Література епохи відродження

Англійське театральне мистецтво

Англійське театральне мистецтво епохи Відродження своїм розквітом зобов’язане Вільяму Шекспіру (1574-1616 рр.). Театр Шекспіра став вершиною розвитку художньої культури Англії кінця XVI — початку XVII століття. Саме в англійському театрі було перейдено межу між літературною драмою й сценою, на відміну від театру італійського, де вона зберігалась довгі роки.

Творчість Шекспіра увібрала в себе кращі надбання доби Відродження: естетичні, синтезуючи традиції і мотиви популярних романтичних жанрів, ренесансної поезії і прози, фольклору, гуманістичної та народної драми; ідеологічні, які дозволяють розкрити уявлення про світоустрій, погляди захисників феодально-патріархальних порядків, політичної централізації, мотиви християнської етики, ренесансний неоплатонізм, ідеї сенсуалізму та ін. Така синтетичність у поєднанні зі всебічним показом життєвих явищ, характерів обумовила життєву повноту творів В. Шекспіра, а ідеологія гуманізму в поєднанні з ідеалами й прагненнями письменника стала основою його п’єс.

Народився англійський драматург і поет 23 квітня 1564 року у Стратфорді на Ейвоні у родині Джона Шекспіра, який був ремісником, а пізніше займався торгівлею й чинбарством. До 14 років навчався в граматичній школі, де засвоїв латинь та основи давньогрецької мови. З 16 років юнак почав працювати, проте чим він заробляв на життя напевно невідомо.

У 18 років В. Шекспір одружився, взявши Анну Хетевей. Через 2 роки він став батьком, у нього народилася дочка Сьюзен, а за нею — двійня — Юдіф та син Гамнет (Гамлет). Через 5 років В. Шекспір покидає рідне місто й з’являється як актор і драматург у лондонському театрі. Ці роки (1585-1590 рр.) є найбільш загадковими в його біографії.

Шекспірівський канон включає 37 п’єс, 18 з яких з’явилися за життя автора. Спроби встановити хронологію творчості Шекспіра розпочинаються в 2-й половині XVIII століття. На сьогодні серед літературознавців і шекспірівських критиків прийнято 2 варіанти періодизації його творчості — 4 і 3 періоди. Більш простим є наступний:

1 період (1590-1600 рр.). Для цього етапу характерне оптимістичне світовідчуття, впевненість у розв'язанні життєвих проблем, суперечностей, віра в перемогу доброго й вічного. У ці роки написані найбільш життєрадісні комедії Шекспіра («Комедія помилок», «Приборкання норовливої», «Два веронця», «Сон літньої ночі», «Венеціанський купець» і його хроніки «Генріх IV», «Генріх VI», «Річард III», «Річард II», «Король Джон». У цей період написана одна з найвідоміших трагедій «Ромео і Джульєтта», в якій розкривається тема кризи середньовічних стосунків у сім'ї та суспільстві, відображено гуманістичне світобачення людини епохи Відродження.

2 період (1601-1608 рр.) — трагічний — відзначився гіркими й страшними подіями в сім’ї, загальною картиною злиденності народу, які послужили основою створення чудових трагедій «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Макбет». Комедії цього періоду — «Кінець — справі вінець», «Міра за міру» — мають глибоко драматичний характер і межують з трагедіями. У цей же період написані трагедії Шекспіра з римської історії: «Юлій Цезар», «Антоній і Клеопатра», «Коріолан», «Тімон Афінський».

Вершиною трагізму Шекспіра стали п’єси «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Макбет».

3 період (1609-1613 рр.). У цей час відбувається послаблення трагізму, яке зарубіжні вчені пояснюють примиренням англійського письменника з дійсністю, навіть втомою драматурга. Проте правомірніше, на нашу думку, пояснювати це вимогами нового придворного театру, бо королю більш подобалися вистави з радісним кінцем, хоча Шекспір надавав п’єсам цього періоду філософського характеру й відтінку повчальної притчі. Здобутками зазначеного часу є романтичні трагікомедії «Перікл», «Цимбелін», «Зимова казка», «Буря», а також остання хроніка «Генріх VIII».

Для творчості всіх періодів характерне гуманістичне світосприйняття: глибокий інтерес до людини, її почуттів, потяг до пристрастей, скорбота через страждання й невиправні помилки людства, мрії про щастя. Шекспір гостріше за інших умів сприймати й оголювати суперечності свого часу. Звідси динаміка й драматизм його творів, насиченість боротьбою, зіткненнями, конфліктами. Глибоке осягнення тенденцій часу обумовило й динамічність у ставленні В. Шекспіра до сучасності, що поряд із зростанням майстерності визначає еволюцію його творчості.

Шекспірівське питання. Творчий доробок видатного англійського письменника доби Відродження В. Шекспіра, чиїм іменем підписані відомі п’єси, сонети й поеми, що належать до вершинних здобутків людського генія, до цього часу викликає у літературознавців, критиків, дослідників, перекладачів багато запитань і неоднозначні тлумачення. За життя митця й довгий час після його смерті ніхто не мав сумніву, що сам він створив прославлені трагедії, комедії й хроніки. Але в ХІХ, а потім у ХХ столітті стало дуже серйозно обговорюватися питання про авторство Шекспіра — постало так зване «шекспірівське питання». Висувалося більше 60 версій. Звучало ім’я Крістофера Марло, називалися такі особистості як кардинал Вулсі, сер Волтер Релі, королева Єлизавета I. Поступово виникла версія, що під іменем Шекспіра приховувалась ціла група письменників і вчених, які запропонували скромному акторові за винагороду назватися автором їхніх п'єс. Але, з огляду на те, що твори Шекспіра могли бути написані лише одним автором, геніальність якого проявлялася в цілісності й індивідуальності стилю, з'явилася ідея про написання визначних п'єс аристократом. Так виникло припущення, згідно з якими твори Шекспіра приписувалися видатному філософу і лорду-канцлеру Англії Френсісу Бекону, графам Ретленду, Дербі, Оксфорду. Своїх прихильників мають Роджер Маннерс, Вільям Стенлі. Прихильники ще однієї версії, яка виникла у середині ХХ століття в Америці, приписували твори Шекспіра іншому видатному драматургу, його ровеснику — Крістоферу Марло.

Сумніви в авторстві Шекспіра можна пояснити провінційним походженням і малоосвіченістю письменника, бо побутувала думка, що такі багатогранні, глибокі твори, у яких виявляються ґрунтовні знання з медицини, юриспруденції, ботаніки, філософії, міг написати лише освічений автор, до того ж високого соціального походження. Проте це питання так і залишається відкритим. Тому В. Шекспір, неперевершений геній слова, так і залишиться загадковою особистістю.

Неперевершений геній В. Шекспіра найповніше виявився у драматургії, яка здатна глибоко передати весь драматизм життя.

У комедіях В. Шекспіра людина і природа виступають в універсальній та оптимістичній єдності, якої надавали природі гуманісти, вважаючи людину часткою природи. У комедіях митця домінує ідеальне, тотожне природі, що споріднює його твори з літературою романтичного плану: сюжет насичений фольклорними, авантюрними й пасторальними мотивами, основна тема — кохання і дружба. Головні персонажі — ліричні й романтичні герої. Світ постає гармонійним і цілісним, життя — радісним святом, люди — добрими і благородними. Однак комедіям В. Шекспіра притаманний також і драматизм (зради, різнопланові колізії). Проте він не пов’язаний із соціальними причинами й легко долається. Зовсім інша картина постає перед читачем у комедіях початку XVII ст., де порушуються суспільні й моральні питання («Кінець — справі вінець»), закону й моралі («Міра за міру»); значно помітніші у цих творах елементи сатири й гротеску, дія наближена до трагічної, оптимістичні розв’язки формальні, життєрадісний тон зникає.

Колорит мороку, суму, трагізму у «проблемних комедіях» відображає ті умонастрої, які були притаманні В. Шекспіру у 2-му періоді. Тому в цей період домінуючим жанром є трагедія. Суперечності розвитку буржуазної формації на межі загибелі феодалізму й зародження капіталістичних відносин сприймаються як трагічно нерозв’язні суперечності життя в цілому, як невідповідність гуманістичним ідеалам минулого, теперішнього й майбутнього людства.

Соціальний конфлікт у творах В. Шекспіра частіше виступає як конфлікт моральний, родинний («Гамлет», «Король Лір»), особистий («Отелло»), як боротьба честолюбства («Макбет», «Антоній і Клеопатра»), хоча соціальна основа в таких творах, як «Тімон Афінський», «Коріолан» відчутна досить гостро. Тут порушуються такі проблеми: сутність грошей, суперечності між народом і суспільною верхівкою та ін. Основна тема трагедій В. Шекспіра — це людина і суспільство. Вона розкривається у зіткненні окремих постатей, особистостей. Але при цьому конфлікт охоплює всю сутність буття.

Шекспірівське розуміння трагічного розвивалося разом з його творчістю. На ранньому етапі трагізм пов’язаний із зовнішнім світом (злочини, гріхи, смерть), трагедія письменника в її зрілій формі сполучає зображення зовнішньої ситуації з глибоким трагічним переживанням героя. У В. Шекспіра трагічне не пов’язане з фізичним стражданням: хвороби, каліцтва його героїв ніколи не були причинами трагедій, у його творах немає місця долі, єдиним джерелом трагізму є зло, яке людина заподіяла собі сама.

Сутність трагічного гуманізму В. Шекспіра розкривається в образі головного героя. Його герої титанічні, бо мають сильний характер, здатні на високі почуття й сильні пристрасті, вбачають у своїх особистих проблемах проблеми людства й всесвіту. Проте часто виявляється парадокс: людина може бути безкінечною й нікому не потрібною одночасно. Заслугою В. Шекспіра як письменника доби Гуманізму є подання характеру героя у розвитку, наділення його здатністю до духовного зростання. Усі герої зрілих комедій намагаються діяти розумно, роздуми стають найголовнішою частиною їх буття. Вони відкривають страшну істину про те, що зло знаходиться в їхніх душах.

Тому одні герої у шекспірівських трагедіях є цілісними особистостями (Річард III, Ромео, Джульєтта, Коріолан), іншим властива подвійна природа власного я (Брут, Гамлет, Макбет, Антоній), але осягнення дійсності й себе постає джерелом трагічного, страждання й спричиняє духовні зміни, часом навіть повну трансформацію особистості (Лір). Герой Шекспіра ніби приречений на загибель через несумісність зі світом, але є величним, бо стверджується його людська гідність. Нове бачення світу й природи людської особистості з’явилося в Шекспіра у 3-й період його творчості й було пов’язане з кризою гуманізму, найповніше виявилося у жанрі трагікомедії, яка була домінуючою в епоху маньєризму й бароко. Залишається домінантним гостре відчуття трагізму життя, а віра в гуманістичні ідеали, які приводять героя до вирішення конфліктів і різнопланових проблем, перетворюються на утопію. Нереальний романтичний колорит останніх п’єс Шекспіра створюють фольклорні і фантастичні елементи, заплутаність сюжетів, таємничість, спрощення характерів, умовність зображення тощо.

Незважаючи на відмінності періодів творчості, у всіх Шекспірівських п’єсах відчутна єдність художнього методу, основою якого, за словами Гете, була правда й саме життя.

Помер В. Шекспір 23 квітня 1616 року — у день свого народження. Похований він у місцевому храмі, як один із найпочесніших громадян Стратфорда.

Його п’єси зібрали й видали друзі з театру Джон Хемінг та Генрі Конделл. Перше повне зібрання творів Шекспіра вийшло у 1623 році книгою величезного формату під назвою «Фоліо» (латин. folium — аркуш, велика товста книга, фоліант), п’ять її примірників зберігаються у Британському музеї до цього часу.

Український читач почав знайомитися з творчістю Шекспіра у перші десятиліття ХІХ століття. У кінці ХІХ століття до творчості Шекспіра зверталися такі українські письменники Ю. Федькович, М. Старицький, П. Куліш, Панас Мирний, І. Франко, Леся Українка, М. Кропивницький та ін. Своєрідна рецепція В. Шекспіра простежується у творчості М. Рильського («Шекспір», «Принц Датський»), М. Бажана («Смерть Гамлета», «І сонце таке прозоре», «У Стратфорді на Ейвоні»), Л. Первомайського («Гамлет»), Б. Олійника («ХХ вік і Гамлет») та ін.

Серед кращих перекладачів творів Шекспіра імена І. Франка, Д. Паламарчука, Ю. Андруховича та ін.