Просвітництво як історично-культурний феномен XVIII століття

Епоха Просвітництва традиційно датується XVIII століттям. Цей рух започатковано в розвинених західноєвропейських країнах на ґрунті соціо-політичної кризи феодальної системи та утвердженні капіталістичних відносин. Термін «просвітництво» щодо світоглядної та суспільної моделі вперше застосував Вольтер. Як сталий конструкт він засвоївся після виходу праці І. Канта «Відповідь на питання: що таке просвітництво?», де філософ, вивчаючи діалектику прогресу, вбачає справжній злочин у тому, щоб гальмувати розвій знань. Провідним джерелом цього ідейно-естетичного руху є раціоналізм. На думку Д. Наливайка, просвітники сприймали поняття «розум» спочатку як «вираженням чистого раціоналізму, у цьому понятті бачили насамперед деяку самовиробляючу діяльність розуму, що спирається на картезіанську методологію, у подальшому ж розгортаються все більш наполегливі пошуки онтологічних основ просвітницького розуму, його втілення в об’єктивному світі, в природі».

Отже, Просвітництво — це ідейно-естетичний рух, знаковий етап у розвитку європейської культури (зокрема — літератури) кінця XVII — XVIII століть, що спричинений кардинальними змінами в економічному, соціальному та політичному устрої країн. Цей рух поширювався переважно між революцією 1688 р. в Англії та революцією 1789—90 рр. у Франції.

Наскрізним поняттям епохи стає «розум», на що вказують навіть назви більшості науково-естетичних напрацювань: Дж. Локк «Нові досліди про людський розум» (1710 р.), Г. Лейбніц «Про розум» (1758 р.), К. Гельвецій «Критика чистого розуму» (1781 р.), І. Кант «Критика практичного розуму» (1788 р.) та ін. У XVIII столітті домінує віра в силу раціо, яка здатна гармонізувати дійсність і створити «царство розуму». Митці епохи Просвітництва не були консолідовані. Як слушно зауважено І. Лімборським, "<...> усі письменники були настільки різні, що навряд чи їх узагалі можна підвести під загальний, спільний світоглядний знаменник. Кожен із них ішов далеко не завжди в ногу з іншими. У кожного була своя «дивакуватість», свій ексцентричний «коник» (hobby-horse) — риса джентльмена, про яку так іронічно писав Л. Стерн».

Серед провідних ідей просвітителів можна виділити наступні:

• ідея національної рівності (Ф. Шиллер «Вільгельм Телль»);

• ідея расової рівності (Д. Дефо «Робінзон Крузо», Л. Стерн «Сентиментальна мандрівка Францією та Італією»);

• деїзм як компромісний варіант вирішення конфлікту розуму і віри (Вольтер стаття «Кандід»);

• ідея соціальної справедливості (П.-О. Карон де Бомарше «Весілля Фігаро»);

• свобода як природний стан (Дж. Свіфт «Мандри Лемюеля Гуллівера до деяких віддалених частин світу», Ф. Шиллер «Розбійники»);

• ідея просвіченого монарха (Дж. Свіфт «Мандри Лемюеля Гуллівера до деяких віддалених частин світу»);

• опозиція природи і цивілізації (Вольтер «Простодушний», Ж.-Ж. Руссо «Еміль або Про виховання»).

Одним із провідних концептів Просвітництва є «природна людина», тобто така, що не зазнала руйнівного впливу цивілізації. У інтерпретації Ж.-Ж. Руссо концепт «природа» абсолютизується і набуває виключно позитивної конотації, а поняття «цивілізація» наповнюється негативним змістом. Вольтер же прагне «примирити» ці антитетичні для просвітників поняття і довести, що цивілізаційні впливи можуть мати позитивне спрямування.

Трансформувати, покращити людську спільноту, на думку просвітників, можна було лише прищепивши їй бажання й уміння продукувати та засвоювати знання. Видатним проектом, який сприяв реалізації цієї амбітної мети була «Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» (1751—1780 рр.). Очільниками і організаторами цього видання були Д. Дідро та Ж.-Л. д'Аламбер. Ці видатні діячі згуртували навколо проекту провідних мислителів епохи. Статті до «Енциклопедії» писали Ш.-Л. Монтеск'є, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Кене, П. Гольбах та ін. У цілому кількість дописувачів була близько двох тисяч. За тридцять років вийшло друком тридцять п’ять томів, що вміщували інформацію з різноманітних сфер: математики, історії, філософії, літератури, ремесел тощо. Книги виходили за передплатою. Уже перше замовлення склало більш ніж 2000 екземплярів. Із часом подібні видання вийшли друком у Німеччині, Росії, Іспанії та інших країнах.

Епоха Просвітництва сформувала кілька художніх напрямів, зокрема просвітницький класицизм, просвітницький реалізм, сентименталізм, рококо.

Просвітницький класицизм продовжив традиції попередників і культивував раціоналістичний аналіз навколишнього, вивчення мотивів діяльності індивідууму, стежили за гармонією в побудові твору, дотримувалися ієрархії жанрів. На відміну від класицизму XVII століття, просвітителі прагнули акцентувати на загальному, задля формування нової людини через художню форму транслювали філософські ідеї, віддавали перевагу полемічним або публіцистичним жанрам.

Художньо-смислові домінанти просвітницького класицизму

Представники, твори	Вольтер “Магомет", О.Поуп “Месія”, Й.В.Гете “Фауст", Г.Е.Лессінг “Лаокоон, або Про межі малярства та поезії"
У центрі уваги	Абсолютизація розуму
Герой	Громадянин, який служить утвердженню свободи і встановленню “царства розуму"
Специфіка художньої організації	Емоційна виразність форм при лаконізмі художніх засобів
Провідні ідеї	Необхідність служіння суспільству, утвердження свободи і справедливості, надання дидактичної настанови на розвиток людства.
Природа конфліктів	Увагу зосереджено на протистоянні свідомої людини і недосконалого соціуму.
Соціальна орієнтація	Осмислення проблем представників третього стану
Інтерпретація концептів античності	Античне мистецтво як засіб етичного та естетичного виховання (Д. Дідро). “Малювати так, як говорили у Спарті" (Г.-Е. Лессінг).

Просвітницький реалізм сформувався на основі принципу наслідування природи. Так у трактаті «Досвід про живопис» Д. Дідро зазначив: «Чим більш досконалим є наслідування, тим більше воно відповідає першозразку, тим більше воно нас задовольняє». При чому філософ по-новому інтерпретує поняття «наслідування». Він наголошує, що художній образ має бути суголосним проявам реальності, узагальненим, типовим, а митець повинен заглибитися «в самого себе, щоб побачити там людську природу».

Митцям просвітницького реалізму були небайдужі суспільні проблеми, зокрема специфіка взаємодії різних суспільних верств, умови приватного життя людей, вплив соціуму на особистість.

Представники, твори.	Вольтер "Простодушний", Д.Дефо "Робінзон Крузо", Дж.Свіфт "Мандри Лемюеля Гуллівера", Г.Філдінг "Пригоди Тома Джонса, знайдиша", Д.Дідро "Черниця"
В центрі уваги	Життя сучасного авторові соціуму, взаємодія суспільних верств
Герой	Самодостатня, дієва, активна особистість, здатна до еволюціонування
Специфіка художньої організації	Застосування принципу наслідування природи, конкретність, увага до деталей ("ефект дзеркала"), спроба типізації.
Провідні жанри	Роман, повість, "міщанська драма".
Провідні ідеї	Ідея вдосконалення соціуму шляхом впливу на окрему особистість.

Сентименталізм, напрям, що утверджував «культ почуттів», отримав назву від роману Л. Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768 р.). Головний об’єкт зображення сентименталістів — життя серця людини. Цей напрям був антитетичним класицизму. Сентименталісти заперечували всеосяжність раціоналізму, утверджуючи руссоїстське: «Я відчуваю, значить я існую», спирались на концепцію агностицизму Д. Юма. У основі цього вчення покладено сумніви в бездоганності оцінок, що їх формує розум на противагу уявленням про світ, які спираються на почуття людини.

У центрі уваги письменників-сентименталістів постає людина третьої верстви, спроможна переживати бурхливі емоції, глибокі почуття, здійснювати рішучі вчинки. Герой сентименталізму зазвичай пасивний, не здатний розрахувати наслідки своїх вчинків, жити за законами розуму, відтак у соціумі постає наївним диваком і почувається незатишно. У межах сентименталізму з’являються нові жанри, як от: епістолярний роман, подорожні нотатки, роман-сповідь тощо.

Представники, твори	Ж.-Ж. Руссо “Юлія або Нова Елоїза”, А. Прево “Манон Леско”, Ф. Шиллер “Розбійники”, Й.-В. Гете “Страждання молодого Вертера”, Дж. Томсон, Т. Грей, О. Ґолдсміт (“цвинтарна поезія”).
У центрі уваги	Життя серця, культ природи
Герой	Чуттєвий герой, “природна людина”
Специфіка художньої організації	Зосередження на внутрішньому житті людини.
Провідні ідеї	Можна змінити світ, “виховавши серце”.