Парадигма літератури Західної Європи XVII століття

Стильові домінанти європейського бароко. Національні інваріанти літератури

Іспанська література епохи Бароко

XVII століття в історії Іспанії виписане похмурими барвами. Економічний спад, спричинений освоєнням територій Нового Світу та занепадом материкової економіки, політична криза, обумовлена деградацією правлячої верхівки, ідеологічна реакція — усе це різко загострило суспільні протиріччя і сформувало песимістичне емоційне тло, на якому розвивалась література країни. Для письменства Іспанії XVII століття властивою є тенденція орієнтації на інтелектуальну еліту. Саме «підготовлений» читач міг адекватно сприйняти мовні експерименти іспанського бароко, де поступово виокремилися дві течії: консептизм і культизм (гонгоризм).

консептизм — культизм

«важкий стиль» — «темний стиль»

Франсіско де Кеведо і Вільєгас — Луїс де Гонгора

розкриття прихованих зв'язків об'єктів — протиставлення сірого світу яскравому світу мистецтва

виразність та лаконізм — реальність протиставляється світові мистецтва

Термін «консептизм» походить від назви збірки Алонсо де Ледесма «Conceptos espirituales» («Духовні поняття»). Його поетикальні прийоми спрямовані на максимальну актуалізацію образотворчого потенціалу слова. Твори консептистів вибудовувалися на основі деформації звичних форм, парадоксальних поєднань різнопланового без претензії на природність чи реалістичність. Найпоширенішими художніми прийомами є такі, як: гротеск, гіперболізування, підкреслений контраст. «Консепт», що виникає в результаті, не структурується, його неможливо проаналізувати, пояснити.

Головними ознаками гонгоризму вважаються такі:

• ускладнена лексика, зокрема неологізми на основі грецької і латинської мов;

• специфічний синтаксис, за допомогою якого вибудовувалися фрази-загадки;

• слова-шаради;

• метафори на основі суб’єктивних асоціацій тощо.

Фр. де Кеведо-і-Вільєгас (1580 — 1645 рр.) — видатний іспанський філософ, поет, сатирик. Володів грецькою, латиною, арабською, французькою, італійською мовами. Був визнаним авторитетом у юриспруденції, політиці, математиці. Відрізнявся нестримним темпераментом, досконало володів зброєю, яку використовував не лише в бойовищах, а й під час дуелей. При цьому Фр. де Кеведо мав великі проблеми із зором і шкутильгав. Обіймав високі посади (міністр фінансів Неаполя, секретар Філіппа IV) і був ув’язнений (провів у тюрмах і засланнях близько третини життя). Йому загрожувало аутодафе за філософські, політичні та художні твори.

Для художньої палітри митця характерними є прийоми, що їх використовують консептисти: гротеск, навмисне протиставлення ідеального плану з низьким, вульгарним, динамізм, мінливість, зіткнення чи взаємодія образів, значне смислове навантаження на слово, парадокс. Визнаними шедеврами у творчому доробку письменника є поезії, об’єднані в цикл «Сновиддя», який вважають вербальним відповідником картин І. Босха: «Сновиддя про Страшний суд», «Біснуватий альгуасил», «Сновиддя про смерть», «Світ зсередини». Поетичні рядки створюють рельєфну картину життя тогочасної Іспанії з усіма її вадами.

Серед перекладів на українську мову найвідомішими є праці Д. Павличка, М. Ореста, М. Іванова, І. Качуровського, М. Москаленка.

Л. де Гонгора-і-Арготе (1561—1627 рр.), поет, названий нащадками «іспанським Гомером», попри те, що його твори за життя не були надруковані. Перше більш-менш повне зібрання творів вийшло друком через сім років після смерті. Поет народився в Кордові. Отримав юридичну освіту в Саламанському університеті. Його мистецький доробок довгий час був відомий лише вузькому колу поціновувачів. Дослідники у творчості Л. де Гонгори вирізняють «ясний стиль» (рання творчість) та «темний стиль» (зріла поезія).

У поезії митця ясно простежується елітарність, орієнтація на «ученого читача», який здатен на вдумливе сприйняття лірики. Складна форма та багатоплановий зміст, на думку автора, змушує долати труднощі та отримувати через це особливу інтелектуальну насолоду. Серед прийомів художньої палітри поета найпоширенішими є використання неологізмів, запозичень, інверсій, ускладнених метафор, антитез.

ЦІКАВО:

У 1927 році іспанські митці в Севільї організували вшанування 300-ліття смерті Л. де Гонгори. Учасників проєкту називають генерацією «27». До складу цього творчого осередку ввійшли Сальвадор Далі, Ф. Ґ. Лорка, Р. Альфтер та ін.

П. Кальдерон де ла Барка (1600 — 1681 рр.). Аристократ за походженням, отримав гарну освіту (єзуїтський коледж, курс богослов'я в університеті Саламанки), учасник військових походів, гострослів і дуелянт, у 1651 році прийняв духовний сан і обіймав посаду королівського капелана.

Початок творчого шляху митця пройшов під впливом великого Лопе де Вега, який відзначив неабиякий талант молодого письменника під час свята св. Ісідора. П’єси «Саламейський алькальд», «Дама-невидимка» написані під явним впливом метра іспанської сцени. Барокова ж стилістика, зі специфічним переплетінням антагоністичних концептів (праведність-гріх, любов-ненависть, доброта-знавіснілість, честь-ницість тощо) та мотив подолання фарисейства офіційної церкви особистим благочестям (образ відлученого від церкви Еусебіо) повною мірою реалізована в п'єсі «Поклоніння хресту». Попри похмурість загального тону твору в ньому прозирають елементи народної сміхової культури (ІІІ дія, селянин іде в ліс за дровами, обвішавшись хрестами, сподіваючись цим вплинути на «благочестивого розбійника»). Релігійність П. Кальдерона була далека від ортодоксально-контрреформаційних принципів. Він схилявся до «християнського гуманізму», намагаючись набути душевного спокою.

ЦІКАВО:

Темперамент, запальний норов та неабияка войовничість провокували участь драматурга та його братів у сутичках та дуелях. Відомо, що задля того, щоб сплатити чергові судові рахунки, вони були змушені продати батьківську посаду в міністерстві. Для постановки кальдеронівських п'єс Філіпп IV наказав збудувати в Мадриді театр. Модерне як на той час приміщення було обладнане рухомими декораціями, приладами для створення світлових та звукових ефектів.

П’єси П. Кальдерона умовно можна поділити на три групи.

1. Комедії (переважно це «комедії інтриг»), сюжет яких вибудувано навколо пригод закоханих. Комічний ефект досягається завдяки динамічним змінам та збігам обставин. («Дама-невидимка» (1629 р.), «Сам собі охорона» (1635 р.) та ін.).

2. Так звані драми честі, які відображали проблеми дворянського станового кодексу, його порушення та помсти за образу («Лікар своєї честі» (1633 р.), «Саламейський алькальд» (1642 р.) та ін.).

3. Релігійні драми, які містили роздуми на морально-філософські теми, інтерпретації духовних приписів та постулатів («Поклоніння хресту» (1632 р.), «Чистилище святого Патрика» (1643 р.) та ін.).

Знаковою для П. Кальдерона є п’єса «Життя — це сон» (1635 р.). У творі зображено історію принца Сехізмундо, який через пророцтво був приречений на самотнє перебування у вежі. У монологах Сехізмундо відбито барочний світогляд автора, його роздуми про сенс і призначення влади, проблеми буття, про мить і вічність, реальність і фантасмагоричність.

Жанр твору дослідники визначають по-різному.

Основне коло проблем п’єси «Життя — це сон» зосереджене навколо барокового сприйняття природи людства як втілення амбівалентної сутності, що поєднує два начала — тілесне й духовне:

- удосконалення себе («приборкати в собі звіра»);

- проблема свободи особистості;

- співвіднесеність волі Бога й долі людини;

- виховання ідеального монарха.

Композиція твору суголосна етапам духовної еволюції Сехізмундо, головного героя п’єси. У першій хорнаді він постає розгніваним і агресивним в’язнем, який докоряє Богові за несправедливу долю. Друга частина драми присвячена зображенню вагань короля Базіліо та Сехізмундо, що віддався розбурханим пристрастям і здійснив низку необдуманих та злочинних дій. Третя хорнада оповідає про повернення в’язня до вежі, його внутрішню борню та перемогу духу. Зрештою, батько й син порозумілися, чим перемогли фатум і проявили християнське смирення.

Наскрізним у п’єсі є бароковий мотив сну, який проявляється вже в назві. Він виконує сюжетоутворювальну функцію і транслює провідні посили творів літератури напряму: утвердження ілюзорності життя, марності буттєвих змагань, розчарування земним існуванням.

Реальністю української культури драматургічний спадок П. Кальдерона став завдяки І. Франку, який у 1895 р. зробив переспів його п’єси «Саламейський алькальд» для постановки на сцені Русинського театру у Львові. У ХХ столітті М. Лукаш переклав монолог Сехізмундо («Життя — це сон»). Повністю українською п’єсу перекладено М. Литвинцем у 2000 р.