Розвиток літератури епохи середньовіччя

Літературні надбання раннього Середньовіччя

Кельтський епос

У V–IV століттях до нашої ери кельти населяли значну частину території материкової Європи, але під натиском германських племен (англів, саксів, ютів) та римлян змушені були переміститися на Британські острови. Пізніше значна частина кельтів осіла на півночі Британії, на території нинішньої Ірландії та Шотландії. В епоху раннього Середньовіччя, після розпаду Римської імперії, у порівнянні з іншими варварськими народами, кельти знаходилися на більш архаїчній стадії розвитку. В основі суспільного устрою кельтів було поняття кровної спорідненості. Існували перекази, що племена походили від спільного пращура. Проте це не забороняло приймати в клани чи роди сторонніх осіб через обряд усиновлення. Існував інститут кругової поруки — усі відповідали за вчинки одного, платили його борги тощо. Суспільна еволюція відбувалася повільно, родовий устрій зберігався в Шотландії аж до XVIII століття, а в гірських районах і до ХІХ століття. Так, Вальтер Скотт у своїх романах про історію Шотландії, спирався на власні згадки ці прадавні звичаї та перекази.

Ірландія часів Середньовіччя була поділена між багатьма невеликими племінними королівствами — туатами (tuath). У кожному туаті було священне місце, відведене для інавгурації короля. Найчастіше це була камінна брила, на яку мав ступити король (наприклад, Камінь із Скона в Шотландії, Ліа Фаль у Темрі в Ірландії). За межами свого туата людина мала досить обмежені права, ставала «вигнанцем» (беогаб). Значні поселення ремісників, скотарів, мореходів утворювалися лише навколо великих монастирів. Політична влада в кельтських туатах належала регулярним зборам на чолі з місцевим королем. Звичаї в Ірландії характеризувалися первісною простотою: усі землі формально й належали вождю, але оброблялися спільно; право спадковості визначалося по жіночій лінії; судове право було відсутнє, тому конфлікти вирішувалися всередині родин; переможений під час збройного конфлікту клан мав визнати верховну владу вождя переможців. Надзвичайно велику роль у побуті відігравала магія. Населення поступово розпадалося на три класи: благородні, вільні (поділені на тих, хто мав власність, і незаможних) та раби. Останні були головним чином із туземних племен, підкорених кельтами, та поповнювалися військовополоненими.

Важливим моментом в історії кельтів (V століття) було прийняття правлячою верхівкою християнства. Незважаючи на те, що його зародки потрапили на ґрунт суспільства, чиї порядки були суворо регламентовані приписами друїдів, а влада короля вважалася сакральною, християнство кельтами сприйнялося без особливого спротиву. Ірландію християнізовано в V столітті завдяки діяльності військовополоненого валлійця Патріка, котрого прозвали «апостолом Ірландії». Синтез язичницької культури та християнства часто призводив до виникнення несподіваних явищ. Наприклад, часто зустрічалися придорожні хрести, на які нанесено язичницькі письмена з магічними закляттями. У мініатюрах англо-ірландських євангелій переважав динамічний варварський орнамент — складне та деталізоване переплетіння спіралей.

Кельтський пантеон богів складає тріада галльських богів (Езус, Тараніс, Тевтат). Особливості більшості їхніх ролей донині остаточно не встановлено (відомо лише, що Тараніс — бог-громовержець). Боги нижчого статусного рівня мали імена, що були співзвучні з назвами племен: Арамо, Аллоброкс, Воконтія та ін. Ці божества мусили турбуватися про рід. Крім того, відомі галльська богиня конярства Епона; бог підземного царства Цернунн; бог природи, врожаю та достатку Суцелл; богиня рік Нантосвельта; ірландський бог родючості та володар підземного світу Дагда; Мак Ок, функції якого близькі до грецького Аполлона; богиня сонця Грейне; покровитель ремесел і мистецтв Луг; бог-коваль Гоібніу; бог-тесля Лухта; бронзових справ майстер Кредне; боги морської стихії Лер і його син Мананнан та ін. Розрізненість відомостей про міфологію кельтів унеможливлює відтворення системи взаємин, функціональних відповідностей і паралелей у кельтському міфологічному світі.

Потойбічний світ у міфології кельтів тісно пов'язаний із морською стихією, оскільки великий водяний простір асоціювався у них із ворожим, демонічним началом. Посередині океану містився потойбічний світ: світ померлих, богів, міфічних істот, героїв та ін. На заході розташовувалися острови блаженних. Там не рухається час, панує молодість і достаток. Ці острови мають різні назви: Велика земля, Земля життя, Земля жінок та ін.

На півночі, що ототожнювалася із забуттям, смертю, «іншим світом», кельти розташовували острів зі скляною вежею, що служила житлом демонів-фоморів (головних суперників кельтських богів). Незначна віддаленість потойбіччя (локалізація його на островах за морем) не суперечила уявленню про «інший світ» як умовний топонім, що безпосередньо сусідив зі світом людей. Уважалося, що в потойбіччя можна потрапити різними шляхами. Наприклад, під час «плавань», що й стало сюжетом ряду кельтських саг. Про один із таких морських походів оповідає сага «Подорож Брана» (VIII-IX століття). Бран разом із двадцятьма шістьма супутниками, за порадою таємничої жінки, відправився в мандрівку з метою відвідати потойбічний світ. Їхній шлях пролягав через Чудесну Країну, де немає грішників; Острів Веселощів, де ніхто не працює, усі радіють і веселяться; острів Жінок, місце розпусти та насолод.

У рамках міфологічного комплексу кельтів виникла система вірувань, своєрідна проторелігія. Населення давньої Ірландії покладалося на надприродні сили, які в разі проведення певного ритуалу допомагали людині вирішити нагальні проблеми. Цим обумовлено застосування в магічній практиці специфічних формул, кліше, заклинань, що мали на меті захистити або зашкодити людині. Лиходійною силою наділено й «злі пісні», у змісті яких домінували погрози, словесне блокування небажаної події, залякування та прогнозування нещасливої долі, пошесті в разі невиконання певних вимог. До первісних вірувань кельтів належить також специфічний тип заборон і пересторог — гейс. Він скеровував або обмежував дії окремої людини в моральному чи побутовому аспектах. Ці уявлення відбито в архаїчному епосі, зокрема в Уладському циклі (не їсти м’ясо собаки, не відмовляти в допомозі жодній жінці — гейси Кухуліна; не виходити з дому після заходу сонця — гейс Конхобара тощо).

До літературної творчості в прадавній Ірландії мали безпосереднє відношення друїди, барди і філіди. Найвище становище в духовній ієрархії займали друїди, які вважалися достойними наслідувати та передавати скарб мудрості з покоління в покоління. Вони були носіями сакрального знання, охоронцями міфічних або героїчних переказів, могли чинити правосуддя. При цьому зазвичай друїди вели традиційний спосіб життя, поважали родинні цінності, у повсякденні керувалися загальнолюдськими пріоритетами й тим самим сприяли збереженню етичного досвіду племені.

Діяльність філідів відіграла значну роль у формуванні словесної культури кельтів. Незважаючи на те, що вони не були носіями «сакральної влади» (як друїди), ці мудреці формували суспільну думку, визначали цілі духовної культури, критерії оцінювання поведінки людей. Їхні настанови орієнтовані на представників певної соціальної групи, і вироблено передусім для аристократії та духовенства Ірландії. У тогочасному суспільстві філіди користувалися значною повагою, їх наділено статусом благородних поетів («священних»). Цих співців готували в спеціальних школах. За дванадцять років навчання філіди засвоювали навички віршоскладання, вивчали різні поетичні розміри, історичну та міфологічну традицію, що оповідала про діяння героїв і богів, про визначні події та місця всього острова.

Барди в кельтському соціумі займали менш престижне становище. Їхньою функцією було написання хвалебних пісень можновладцям, а також виконання поезій, складених філідами. Школи бардів існували аж до сімнадцятого століття. Вони утримувалися на громадські кошти, у них навчалося іноді до третини населення Ірландії.

Твори, складені філідами, звалися скелами. Нині їх часто називають сагами, хоча використання цього терміну є умовним. Вони мали неоднорідну текстуальну структуру, поєднували прозову основу з поетичними вкрапленнями, що вводилися переважно в описи чи мову персонажів. Творці скел не прагнули художньої своєрідності. Орієнтація на традицію обумовила панування загальноприйнятих сюжетних ходів, понятійних кліше. Учень-філід перебирав від учителя лише схему та основні частини творів, в іншому йому залишалася свобода імпровізації. Відбиті в традиційних стильових формулах описові елементи (зображення бенкетів, озброєння героїв, поєдинків тощо) переносились оповідачами з однієї саги в іншу.

Кельтський героїчний епос містить найбільш рельєфний відбиток родоплемінного устрою. Він насичений міфологічними уявленнями, магією та фольклором, відбиває первісні уявлення про світ. Оскільки писемністю кельти користувалися тільки в магічних цілях, то епос тривалий час мав усний характер. Перші записи ірландських саг було зроблено ченцями в V–VII століттях.