Література епохи відродження

Іспанська література Ренесансу

Розвиток культури в Іспанії відбувався за особливих соціально-політичних умов. У другій половині XV ст. розвивається промисловість та зовнішня торгівля, що стає поштовхом до занепаду феодального світогляду. Усе це було зумовлено гуманістичними ідеями, які доходили з найбільш передової країни того часу — Італії. Але в Іспанії цей процес мав свої особливості внаслідок двох обставин: Реконкісти та освоєння колоніальних земель.

Армія священнослужителів активно бореться з будь-якими проявами вільнодумства та пропагує ідеї, вигідні державній владі. Особливо важливу роль у цій ситуації відіграє єзуїтський орден та інквізиція. У 1556—1598 роках чітко визначилися політична та економічна кризи. Населення зубожіло, промисловість та землеробство занепадають, одна за одною Іспанію переслідують військові поразки, активно діє інквізиція. Усе це призвело до того, що Іспанія у середині XVII ст. втрачає свій престиж і стає другорядною європейською країною.

Цими особливостями розвитку Іспанії й зумовлюється загальний характер літератури. Література іспанського Відродження поділяється на два періоди:

• раннє Відродження (1475—1550 рр.);

• зріле Відродження (середина XVI — початок XVII ст.).

У цей період в Іспанії, як і в більшості країн Західної Європи, відбувається зародження ідей, характерних для ренесансного гуманізму. В Іспанії працюють видатні науковці та мислителі, які йдуть шляхом сучасної наукової думки. Найбільш відомі Хуан-Луїс Вівер, філософ, один із реформаторів педагогіки та Мігель Сервет, філософ та лікар, якого у 1553 році було спалено інквізицією за відкриття в галузі медицини. Незважаючи на заборону інквізиції, виникають друкарні, вивчається творчість давньогрецьких та давньоримських митців. Центром гуманістичного руху стає заснований у 1508 році університет в Алькала-де-Енарес, водночас необхідно зауважити, що гуманістичні ідеї не отримали в Іспанії повного філософського розвитку внаслідок ворожого ставлення королівського оточення та католицької реакції.

В іспанському гуманізмі та культурі доби Відродження чітко виокремлюють дві характерні особливості. По-перше, на ідеологію Відродження буржуазія не має суттєвого впливу, звідси й помітні антибуржуазні тенденції у письменників Відродження. По-друге, характерні риси історичного розвитку країни визначили високий рівень національної самосвідомості, а також її вплив на літературу. Саме в Іспанії гуманістичні тенденції мали народний, революційний характер. Іспанські письменники відмовляються від утопізму й переходять до песимістичного відтворення дійсності, пошуку шляхів її перетворення.

Значний вплив на творчість письменників мала релігійна тема, у жодній країні вона не посіла такого місця, як в Іспанії. Тут ми знаходимо релігійні поеми та лірику, описи видінь, богословські трактати та проповіді. Визначні драматурги пишуть п’єси на релігійні теми.

Іспанська література блискуче виявила свої здібності у всіх жанрах, а особливо яскраві зразки — у романі та драмі, тобто у тих літературних формах, у яких найбільш повно можна було відтворити риси, притаманні тогочасній Іспанії.

У XVI ст. в Іспанії виникає новий жанр роману. Його виникнення пов’язане із соціальними умовами, які зробили пікаро (ісп. pícaro — шахрай) однією із відомих фігур іспанського громадського життя. Шахрайський, або пікаресний роман — прикмета кризи Іспанії. Населення країни в умовах кризи економіки було приречене на злиденне існування. Виникненню прошарку пікаро сприяла політика пограбування колоній, яка створювала ілюзії швидкого збагачення та презирства до праці. Народження пікаресної літератури як жанру пов’язане з твором «Життя Ласарільйо з Тормесу». Перше видання вийшло до 1554 року, але є підстави вважати, що цей твір написано набагато раніше. Автор повісті невідомий. Повість реалістично, за допомогою влучної сатири, відтворює представників іспанського суспільства від низів до аристократів. З особливою гостротою викривається духовенство. Найбільшим досягненням реалістичного мистецтва є образ основного персонажа Ласарільйо. Спочатку автор його змальовує із співчуттям, на перший план виступають такі риси, як активність та винахідливість; наприкінці твору розкриваються інші негативні якості людини-хижака, людини-паразита. Головним досягненням реалізму є відтворення впливу навколишнього середовища на формування особистості. Реалізм автора забарвлений іронією та має викривальний характер.

Повість мала широкий успіх і вона стала предметом наслідування. Як наслідок виникли так звані «ласарільяди». У 1555 р. з’являється продовження книги, а в 1559 р. севільський єпископ вніс повість до списку заборонених книг.

У повісті про Ласарільйо яскраво виокремлені риси шахрайського жанру. Визначилася «автобіографічна» форма пікаресного роману: шахрай розповідає про своє життя, після того як досяг певного успіху та становища в суспільстві. Ми бачимо ніби роздвоєння героя: з одного боку — це пікаро, який проходить школу життя; з іншого — оповідач, який має певний життєвий досвід та дає поради. Починаючи з «Ласарільйо», шахрайський роман має своєрідну побудову «виховного роману» головного героя. Показ тогочасного суспільства, звичаїв та моралі стає суттєвим елементом ідейного змісту твору. Відтворення суспільства має переважно сатиричний характер. Дуже часто сатира має песимістичний характер.

Шахрайський роман продовжує свій розвиток, класичний зразок цього жанру дав Матео Алеман (1547—бл. 1614). Роман Алемана «Життєпис шахрая Гусмана де Альфараче» відтворює звичаї, побут Іспанії кінця XVI — початку XVII ст. На шлях шахрайства Гусман стає без докорів совісті, а все його подальше життя — це історія досконалості в мистецтві шахрайства.

Гусман — це не лише типове явище сучасного суспільства, але й втілення моралі, яка там панує. Нахили до шахрайства, ледарства, брехні — ці риси притаманні не лише Гусману, а й усьому суспільству. Тому викриття шахрая стає викриттям вад тогочасного суспільства. Велику роль у романі Матео Алемана відіграють морально-філософські роздуми героя. Роман Матео Алемана ніби стоїть на межі двох епох — Ренесансу та бароко; романи Кеведо та Гевари розвиваються вже в руслі бароко.

Шахрайський роман виник як своєрідна антитеза жанрам «високої» ренесансної прози. Все, що у лицарському та пасторальному романах звеличувалося, оспівувалося, у пікаресному романі принижувалося та мало вульгарний відтінок. Протягом розвитку ренесансної прози «високе» та «низьке», довгий час в іспанській літературі розмежовувалося, але лише для того, щоб об’єднатися в «Дон Кіхоті» Сервантеса.

У другій половині XVI ст. жорстока соціальна реальність Іспанії не могла не викликати в багатьох письменників-гуманістів зневіру, сумніви в досягненні гуманістичного ідеалу вільної та всебічно розвиненої особистості. Внутрішня суперечка, яка виникла у письменників Відродження, суперечка між ідеалами та дійсністю, мрією та реальністю вирішувалася різними письменниками по-різному. Одним із засобів стало використання ідеального середовища утопії.

Широкого розповсюдження набуває ренесансно-лицарський роман. У цьому жанрі було використано багато рис середньовічного авантюрно-героїчного лицарського роману. Разом з тим лицарські романи не лише відтворювали минуле, але й перегукувалися із сучасністю. Читачі знаходили у фантастичних подіях та образах сучасних їм мандрівників та конкістадорів. Лицарські романи в Іспанії мали величезний успіх, ними зачитувалися. Таке масове захоплення мало негативний вплив, бо відвертало увагу людей від реальності, адже здебільшого в лицарських романах були вигадані події, багато фантастики, що протистояла реальності. Тому гуманісти гостро виступили проти таких творів, а особливо нищівного удару завдав їм своєю сатирою Сервантес.

Мігель де Сервантес Сааведра (1547—1616 рр.) жив в один із найскладніших періодів іспанської історії. Політика короля Філіпа II звела нанівець можливості національного розвитку. У таких умовах іспанські гуманісти повинні були відстоювати ідеали Відродження, втілювати в образах новий тип людини. Це по-різному втілювалося у творах Лопе де Веги, Педро Кальдерона, але найбільш повно це зробив Сервантес у «Дон Кіхоті».

Сервантес народився у вересні 1547 року в містечку Алькала-де-Енарес у багатодітній родині фельдшера. Шукаючи заробітку, сім’я постійно переїжджала з місця на місце. У 1557—1561 рр. Сервантес навчався у єзуїтській школі Вальядоліда, а потім у Мадриді. У двадцять один рік він вступив на службу до папського посла в Іспанії, кардинала Аквавіва. Коли кардинал повернувся на батьківщину, Сервантес поїхав з ним до Італії. Після смерті кардинала він пішов солдатом в іспанську армію, яка була розквартирована в Італії. Невдовзі його було зараховано на флот, і він бере участь у відомому морському бою при Лепанто, коли було розгромлено турецьку ескадру. Сервантес виявив у цьому бою виняткову сміливість і був тричі поранений.

У 1575 році він вирішив повернутися до Іспанії, але потрапив у полон до алжирських піратів, де пробув п’ять років. Неодноразово намагався втекти, але, на жаль, невдало. Потім його було викуплено. Вдома на нього чекала повністю збідніла родина. У пошуках заробітку він пише твори для театру, різні вірші, крім того, працює над романом «Галатея», який був виданий у 1585 році. У цей же час Сервантес одружується. Деякий час він знову служить в армії, проте ця служба закінчилася для Сервантеса дворазовим ув’язненням. Його звинувачували в розтраті, хоча це зовсім не відповідало дійсності.

Останні п’ятнадцять років свого життя Сервантес провів у великих злиднях, але незважаючи на нужденне життя, це був період розквіту його творчості. У 1605 році вийшла перша частина роману «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський», друга частина вийшла у 1615 році. Незадовго до цього Сервантес створює збірку «Повчальних новел», роман «Мандри Персілеса і Сигізмунди», переробляє свої ранні п’єси. Він здобуває широку популярність в Іспанії, його перша книга «Дон Кіхот» видається у багатьох країнах Західної Європи, але тяжке матеріальне становище письменника не змінюється. Здоров’я Сервантеса погіршується. Помер великий письменник 23 квітня 1616 р. Його поховали на монастирському цвинтарі на кошти благодійного товариства.

Сервантес неодноразово зазначав, що хотів би створити захоплюючу повість без крайнощів фантастики, незвичайних перевтілень, тобто всього того, що заповнювало сторінки тогочасних лицарських романів. «Дон Кіхот», — на це чітко вказує автор, — був задуманий перш за все як пародія на лицарські романи. Дон Кіхот, бідний провінційний ідальго, який начитався лицарських романів, вирішує відновити лицарство, подібно до героїв цих романів їде на подвиги заради вигаданої «дами серця», на захист усіх пригнічених у світі.

У творі Сервантес висміяв не лише лицарські романи як літературний жанр, а й саму ідею лицарства. Сервантес засуджує не Дон Кіхота з його рисами доброти, справедливості, а ті лицарські ідеї, які володіли уявою ідальго. Невідповідність між фантазіями та реальністю призводить до сумного комізму цього образу. У своїх діяннях Дон Кіхот постійно отримує поразки, його божевілля небезпечне, адже воно має вплив на інших.

Між тим, хоч Сервантес і висміює Дон Кіхота, водночас йому співчуває, адже мета його благородна. Автор постійно підкреслює високі моральні якості героя. У ті часи, коли Дон Кіхот забуває свої фантазії, він стає нормальною, привітною, доброзичливою людиною. Як правило, гуманізм цього роману виступає у мові автора або в словах головного героя.

В образ Дон Кіхота Сервантес вкладає глибокий зміст, він є втіленням стійкості, віри, має систему власних ціннісних орієнтацій, лицарський ідеал. Він божевільний, коли йде битися з вітряками, але й благородний, коли заступається за Андреса, захищає бідняка Басіліо, допомагає закоханим. Дон Кіхот поєднує в собі риси героїзму та невпевненості, мудрості та божевілля. Тут чітко виявляється новаторство Сервантеса-реаліста в зображенні людського характеру.

Образи Дон Кіхота та Санчо Панси є одними з найбільш відомих у світовій літературі, саме у створенні цих образів виявляється народність та демократизм Сервантеса. Автор перевтілив нескладну комічну постать Санчо у складний глибоко реалістичний образ. Спочатку ми дізнаємося, що Санчо Панса перш за все намагається послужити самому собі, коли у Дон Кіхота — мета працювати на благо людства. Санчо Панса дуже любить поїсти, поспати, покласти грошики до кишені. Але водночас у героїв багато спільного, що підтверджує їх народність.

Долі героїв схожі: вони приваблені своїми мріями, відмовляються від нормального мирного життя, мандрують світом у пошуках щастя та вдачі, обидва виліковуються від своїх фантазій, переконуються, що вони були під впливом міражу. Однак є різниця в тому, як вони позбуваються своїх фантазій, кожен з них іде своїм шляхом.

Губернаторство Санчо викриває недоліки тогочасного суспільства, він залишає свою посаду зі словами: «Дайте дорогу, добродії мої, і дозвольте мені повернутися до колишньої моєї волі, дозвольте мені повернутися до колишнього мого життя <…> я хочу сказати, що вступив я на посаду губернатора без шеляга в кишені і без шеляга з неї йду — протилежно тому, як звичайно виїжджають з острова губернатори…». Мова Санчо відзначається приказками, певними мовними зворотами, казками, що свідчить про використання ним народної мудрості.

Дон Кіхот є носієм високих гуманістичних ідеалів, а Санчо Панса — утілення народної мудрості. Вони духовно близькі — особливо це чітко видно в епізоді губернаторства Санчо Панси, де благородні гуманістичні ідеали Дон Кіхота поєднуються з практичним розумом, чесністю, людяністю Санчо. Їхнє остаточне зближення відбувається у фіналі роману, коли Санчо прощається з Дон Кіхотом, який звільнився від своїх фантазій і вже більше не Дон Кіхот Ламанчський, а знову стає — Алонсо Кіхана Добрий.

Багатоплановий роман Сервантеса — це повноцінна картина іспанського суспільства та скарбниця ідей іспанського гуманізму. Автор рішуче виступає проти аристократів, тиранії, сваволі церкви тощо. Гуманістичні погляди він втілює у зображенні широких картин народного життя, пригод головних героїв, їхньої мови.

Народність роману — у всебічному та вдумливому відтворенні народного життя; у зближенні Дон Кіхота з Санчо Пансою; у викритті несправедливості та насильства; у вираженні глибокої поваги до людини; у відображенні справжніх людських почуттів. Цьому сприяє мова роману — яскрава, насичена, барвиста. Мовлення персонажів відрізняється відповідно до їхнього соціального становища, а також ситуацій, у яких вони опиняються.

Значення «Дон Кіхота» для подальшого розвитку європейського роману надзвичайне. Сервантес зруйнував старий лицарський роман, а разом з тим заклав підґрунтя для нового типу роману, було зроблено значний крок до розвитку художнього реалізму. Роман Сервантеса — визначне та унікальне явище, яке значно випередило свій час. «Дон Кіхот» поклав початок такому типу роману, як «роман великої дороги», який пізніше використали в композиційному задумі своїх творів великого епічного розмаху такі видатні романісти, як Г. Філдінг, Т. Смолет, Ч. Діккенс та ін.

Перші фрагментарні переклади роману Сервантеса зроблені на початку ХХ століття В. Самійленком, І. Франком (поетичний переспів), А. Лотоцьким. Повний переклад твору започаткований М. Лукашем, та завершити проєкт, на жаль, не вдалося.