Просвітництво як історично-культурний феномен XVIII століття

Провідні тенденції розвитку англійського просвітництва

Література Англії XVIII століття зорієнтована на осмислення буття простої людини, вона не елітарна. У процесах пізнання перевага віддається емпіризму та сенсуалізму. Сформульована Дж. Локком філософська програма спирається на вчення про свободу як природний стан, уявлення про розум людини як «чисту дошку» (відсутність вроджених ідей), про мистецтво як один із засобів виховання особистості. А. Шефтсбері доводить, що саме розум людини здатний створювати і сприймати прекрасне.

Серед провідних мотивів утилітарної етики англійських просвітителів виокремлюються:

• мотив задоволення і страждання (увага до нюансів приватного життя людини);

• мотив особистого успіху, який мотивує розвивати підприємництво, винахідливість, здатність протистояти проблемам;

• мотив превалювання приватного інтересу в межах прийнятних для соціуму (Т. Гоббс, Б. Мандервіль «соціологізований егоїзм»).

Одним із найяскравіших літераторів першого періоду англійського Просвітництва є О. Поуп (1688 — 1744 рр.). У філософсько-дидактичній поемі, написаній у формі епістолярних послань лорду Болінгброку, «Дослід про людину» митець розмірковує про єдиний ланцюг буття, започаткований Богом. При цьому просвітницька картина світу в цій праці постає оптимістичною: людина, як істота соціальна, зрештою прагне порядку і гармонії. Уже перші напрацювання О. Поупа — «Пасторалі» та «Дослід про критику» (переклад трактата Н. Буало «Мистецтво поетичне») засвідчили зорієнтованість письменника на класицистичну творчу парадигму. Митець здійснив переклади творів Гомера, У. Шекспіра.

Англійський театр епохи Просвітництва став справжньою віхою в розвитку європейської драматургії, започаткувавши нові жанри та сценічні підходи. Принципи нової драматургії, сформульовані на сторінках часопису «Глядач» Р. Стилем та Дж. Еддісоном (родоначальниками журналістики), утверджували необхідність зосередити увагу глядача на житті пересічних людей: комерсантів, ремісників, банкірів.

Дж. Лілло (1693 — 1739 рр.), ювелір за фахом, у вільний час займався літературою. «Домашня трагедія», так маркував автор створений ним жанр, «Лондонський купець» зробила драматурга — аматора відомим. Д. Дідро та Е. Лессінг проголосили Дж. Лілло зачинателем нової театральної тенденції. У його п’єсах антитетичними до класицистичних є не лише зміст (у центрі уваги звичайні люди, представники третьої верстви, в полі зору сфера почуттів, утвердження пуританських цінностей тощо), а й формальні чинники (порушуються правила «трьох єдностей», прозовий виклад).

Дж. Гей (1685 — 1732 рр.) почав свою діяльність як комерсант і чиновник, добився значних успіхів у комерції, але втратив усе зароблене майно. Добре знав життя й ділову хватку лондонського Сіті. Серйозно почав займатися літературою під впливом Дж. Свіфта. У своїх перших літературних опусах він висміював аристократів, великосвітських денді («Моголі», «Як це називається?») Найяскравішим його твором вважається «Опера старців», ідея якої підказана Дж. Свіфтом. Дж. Гей створює образи критичного реалізму, конденсуючи недоліки буржуазного ладу до максимальної гостроти.

«Опера старців» — це драматична вистава, що супроводжується комічними аріями, пародіями на популярні пісні, модну на той час італійську оперу. Пічум (скуповує крадене, час від часу видає поліції своїх клієнтів за «пристойну винагороду»), дізнавшись, що дочка Поллі таємно одружилася з капітаном Макхітом, вболіваючи за своє майно, Пічум разом із дружиною вирішують зробити дочку вдовою, бо це звання, на їхню думку, дуже почесне. Спектакль закінчується монологом старого: «Протягом усієї п’єси ви могли спостерігати таку схожість поведінки представників вищого світу й черні, що важко визначити, копіюють світські джентльмени джентльменів з великої дороги, чи навпаки».

Р.-Б. Шерідан (1751 — 1816 рр.), син дублінського актора й письменниці. Його дід — близький друг Дж. Свіфта, священик, богослов, педагог, музикант, знавець давніх мов, відмовився від прихода й вибрав професію педагога, подорожуючи із школи в школу. Р. Б. Шерідан закінчив привілейовану закриту школу Харроу, отримав юридичну освіту. У 1771 р. його сім’я переїжджає в Бад, де й розпочинається письменницька кар’єра Р. Б. Шерідана. У 1775 році його перша п’єса «Суперники» мала неабиякий успіх і принесла автору капітал, достатній для того, щоб купити театр. Р. Б. Шерідан дванадцять років був власником Друрі-Лейна, прогресивного й надзвичайно популярного лондонського театру, який у 1809 р. згорів ущент. Цим було остаточно підірване матеріальне становище драматурга.

Вершиною творчості письменника вважається комедія «Школа лихослів'я» (1777 р.). П’єса являє собою повчання для пліткарів. Жанровий різновид п’єси-«повчання» або «школи», започаткований ще Мольєром («Школа чоловіків») був досить популярний у XVIII столітті. Р. Б. Шерідан осміяв світські газети, які були рознощиками пліток та наклепів. У основі сюжету — чотири любовних трикутника. Дія в п’єсі не відрізняється динамічністю. При цьому в ній віртуозно виписано яскраві характери, низку комічних ситуацій, дотепних діалогів. Автор майстерно розгортає словесну гру, учасники якої вміло маніпулюють своїми опонентами.

У комедії присутнє характерне для англійської драматургії початку XVIII століття утвердження сімейного начала, моралі й ролі жінки в сім’ї. Автор використовує номінативи-характеристики: Снейк — змія, Бекбайт — наклепник, Кейрелс — безпорадний, Сніруел — насмішка тощо. У створенні образів-персонажів Р. Б. Шерідан керується приписами реалістичного театру, де поведінка дійових осіб часто обумовлена суспільними чинниками. Автор також використовує прийом «подвійної маски».

Англійський просвітницький роман — жанр, що виник на межі Відродження та Нового часу. Він ігнорувався класицистичною поетикою, оскільки не мав прецедентів у античній літературі та суперечив усім нормам і канонам. Жанр, направлений на художнє дослідження дійсності, чи не найбільш яскраво реалізувався в англійській літературі. Роман, незважаючи на популярність у всіх шарів читачів, ще довгий час вважався «низьким».

Риси просвітницького роману

• утвердження позиції превалювання розуму та праці як провідних рушійних сил людського прогресу;

• правдоподібність подій, відображених у творі;

• показ світу очима звичайної людини;

• герой — активна, дієва, практична особистість, яка може бути зразком для інших і здатний дослухатися до своєї душі, характер показаний у розвитку;

• у центрі уваги митця природа у взаємодії з людиною;

• природа — об'єкт для перетворення, прояву можливостей і здібностей людини, набуття нею досвіду, формування високих моральних якостей;

• екстремальна ситуація стає критерієм визначення не стільки фізичної сили, а передусім людських якостей героя;

• інтеграція конкретного з широкими узагальненнями, соціальними й моральними;

• головні чесноти: активність, трудова енергія, розум та високі моральні якості людини, які допомагають їй опановувати світ;

• утвердження провідної ролі природи для духовного удосконалення людства.

Д. Дефо (1660 — 1731 рр.) — яскравий представник просвітницького реалізму, публіцист, зачинатель різних форм реалістичного роману: роману-виховання, біографічного, роману-подорожі, пригодницького, психологічного, історичного, кримінального. Життя митця було надзвичайно насиченим і яскравим: участь у повстанні герцога Монмутського, арешти, мандри, бізнес-проекти, які часто закінчувалися повним фіаско. Його твори виходили друком під різними псевдонімами.

ЦІКАВО:

Д. Дефо вважають родоначальником економічної журналістики. Його перу належать більше ніж триста різножанрових публікацій, присвячених проблемам економіки та географії.

Одного разу на старого вже письменника зі зброєю напав його компаньйон, переконаний, що його обдурили. Д. Дефо вдалося вистояти в бійці, але його психіка серйозно постраждала. Останні роки він провів, страждаючи від манії переслідування, мандруючи по Англії. Родина дізналася про його смерть із газет.

На замовлення одного із часописів Д. Дефо написав містифікацію — автобіографію моряка-невдахи Робінзона Крузо. Сюжет твору спирається на реальну історію про матроса, врятованого з безлюдного острівця в Атлантичному океані, яку розказав капітан Вудс Роджерс. Прототип Робінзона Крузо провів на самоті близько півроку і, як згадували свідки, майже здичавів. Герой же Д. Дефо за двадцять вісім років не лише не втратив ознак цивілізованої людини, а й удосконалився, набув нових навичок, прищепив корисні звички.

Роман одразу набув величезної популярності. Першодрук швидко розлетівся і вже за два тижні вийшов новий тираж, згодом ще два. Письменник свідомо надає твору пригодницького колориту, наголошуючи вже у назві, що життя героя «незвичайне» та «дивовижне»: персонаж походить із пуританської родини і всупереч батьківській волі подається в мандри, робить кар’єру негоціанта, потрапляє в полон до маврів, тікає, займається торгівлею рабами і, нарешті, потрапляє на безлюдний острів.

Герой вимушено вилучений із соціуму, усамітнений, поміщений один на один з природою. «Одне з найбільш часто вживаних слів у романі Д. Дефо «Робінзон Крузо» є «природа». Це стосується низки різних концепцій, що варіюються від загальновизнаної природної системи до людської природи. Іноді Д. Дефо проектує природу як цілком самодостатню універсальну систему, а людську природу як продукт цієї безпомилкової універсальної схеми». Зрештою, історія Робінзона — це своєрідний експеримент, моделювання еволюційного шляху в цілому. Мемуарна манера оповіді зумовлена тенденціями, що домінували в прозі доби.

Просвітницький роман міняє ракурс сприйняття поняття «праця», наповнюючи його змістом, що його транслює пуританизм: праця — це не вимушена необхідність, а поважне, творче, високодуховне заняття. Робінзон, із людини абсолютно не пристосованої, яка майже нічого не вміє робити, перетворюється на справжнього майстра, господаря власної долі. Він будує споруди, вирощує хліб, шиє одяг, виробляє посуд тощо. Робінзон — суворий практик, «розумний егоїст», ідеал якого цілком приземлений — багатство. Ілюзія правдоподібності в романі досягається шляхом створення автором деталізованих описів, уваги до зображення найдрібніших елементів побуту, поведінкових рефлексій персонажа.

Успіх роману в сучасників спонукає автора створювати нові версії: «Подальші пригоди Робінзона Крузо» та «Серйозні роздуми протягом життя та дивовижні пригоди «Робінзона Крузо». З часом з’явилася ціла галерея «нових Робінзонів» у творах послідовників. ЦІКАВО:

повна назва роману Д. Дефо звучить так: «Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив двадцять вісім років у цілковитій самотності на безлюдному острові біля американського узбережжя, недалеко від гирла великої річки Оріноко, опинившись на березі після аварії корабля, під час якої загинув увесь екіпаж, крім нього, з додатком розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким його зрештою визволили пірати. Писано ним самим».

Перші переклади на українську мову роману Д. Дефо «Робінзон Крузо» здійснено ще в ХІХ столітті О. Авдиковським, Б. Грінченком, А. Павенським. Сучасні переклади твору належать перу таких майстрів слова, як О. Заміховська (2003 р.), О. Кузьменко (2007 р.), Н. Тисовська (2012 р.) та ін.

Дж. Свіфт (1667 — 1745 рр.) — письменник, сатирик, публіцист, священик, захисник скривджених і знедолених. Народився в протестантській родині. Батько майбутнього письменника рано помер, і хлопчиком опікувався дядько, Годвін Свіфт. Саме завдяки йому Дж. Свіфт отримав належну освіту: закінчив школу та Трініті-коледж Дублінського університету, отримав ступінь магістра мистецтв у Оксфорді. Кілька років він працював особистим секретарем у лорда Темпля. Саме в цей період розпочинається письменницька кар’єра Дж. Свіфта. Виходять друком памфлети «Битва книг» (де розкривається проблема поцінування ролі античної спадщини для розвитку сучасної митцеві літератури) і «Казка бочки» (сатира, в якій автор критикує релігійні суперечки).

У серії сатир «Папери Бікерстафа» (1708 — 1709 рр.) автор від імені екстравагантного джентльмена їдко висміював астрологів та їхні спроби віщувати майбутнє. Цей персонаж настільки сподобався читачам, що Р. Стіл, журналіст і прозаїк, видавав журнал «Базіка» начебто від імені Ісаака Бікерстафа. У поле зору Свіфтової критики потрапляють суспільні проблеми, як от: вади парламентської системи Англії, поведінка окремих політиків, ставлення можновладців до бідняків, ситуація в Ірландії тощо. У 1726 р. виходить друком роман «Мандри до різних країн світу Лемюеля Гуллівера».

Філософсько-політичний сатиричний роман «Мандри до різних країн світу Лемюеля Гуллівера» є зразком просвітницького реалізму, своєрідним симбіозом памфлетної й романної форми. Фантастичне в романі виконує подвійну функцію: унаочненням та гротескної пародії. За традиціями ренесансної прози та оповідних традицій англійської прози про мандрівників епохи великих географічних відкриттів провідні мотиви у творі сконцентровані навколо єдиної подієвої осі — подорожі головного персонажа. Також, завдяки цим впливам фантастика у романі набуває реалістичного колориту. Митець майже із математичною точністю вибудовує пропорції між зовнішніми параметрами персонажів (ліліпути — Гуллівер — велетні) та потенціалом їхнього внутрішнього світу (ліліпути — Гуллівер — бробдингнежці — йеху — гуїнгми). Отже, Гуллівер у творі є своєрідним мірилом чеснот і здібностей. Гротесковий світ роману дає можливість автору, замаскувавши памфлетну сутність змісту, наблизити його до читача.

ЦІКАВО:

у романі Дж. Свіфт використовував новотвори. Так «ліліпут» походить від англійського «little» — маленький та «put» — застаріле сленгове «зіпсований».

Твір складають чотири частини:

• «Подорож до Ліліпутії»,

• «Подорож до Бробдінгнегу»,

• «Подорож до Лапути, Белнібарбі, Глабдабдрібу, Лагнегу та Японії»,

• «Подорож до країни гуїнгмів».

Автор залучає до художньої палітри цілий комплекс прийомів, серед яких гротеск, пародія, алюзії, ремінісценції, цитування тощо. Персонажі твору сповнені протиріч, далеко не ідеальні.

Митець жорстко критикує сучасний йому соціум, монархію як форму державного правління, у той же час, у другій частині, він моделює відносно гармонійну монархічну систему, керуючись вченням Т. Гоббса щодо оптимальності єдиновладдя, реалізуючи одвічну мрію про доброго короля. Третя частина містить описи локацій, вибудуваних на принципах абсурду та самодурства. Острів Лапута та королівство Трільдрогдрид є підтвердженням антитетичності творчості Дж. Свіфта і, вочевидь, створені під враженням ірландських подій, учасником яких був сам автор.

Неоднозначним було ставлення митця до науки. Дж. Свіфт по-своєму інтерпретував твердження про те, що людина — це мисляча істота. Письменник часто наголошує, що людина — це істота, яка здатна мислити, але не завжди використовує цю здатність, і тому соціум, вибудуваний не за законами розуму, сповнений вад. Як слушно зауважено С. Тіхоненко, «<...> природа сатири Дж. Свіфта розглядається дослідниками його творчості як явище, що породило та сформувало найбільш потужний напрямок сатиричної літератури в Англії та загалом у Європі».

12. Естетична та етична програма письменника за Г. Філдінгом.

13. Провідні мотиви лірики Р. Бернса.

Практичні завдання для аудиторної роботи

1. На думку Ж.-Ж. Руссо, роман Д. Дефо — ідеальний твір для виховання молодої людини. Обґрунтуйте цю позицію. У чому полягає просвітницький виховний потенціал роману?

2. Вивчіть напам’ять одну з поезій Р. Бернса, на вибір: /«Джон Ячмінне зерно», «Чесна бідність», «Пісня», «Кохання і бідність»/.

3. Виділіть риси сентименталізму в поезії Р. Бернса. Які художні засоби використовує поет?

Моя кохана — пишна рожа,

Краса весняних днів;

Моя кохана — мелодійний,

Приємно-зграйний спів.

Яка краса твоя безмежна,

Така й любов моя;

Тебе любитиму я, поки

Всі висохнуть моря.

I висохнуть моря, кохана,

Й розтопиться граніт;

Тебе любитиму я, поки

Не западеться світ.

Прощай, прощай, моя кохана,

Я йду, я йду звідсіль!

Та знову я прийду, кохана,

Й за десять тисяч миль!

Переклад В. Мисика

4. Віддаючи данину тогочасній літературі, письменник дав таку назву твору, що була співзвучна його фабулі:

«Життя й надзвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив двадцять вісім років у цілковитій самотності на безлюдному острові поблизу американського узбережжя, неподалік від гирла великої річки Оріноко, опинившись на березі після аварії корабля, під час якої загинув весь екіпаж, крім нього, з додатком розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким його врешті-решт визволили пірати. Писано ним самим».

Поміркуйте, як це відповідає суті просвітницького реалізму.

5. Визначте, як характеризують персонаж наступні слова: «Я спустився в цю чарівну долину і з якоюсь таємною втіхою <...> подумав, що все це моє: я цар і господар цієї землі; мої права на неї безперечні, і, коли б я міг перемістити її, вона стала б такою ж безумовною власністю мого роду, як маєток англійського лорда».

6. Характерні риси просвітницького роману «Робінзон Крузо»

Головна думка

Правдоподібність

Достовірність оповіді

Еволюція характеру персонажа

Екзотика, пригоди

7. Наведіть приклади сучасних робінзонад.

8. Відомо, як різко виступав Дж. Свіфт проти безглуздої війни Англії за іспанську спадщину. Його памфлети прискорили падіння доволі талановитого полководця герцога Мальборо і мілітаристської кліки, прислужилися до підписання Утрехтського миру. Але письменник у «Мандрах Лемюеля Гуллівера» мав на увазі не лише цю війну — він писав про війни взагалі, викриваючи їх офіційні та замасковані пружини.

«Іноді війна між двома державами спалахує для того, щоб вирішити, кому з них двох можна підкорити третю, хоч жодна не має на те права. Іноді один володар нападає на іншого через страх, аби той не напав на нього першим; часом війна починається тому, що суперник сильний, а іноді, навпаки, через те, що він надто слабкий. Часто в наших сусідів нема того, що є в нас, або ж є те, чого ми не маємо: тоді ми воюємо, доки вони не відберуть у нас наше чи не віддадуть своє. Дуже пристойним вважається напад на країну, якщо населення її виснажене голодом, винищене чумою чи обезкровлене внутрішніми незгодами. Точнісінько такою ж справедливою вважається війна з найближчим союзником, якщо якесь його місто розташоване зручно для нас або шмат його території округлить і викінчить наші володіння».

Поміркуйте, чи актуальні думки Дж. Свіфта в сьогоденні. Чому? Напишіть есе.

9. Поміркуйте, як у характері Робінзона Крузо оприявлено провідні тенденції ранньопросвітницької свідомості. Потрактуйте його слова: «Тут маю зауважити, — ділиться своїми роздумами Робінзон, — що розум є основа й джерело математики, а тому, визначаючи й виміряючи розумом речі й складаючи собі про них правильні уявлення, кожен з часом може навчитися першого-ліпшого ремесла».

10. Окресліть, як у романі Дж. Свіфта втілено концепт «пізнання». Наведіть приклади з тексту.

11. Доведіть або спростуйте твердження, що англійський просвітницький роман, попри авантюрність і побутову конкретику, може бути названий філософським романом. Філософсько-етичну проблематику покладено в його основу, вона пронизує його сюжети й характери.

12. Доповніть речення «Ліліпутія — це ... крізь зменшувальне скло сатири». Обґрунтуйте свою відповідь цитатами з роману Дж. Свіфта «Мандри Лемюеля Гуллівера».

13. Доведіть, що портрет Л. Л. Буальї «Габріель Арно» та портрет дочок Т. Гейнсборо — це зразки сентименталізму в живописі. Які ознаки напряму тут простежуються?

Соціокультурна ситуація у Франції XVIII століття. Семирічний період після смерті Людовіка XIV започаткував занепад економіки та спричинену цим політичну кризу. Правління регента, герцога Орлеанського, призвело до руйнації всіх владних інституцій (посади продавалися) та моральних засад (інститут шлюбу, уявлення про вірність, честь фактично знівельовані). Політична влада була зосереджена в руках аристократії, яка опікувалася винятково приватними інтересами, розвагами, шукала задоволення. Фінансами ж, промисловістю, сільським господарством, торгівлею опікувалася третя верства, що не мала жодних політичних чи правових важелів. Її середовище формує коло інтелігенції, яка прагне осмислити те, що діється навколо. Митцям французького Просвітництва вдалося поєднати наукове, публіцистичне, філософське та художнє начала. Провідною інтонацією епохи стала реалістичність і демократизм.

Для Просвітництва Франції характерними були оптимізм, радикалістський вплив на суспільні процеси, антиклерикалізм, енциклопедичність, розробка й реалізація нових жанрів. Серед естетичних принципів домінувала теорія наслідування, започаткована ще в попередню епоху, зорієнтована на відповідність реальності. Ш.-Л. Монтеск’є у статті, написаній для «Енциклопедії», зауважував, що джерела смаку можна віднайти в здатності людини сприймати об’єктивні риси предметів, розмежовуючи утилітарні й естетичні, що впливають на почуття. Крім того, XVIII століття у французькій літературі характеризувалося величезним різноманіттям жанрів, тем, стилів.

Перший період Просвітництва у Франції обмежується першою половиною XVIII століття, представлений творчим доробком Р. Лесажа, Ш.-Л. Монтеск’є, Вольтера.

Другий період має динамічний характер, до нього відносять творчість Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, Ж.-Л. д’Аламбера.

А.-Р. Лесаж (1668—1749 рр.). Юрист за фахом, розпочав літературну кар’єру з перекладів іспанських авторів Лопе де Вега, П. Кальдерона. Логічно, що першою авторською спробою було написання переспіву п’єси іспанського драматурга Дієго Уртадо де Мендоси. Образ хижого відкупника, який у минулому був слугою і, скориставшись слабкостями своїх господарів, піднявся соціальною драбиною, створено в комедії «Тюаркаре». А.-Р. Лесаж створив яскраву панораму сучасної йому дійсності в новелістичному романі «Кульгавий біс» (1707 р.). Зав’язку і композицію твору митець запозичив в іспанського письменника Гевари. Фабула твору нескладна: біс, ув’язнений у пляшці якимсь чарівником і випадково звільнений студентом, облаштовує йому мандри паризькими вуличками, розповідаючи про те, що зазвичай залишається таємницею: думки, почуття, потаємні мрії, вчинки.

Р. Лесаж наголошує, що всевладдя грошей знецінює талант, розум, честь. У поле зору митця потрапляють люди різних суспільних станів, які прагнуть за будь-яку ціну розбагатіти: племінники, що радіють смерті родича, сподіваючись отримати спадок; дворянин, який начебто випадково на полюванні вбиває багатого брата; чоловік, що втратив глузд, бо після смерті дружини змушений віддати її батькам придане, та інші.

Галерея персонажів містить і позитивні персонажі, характери яких виписані автором рельєфно, з великою майстерністю, при цьому письменник не робить широких узагальнень. Понад 20 років митець працював над написанням крутійського роману «Жиль Блас із Сантільяни». Не наділений здатністю до узагальнень, письменник був швидше уважним спостерігачем.

Шарль Луї де Монтеск’є (1689—1755 рр.), філософ, теоретик права, письменник народився в родині небагатого дворянина. Успадкував ім’я, майно та посаду свого бездітного дядька. Опановував правничі науки, працював президентом парламенту Бордо (судовий заклад).

У 1721 році у Голландії вийшов друком роман-трактат Ш. Л. де Монтеск’є «Перські листи». Твір змодельований як уявне листування персів Узбека й Ріки, та їхніх співвітчизників (мешканців сераля, дружин, євнухів). Така форма оповіді додавала пікантності й розважальності, яких потребували сучасники митця. Подорожуючи по Європі, герої роману спостерігають за життям її мешканців, осмислюють і розповідають про побачене й пережите. За турботами про дружин та порядок у сералі в листах постають роздуми про різні форми облаштування життя суспільства, права людини, політичні особливості сучасної авторові Франції. Роман майже одразу був заборонений церквою, однак набув надзвичайної популярності в читачів. Ш.-Л. де Монтеск’є понад 20 років працював над трактатом «Про дух законів», де розробив і виклав теорію лібералізму, свої філософські, історичні, юридичні та економічні погляди. Провідний меседж цього трактату: «Закон — перш за все! Свобода особистості проявляється у підкоренні закону».

ЦІКАВО:

Ш.-Л. де Монтеск’є намагався простежити зв’язок законів з кліматичними умовами: «Різниця потреб, що виникає через кліматичні відмінності, спричиняє різницю в способі життя, а звідси й законів».

ВОЛЬТЕР, Франсуа Марі Аруе (1694—1778 рр.), прозаїк, публіцист, поет, драматург, філософ народився в сім’ї паризького нотаріуса і куртизанки. Вольтер навчався в єзуїтському коледжі, вивчав право в Сорбонні. Опираючись на батькову волю, займався літературною діяльністю і став завсідником світських салонів. Мав надзвичайно гострий язик. За сатиру на герцога-регента потрапив до в’язниці. Через деякий час через конфлікт із шевальє де Роганом знову потрапив до Бастилії і на два роки висланий до Великої Британії. Ця вимушена мандрівка не лише надихнула митця на нові інтелектуальні звершення, а й дала поштовх для створення національного інваріанту Просвітництва. Протягом кількох років поспіль філософ мандрує по Європі. Він живе при дворі Фрідріха II, потім у Швейцарії, в маєтку Ферней. Весь цей час Вольтер плідно працює. Кількість творів митця величезна. Уже в XVIII столітті, завдячуючи Бомарше, вийшло друком два зібрання творів письменника у 70 і 90 томах!

Філософська повість — синтетичний жанр, який поєднав у собі риси есе, повісті й памфлету, має на меті активізувати інтелектуальні зусилля читача задля того, аби довести або спростувати певну філософську доктрину. Художній світ філософської повісті провокує читача, активізує сприйняття ним трансльованих у творі положень, випробовує його здатність до аналізу, критичного мислення, відкритості до нового. Філософські повісті Вольтера різноманітні за будовою, тематикою й обсягом: філософсько-фантастична повість «Мікромегас», філософська повість з ознаками крутійського роману «Кандід, або Оптимізм», полемічна повість «Простак».

У повісті «Мікромегас» Вольтер веде мову про подорож на Землю двох жителів Сіріуса та Сатурна. У їхні уста митець вкладає роздуми про важливі філософські проблеми, які хвилювали його сучасників: межі людського пізнання, вроджені ідеї, сутність речей тощо. Космічні мандрівники вражені маленькими розмірами людей, яких вони можуть споглядати лише через збільшувальне скло, і їхньою здатністю до аналізу, пізнання Всесвіту, осмислення глобальних проблем буття. Вольтер вкладає в уста героїв антимілітаристські висловлювання, звинувачуючи у розв’язанні війни представників владних кіл.

ЦІКАВО:

Вольтер (Voltaire) — псевдонім, утворений перестановкою та додаванням літер справжнього прізвища митця Arouet le jeune — Аруе Молодший.

Робочий день Вольтера тривав близько 20 годин. На його нічному столику завжди мав лежати папір і заточені пера: часто, прокинувшись уночі, митець ставав до праці. «Щоб писати вірші, треба мати всередині чорта», — говорив Вольтер.

Ферней, маєток на кордоні Швейцарії та Франції перетворився на справжню Мекку. За час перебування тут філософа в ньому побували вільнодумці з усієї Європи.

Вольтер не був атеїстом. На питання про стосунки з Богом письменник відповідав: «Ми вітаємося, але не розмовляємо».

Філософська повість «Простак» опублікована в 1767 р. Повна назва твору — «Простак. Правдива історія, добута з манускрипту панотця Кеснеля».

Повість «Простак» стала своєрідною відповіддю Вольтера на закиди Ж.-Ж. Руссо у полеміці щодо концепції «природної людини» та цивілізаційного впливу на особистість, наріжного питання ідеології Просвітництва. Позиція Вольтера в цьому інтелектуальному протистоянні була досить поміркованою. Філософ вважав, що завдяки цивілізації, тобто науці й освіті, людина нівелює тваринні інстинкти, формує себе як освічену особистість.

ЦІКАВО.

Кенель Паск'є, відомий янсеніст, теолог, на момент видання повісті «Простак» був уже покійним. Апелюючи до цієї персоналії, автор натякав на коло проблем, які мають вирішуватися в повісті.

В основу сюжету повісті покладено оповідь про життя «природної людини» Гурона, француза, який через збіг обставин опинився серед індіанців племені гуронів. Потрапивши у «цивілізацію», Францію кінця XVII століття, юнак опиняється в колі ситуацій, які проявляють недосконалість соціуму. Митець свідомо дистанціює точку сприйняття реальності. Персонаж неупереджено спостерігає за тим, що відбувається навколо, його погляд незаангажований, чистий.

Композиція повісті досить проста: кожна із п’яти частин твору містить оповідь про етапи освоєння героєм порядків, звичаїв, державної системи абсолютиської Франції, норову її мешканців. Автор не прагне точно й деталізовано описати побут, розкрити характери персонажів. Метою Вольтера у процесі моделювання героїв була трансляція авторської позиції щодо ідеологічного концепта, що осмислюється.

Концепти просвітницького класицизму у творчості Вольтера реалізовані переважно в драматургічній спадщині, що нараховує більш як п’ятдесят творів. Своєрідність театру митця реалізувалася зокрема в широті тематичного діапазону: крім античних сюжетів письменник вдається до осмислення надбань національної історії, культурних артефактів Сходу, цікавиться творчістю В. Шекспіра, П. Кальдерона («Магомет», «Заіра», «Смерть Цезаря»). Герой у драматургії Вольтера демократизується («Герби»).

Твори Вольтера в поле української культури потрапили завдяки напрацюванням П. Грабовського, Х. Алчевської, В. Підмогильного, М. Терещенка, Л. Івченко, Я. Кравця, В. Копілова.

Ж.-Ж. Руссо (1712 — 1778 рр.) філософ, письменник, педагог, провісник французької революції. Народився в Женеві в бюргерській родині. Рано осиротів: мама померла, коли хлопчику було всього дев’ять днів, а батько, людина дуже важкого норову, через конфлікт, що закінчився кривавою бійкою, подався у мандри. Майбутнім письменником опікувалися родичі. Розпочавши самостійне життя, Ж.-Ж. Руссо намагався освоїти багато професій: був помічником нотаріуса, учнем гравера, лакеєм. Не знайшовши застосування своїм здібностям, подався в мандри. Він комунікував із багатьма людьми. Так, під впливом священика Понверра та Луїзи де Варане Ж.-Ж. Руссо прийняв католицтво, відмовившись від лютеранства, релігії своїх предків; працював секретарем в аристократичній родині, де вивчив латину та італійську мову; переїхавши до Парижа, марно розраховував на успіх свого ноу-хау — нотної системи на основі цифр. Кілька років тривали його паризькі поневіряння. Митець перебивався дрібними заробітками аж до 1750 р., коли Діжонська академія оголосила академічний конкурс. Ж.-Ж. Руссо бере в ньому участь і пише роботу на тему «Чи сприяло відродження наук і мистецтв поліпшенню вдач». У своїй праці митець обґрунтовує концепцію, згідно з якою цивілізація згубно впливає на стан людської моральності. На його думку, культура суперечить природі.

Свій літературний доробок Ж.-Ж. Руссо започаткував філософськими трактатами. У праці «Трактат про науки та мистецтва» (1750 р.) митець, обстоюючи засади сентименталізму, заперечує превалювання розуму, наголошує, що реальність сприймається за допомогою інтуїції та чуттєвості. Він стверджував, що загальна рівність може реалізуватися за рахунок спроможності людини переживати почуття, а відтак головним завданням мистецтва є пробудження людських емоцій, виховання чуттєвості, навернення людини до «природного стану».

Філософська позиція Ж.-Ж. Руссо повною мірою реалізована у його літературних творах. Так у філософському романі «Еміль, або Про виховання» (1762 р.) розгорнуто систему виховання «природної людини», вільної від згубного впливу цивілізації. Еміль, головний персонаж твору, виховується за принципами ідеального, з точки зору Ж.-Ж. Руссо, виховання. Юний дворянин фактично ізольований від соціуму, росте в селі, на віддалі від спокус і принад паризького життя. Автор окреслює систему фізичного та інтелектуального розвитку хлопчика, виключаючи з поля зору вихованця всі книги за винятком Плутарха та Д. Дефо. Крім того, митець наголошує на необхідності набути корисної професії: Еміль стає вправним теслею. Чи не найважливішим моментом у вихованні молодої людини Ж.-Ж. Руссо вважає здатність до емпатії, м’якість, доброту.

Лірико-філософський роман «Юлія, або Нова Елоїза» (1761 р.) вважається своєрідною енциклопедією руссоїзму. Назва твору є алюзією до середньовічної історії кохання П'єра Абеляра та його учениці Елоїзи. Роман Ж.-Ж. Руссо має епістолярну форму, що надає оповіді інтимності, спрямовує читача на співпереживання героям. У творі змодельовано нового героя — простолюдина, наділеного здатністю співпереживати. Сен-Пре служить учителем Юлії, дочки аристократа, барона д'Етанжа. Попри соціальну нерівність молоді люди щиро покохали один одного. Їхні стосунки спричинили різку реакцію з боку родини дівчини. Вона змушена одружитися з Вольмаром, рівнею за станом. Автор не закликає зруйнувати суспільну ієрархію. Він доводить, що протиріччя між цивілізацією і природою можна вирішити, поєднавши «природну мораль» з наукою, мистецтвом, суспільні інституції. Вважаючи, що інститут шлюбу має базуватися не на пристрасті, а на свідомих взаємних зобов'язаннях, митець зображує стосунки Юлії та Вольмара як цілком гармонійні. Розв'язка твору трагічна: Юлія, рятуючи свого сина, падає в озеро і через кілька днів помирає від застуди. Письменник транслює думку, що кохання і цнота можуть реалізуватися лише за межами земного існування.

Д. Дідро (1713 — 1784 рр.) французький філософ, літератор, натхненник і один із видавців «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел». Народився в сім’ї ремісника. Отримав гуманітарну освіту і, відмовившись від заняття юриспруденцією, зайнявся письменством. Його творчий спадок дуже різноманітний: філософські трактати, дослідження з естетики, художня література. Він був послідовним матеріалістом, а провідним шляхом пізнання вважав емпіричний.

Естетичні принципи, які обстоював Д. Дідро, базувалися на розробленій ним же теорії просвітницького реалізму. Категорично заперечуючи обмеження і приписи класицизму, митець наголошував на потребі правдивого відображення реальності й типізації характерів.

Крім того, Д. Дідро розробив цілісну концепцію драми. У трактатах «Парадокс про актора» (1778 р.), «Роздуми про драматичну поезію» (1758 р.) наголошено на необхідності оновлення театру, залучення в драматургію реалістичних сюжетів, поважне ставлення до актора. Провідним жанром автор вважав міщанську драму («сльозливу комедію»). У бюргерській родині просвітники бачили перспективу розвитку суспільства, саме в такому соціальному конструкті, на їхню думку, мають реалізовуватися принципи природної політики. Провідною проблемою в міщанській драмі — проблема родинної моралі, що полягає в умінні стримувати пристрасті й керуватися обов’язком. Саме про це йде мова в п’єсах Д. Дідро «Позашлюбний син» (1757 р.) та «Батько сімейства» (1758 р.).

Перу Д. Дідро належать діалог «Племінник Рамо» (1769 р.), частково перекладений у 1805 р. Й. В. Гете на німецьку, та три романи. Чи не найбільший резонанс у суспільстві викликав опублікований після смерті автора роман «Черниця» (1760 р.). У центрі уваги автора Сюзанна Сімонен — жертва сваволі родинної і суспільної. Дівчина виявляє спротив, прагнучи вибороти право керувати власним життям. Події твору локалізовані в католицькому монастирі, куди віддала Сюзанну мати, щоб спокутувати власний гріх. Монастир постає не як осередок духовності, служіння Богу і пошуку вищої істини, а як притулок для людей «зайвих», незахищених, обмежених у свободі і через це розбещених, мстивих, лицемірних. Відтак Сюзанна від покірності і сумнівів переходить до відкритого бунту. У романі утверджується право людини на самовизначення.

«Жак Фаталіст та його господар» (1773 р.) — низка оповідей слуги про пригоди, якими той розважає свого господаря під час подорожі. Розповіді Жака весь час перериваються через появу інших персонажів, подіями, авторськими відступами. Історії, динамічні, просякнуті гумором, є своєрідними ілюстраціями до філософської концепції Жака. Вона полягає в переконаності в тому, що все в долі людини вже записано у великій книзі «наверху», сторінки цієї книги гортаються і змушують людину творити «добро» або «зло».

«Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» — інтелектуальний проект, видання з тридцяти п’яти томів, започаткований Д. Дідро та Ж. Л. д'Аламбером у 1751 р. й завершений у 1780 р. Його складали довідкові матеріали, що містили схеми, карти, таблиці, ілюстрації, показники, розгорнуті статті відомих філософів, письменників, художників, музикантів про всі галузі соціальних знань. «Енциклопедія» мала дуже амбітну мету: узагальнити інформацію, накопичену людством до XVIII століття і скерувати набуті знання на зміну суспільних порядків. Статті «Енциклопедії» заперечували абсолютизм як анахронічну систему, застарілі форми судового провадження, ідеологію кліру. Разом із цим енциклопедисти наголошували на потребі формування нової буржуазної держави, обмеження королівської влади, утвердження законів природи.

ЦІКАВО:

Першим біографом Д. Дідро була його старша донька митця Марія-Анжеліка (після одруження пані Вандель).

Д. Дідро вивчав медицину й вів фахову дискусію з Гарвеєм щодо будови кровообігу.

Видання «Енциклопедії» призвело Д. Дідро до зубожіння. Від жебракування урятувала пропозиція Катерини II викупити його бібліотеку, залишивши її на довічне зберігання митцеві з виплатою платні як її архіваріусу.

Питання для обговорення на практичному занятті

1. Соціально-політичне і культурне життя Франції XVIII століття. Філософська основа Просвітницького руху Франції. Вольтерівська теорія суспільного устрою. Теорія «природної людини» Ж.-Ж. Руссо.

2. Соціальні романи Р. Лесажа «Кульгавий біс» та «Жиль Блас».

3. Життя і творчість П. Бомарше. «Мемуари». Комедійний театр П. Бомарше. «Севільський цирюльник».

4. Життєвий шлях Вольтера. Естетика і художня творчість Вольтера. Героїко-комічна поема Вольтера «Орлеанська діва». Філософські повісті. Повість «Простодушний» як втілення філософської позиції Вольтера.

5. Життя і творчість Ж.-Ж. Руссо. Естетична та філософська позиція митця в трактаті «Роздуми про науки та мистецтва». «Філософія серця» в романі «Нова Елоїза». Педагогічні погляди Ж.-Ж. Руссо в романі «Еміль, або Про виховання». Художня своєрідність прози митця.

6. Життєвий шлях Д. Дідро. Філософські праці та естетична концепція митця. Інтелектуальний проект століття — «Енциклопедія». «Парадокс про актора» як системний виклад основних положень драматургічної теорії Д. Дідро. Яскраве антиклерикальне спрямування роману «Черниця».

Практичні завдання для аудиторної роботи

1. Яку позицію Вольтера обстоює його вислів: «Вірити в Бога неможливо, не вірити в нього — абсурдно».

2. Прокоментуйте тезу Ж.-Ж. Руссо: «Людина від природи добра; тільки в розпусному суспільстві вона стає злою і гріховною».

3. Виберіть правильне формулювання ідеї трактату «Роздуми про науки і мистецтва»:

а) Прогресуймо, люди!

б) Наука і цивілізація — соціальне зло

в) Наука — це шлях до щастя

4. Визначте основні положення педагогічної концепції Ж.-Ж. Руссо.

5. Робота з текстом. Прокоментуйте вислови Простака, персонажа повісті Вольтера: • «Читання звеличує душу, а освічений друг заспокоює її».

• «Я схильний повірити у перевтілення, бо я сам із тварини перетворився на людину».

• «Істина сяє власним світлом, і розум не можна просвітити полум’ям від багать».

• «Ми перебуваємо під владою Вічної Істини <...> Вона все створила. Ми маленькі коліщатка у велетенській машині, в якій вона є душею».

• «Усі люди однодушно визнають істину, коли вона доведена, але непомірний їх розбрат, коли мова йде про істини недоведені».

• «Тих, хто піддається гонінням із-за порожніх, нікому не потрібних суперечок, я вважаю не дуже мудрими, а їх переслідувачів вважаю потворними».

6. Поміркуйте, чому після смерті Сент-Ів Простак став воїном і філософом? Поясніть філософський задум Вольтера.

7. У формі ментальної карти порівняйте програми суспільного розвитку, які запропонували Вольтер і Ж.-Ж. Руссо.

8. Застосовуючи функціонал Biogi, створіть віртуальну модель бінарної опозиції, репрезентованої у творчості французьких просвітителів, «природа» — «цивілізація».

9. Змоделюйте лінію часу «Просвітництво у Франції».

Література просвітництва Німеччини

Економічне та суспільно-політичне положення Німеччини у XVIII столітті. На відміну від Англії та Франції Німеччина XVIII століття була відсталою феодальною державою. Тридцятилітня війна (1618 — 1648 рр.) фактично зруйнувала державність та економіку країни, спустошила частину північних та східних провінцій. Згідно з Вестфальською угодою (1648 р.) Німеччина зберегла назву «Священна Римська імперія германської нації». Формально очолювали державу імператори династії Габсбургів, реальна ж влада належала окремим феодалам, які проявляли необмежений деспотизм. При цьому до складу Німеччини входило більш ніж 350 князівств. Подібні обставини наклали особливий відбиток на розвиток нового суспільного устрою, нівелюючи роль третьої верстви в оновленні соціуму. Однак, політично розпорошена Німеччина сформувала ряд культурних центрів, що виникали при княжих резиденціях, університетах, великих містах: Лейпциг, Гамбург, Геттінген, Веймар. Суспільство являло собою антиномічний конструкт: накопичений з минулих епох інтелектуальний і творчий потенціал протиставлявся низькому рівню духовних потреб загалу. Відтак більшість німецьких письменників потерпали від бідності і принизливої залежності від меценатів.

Просвітництво Німеччини мало більш поміркований характер, ніж в Англії чи Франції. Під приціл критики німецьких просвітителів потрапляли феодальні порядки. Митці виступали за встановлення національної єдності, при цьому вони оголошують себе космополітами (громадянами світу), тяжіють до розгляду теоретичних проблем, до осмислення проблем етики, філософії мови, філософії історії. Філософська думка Німеччини XVIII століття представлена, зокрема, працями І. Канта (1724 — 1804 рр.), якого вважають засновником класичної німецької філософії. Серед провідних концептів, що їх окреслив філософ, були наступні:

• теорія природного утворення космічних тіл та їх систем;

• агностицизм (обмеженість пізнавальних можливостей людини, теоретичний шлях, апріорні форми пізнання); • теорія «категоричного імператива» (людина повинна орієнтуватися на «Вічний ідеал поведінки, всезагальний моральний закон суспільства»); • естетика — вершина філософської системи.

В історії літератури німецького Просвітництва виділяють 4 періоди.

1 період — 20—50-ті роки XVII століття. Домінує поміркованість, моралізаторство, започатковано обговорення проблеми національної єдності. У літературі переважно реалізуються канони класицизму. Яскравим представником І. К. Готшед (1700—1766 рр.).

2 період — 60-ті роки. Період піднесення і високої соціальної активності німецьких просвітників. Ведуться активні пошуки у сфері естетики. Створюється концепт героя, що поєднує пафос класицистичної драматургії з «чуттєвістю» міщанської драми. Г. Е. Лессінг (1729—1781 рр.), творець матеріалістичної естетики (трактат «Лаокоон»), теоретичного обґрунтування ідеї національного театру («Гамбурзька драматургія»), теорії емоційно-виразного мистецтва, теорії позитивного героя.

3 період — 70—80-ті роки. Творчість митців «Бурі і натиску». Проголошено культ природи і чуттєвості, активний сентименталізм. Штюрмери створюють яскраві індивідуалізовані художні образи. Головний теоретик — Й.-Г. Гердер (1744—1803 рр.).

4 період — період «веймарського класицизму». Представлений теоретичними напрацюваннями В. Гумбольдта, Й. Вінкельмана, творчістю пізнього Й.-В. Гете, Ф. Шиллера.

Угрупування письменників «Буря і натиск» (з нім. Sturm und Drang або Geniezeit) об’єднало митців, які обстоювали ідеали свободи особистості, відмову від домінування раціоналістичного підходу до вирішення етичних і естетичних проблем. Їхня творчість цілком вписувалася в парадигму сентименталізму: всупереч прагматичній розсудливості та диктату розуму, висувається культ серця, чуттєвість, увага до внутрішнього життя персонажа. Цивілізаційний вплив протиставлявся природності сильної незіпсованої особистості. Німецькі руссоїсти зосередили увагу на етико-естетичних маркерах, ігноруючи заклики до змін у соціумі. Так, Ф. Клінгера прозвали «схибленим Шекспіром», наголошуючи на відмові від розсудливості й логічного начала, що домінували в просвітницькій естетиці. Провідними митцями «Бурі і натиску» були Х. Шубарт, Г. Вагнер, Г. Бюргер, Я. Ленц, Ф. Мюллер, Й.-В. Гете, І. Фосс, Л. Гельті, Ф. Клінгер, І. Гердер, Ф. Шиллер.

Назва угрупування походить від назви п’єси Ф. Клінгера «Буря і натиск», у якій проголошено ідею бунту без мети, головне завдання якого: «Насолода бурею». Хоча бунтарство штюрмерів не носило політично оформленого характеру, заперечуючи всевладдя феодалів і соціальну несправедливість, владі вони видавалися небезпечними. Щоб приборкати протестні настрої бунтівного письменства, вжито жорстких заходів. Так, поета і редактора журналу «Німецька хроніка» Х. Шубарта без суду ув’язнили на десять років.

Теоретичний маніфест угрупування — збірка «Про німецький дух і мистецтво» (1773 р.). До неї увійшли праці Ю. Міозера, Й.-В. Гете та Й.-Г. Гердера. Провідними концептами, трансльованими у цій збірці, були:

• природа як життєствердне начало;

• пристрасть як джерело енергії;

• культ яскравого героя;

• свобода (у житті і у творчості).

Натхненником штюрмерів був Й.-Г. Гердер (1744—1803 рр.). Його життєвий шлях типовий для німецьких просвітителів. Народився в небагатій родині сільського учителя. Завдяки допитливому розуму й наполегливості йому вдалося отримати освіту (факультет богослів’я Кенігсберзького університету). Йому пощастило слухати лекції І. Канта, поринути у стихію руссоїзму. Закінчивши навчання, Й.-Г. Гердер кілька років був пастором у Ризі. Майбутній письменник часто використовував церковну кафедру для трансляції своїх ідей. Раптово полишивши церковну кар’єру, він подався у мандри. У Страсбурзі знайомиться з Й.-В. Гете, що навчався в університеті. Наставляючи ландграфа Бюкербурзького, Й.-Г. Гердер пише ряд праць з мовознавства, літератури, філософії. Крім того, він був першим німецьким фольклористом і обстоював ідею, що кожна нація має свою, закорінену в міфологію, літературну традицію. Таким чином, утверджуючи цінність кожної культурної епохи, Й.-Г. Гердер заперечив нормативність класицизму, його орієнтацію на античність.

У творчому спадку митця значне місце займають праці про мову. Так у трактаті «Про походження мови» (1770 р.) він полемізує із попередниками і заперечує теологічну ідею, пов’язуючи історію походження мови з розвитком мислення.

Провідними осередками штюрмерства були Страсбург (Я. Ленц, Й.-В. Гете, Ф. Клінгер, Г. Вагнер), Геттінген (Л. Гельті, Г. Бюргер, С. Геснер, І. Форс, Й. Мюллер), Франкфурт (Ф. Шиллер, Д. Х. Шубарт).

Зрештою яскрава й потужна епоха «Бурі і натиску» вичерпала себе в кінці 70-х років.

Й.-В. Гете (1749—1832 рр.), за висловом В. Гюго, «людина-епоха»: поет, прозаїк, філософ, драматург, захоплювався природничими науками, фізикою (вивчав електрику, оптику), хімією. Митець народився в родині шанованого юриста. Отримав домашню освіту. Продовжив її на правничих факультетах у Лейпцизькому та Страсбурзькому університетах. У 1769 р. виходить друком перша збірка поезій («Нові пісні») та п’єси.

ЦІКАВО:

Й.-В. Гете, вивчаючи форму хмар та особливості їхнього руху, розробив теорію прогнозування погоди.

Залучивши принципово новий підхід до вивчення явищ (він відстежував подібне і шукав взаємозв’язки), Й.-В. Гете започаткував такі напрями в природництві, як метаморфози рослин, порівняльну анатомію, метод аналогій між мікро- і макроструктурами Всесвіту.

Сучасні дизайнери й нині користуються колористичним колом, розробленим митцем.

«Страждання молодого Вертера» (1774 р.) — зразок європейського сентименталізму, роман, який зробив Й.-В. Гете знаменитим. Перше видання у 1500 екземплярів продалося за кілька днів. Кілька видань поспіль вивели на книжковий ринок більш ніж 9000 екземплярів. Поява роману на Лейпцизькому ярмарку спричинила «<...> швидку реакцію усієї Німеччини, що читала».

Прагнення автора вийти за межі моралізаторства і дидактизму, що було значною мірою притаманно просвітницькому роману, читацька публіка помилково сприйняла як заклик до порушення християнських заповідей. Роман було надовго заборонено.

ЦІКАВО:

Сам автор не наважувався перечитувати свій твір, бо відчував, як зазначено в його автобіографічній книзі «Поезія і правда», «<...> страх, суцільні спалахи полум’я». Письменник зауважував, що створення «Вертера» стало для нього порятунком у момент розпачу.

У творі автор, вдаючись до містифікації, моделюючи листування персонажів, змальовує сучасне йому життя. За жанром — це роман-сповідь. На відміну від традиційних для європейської літератури цього періоду форм, у романі Й.-В. Гете подано лише листи головного персонажа, які той адресує невідомому другові. Таким чином монологічна нарація зосереджує увагу на особливостях емоційної палітри оповідача та закликає читача стати адресатом, співучасником подій, співпереживати Вертеру. На думку німецького критика Ф. Бланкенбурга, митець прагнув виховувати людські почуття, учити, «що слід цінувати й поважати, а що ненавидіти та зневажати».

Персонажі твору мають реальних прототипів, з якими митець був знайомий у містечку Вецлар, де розпочинав свою професійну кар’єру. Оповідь про «життя серця» молодого юриста, закоханого в прекрасну й чисту дівчину. Як і Юлія, героїня роману Ж.-Ж. Руссо, Лотта змушена поступитися своїм коханням і одружується з нелюбом заради щастя й добробуту близьких людей: вона прагне убезпечити життя своїх братів і сестер. Вертер — чесна й безкомпромісна людина. Він конфліктує із своїм оточенням: юнака принижують за бюргерське походження. Він самотній, болюче й непримиренно сприймає усі негаразди, що відбуваються навколо. Спроба Вертера реалізувати свої здібності на службі в посланника виявилася марною, наштовхнувшись на обмеженість і зашореність поглядів керівника.

Герой роману — зразкова ілюстрація концепції руссоїзму. Справжню насолоду Вертеру дарує спілкування з живописною природою, простими людьми.

ЦІКАВО:

«Страждання молодого Вертера» став трендом у повсякденні: у моду ввійшли костюми персонажів твору «вертерівський костюм» (синій фрак з жовтим жилетом, кругла сіра шляпа) та простеньке біле плаття з рожевими бантами на ліфі та рукавах, як у Лотти; зображення персонажів прикрашали фарфор, фурнітуру на одязі; існував парфум «Eau de Werther»; місцеві локації отримали назви, пов’язані з романом (Werther-Haine).

Стало модним паломництво на могилу та до будинку Ієрузалема, друга Гете, ймовірного прототипа Вертера.

По всій Німеччині прокотилася хвиля самогубств. У 1778 р. біля будинку Й.-В. Гете з озера витягнули потопельницю з романом біля грудей. Усе це змусило письменника в другому виданні роману застерегти читачів від буквального сприйняття долі персонажа.

«Фауст» Й.-В. Гете — епохальний твір. Автор працював над ним протягом 60 років. «Фауст» Гете перетерпів кілька редакцій (1773—1775 рр., 1790 р., 1807 р.). У процесі роботи над поемою митець сам еволюціонував від «буремного «генія» через веймарську класику до глибинного синтезу мистецтва, науки й практичної діяльності».

Дослідники виділяють кілька основних періодів у написанні твору. 1773—1775 рр. — період створення «Прафаусту». Варіант, який сам автор не планував друкувати. З 1788 р. по 1790 р. митець видає під назвою «Фауст. Фрагмент». Першу частину поеми Й.-В. Гете завершено у 1808 р. Повне видання під назвою «Фауст. Трагедія» виходить друком у 1831 р.

В основу сюжету покладено середньовічну легенду про угоду людини й диявола. Доктор Фауст тут постає як експериментатор, безбожник, епікуреєць, шукач знань, особистість, здатна протистояти дияволу, озброєна забороненими знаннями (він називає себе хіромантом, лікарем, чорнокнижником). Першим, хто інтерпретував образ легендарного доктора-чорнокнижника в літературі, був Йоганн Шпіс, який зібрав оповіді про Фауста у повчальній книзі (1587 р.). У творчому доробку К. Марло (1564—1593 рр.) історія доктора Фауста розгортається як масштабне сценічне дійство. Спроби осмислити сутність цього персонажа робили також Г.-Е. Лессінг, Я. Ленц, Ф. Клінгер та ін.

Жанрова природа «Фауста» Й.-В. Гете досить специфічна. Митець визначав жанр твору як трагедію. Сучасне літературознавство — драматична поема, драма для читання. Зрештою «Фауст» — це філософська трагедія, де увагу зосереджено на глобальних проблемах буття. Структура поетичної мови твору досить строката: третина трагедії написана мадригальним віршем, у нього вплетені інші віршові розміри та проза.

Композиція твору не вписується в класицистичний канон і реалізує принцип вільної побудови: ланцюг, що поєднує відносно завершені елементи.

Твір розпочинають три вступні тексти. Спершу письменник звертається до своїх давніх друзів. Він наголошує на необхідності цінувати кожну хвилину, бо час спливає надто швидко. Ця ж думка продовжує розгортатися в «Пролозі в театрі», де точиться розмова між директором театру, поетом і коміком. Їхні роздуми зосереджені навколо особливостей словесного мистецтва, природи творчості та завдань, що постають перед нею:

«В життя людське чим глибше заглядайте!

Всі так живуть, а бачать так не всі,

Тож покажіть життя у всій красі».

У «Пролозі на небесах» Господь, оточений сонмом архангелів, дискутує з Мефістофелем про людську природу. Мефістофель вважає божі створіння недосконалими, говорить, що людина — це «тварина із тварин». Бог же навпаки, обстоює думку, що його витвір здатен проявити висоту духу. Центром їхньої розмови стає Фауст, бо, на думку Господа, не можна «відірвати духа \\ Від його першоджерела» і доктор здатен протистояти будь-яким спокусам.

1 частина: 25 сцен, що було характерним для драматургій митців «Бурі і натиску», зображено реалії майже сучасного митцеві життя. 6 сцен — розчарування Фауста, 18 — історія кохання Фауста і Маргарити. Події відбуваються в різних локаціях. Як виняток, у кабінеті героя — повторюються тричі.

2 частина: 5 дій, панорама подій за кілька століть.

Хронологія подій. Фабула поеми розгортається протягом 3000 років. Початок — Троянська війна; завершення — XVI століття. Постать головного персонажа відтворено у двох часових площинах — ретроспективно і у статичному часі. Залучення автором фантастичного елементу дає можливість персонажам вільно переміщатися у часі й просторі. Фауст постає універсальним представником людства, діє в необмеженому часі й просторі. Відтак письменник не концентрує увагу на соціумі, хоча у першій частині наявні окремі побутові замальовки.

Проблематика філософської драми Й.-В. Гете широка й різнопланова: • проблема пошуку сенсу буття; • проблема добра і зла; • проблема динамічності науки; • проблема всезагальності зв’язків у природі; • проблема плинності часу та ін.

Система образів-персонажів поеми Й.-В. Гете «Фауст» сконцентрована навколо постатей Фауста й Мефістофеля.

Фауст Й.-В. Гете втілює в собі універсальний образ європейської людини, силу людського духа, є зразковим штюрмерським персонажем. Шукач знань, що робить свідомий вибір на користь емпіричного шляху пізнання. Відтак усе трансцендентне втрачає для нього цінність: Бог, душа — усі метафізичні цінності не піддаються пізнанню. Життя Фауст сприймає як механізм. Незадоволення «діяльного генія» пояснюється часопросторовими рамками, які обмежують його існування і звужують пошук. Він прагне охопити всі прояви буття, вийти за межі часу і простору, розірвати кордони апріорних суб’єктивних форм чуттєвості (за Г. Е. Кантом). Зрештою цей персонаж наділений рисами аморального прагматика з низьким рівнем емпатії (невдала лікарська практика, зваблення Маргарити, убивство старих під час «епохального» будівництва).

Фаустівський проект створення штучного простору для розселення «вільних і щасливих людей», що має утопічну природу, закорінену в теорію французьких утопістів-соціалістів XVIII століття. Підкорюючи природу, він прагне керувати й волею людей. Автор акцентує на неоднозначності такої позиції. На думку Й. Шмідта: «його діяльність не є чимось позитивним і величним, котрому заважають несприятливі обставини і слабкість характеру. … процес і культура являють собою амбівалентність, оскільки вони несуть у собі знищення природи і насильство». Таким чином, життєвий шлях Фауста виглядає як низка поразок, як творця, що намагається вибудувати царство справедливості, яке виявляється могилою, виритою лемурами; помилок, як ученого, що прагне живого знання; навіть злочинів, як закоханого, що зламав долю Маргарити, її родини. Однак, на думку автора, Фауста виправдовує «Stremen» — устремління, прагнення досягнути вищого. «Стремління вічне й ревний труд // Сподобляться покути», — говорять ангели, забираючи душу героя.

Мефістофель (з євр. «мемфіс» — руйнівник, «тофоль» — брехун) — дух заперечення (за К. Юнгом «негативна свідомість»), який не дає людині спокою, змушуючи нівелювати цінності інших. Мефістофель — еталонний трікстер (архетип «simia dei» (мавпа Бога), характеризується ігноруванням етичних норм, шахрай, облудник). Відтак, він свідомо прагне порушувати всі табуювання й приписи моралі, легко перетинає кордони світів і наділений здатністю до самоіронії, блюзнірства, «сміховим началом». Він скептик і гострослів, його вчинки і думки парадоксальні:

Я — тої сили часть,

Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.

… Я — заперечення усього!

Бо всяка річ, що постає,

Кінець кінцем нічим стає,

І жодна річ буття не гідна.

А все, що ви звете гріхом,

Чи згубою, чи просто злом, —

Ото моя стихія рідна.

Переклад М. Лукаша

Образ біса-спокусника у творі надзвичайно складний, динамічний, неоднозначний. Він споглядає світ відсторонено, без любові й ненависті, із певним презирством. Думки і вчинки Мефістофеля часто віддзеркалюють позицію Фауста. Хоча цинічні діяння та роздуми біса бувають більш поміркованими, ніж великомудрі висловлювання Фауста. Мефістофель втомлено транслює свою гірку істину, насміхаючись над гуманним доктором, що руйнує долю Маргарити.

Українська культура збагатилась перекладами «Фауста» завдяки праці таких митців, як Г. Коваленко, Б. Грінченко, І. Франко та ін. Повний переклад поеми, здійснений М. Лукашем, справедливо вважається вершиною перекладацької майстерності.

Й.-К. Ф. Шиллер (1759 — 1805 рр.), видатний драматург, поет, філософ, історик, народився в родині військового фельдшера в містечку Марбах. Він мріяв про духовну кар'єру, але за наказом герцога змушений був податися у Штутгартську військову академію і навчатися спочатку на юридичному, а потім на медичному факультеті. Попри муштру і казармені порядки, саме тут митець набуває системних знань з класичної філософії, вивчає мови, природничі науки, знайомиться із творчістю штюрмерів, захоплюється творчістю Ф. Клопштока. Свою студентську юність Ф. Шиллер називав «похмурою» та «печальною». Зрештою, справжнім прихистком для душі талановитого юнака стало мистецтво. Писати доводилося потайки, ховаючись. Перші твори, драма «Космус фон Медичі» та ода «Завойовник», анонімно вийшли друком у 1777 р.

ЦІКАВО:

Після закінчення академії Ф. Шиллер отримав посаду полкового лікаря без права носити цивільний одяг. Таким чином герцог продемонстрував свою немилість.

Ф. Шиллер, щоб налаштуватися на творчий лад, нюхав гнилі яблука.

Щоб отримати можливість займатися літературою, письменник утікає і переховується у друзів. Довгий час живе під іменем доктора Ріттера.

Коли митець захворів на тяжку форму пневмонії і не міг викладати, серед шанувальників прокотилися чутки, що він помер. У Данії навіть три дні поспіль проводили жалобні заходи. Дізнавшись про це, Ф. Шиллер був уражений і переміг хворобу.

У 1780 р. митець завершив роботу над драмою «Розбійники», написаною під враженням оповідання Д. Шубарта. Щоб надрукувати п’єсу, полковий штутгартський лікар зробив купу позик. На прем’єру в Мангаймський театр він приїхав потайки. Та все ж герцог дізнався про це й покарав письменника двотижневим арештом та приписом-забороною писати що-небудь крім медичних праць. Вистава мала величезний успіх, обумовлений, перш за все, актуальністю проблем, розкритих у творі.

У п’єсі йдеться про ворожнечу братів, один із яких навіть здійснив замах на батька. Ф. Шиллер розгорнув цю колізію в масштабне дійство, у центрі якого осередок протесту, заперечення усталених норм. Не даремно друге (уже не анонімне) видання прикрашене віньєткою із написом «На тиранів!»

Задум митця — створити соціально-психологічну драму, зазирнувши в найпотаємніші закутки людської душі. Кожен із героїв твору прагнув вибороти своє місце в соціумі: Карл за допомогою грубої сили, Франц — інтриг, та кожен із них у своїх діях був поза мораллю. Не випадково Карл у кінці п’єси вигукнув: «О, я дурень, який мріяв виправити світ злиднями і дотримуватися законів беззаконням!»

Драма «Розбійники» змодельована автором як соціально-психологічна. Соціальні проблеми вирішуються у творі, розкриваючи прагнення персонажів зайняти певну позицію в соціумі. Митець наголошує, що персонажі реалізуються всупереч моралі (Франц), інші — намагаються повернути собі право обійняти суспільну сходинку справедливою силою (Карл), прагнули вибороти це право як законне (Амалія) або втрачали його через слабкість та пасивність (граф Моор). Поставивши себе поза соціумом, розбійники оголосили людській спільноті війну.

Автор послідовно застосовує принцип контрасту: і на рівні сюжету, і на рівні характеротворення. Карл — відвертий, щирий, пристрасний. Франц — облудник, інтриган, холодний вбивця. Мотивація Карла — помста негідникам, відновлення справедливості, допомога слабким. Розбійники прагнуть збагачення та пригод. Старий граф абсолютно безвольний і апатичний, а Амалія ж вольова й розсудлива. Розмірковуючи над ідеєю, що її послідовно транслювали штюрмери («бунт заради бунту»), Ф. Шиллер вагається: чи може насильство побороти насильство. Він шукає відповідь на питання: як не перетворитися благородному меснику на злочинця?

У 1804 р. Ф. Шиллер закінчив роботу над п’єсою «Вільгельм Телль». Драма завершила драматургічну кар’єру митця. В основі сюжету — події з історії Швейцарії. Країна перебувала під гнітом Габсбургів, чиї намісники системно утискали місцеве населення. У 1315 р. три бунтівні кантони (адміністративні одиниці Швейцарії), уклавши угоду, виступили на боротьбу і перемогли у вирішальній битві при Моргартені. Згідно з легендою, поштовхом до повстання став конфлікт намісника Геслера з Вільгельмом Теллем. Простий мисливець відмовився підкорятися відверто знущальним і принизливим наказам. За це його заарештували. Намісник пообіцяв звільнити Телля, якщо той поцілить стрілою в яблуко на голові сина. Інакше, пообіцяв Геслер, будуть страчені обидва. Змушений підкоритися мисливець усе ж таки вцілив у кривдника й утік. Звістка про цей сміливий вчинок стала сигналом до початку повстання. У центрі уваги митця постає народ, знедолений, змучений, але гордий, здатний до протистояння. Автор змальовує процес формування потужного протестного руху, який складає співтовариство вільних самодостатніх особистостей.

У 1797 р. розгорнулося своєрідне змагання двох поетичних геніїв — Й.-В. Гете та Ф. Шиллера. Цей рік у культурі Німеччини називають роком балад. Творчий доробок митців поповнився яскравими творами, а жанр балади в європейській літературі став надзвичайно популярним. Естетичні пошуки митців зосереджувалися на драматичному й епічному в поезії. Й.-В. Гете вважав, що успіх твору базується на «виразному сюжеті», балада ж є унікально лаконічним жанром, що дозволяє втілити епічне і драматичне в мінімальному художньому просторі. Джерелами сюжетів у письменників були фольклор (Й.-В. Гете) та історія (Ф. Шиллер). Найвідомішими баладами Ф. Шиллера є «Кубок», «Івікові журавлі», «Полікратів перстень», «Рукавичка». Для цих творів характерна драматизація оповіді, детальний опис умов, що супроводжують події, акцент на динамічній дії персонажів.

У баладі «Рукавичка» Ф. Шиллер по-новому інтерпретував сюжет із французької середньовічної хроніки та змістове наповнення куртуазії, яка «… сформувала цілу систему поглядів на різноманітні життєві ситуації, окреслила етико-естетичні ідеали. Вона включала в себе витончені манери, суворі поведінкові приписи» (М. Ореста). У баладі розгорнуто проблеми збереження людської гідності, цінування життя. Поет наголошує, що навіть керуючись чітко визначеними приписами куртуазії, лицар може захистити власну честь і гідність.

Твори Ф. Шиллера українською мовою перекладалися починаючи з ХІХ століття. Першими були напрацювання Й. Левицького, П. Куліша, Б. Грінченка, М. Марковича та ін. Перші сценічні постановки відбулися у Львові в театрі «Руської бесіди». На сцені київських театрів драматургія митця з’явилася лише після 1918 р. «Розбійники» поставив на сцені свого театру П. Саксаганський. Поезії Ф. Шиллера перекладали М. Лукаш, Я. Цурковський, М. Орест.