених на чолі з найстарішим магістром Іоанотусом Брагмардо, який повинен був своїм красномовством умовити Гаргантюа повернути дзвони.

Король прогнав цих учителів і запросив учителя-гуманіста Понократа (у перекладі з грецької — дужий, невтомний). Змальовуючи гуманістичне виховання, Рабле утверджує ідеал гармонійно розвиненої людини Ренесансу. Його суть викладається в наступних главах книги. Понократ поєднав завдання розумового й фізичного розвитку й за короткий термін досяг визначних успіхів. Тобто, можна зазначити, що в даній книзі автором окреслюється система гуманістичного виховання й гармонійного розвитку особистості. Гаргантюа більше не зазубрював непотрібні й незрозумілі тексти, а вивчав різні науки, мистецтво, спостерігав за явищами природи, знайомився з різними ремеслами, відвідував публічні лекції й диспути, змагання в мистецтві риторики. При цьому активно проводилися спортивні заняття. До системи виховання входили різноманітні фізичні вправи з різних видів спорту, полювання й військова справа (гл. XXI-XXIV). При змалюванні основ гуманістичного виховання Ф. Рабле не лише заперечує схоластичну науку й утверджує ідеал гармонійно розвиненої людини, він говорить про виховання й формування особи ідеального монарха.

Одним із важливих моментів у книзі також є викриття феодальних воєн. Гуманісти вважали міжусобні війни, які велися лише заради збагачення, однією з обов’язкових реалій феодального життя. Тому в образі Пікрохола осміюються всі ті, хто прагнув у такий спосіб поживитися чужим майном. За фольклорною традицією злі задуми негативних персонажів не здійснюються, а їхні ініціатори приречені на поразку.

Перші дві книги створені в період піднесення французького Ренесансу, тому зло в ній переможене, утверджені світлі й добрі сили.

У першій, за часом написання, але другій за змістом книзі «Страшні й жахливі діяння й подвиги славного Пантагрюеля — короля дипсодів, сина великого велетня Гаргантюа».

1546 рік — рік виходу третьої книги «Героїчні діяння й промови благородного Пантагрюеля». Це період наступу реакції, тому сатира стає злішою, посилюється саркастичний тон, не показується перемога гуманістичних ідеалів.

«Четверта книга героїчних діянь і промов Пантагрюеля» вийшла в 1548 році. У ній розповідається про подорож до Оракула Божественної Пляшки. У цій частині роману розв’язуються філософські питання, широко розгортається критика боротьби різних релігійних напрямів і релігійного фанатизму.

У п’ятій книзі «Дзвінкий острів», що вийшла у 1564 році, вже після смерті автора, нищівною є сатира на тогочасний суд з його системою хабарництва й продажності суддів.

Книга викликала різку негативну реакцію, була заборонена, а Ф. Рабле був змушений через переслідування виїжджати час від часу за межі Франції. На жаль, це непоодинока доля багатьох шедеврів світової літератури.

Повний переклад роману Франсуа Рабле «Ґарґантюа та Пантаґрюель» здійснений А. Перепадею у 2004.