Парадигма літератури Західної Європи XVII століття

Стильові домінанти європейського бароко. Національні інваріанти літератури

Барокова література Німеччини

Німеччина XVII століття являла собою нестійкий конгломерат із більш ніж двохсот князівств. Економіка країни була в стані занепаду. Феодальний та релігійний розбрат, кріпосництво, Тридцятирічна війна (1618 — 1648 рр.), розв’язана родинами Габсбургів, перетворили Німеччину на згарище й пустку, втративши близько трьох чвертей свого населення. Відтак у літературі домінували мотиви відчаю, безнадії, песимізму. У більшості творів зображено сцени мук, страждань, пристрастей. Серед найяскравіших представників барокової літератури Німеччини варто назвати М. Опіца, П. Флемінга, Г.-Я. Гріммельсгаузена та ін.

Кризові явища в літературному процесі Німеччини обумовлювалися також відсутністю мовної норми, забрудненістю писемної мови запозиченнями та діалектизмами. Зважаючи на це, засновувалися словесні товариства. Так у Веймарі в 1617 р. почало роботу «Плодоносне товариство» («Пальмовий орден»), яке допомагало письменникам видавати друком твори, здійснювати їхню якісну редакцію, сприяло покращенню світської культури. Подібних угрупувань із часом стає багато. Вони розгортають свою діяльність у Страсбурзі, Гамбурзі, Нюрнберзі та інших містах.

Літературний доробок німецьких письменників XVII століття представлений прозою двох типів (висока та низова), відмінність яких проявляється в ідеологічному наповненні, у виборі зображуваного матеріалу, героїв тощо. Висока проза характеризувалася ідеалізацією дійсності, інтересом до історичних або біблійних сюжетів, декларуванням чеснот вищих верств, монарха. Найвідомішими є «Азійська Баніза» Циглера, «Арміній і Туснельда» Лоенштейна, «Римська Октавія» А. У. Брауншвейзького.

Низова барокова проза в Німеччині, закорінена у традиції середньовічної міської літератури, формувалася також під впливом іспанського крутійського роману. Серед найбільш популярних творів такого типу був роман І.-М. Мошероша «Дивовижні та праведні видіння Філандера фон Зіттенвальда».

Г.-Я. Крістофель фон Гріммельсгаузен (1624 — 1676 рр.) — дитина війни, у трирічному віці залишився сиротою. Батьки, бюргери з Гельнгаузена, загинули. Його опікуном був дід, винороб і пекар. Повоєнне буття митця розпочалося службою у військовій канцелярії. Пізніше він часто змінював своє життєве амплуа: був мушкетером, конюхом, трактирником, збирачем податків, управляв маєтком. Життєвий досвід Г.-Я. К. фон Гріммельсгаузена накопичувався переважно під час війни, відтак не дивно, що й письменство пов’язане з її трагічними подіями. Роман «Сімпліцій Сімпліціссімус» видавався частинами, автор часто використовував псевдоніми.

Оповідь у творі ведеться від першої особи. Така форма нарації застосовується письменником задля увиразнення панорами неідеального світу, зображення руйнації ілюзій та формування особистості героя з точки зору оповідача, створення ілюзії правдивої оповіді про безпосередньо пережите. Митець зображував простих людей, жертв і учасників Тридцятилітньої війни. У творі відсутні картини масштабних бойовищ, діяння генералів і князів. Центральний персонаж роману — Сімпліцій, простий і наївний, людина-пікаро, що не має коріння.

Автор змальовує неідилічне дитинство сироти, якого підібрала селянська родина. Митець відтворює колоритний побут, у якому живе Кнап (батько, нім. діалект): стіни «палацу» вкриті найвитривалішою фарбою — кіптявою, а стеля прикрашена прекрасним мереживом із павутини.

Насміхаючись із лицарських романів, Гріммельсгаузен описує, як Кнап керує волами, наче капітан командою ландскнехтів, щодня тренується: рубає дрова, здійснює військові походи — обробляє поле. Після нападу загону ландскнехтів, пограбування і спалення села, Сімпліціссімус знову осиротів і його прихистив самітник, у минулому офіцер, що відрікся від світського життя. Він навчає й виховує хлопчика, який абсолютно необізнаний із зовнішнім світом. Тікаючи від ландскнехтів, Сімпліціссімус опиняється в печері у відлюдника. Там юнак навчається читанню і письму, набуває знань про основи християнства. Після смерті наставника, герой полишає ліс і мандрує по розореній війною Німеччині. Сімпліцій добровільно надягає маску блазня, що дозволяє йому вціліти у вирі життєвих випробувань. Здійснюючи спробу втекти від воєнної реальності, він усамітнюється в лісі. Тут героя очікують нові пригоди: він потрапляє на відьомський шабаш, лякає селян, які приймають його за чорта, знаходить скарб. Повернувшись у військо Сімпліцій стає завзятим вояком, збагачується. Згодом втрачає все майно, жебракує, злодійствує, і знову кається, мандрує, зрештою опиняється на безлюдному острові, де вирішує залишитися назавжди. Сімпліцій не може результативно протистояти злу, але й не примиряється з ним.

нюанси. Герой, реалізуючи барокову стильову концепцію, то злітає на вершину удачі, то падає у прірву. Поряд із ним Герцбрудер, втілення чистоти й добра (Herz — з нім. серце), та Олів’є — негідник і злодій. Сімпліцій постійно відчуває на собі їхній вплив. Узагальнюючи, автор моделює персонаж, суголосний зображуваній епосі. Не даремно герой говорить про себе: «Я — образ мінливості життя людського».

Джерелами оповіді є власний досвід письменника, шванки, народні перекази, переспіви оповідей Дж. Боккаччо, компілятивні «Енциклопедії». Як зразок низового бароко, роман Гріммельсгаузена освоює багатства народної мови. Структура твору суголосна з іспанським крутійським, французьким побутовим романом. Особливістю композиції є нанизування відносно завершених епізодів, які об'єднує постать головного персонажа.

В українському культурному полі роман Г.-Я. К. фон Гріммельсгаузена з’явився порівняно недавно і не повністю. Опубліковано лише уривки в перекладі М. Лукаша.