Парадигма літератури Західної Європи XVII століття

Стильові домінанти європейського бароко. Національні інваріанти літератури

Передісторія формування художніх концептів епохи Бароко

Новий час — концепт, який в історії позначає утвердження буржуазного ладу в більшості країн Європи та Америки. У XVII столітті феодальний уклад ще зберігає свої позиції, у більшості держав відбуваються післяреформаційні громадянські війни, формуються міцні централізовані держави. Західна Європа умовно поділяється на два табори: реформаторська Північ (Англія, Голландія, Німеччина та ін.) та католицький Південь (Іспанія, Італія, Франція). У XVII столітті відбувається глобальна трансформація науки. Домінантою стає емпіризм. Світ сприймається як динамічна субстанція. Це обумовлює зорієнтованість більшості науковців на вивчення об’єктів, так чи інакше пов’язаних із рухом: Галілео Галілей та Й. Кеплер вивчали закони переміщення небесних тіл, У. Гарвей принципи кровообігу, Р. Декарт окреслив математичні принципи для вивчення законів природи та ін. Із винайденням мікроскопа та телескопа Земля перестає сприйматися як статичний центр світобудови, а природа перетворюється на об’єкт вивчення й підкорення, тому постає вже не як «материзна». У такому складному світі людина почувається незатишно.

Максимальний внутрішній дискомфорт особистості реалізовано в межах художньої системи бароко. Цей термін не має чітко визначеної етимології. Його походження пов’язують із італійським barocco (дивний, незвичайний, химерний) або з португальської — perola barroca (перлина неправильної форми).

Наукове вивчення напряму започатковане Г. Вельфіном у роботі «Ренесанс і Бароко» (1888 р.). Науковець розглядає цей мистецький феномен не як «стиль, в якому ренесанс розчинився або й виродився», а як художню систему з визначеними етико-естетичними засадами, які на відміну від ренесансних, сповнених спокою і гармонії, є динамічними, декоративними, контрастними. Мистецтво епохи Бароко представлене досягненнями таких видатних діячів, як: Й.-С. Бах, Г.-Ф. Гендель, Б. Растреллі, Л. Берніні, М. да Караваджо, П. Рубенс та ін.

Онтологічні проекції бароко. Кожен історично-культурний період створює свій онтологічний проект. Епоха Бароко, спираючись на концепцію Г.-В. Лейбніца, видатного математика, філософа, фізика, дипломата, про двомірність людської психіки, репрезентувала героя, який перебуває в стані перманентного внутрішнього конфлікту. Усвідомлене (аперцепція) та несвідоме (перцепція) змагаються між собою. На думку філософа, людина — трагічна істота, оскільки її весь час терзають суперечності. Відтак саме мотив протистояння раціонального й чуттєвого начал у літературі бароко є провідним. Як слушно зауважує О. Юрчук, «… барочна філософія побудована на поєднанні протилежностей: людини і Всесвіту, тілесного і духовного, раціонального й ірраціонального. Якщо говорити про психологічний тип людини доби Бароко, то варто акцентувати увагу на тому, що особистість того часу психологами мислиться як самодостатня та стражденна. Науковців цікавить підсвідома сторона діяльності людини, що допомагає побачити психіку як багатоманітне явище, де свідоме доповнює несвідоме». Відтак ідеальним героєм є вчений аскет, який здатен насолоджуватися земним і водночас прагне небесного, високого, вічного.

Стильові ознаки барокової поетики. Серед художніх домінант літературного бароко варто виділити наступні:

• динамічність як реалізація ідеї мінливості світу;

• емоційність, експресія як увиразнений вияв почутів;

• масштабність художнього мислення, реалізована на проблемно-тематичному, композиційному, образному рівнях (твори, в яких розгортаються біблійні сюжети);

• контрастність (образи-антитези, тематичний діапазон, зорієнтований на осмислення дуальних концептів, як от: світло-тінь, мить-вічність, радість-горе, надія-розпач та ін.);

• метафоричність на всіх рівнях художності;

• парадоксальність як прийом для загострення уваги читача та створення ним альтернативної точки зору на звичні речі;

• синтез фантастики та реальності.